Або погибель, або
 перемога -
Сі дві дороги перед            
нами стане...
Котра з цих двох            
нам судиться        
дорога?
    Д  а  р  м  а!
Повстанем, бо душа повстане.
    Леся УКРАЇНКА
Травень-червень 2002 року
Віктор Лазарук
Благословенний Богом край
Волинь – благословенний Богом край. Упродовж віків тут жили працьовиті й добрі люди, найвищим покликом яких була воля. І парадоксально те, що на цю землю всякчас зазіхали жорстокі чужинці, грабуючи  й плюндруючи її. Як не королі, то царі намагалися прилучити до своїх володінь такий ласий шмат з голубими озерами та зеленокрилими лісами. Але гордий дух поліщуків не могли зламати. Тому-то й не дивно, що співці цього краю виростали з корневища нескорення.
Поета Данила Братковського пихата польська шляхта посадила на палю, бо не волів не бути рабом, поетесу Ганну Жежко в тридцятих роках минулого століття більшовики відправили до Сибіру, аби відірвати її від калинових грудей України. Трагічно склалася доля й Власа Мизинця, якого розстріляли у Любомлі фашистські окупанти…
Я міг би назвати ще багато літераторів, які в різні епохи саме своїм волелюбством уславили Волинь. Та найвищою зорею нашої землі стала Леся Українка, іменем якої нарекли її вдячні нащадки.
Цілком природньо, що літературну карту Волині озаглавлює ся царівна слова, котра висвітила звідси у світ свій шедевр - «Лісову пісню».
Ще в дитинстві в Лесиній душі забриніла невмируща Шевченкова дума, а в юності у Колодяжному її научав опришківської жаги гість родини Косачів Іван Франко. Так народжувався непогасний вогонь, що вже не змогла його згасити темрява царату. І вона згодом гордо сказала навселюдь:» Я маю в серці те, що не вмирає!»
До Лесиного кадуба за свіжицею нахилявся Улас Самчук, автор знаменитої трилогії «Волинь». Пригадую - Максим Рильський, мій перший порадник, тут, у Колодяжному, в садибі Косачів, сказав: « Хто не шанує своєї минувшини, той не вартує майбутнього!»
А якою незбагненною любов’ю наповнювалися очі незабутнього Олеся Гончара, коли він відвідував Лесину садибу! Відразу й нагадував: «Дорогий Петре! Пишіть про Лесю. І хай буде вона обвінкована Волинню…»
Гадаю, що всім нам, хто виростав і буде виростати під Лесиним озір’ям, треба обвінковувати свою творчість правдою й легендами краю, який зове в Україну, і де, за словами мого побратима Миколи Жулинського «Найкращий духовний озон в Україні». В тому визначенні історичний сенс і національна гордість людини, котра стільки добра віддає новочасній літературі, зокрема й пиcьменникам, про яких йтиметься в сьогоднішній та наступних подачах інформаційно - мистецького видання «Краєвид». А тим, молодим, що будуть за нами, передам:
    Чуєш,  віро? До кожного йди,
    Хто наругу яремну відкинув
    І будує найбільше із див -
    У душі молоду Україну!
            Петро МАХ.
ЦВІТ ПАПОРОТІ
(За творчістю Віктора Лазарука)

Мета уроку: Ознайомити учнів з творчістю волинського поета Віктора Лазарука, виховувати любов до поетичного слова - духовного та неоціненного скарбу народу.
Обладнання: Фотопортрет В.Лазарука, макети титульних сторінок збірок “Літораль” та “Глаголи землі”; фотомонтажі з краєвидами волинської землі; плакати з рядками віршів поета. Клас прибраний вишиванками, на столах, застелених скатертинами, у вазах гілки папороті, кетяги калини. Біля дошки на столі дбайливо оформлена виставка літератури.
Зміст уроку
І. Вступне слово вчителя, що готує учнів до сприймання матеріалу уроку.
(Тихо звучить мелодія купальської пісні у виконанні учнів).
Один раз на рік, за народним повір’ям, в ніч під Івана Купала, папороть цвіте маленькими квіточками, що горять, як вогонь. Кому вдається роздобути квітку папороті, для того нема нічого неможливого: він знатиме, де е скарби в землі і діставатиме їх без всяких зусиль, йому відмикатимуться самі всі замки без ключа, тільки-но доторкнеться рукою; він може закохати в себе будь-яку дівчину...
Роздобути таку квітку папороті дуже важко, бо вона квітне всього лише одну мить і пильно охороняється від людей...
Згадуєш цю чарівну легенду, взявши до рук збірку поезій В.Лазарука “Літораль”. Зверніть увагу на оформлення обкладинки: на темному, мабуть, нічному фоні - листя папороті з прозорими крильцями метелика, а посередині- блакитно-біло-рожева квітка, якась химерна, обведена білою вуаллю - чи не символ магічного кола, яким шукачі цвіту папороті, за народними переказами, окреслювали себе в ніч на Купала, щоб нечисті з лісу не мали доступу до них. А далі на чорних і білих лініях, що перехрещуються білою сіткою, - друга квітка ще тендітніша, а поряд пожухла болотяна трава. Художник І.Заруба дуже тонко відчув головний настрій, власне, всіх творів поета. Прочитавши їх, розумієш, наскільки потрібен кожному з нас отой запропонований Віктором Лазаруком магічний оберіг, без якого зла зима може накрити тремтливі крильця барвистого метелика і квіт папороті, і весь наш дивовижно-неповторний світ, і чисту душу кожного з нас (Знову звучить тиха мелодія купальської пісні).
II. Повідомлення теми, мети і завдань уроку.
III. Ознайомлення з творами В.Лазарука.
1. Коротка довідка про письменника (виголошує заздалегідь підготовлений учень).
Віктор Антонович Лазарук народився 2 листопада 1934 року в с. Дубова Ковельського району на Волині в сім’ї селянина. Після закінчення Львівського університету ім. І. Франка (1958) був на вчительській роботі, працював у редакції журналу “Жовтень”, у Волинській обласній організації Товариства охорони пам’ятників історії та культури, директором Будинку природи в Луцьку. З поезіями виступає з 1953 року. Перша збірка “Синь озерна” вийшла в 1963 р. Провідні теми і мотиви поезій В.Лазарука пов’язані з чарівною природою Волині. Виступає також з краєзнавчими матеріалами (“Шацькі озера, 1975р., “Сині очі Волині”, 1979 р.) Вийшли збірки віршів “Музика верховіть” (1966), “Озерний дзвін” (1982), “Глаголи землі” (1987), “Літораль” (1990).
Вчитель. На сьогоднішньому уроці ми розглянемо збірки “Глаголи землі” та “Літораль”, зробимо короткий огляд прозового доробку письменника.
2. Рецензія учня на збірку В.Лазарука “Глаголи землі”.
Збірка поезій В.Лазарука “Глаголи землі” вийшла друком у Львові у видавництві “Каменяр” 1987 р.
Внутрішній ідейний стрижень поетичної збірки українського поета - єдність людини і природи, заклик берегти і облагороджувати її. У книзі вдало взаємопереплетені історія і сучасність, фантазія і авторські спостереження. В цьому переконуєшся, коли перегортаєш сторінки збірки. Вона складається з чотирьох циклів: “Полісся моє”, “В оправі кипарисів”, “Лядо”, “Із озерного дзвона”. Збірку відкриває вірш “Весняний гімн”, винесений як епіграф.
Не всі вірші збірки витримали випробування часом, але значна частина їх кличе нас пізнати таємниці історії рідних поетові місць, пройтися його улюбленими стежками, замилуватися найдорожчою поетові і нам землею - чарівною Волинню.
3. Учні роблять повідомлення за самостійно обраними поезіями (орієнтовний план був запропонований учням раніше):
а) вічність природи і життя (“Наш дім”);
б) джерела духовності, її основа, що сягає в дуже давні часи (“Прощай, шматок родючої землі”);
в) Багатство волинської природи (“Кроки провесня”);
г) жити правдиво, залишити добрий слід на землі (“Віддаляючись”),
д) художня палітра вірша “А мені приснилася Волинь...”;
е) Вічна дорога до Лесі Українки (“Безсмертя”).
4. На фоні мелодії пісні про Волинь (можна використати фонозапис пісні) звучить поетична композиція, складена за рядками циклу “Із озерного дзвона”:
а) “Все-таки піймали чарівного дзвона,..”;
б) “Далі й далі-від струсів і стресів…”;
в) “Зоря сльозиться в небі...”;
г) “Колись ходили тут дикі тури...”;
д) “Зачарована тиша навколо...”;
е) “І знов близьке, своє, інтимне...”;
є) “Татарська слухає гора... “.
(Можна порекомендувати прочитати легенди про чарівний дзвін, що живе у Світязі, та про Татарську гору у романі “Світязь” В.Лазарука).
Висновок
Перегорнуті сторінки чудової книги В.Лазарука, людини, щиро залюбленої у красу Волині, невтомного борця за збереження її неповторної краси.
Поклоняємось природі, мов язичники,
І вбираєм сяйво золоте.
З вересу гігантським підосичником
Красне сонце зводиться, росте.
5. Рецензія учня на збірку “Літораль”.
Збірка поезій В.Лазарука “Літораль” вийшла у Києві (видавництво “Рад. письменник”, 1990).
Коли відходить від берега хвиля, видно все, що було донедавна під водою. Та частина берега і називається літораллю. “Літораль” В.Лазарука - це теж, за невеликим винятком, усе те, що відкрила часові епоха гласності. Більшість із вміщених у ній віршів, незалежно від часу їх написання, ніде не друкувались, бо й сам поет “пробув під водою” майже двадцять років. А коли почали друкувати, мусив “поліпшувати”, “удосконалювати”, укорочувати без кінця, часом майже до невпізнання, щоб видати; щоб вижити, щоб звести кінці з кінцями. Тому хоч і деякі з віршів і здаються старими, особливо молодим, але це тільки на перший погляд. Бо те, що хотів автор сказати давно, сказав лише сьогодні.
Вірші названої збірки В.Лазарука сповнені філософських роздумів про сьогоднішні проблеми нашого життя, боротьби за утвердження справедливості, розвиток і розквіт таланту кожної людської особистості. У поезіях передано всю складність духовних пошуків нашого сучасника, який сповідує активність життєвої позиції.
Немало творів поет присвячує конкретним героям і подіям історії України, як і землякам-волинянам.
Збірка складається з таких циклів: “Логарифми”, “Старе містечко”, “В оправі кипарисів”, “Чотири фази рівноваги”, “Мої озеряни”, “Нечімне”, “Із літ юнацьких”.
6. Виразне читання вибраних учнями поезій, ідейно-художній аналіз їх:
а) вірш “Учні”. Автор, ще будучи зовсім юним, передрік уготовану собі долю, і водночас висловив віру в те, що час усе розставить на свої місця. Дуже проникливий у цьому вірші й образ самих учнів, котрі, якби не переросли своєї вчительки, то, мабуть, стали б відмінниками;
б) вірш “Колядники” написаний учителем В.Лазаруком у ті часи, коли за виконання колядних обрядів малих колядників викликали до директора і розбирали дуже прискіпливо, як за якесь зло. Але будучи не тільки вчителем, але й поетом, він створює напрочуд теплий і рідний образ маминих колядників важких для села повоєнних часів;
в) притягальним ядром усієї книжки В.Лазарука є тема Полісся, до якого автор повертається то з далеких кримських доріг, то з недалекого відрядження. Поліська топоніміка, лексика, звичаї вписуються у вірші В.Лазарука легко і органічно (“Закипає в мені ятвяжин...”, “Озерний дзвін”, “Прощання з Пісочним”, “Старе Полісся”);
г) за останні роки про чорнобильську трагедію написано стільки, що вже до всього починаєш звикати. Свій вірш “Відчай” В.Лазарук написав по свіжих її слідах, коли з одного боку розпливалась офіційна дезінформація, а з другого - розповсюджувались чутки, які насправді й були гіркою правдою трагедії українського народу. Відчуття відчаю і зневіри передане у цьому вірші за допомогою двох волинських назв: Нетреба, Невір. Останню крапку відчаю ставить у вірші сама природа;
д) ще глибше розвиває цю тему поет у ліричній драмі “Вугор у росі”, де в одну площину зведено теми життя, смерті й отчого краю. Тільки природа, вічна і мудра, приймає Блудного Сина у свої вічні обійми, а хор джерел проводжає прощальним голосінням, схожим на колискову і на щедрівку;
е) осібно виділяється у збірці цикл “Нечімне”, що складається з інтермеццо та 17 віршів, пов’язаних з образом Лесі Українки, з героями її творів, з місцями, де народжувалась “Лісова пісня”.
Висновок
Уся збірка “Літораль” В.Лазарука, а особливо вірші останніх літ, співзвучна з нашим непростим сьогоденням; з одного боку, задивлена у минуле, з іншого - з тривожним відчуттям майбутнього дивиться у глиб нашої дійсності. У деяких творах поет свідомо упускає всі розділові знаки. Може, їх має розставити вчителька Епоха? А може, її більш кмітливі учні?
Поетичний світ В.Лазарука багатогранний і неординарний. Людину, глибоко закохану в красу рідного краю волинського, ваблять і ваблять нові дороги. Часто можна зустріти поета в селі Світязь, де у нього багато справжніх друзів. З ними він ділиться своїми творчими планами, “воює” за збереження окраси нашого краю - Світязя.
7. На нашому уроці присутній лісничий Світязького лісництва Турич Віктор Михайлович, щирий приятель В Лазарука, великий любитель рідної природи і... поезії. (Турич розповідає про свої зустрічі з Лазаруком, показує книги з автографами автора, читає поезії).
8. Тривогою, щирим вболіванням віє від кожного рядка журнального варіанту роману “Світязь” (демонструється твір, надрукований в журналі «Жовтень”).
“Іменем мертвого кадуба Лесі Українки в Колодяжному і дуба дядька Лева в Нечімному, від імені тисяч пересохлих колодязів на Поліссі, лебединого озера Луки-Перемут, від імені Світоча долі моєї - легендарного Світязя - прошу, благаю, заклинаю: зупиніться хоч на мить! Зупиніться і огляньтеся на задні колеса! Придивіться, що ми там і кого ми там залишаємо!
Сині очі землі моєї!
Ні, нам не байдуже, як хтось зганьбить, осквернить нас, пошкодить бодай один нерв, що веде до очної орбіти землі-матері. Бо хочемо бачити її зрячою.
        (З роману “Світязь”).
Підсумки уроку
(Знову звучить тиха, ніжна мелодія купальської пісні).
Чарівна легенда про квіт папороті звабила волинського поета В.Лазарука, народила в його серці неповторні скарби-вірші, які він подарував нам. Хочеться, щоб ви ще і ще раз вчиталися у мудрі слова щирої людини неспокійної вдачі, відчули дивну красу зігрітого любов’ю слова:
“Світе мій, одкрийся для добра!”
Огляд літератури (книги, збірки, газетні матеріали про В.Лазарука, альбоми “Волинь талантами багата” та “Моє рідне село”; збірки “Глаголи землі” та “Літораль” В.Лазарука на кожній парті).
Домашнє завдання: твір-роздум “Над сторінками поезій В.Лазарука”.
Гром О. Ф,
вчитель української  мови  та літератури  Світязької СШ
Шацького району
МЕД І ГІРКОТА “ЛІТОРАЛІ”
Нещодавно, коли нову збірку Віктора Лазарука “Літораль”, видану “Радянським письменником”, обговорювали на черговому, вже традиційному “Літературному четвергу”, там йшлося і про те, що останнім часом (десь з початку вісімдесятих років) поет зробив значний крок уперед, а багато його поезій і лірична драма “Вугор у росі” взагалі стоять на високому, як прийнято говорити, європейському рівні сучасної поезії. Такої поезії, де за кожним образом, думкою, порівнянням стоїть досвід сучасної світової і певної національної культури, де воєдино сплавляються і своє бачення світу, і великий огром Всесвіту, причому сплав цей часом настільки органічний, що й не помітний з першого погляду, хоч магічну силу такого поетичного слова відчуваєш, як правило, відразу.
Віктору Лазаруку вдалося подолати отой комплекс провінційності, ту боязнь освоювати нові прийоми творення віршів, нові образи, способи їх подачі, сполучення римованого і неримованого вірша, використання і застосування для нового ж звучання багатющої скарбниці світової культури. І це при тому, що водночас уся творчість поета буквально пройнята Волинню, її природою, історією, народними легендами і повір’ями. Але, вільно купаючись у цій стихії, Лазарук лишається нашим сучасником. Він не робить вигляду, що світу для нього поза Волинню начеб не існує, він бачить проблеми рідного краю не лише привнесеними ззовні такою-сякою цивілізацією, а й докопується до вини в самих, не менш від інших любих його серцю, волинянах. Причому ця вина не лише за конкретне загублене озеро чи річку, а якось так серцем відчуваєш, що ці озеро чи річка – частина чогось великого і ти винен теж, що не захистив їх, хоча й не винен конкретно, бо жив з усім довколишнім у серці.
Таке ось відчуття виникло в мене після прочитання збірки “Літораль” Я став шукати строфи, які б його підтвердили. Шукав довго, перечитував вірші, і... не знайшов. Аж поки не зрозумів – це відчуття мусило виникнути після прочитання всієї книжки. І циклу “Старе містечко”, де постає філософськи осмислена історія Луцька, і в “Чотирьох фазах рівноваги”, де не меншої ваги філософія у картинах чотирьох пір року, і в циклі про волинську природу та людей серед неї – і тих, що здавна живуть тут, і тих, хто сюди наїжджає.
А ключ до всього розуміння Лазарукової творчості, витоків і світобачення, як на мене, можна знайти у поезії “Три зорі”. “Три зорі, три Русі умивалися в озері синім: Чорна, Біла й Червона” – так щемливо-поетично починається ця поезія. А далі слухають три зорі, звідки ж чути дзвін в озері. “Дзвонять... десь у Ятвягах... Тмуторакані” – ця історична ретроспекція (пам’ятаймо, розмовляють зорі-Русі) має несподіване поглиблення: “З Тмуторакані... Чи з Карфагена?..” А третій зорі вчувається дзвін аж з древнього-предревнього єгипетського Ахетатона. І слово це, подане наостанок в розбивку, де кожен склад звучить як окремий рядок, обрамлений три крапками, створює при читанні мимовільну ілюзію, що й ми чуємо той дзвін – крізь товщу століть і тисячоліть.
А ось у диптиху “Чорне й Біле”, у “Зелен явору, червоній калині”, у “Нечімлому”, здається, все фольклорне, зелено-стихійне Полісся, то постає перед нами, то збирається докупи, то розбігається, утворюючи зриму феєричну картину – таке словесне, образне, семантичне багатство у цих поезіях.
Скажімо, можна по-всілякому сприймати початок того ж “Чорного й Білого” – як свого роду розиграш, таку собі дорослу чи то лічилку, чи скоромовку.
Ось тобі й чорне
Одне каже біжім біжім
друге каже лежім лежім
третє каже давай похитаймося
А далі така стихія образів, у якій переплелися і народні повір’я, і чорний гумор, і сюрреалістичне бачення світу, що мимоволі виникає разом і опір тексту (як можна таке поєднати!), і захоплення від новизни зображувального ряду, якогось карнавально-апокаліпсичного характеру картин, що постають у автора, який лукаво звертається чи то до ліричного героя, чи й до нас з вами, читачів:
подобається
питається лисий гід
а розум із клепок поробив лижви
і з глузду спускається
і якийсь там мені троюрідний свояк
продає в писаній торбі дулі без маку.
Тим більше враження справляє другий вірш цього “дідькового диптиху”, в якому зовсім інша картина, інший настрій:
Тільки ліс. Тільки Біле біліє.
Очерети душею розсунь.
Із ідилії білої лілій
Випливає мій білий, мов лунь...
І якщо “Три зорі” справді своєрідний ключ до складного і прозоро-простого світу поезії Віктора Лазарука, то диптих “Чорне і Біле” – своєрідний мікрокосм його творчості.
До речі, у збірці зустрічаємо і цікавий, витриманий в єдиному ритмі спосіб творення вірша, побудованого на викристалізації образів за рахунок поєднання немовби конкретних, зримих деталей, і узагальнень, де переплелися історія, філософія і реальний світ сучасної думаючої людини (“Логарифми”), і поєднання поетичної прози та пронизаної історизмом поезії (“Сон біля моря”), і публіцистичність, неначе влютовану, вміло вмонтовану у тканину пейзажного вірша (“І знов своє, близьке, інтимне”).
Все ж у циклі “Нечімле” поет здобуває перемогу і водночас зазнає відносної поразки, коли намагається вже відоме і писане-переписане про мотиви Лесиної «Лісової пісні», дуб дядька Лева, мавчині берези і т. д. поєднати із сучасністю, поглянути на те, про що писала Леся Українка, очима людини другої половини XX століття, очима саме своєрідного поета. Перемоги, тому, що так цілісно, багатогранно поглянути на це ще не спромігся ніхто. А поразки, бо у циклі постає Лазарук стилістично, структурно і образно вже знаний нами з інших поезій, а відтак і певною мірою традиційний, і відкриття, як у названих віршах, не відбувається. Поет мов каже: “Це моє, я ось так, по-своєму, розповім про те, що розповідали інші”. А я, читач, скажу:
“Гм, цікаво, справді оригінально, але лише тому, що зведено у цикл (чи поему), але не лише холодна цікавість професіонала, як то він все це зобразив, а ось спосіб вторинний саме щодо Лазарука”. А втім тут, здається, я надто багато хочу, як у тій приказці: “Як мед, то й ложкою”. Але ж який звабливо-пахущий мед Лазарукової творчості, і так хочеться, аби він таки не приїдався, а смакував по-новому.
Мед у “Літоралі”, проте, з гірчинкою. У тій гірчинці проблеми нашого життя, іноді висловлені напряму, або майже напряму, і то вже не ліпші, ніби з чужого арсеналу взяті вірші, як от: “Два спогади”, “У відрядженні”, “Волга і “бобик”, “Асорті”, “Віндсерфінг”... Можна б говорити про широту діапазону поетової творчості, якби у названих творах і поетичний рівень був відповідний. Але є й твори, в яких саме та гірчинка життя, яка іноді якось не дозволяє оцінювати вірш суто професійно-критично. Скажімо, у “Відчаї” висока, вміла поезія щільно сплітається з жорстокою актуальністю – йдеться про стан природи в радіаційних наших лісах. І логічно народжується вражаюча кінцівка:
Двотумбові столи. Вухаті стіни.
А совісті і сорому – хоч плач!
– Убий  мене – в лісах радіаційних
На браконьєра молиться косач.
Та якщо у цій поезії (за змістом міні-поемі) використано загалом теж традиційні прийоми, то у поезії «На хуторі» вже модерністськими засобами творення (і це несподівано) зображується картина самотнього поліського хутора, де переплітаються і гумор, але хоч і не сатиричного забарвлення, як у названих вище творах, але саме лазаруківський, і той ненав’язливий щем за чимось віджилим та милим серцю, що вросло коріннями ген-ген у сиву давнину. А образ «діда зморщок», який “пасе нетрудові племінникові доходи”, на наш погляд, один з найкращих людських образів у «Літоралі».
Можна було б чимало сказати про ліричну драму «Вугор у росі» і поему «Середньовічний сон». Але вони заслуговують детальної окремої розмови, тому скажу лише одне: на мій погляд – це вершина поетичної творчості Віктора Лазарука. Особливо «Вугор у росі» – ціла драматична симфонія сучасного складного, трагедійного, часом абсурдного світу. Ніде, здається, Лазарук не сказав так сильно (а може й інші поети теж) про взаємозв’язок людини і природи, переплетення доль всіх живих істот, про навіть не трагічність, а жахливість втрати людського обличчя серед бездикості загального існування, про те, як близько, по суті, від Полісся до того ж Саргасового моря. Постає неповторна музика слів, яка розповідаючи, підноситься і падає в душу, як несподівана хвиля морська на ноги – лагідно та боляче водночас.
Що ж до «Середньовічного сну», який так близько торкається існування сучасних компрачикосів, людей-потвор, що сміялися і геть усе схвалювали своїми повторними усміхненими масками, то огляньмося у наше вчора, чи не носили ми самі таких же масок, не помічаючи, як би страшно виглядали у нормальному людському сприйнятті… Шкода, що твір цей не друкувався тоді, коли був написаний, тобто у 1962 році, бо може б і поетові вершини були б ще вищими, і читачі збагнули б щось більше у собі, вступаючи в закінчення тодішньої суспільної відлиги, у те, що звемо стагнацією і застоєм, посиливши хоч на крихту йому опір.
«Літораль» – своєрідний підсумок творчого шляху Віктора Лазарука-поета. І все ж, на мою думку, не треба було авторові вміщувати у цій збірці (а видавництву друкувати) своєрідний цикл ранніх віршів «Із літ юнацьких». Ті, хай і сміливі для свого часу, і через це не друковані вірші, все ж набагато слабші за рівнем від інших. «Літораль» могла б стати без перебільшення зразковою збіркою сучасної поезії, але оте розбавлення ранніми і деякими пізнішими та все ж слабшими віршами пішло не на користь книжці. Не завжди-бо після симфонії хочеться слухати «польку». І навіть найкращий мед, коли його дечим розбавити, то вже матиме іншу назву. А тут якраз хотілося б, аби мед «Літоралі» гірчив лише так, як гірчить природний лісовий мед, який, не маючи солодкої приторності (нема цього і в Лазарука), аж світиться на сонці особливим темно-бурштиновим переливом, нагадуючи смаком та запахом трави і соки землі, і саме за цей неповторний смак цінується.
Володимир Лис.
З ЛЮБОВ’Ю ДО РІДНОГО КРАЮ
Поет Віктор Лазарук не потребує особливих рекомендацій. Він часто виступав на сторінках обласних газет, республіканських журналів  з поетичними творами, нарисами про природу Волині. А тепер ці нариси зібрані воєдино 1 видані у “Каменярі” книжечкою “Сині очі Волині”.
Про природу нашої області взагалі і про озера зокрема написано чимало — і вченими, і письменниками. І кожен автор висловлює своє високе захоплення самобутньою її красою, дивується багатству барв. Але в тих працях вигуки захоплення чергуються із сухуватим викладом цифрових даних, фактичний матеріал не опромінений чуттям натхнення. Віктор Лазарук у своєму краєзнавчому нарисі (так визначено жанр виданого) досягнув сплаву фактажу з трепетним почуттям до синіх очей краю.
Численні посилання на відомих дослідників переконують у тому, що автор ретельно вивчив усе написане науковцями і вміло користується тими даними. Він знайшов шлях не тільки до розуму, а й до сердець читачів. Книга рясніє напрочуд поетичними картинами, що глибоко западають в душу, сколихують читача своєю образністю, палкою любов’ю. Ось лише дві таких пейзажні замальовки:
“За розмовою не зчулися, як у золоті хороми вересня зайшов тихий вечір. Над чистим плесом задимів пшеничний окраєць місяця. Взяв у руки віртуоз-цвіркун смичок. Стелиться росами пісня. І бачиться мені у сивій далечині, як пускають на світле плесо Вікна-озера вродливі полісянки вінки надії, як відпочивають добрі, а не лихі люди на берегах Доброго, як п’ють засмаглі косарі голубу прохолоду із глиняного глека Дошного”.
“Встало красне сонце, вмилося чистою світязькою хвилею і усміхнулося на всю околицю. Озеро спалахнуло, заграло самоцвітами, наче відповідаючи йому такою ж усмішкою. Граціозна хвиля, пронизана знизу доверху врочистим світлом, раптом зупинилася, замовкла, і тоді в ній, як і у бурштиновому злитку, стало видно все до найдрібнішої піщинки”.
Для В. Лазарука озеро — живе, воно для нього ніби безкінечно дорога, рідна істота. То не просто красиві щирі слова. Це любов, що народилася в душі ще змалку. Бо він тут народився і виріс. Про цю відданість своїй землі свідчить і такий, здавалося б, частковий факт. Віктор Антонович упродовж кількох років працював над “озерною” темою, об’їздив усі водойми області. А це потребувало багато часу. Не раз чув докори близьких, друзів і знайомих на кшталт: “Доки ти будеш бовтатися у тій воді?” Але він наполегливо, із завидною впертістю працював. І недарма. Забудуться докори, сумніви, а книга залишиться. І на тільки на полицях шаф, а й в серцях читачів, бо опромінена вона талантом людини, закоханої у красу природи.
Споміж описаних озер трудно виділити, котрому він віддає перевагу. Коли пише про величавий Світязь, то ми переживаємо ті ж почуття до цієї української перлини, що й автор. І здається, що вже всі інші озера, окрім Світязя, не варті уваги. Та ось заводить він мову про знамените Нечимне, легенди і казки якого надихнули велику Лесю на створення геніальної «Лісової пісні», і перед нами постає щось нове, дороге нам. Навіть не хочеться називати це “щось” озером, бо Нечімне для нас не просто водойма, а значно більше, вартніше. А читаєте розділ “Озерне сузір”я” і хочеться теж піднятися на гору у селі Осеребах, що у Турійському районі, і побачити звідти долину Вижівки, заплаву Турії і береги Західного Бугу. Вас тягне оглянути той “неповторний озерний куточок” у західній частині Волині, побачити хоча б десяток із тих п’ятидесяти озер, що тут розміщені.
Добре й те, що автор не обмежився оповіддю про самі озера. Яскравими публіцистичними штрихами він змальовує життя людей на їх берегах, описує їх боротьбу за світлу долю, раз по раз робить екскурси в історію, разюче співставляючи епохи, і похмурі плями минулого контрастно виділяють сьогоднішній світлий день.
Не обійшов В. Лазарук і проблем, зв’язаних з охороною водойм області, підкреслює, зокрема, ту думку, котра вже не раз висловлювалася у пресі: озеро Світязь і прилеглі до нього ліси слід законодавче оголосити національним парком.
До розуміння великого поняття Батьківщина людина іде через любов до рідного берега, гаю, поля. Велика країна починається від отчого порогу, рідної криниці, з котрої п’єш воду, світлого струмочка книги, подібні до рецензованої, якраз і вчать цьому священному почуттю. Тож «Сині очі Волині» не просто книжка, що дає багатий матеріал для пізнання навколишнього світу, вона сприяє виробленню активної життєвої позиції. У цьому її головна цінність.
На жаль, є моменти, що викликають невдоволення: часто текст справляє враження розірваності. Нам не відомо, з яких причин це сталося (чи автор недопрацював, чи видавництво “перестаралося”), але факт той, що композиційні прогалини знижують рівень книги. Варто було б більш продумано її ілюструвати.
Та відмічені недоліки не утримують від того, щоб рекомендувати вам, шановні читачі, перегорнути сторінки цієї книжки. І вас схвилюють волинські озера, як і її автора.
Яр.  ПОСМІТЮХ
ЕКОЛОГІЯ ДУХОВНОСТІ
Роздуми про нову поему Віктора Лазарука
Хочу як читач без претензій на якусь там “остаточність” висловити свої міркування про деякі аспекти творчості волинського поета і прозаїка В.А.Лазарука. Живу з давнім і стійким переконанням, що значимість поета, його місце і вага в літературному процесі не вимірюються тим, де він проживає — в столиці чи провінції, або кількістю написаного і опублікованого.
Його книга “Літораль” є фактично “Вибраним”, а, отже, і книгою підсумку певного етапу творчості. Вона надто виділяється в сучасній українській поезії. У свій час Дмитро Павличко сказав про Віктора Лазарука: “Поет справжній”. Сказано коротко і з достатньою визначеністю. В сучасній теорії літератури творчість письменника все активніше починає висвітлюватись через логічну конструктивність поняття “художня картина світу”. Що ж головне у “світообразі” В. Лазарука, які його складники?
У центрі художнього світу В. Лазарука — поема “Вугор у росі”, про яку, на жаль, ще не було серйозної розмови... Загадкова химерність витвору поетичної уяви, здається, має все ж таки свої змістовні обриси. Перш за все — жанрові. Те, що перед нами драматична лірика, мабуть, має свої підстави. Правда, сам автор визначає жанр твору як «ліричну драму». І все ж таки перед нами — драматична поема-феєрія, а не драма, хоч і лірична. Це лірика в “драматичному одязі”, тому що численні умовні персонажі мають лише одну провідну і суто ліричну функцію — бути носіями духовних станів, вони не є характерними у їх звичному розумінні. Тому основу сюжету складають не події, а конфліктні ситуації, їх осмислення і переживання ліричним героєм. А він — “вічний пілігрим” — вугор як символ і міст — перехід поміж двома світами, умовно названих “прісним” і “солоним”.
Чому ж ця вічно мандрівна душа живе у “двох світах”? Чи обидва ті світи йому потрібні як потаємна сутність його єства? Чи, може, “другий світ” — це логіка вищої діалектики законів життя або лише вимушеність обставин? І, нарешті, що це за два світи?
Високий пафос оспівування змагань  почуття і розуму в пошуках істини формують цей твір як поему філософську. В найбільш загальному плані вона про мандри невтомного духу по світах кривих доріг буденності, законів природи, трагізму суперечностей розвитку суспільства. Який же головний духовний досвід і разом з тим в чомусь душевно обтяжливий набуток цих мандрів? Це шлях вистражданості смислу головних вимірів людського буття. А виміри ці — у напруженому пошуку і виробленні пріоритетів як духовних доріг біографії ліричного героя. Головними “силовими лініями” цієї напруги є конфліктне вираження  смислу і співвідношення цих пріоритетів, зокрема: космічного (“Коло чи спіраль?”, “Невже у невороть везе?”, «все триває... з часів Великої Космічної Катастрофи»); загальнолюдського (“самовираження через океан”); національного (“Сперечалися, хто в історії вагоміший: Карась чи Карасьов? Карасінський чи Карасясіс?”); природного (“Мов магніт зблисну у глибинах, Спущуся в тьму на рушниках”, “Хто ми? Які ще води нас повторять... Чи хто? Ми правнуки праморя?”)...
Звичайно ж, такий поділ відносний, проте цей “каркас” ліній змістовності проглядається, власне, в таких головних, на мій погляд, проблемних аспектах. Вони взаємодіють у становленні інтегрального смислу цілісності твору. Це єдність, але діалектична, бо зіткана з невирішених протиріч, їх діалектика — поле духовності, де душа людська — “полігон” борні з примарністю псевдобуття.
Болотний намул породжує різного роду пристосуванців: тут і провінційне “богемо-амбітне, нудне літболото”, і “харчоторгу ситий бог” і, головне, своя “глибока” філософія карасів з мілководдя місцевих калюж — “В мулі зародилось життя”. Одним словом, “склавши бантом свистюхи Ще й філософствує для духа”. Така собі, різна риб’яча дрібнота, мисляча первоматерія в “химерних водоростях — тінях” буденщини. Світ цей гротескно-абсурдний і разом з тим до щему “свій”, бо в ньому живеш, а іншого нема... Вона, ця дійсність, вульгарно безпардонна, безсоромно оголена. Примітивна “природність” всесвітнього мішанина і свого, вітчизняного, має спільну основу — молекулярний рівень бездуховного болотного буття.
Мотив морального брутально-споживацького бруду, примарного і механічного існування в зіткненні з ідеалом, духовної чистоти ліричного героя і одвічної первозданності природи веде до висновку: забруднення духовного  середовища дає трагічні наслідки, формується соціально небезпечний тип людини, “браконьєра”, хижака і пожирача, агресивного міщанина, який бере те, що йому не належить, живе  за рахунок інших. Це і є антигерой поеми, сконцентрований в безликій множинності негативних персонажів поеми:
З касети тьми — в емульсію імли
Мотались, копошилися, повзли…
Або:
Сунув натовп. Сопла юрба...
Шумів Гольфстрім відчужено і охав...
І знов безнадійний оберт:
З емульсії імли — в касету тьми;
Ми — мафіозі, ми не мрущі, море — ми.
Екологія духовності для ліричного героя — процес повернення до витоків життєвих сил, де сходяться Море людськості і Поріг батьківської хати:
Заридає забута дорога,
Рідне Море у сінях зачовга.
Ти пізнаєш, ти визнаєш нас!..
Житній мій у світи розмота
Течію вологої стежини.
Гірко Морю всміхнеться причинний —
Мій космічний свояк, мій чужий сирота.
Змиє хвиля субстрат голубий,
І замкнеться розірване коло.
Розв’язка головного конфлікту — у “знятті” суперечностей, у поверненні героя на “материк” — до материнської основи малої батьківщини, до порога батьківського дому. Спасенність космосу малої батьківщини і є те “сонячне сплетіння”, де сходяться дороги пріоритетів, тим синтезом, де б’ють одвічні джерела духовності.
Л. ШАЙНЮК;
старший викладач кафедри російської і зарубіжної літератури
Луцького педінституту імені Лесі Українки.

ЕКОЛОГІЧНИЙ РОМАН В.ЛАЗАРУКА “СВІТЯЗЬ”:
художньо-філософський конфлікт та способи його розв’язання

В екологічному романі В. Лазарука «Світязь» багатопланово представлений філософський аспект проблеми, пов’язаний з художнім осмисленням буття і побуту людей в їх взаємодії з землею, лісом, водою в різноманітних соціальних умовах, в різні епохи (твір охоплює події XIII ст. до наших днів). У центрі уваги головне протиріччя між соціальним життям людей та їх втручанням у навколишнє середовище: з одного боку життєва потреба, а з іншого - необхідність берегти природу. Розглядаючи екологічну проблему, письменник зосереджує увагу на моральному аспекті, який безпосередньо пов’язаний з поняттям добра і зла. У такому плані взаємодія людини, природи, суспільства з філософської точки зору осмислюється і розглядається на всіх рівнях твору (конфлікт, сюжет, система образів тощо).
Мета цієї статті - проаналізувати особливості художньо-філософського конфлікту роману та способи його розв’язання.
Постановка основного конфлікту вказує на те, що В. Лазарук розглядає проблеми екології в їх системних зв’язках. Зіткнення людяності і жорстокості, протистояння добра та зла, яке сприймається письменником «філософськи, як проблема існування чи втрати найважливіших людських цінностей» (Е.Шкловський), проходить через весь роман і є головним, визначальним у ньому. Звертаючись до національного минулого та сучасності через усвідомлення «першої» та «другої» (тобто ноосфери) природи, письменник намагається знайти опори для людського життя в пошуках його сенсу, пориваючись до вічних істин.
Основний конфлікт роману в концентрованій формі знаходить своє вираження в концептуальному центрі твору, в розділі «Погоня». В подальшому він розширюється і поглиблюється в розділах «Вогняний вал», «Дика пуща», «Чорні хмари», «Зніч», «Прип’ятський триптих», «Князь-багон» та ін. Саме в них набуває найбільш яскравого втілення характерна для творчого методу В.Лазарука поетика контрасту.
Поетика контрасту – характерна ознака літератури з морально-філософською проблематикою. В романі «Світязь» на основі контрастного протиставлення образів (князь Дмитро Сангушко - Беата Костелецька, Адам Шковорода - Юрський, Панас Бегас - Стодон Гінайло, «дикі туристи» - древні тури, сивий бранець - українець - татарські мурзи Манман і Балай та інші) визначається моральна правда і неправда. Кожен персонаж є представником певної позиції, яка послідовно веде його до зростання або руйнування духовності. Духовно – моральна позиція героїв висвітлюється у невеликих діалогах, монологах, в одному чи кількох вчинках. Змальований автором епізод, що стався в «озерному краю» у бурхливі 30-ті роки XX століття, в повній мірі розкриває внутрішню сутність людини, байдужої до чужого життя, морально черствої.
«- Моя ти сива зозулько, - солодко заговорив Кірський, торкнув острогами коня, під’їхав ближче, на ходу розстібаючи кобуру і витягуючи револьвера, - куди ж ви так швидко розбігаєтеся. Не чекали?
Майже впритул розрядив обойму, оперезав жеребця нагаєм;
- Панська ласка на кілочку. Не забудьте.
І пустився за своїми навздогін галопом.
Та Адам Шковорода пострілів уже не чув, упавши ниць і притискаючи до грудей ліру - нерозлучну супутницю на всіх життєвих дорогах, на весіллях, ярмарках і похоронах. На спині на сивій сермязі розливалася червона пляма».
В.Лазарук зображує внутрішній світ людини, її взаємодію з навколишнім середовищем, коли вона стоїть перед лицем трагічних подій, коли конфлікт найбільш загострений.
Загальне питання про моральну неправду між людьми розглядається в історичній перспективі через сферу їх взаємовідносин з іншими представниками суспільства та з природою.
Письменник піднімає проблему духовного розтління так званої людини розумної, котра в гонитві за наживою іде проти древньої мудрості, дбайливо збереженої в пам’яті багатьох поколінь. Із сумом пригадує письменник далекі язичницькі часи, «коли гаї, поля, річки, озера були святими, де ані рубано, ані кошено, ані орано, ані води не пито... Ті гаї, поля, води святилися божеством повітря, води, землі і вогню, тілом небесним, громами, чотириногими звірятами і гадюччям. Божество доглядало, оберігало, очищало, запорукою його могутності було якесь дерево або група дерев, неодмінно примітних, із галузками, врослими в пень, або розщеплених і знову зрослих, із незвичними наростами.
Там, у найкращому і найвищому місті, горів святий вогонь Зніч», який супроводжував життя поліщуків протягом тисячоліть. Це було своєрідним очищенням від скверни. Цього розуміння природи, як збагачуючого душу людини фактора, не вистачає багатьом. І В.Лазарук, не залишаючись байдужим, звертається до свого покоління: «Вимкніть децибельні магнітофони і галасливі транзистори! Слухайте язичницького солов’я і зелену тишу!». Отже, тут конфлікт між людиною, природою і суспільством зміщується і в сферу духовного життя.
Персонаж митця байдужий, ворожий природі, зрозумілий у своєму хижацькому споживацтві:
В якому кварталі виписати для жінки дрова? - міркує лісничий Світязького лісництва Турич.
«Як виконати план рубки ділової деревини?» - думає через дорогу лісничий Шацького лісництва Королюк.
До різних організацій вони належать: до лісгоспзагу і державного природного національного парку... Як можуть під однією покрівлею уживатися планово-виробничий підхід з суто природоохоронним і естетичним ?
Гримлять постріли: то в буферній зоні прострілюють останнє довір’я природи...». У цих публіцистичних роздумах письменника звучить обурення. Людина-добувач стає ще небезпечнішою від того, що її можливості тепер технічно збільшені. На основі цього виникає ворожість, що веде зрештою до знищення усього живого. Крок за кроком В. Лазарук доводить, що зло ліквідувати майже неможливо, тому що «... негативний досвід людства незрівняно сильніший, яскравіший та глибший позитивного. Іншими словами, зло і злодіяння завжди доступніші для людського розуміння, уявлення саме у силу тисячоліттями накопиченого... інтерферального досвіду». Для того, щоб боротися зі злом, необхідно його зобразити. Тому «зло» в романі «Світязь» показане більш масштабно, ніж «добро». Негативні явища дійсності постали в центрі уваги письменника і втілились в образах «диких туристів», «службових осіб», а також вбивць: Адама Кухти, Юрського, Стодона Гінайла (розглядаючи ці персонажі, В. Лазарук показує процес деградації). Із введенням їх у текст конфлікт набуває соціально-етичного, навіть правового рівня. Людина стає беззахисною перед лицем войовничої жорстокості. Найбільш яскраво це показано в розділі «Погоня», головним героєм якої є Дмитро Сангушко, а головною подією - його вбивство.
Не випадково письменник назвав цей розділ «Погоня». Мотив погоні допомагає розкрити недосконалість людини, її духовну незрілість, зайву самовпевненість. Зловісна атмосфера, що згустилась навколо Дмитра Сангушка, є наслідком руйнації моральності. Переслідувачі князя в пориві сліпої помсти втрачають співчуття до людських страждань:
«Він (Дмитро Сангушко - Н. 3.) облизує запечені вуста, обводить поглядом присутніх у світлиці і зустрічається з очима Яна Коуделки і Мартина Ліви. Корчмареві від того погляду стає ніяково, і він намагається заховатися в юрбі.
А тим часом серед гостей росте невдоволений гомін.
- Дивіться, він комусь киває головою.
- Пити він хоче, - відповідає за князя його служебник.    
Приносять кухоль з водою, але старий воєвода кидається на благодійника з погрозами, вихоплює кухоль із рук і виливає воду на долівку».
Мотив погоні стає своєрідним попередженням: жорстокість - шлях до самознищення людства. І не випадково, розвиваючи цей мотив, автор надає йому символічного, метафоричного значення: погоня - це смертельна загроза всьому доброму на землі. Тому виникає два питання: “погоня за чим” та “погоня за ким”. Визначальним є “погоня за чим”. За словом “що” тут криється погоня за багатством, наживою. У зв’язку з цим виникає “погоня за ким”, яка приводить до драматичних наслідків.
Трагічний кінець життя князя Дмитра Сангушка відіграє важливу роль у всій структурі роману, а також у формуванні та розв’язанні конфлікту. Він повинен застерегти всіх від соціальної небезпеки бездуховності, можливості самознищення людства.
Отже, вже сама постановка конфлікту, його інтерпретація, способи втілення свідчать про те, що роман “Світязь” є твором, який активізує волю людей, примушує їх думати про завтрашній день.
Наталія Зозуля
КЛИЧУТЬ ВОЛИНСЬКІ ОЗЕРА
“Величезна, могутня, чорно-синя водна площа... Мов величезна оксамитна плахта, усіяна сапфірами, смарагдами, діамантами, неспокійно рухається,  тремтить; по ній ходять один за одним величезні вали та буруни...”. Так описував відомий дослідник  нашого краю, академік П.А.Тутковський мальовниче волинське озеро Світязь. Ці слова взяті як епіграф до одного з розділів книги волинського природознавця, члена Спілки письменників України Віктора  Лазарука “Сині очі Волині”, що побачила  нещодавно світ у видавництві “Каменяр”.
Краєзнавчий нарис письменника — це схвильована розповідь закоханої в природу людини, твір про чарівні озера Волині — її неповторну красу і безцінне багатство. В цьому відношенні дане видання В. Лазарука можна порівняти з його туристсько-краезнавчим нарисом “Шацькі озера”, виданим кілька років тому. Але на відміну від попередньої в новій книзі В.Лазарука детально простежується історія нашого краю від давніх часів до сьогодення, розповідається про історичні події, свідками яких були пам’ятки природи Волині. Це видання дає змогу нам зробити екскурс в минуле і ознайомитись з походженням назв окремих озер та навколишніх сіл. Крім того, книга “Сині очі Волині” охоплює своєю розповіддю блакитні плеса більш значної території волинського краю, що займає межиріччя Прип’яті та Західного Бугу. А тут. як відомо, близько 300 озер — великих, малих і зовсім маленьких. І хто хоч раз побував на цих озерах, засвідчує автор, — той надовго запам’ятає їх мальовничі плеса.
Мабуть, у всіх, хто відвідав наш край, найбільш приємні спогади пов’язані із Світязем — “українським Байкалом”, як називають його в народі. Розповідь про цю перлину озерного багатства Волині займає чільне місце на сторінках книги.
Здавна вабив Світязь до себе численних дослідників, учених-природознавців. У 1899 році тут побував академік П. А. Тутковський, який провів детальне дослідження озера і опублікував статтю “Озеро Свитязь и народные предания о нем”, яка була спочатку надруковане в журналі “Киевская старина”, а потім ввійшла в “Нариси з природи України”. На початку нашого століття береги Світязя відвідали польські природодослідники Б. Дибовський і В. Ренард, які теж зробили чимало досліджень, що були опубліковані.
У роки Великої Вітчизняної війни над Світязем зайнялася зоря партизанської слави. Зараз навколо мир і спокій. Тільки обеліски Слави нагадують про народну героїку. Про це читач довідається з краєзнавчого нарису В Лазарука, Про Волинь, як партизанський край, письменник згадує в розділах “Вогняний вал” і “Партизанський край”. Славиться наш озерний край своїми природними багатствами. Та цілком зрозуміло, то ці багатства не є невичерпними. А тому уже зараз потрібно дбати про їх відтворення, збереження для прийдешніх поколінь. Цю важливу проблему порушує книга “Сині очі Волині”. В 1974 році озера Світязь, Пісочне, Пулемецьке і Кримне були оголошені ландшафтними заказниками і взяті під охорону держави. На прикладі санаторію “Лісова пісня” автор показує, як планомірно, без шкоди для природного середовища повинна бути організоване забудова на берегах волинських озер. Чимало хороших слів сказав письменник у своєму творі про інші численні блакитні плеса поблизу Шацька, а також озера Турійського району.
З не меншою любов’ю згадує автор на сторінках своєї книги невеличке урочище Нечимне — колиску безсмертної “Лісової пісні”. “І, може, досі так і лишилось би воно невідомим, гордим своєю дикою красою, — пише письменник, — якби не сталася одного разу щаслива його зустріч з незвичайною людиною, позначеною генієм поета, — Лесею Українкою”.
Безумовно, книга В. Лазарука “Сині очі Волині” зацікавить читача. Вона добре ілюстрована чорно-білими і кольоровими фотознімками, виконаними М.О.Голяком. Книга допоможе читачам відчутніше збагнути неповторну красу мальовничого волинського краю, усією душею полюбити його, а відтак усвідомити і відчути себе причетним до загальної благородної справи примноження цього дивосвіту.
С. ЮХИМЕНКО.
Вікторові ЛАЗАРУКУ - 60
Гай, та вже чотири десятки літ спливло з тих днів, коли ми зустрічалися з Віктором Лазаруком у коридорах та аудиторіях Львівського університету, запалювалися на засіданнях літературної студії при обговоренні творчого доробку когось із своїх товаришів, ревниво стежили за публікаціями, не пропускаючи жодної з них, де вчували десь бодай натяки на деформовану дійсність, вишукували написане поміж рядками, самі намагалися сказати бодай щось добре і правдиве.
Десь на початку праці на посаді завідуючого відділом поезії у журналі “Дзвін”, куди Віктора запросили за рекомендацією старших колег — як талановитого і мислячого, — він при зустрічах розмову зводив до теми, яку врешті знайшов. Це була тема компрачикосів — доволі масового в середньовіччі морального злочину тодішніх ловців людських душ. Коли викрадалися діти, спотворювалися, калічилися, морально знецінювалися — щоб потім використовувати їхню потворність для власного збагачення, для безчесного вдоволення, для визиску й насміху.
Ідуть вони безшумно, мов доноси,
Мов аноніми, просяться в досьє.
За мною слідом йдуть компрачикоси,
Вночі сумління мучачи моє.
Безперечно, тут проступало основне: Віктор Лазарук прагнув піднести голос честі й сумління супроти тих, хто нині продовжував калічити наші душі, хто пристосував до цього не лишень владу шахрайських розбишацьких ватаг — а підпорядкував цьому цілу державну тоталітарну структуру з розвинутою злочинною ідеологією, з пекельною системою спотворення, каліцтва, руйнування людських душ і доль, покалічення цілих народів.
Над цією темою Віктор Лазарук працював довго і наполегливо. Але поряд з іншою темою, яка стала домінуючою в його творчості. Це – краса Волині, її історія, природа, звичаї й забобони, ліси й озера. Саме цьому присвячені численні статті та поезії, нариси, дослідження, врешті – цілий екологічний роман — “Світязь”, друкований у журналі «Жовтень» за 1987 рік. Нині Віктор Лазарук готує доповнену редакцію цього роману, сподівається побачити його окреме видання, попри всю нашу видавничу скруту.
Мені здається, що поміж іншими волинськими літераторами, також закоханими в рідну землю, рівного самовіддачею з Віктором Лазаруком немає. Хоча — наперед вибачаюся перед Євгеном Шморгуном...
З Віктором ми кілька разів гостювали на його Волині ще в студентські та наступні роки. Ловили рибу, збирали гриби, багато говорили. Віктор читав присвячені рідній природі вірші. Мені вони здавалися продовженням одкровення Дмитра Фальківського, забороненого до недавнього часу, — пригадуєте співане чи не в кожному селі його “Очерет мені був за колиску...” У Віктора Лазарука своє:
Напівтемний собор
кафедрального бору.
Наче світоч, старий ялівець на горі.
В ньому свічка березова вгору
Догоряє й не може згоріть.
З юності Віктор Лазарук був вродливим і закоханим, поривним і безкомпромісним. Непоступливим, іноді аж до пересади, залишається все життя. Рвучкий, поривний — то раптом рветься переїхати до Львова, до Києва — то гарячкує, що з Волині він ані на  крок. Бо він справді належить цій землі, любить її і кривавиться її бідами, бажає возвеличити все краще в ній, надіється на ясніші часи нашої з вами державності — щоб проспівати во славу їй усе ще не проспіване досі.
Микола ПЕТРЕНКО.
(Літ. Україна. - 1995. - 5 січня.)
За янтарними дощами
Можна по-різному писати про природу. Пристрасно чи елегійно, із захопленням дослідника чи азартом мисливця. Але хто б не писав, тут, як ніде, видно одразу — пише людина, котра душею вболіває за збереження природи, чи байдужа. Втім, байдужий і не візьметься за перо. Байдужий просто наступить на квітку чи дасть наказ вирубати гай, бо треба відрапортувати про збільшення посівної площі.
У екологічному романі “Світязь”, видрукуваному в журналі “Жовтень”, Віктор Лазарук згадує про свої давні, в сімдесятих роках, дискусії з меліораторами, які “били” його цифрами і планами, і блискучими перспективами  високих врожаїв. Врожаї справді є, але тільки там, де до осушення боліт підійшли з почуттям господаря - природолюба. Так, на жаль, було не скрізь, тому й звучить з незатихаючою силою і болем тривожне слово Лазарука — і публіциста, і поета. Часто в новій його збірці “Глаголи землі”, виданій “Каменярем”, ці дві якості його таланту сплавлюються воєдино. Тоді поезія особливо бере за душу. змушує розмірковувати, а то й подумати, пригадати, як ти сам вчинив би у аналогічній ситуації. Цей сплав публіцистики і лірики є в багатьох творах нової збірки В. Лазарука.
У вірші “Ціп” особливого значення набуває саме ціп, колись важливий атрибут селянського життя. З умілим використанням елементів народного гумору, подихом історії, що стає  реальною через картинку селянського життя, де ціп сам оживає, де нехитрі селянські думки стають вагомим соціальним звинуваченням несправедливості — цей вірш стає зразком того, як тема, здавалось би  писана-переписана, раптом заграла свіжою барвою.
Важливого значення історія,  конкретизована в реальних лицях, набуває у циклах “Віддаляючись”, “З дитячих спогадів”, вірші “Публіцистичний коментар”! Тут є і гарні образи, тут наболіле й пережите підняте до важливих узагальнень. Однак досягти таких висот поетові не вдалося у традиційно - декларативному вірші “Полісся моє”, у “Возі”, де збита тема поєднання старого й нового не знайшла свого вирішення, хоч спроба й була. По суті, нічого нового не додав до образу Лесі Українки .вірш “Безсмертя”, яким відкривається збірка. Тут зібрано докупи і факти з життя поетеси, і атрибути сучасного Луцька, а ось справжнього погляду оком нашої видатної землячки з постаменти пам’ятника на Театральній площі, як то було задумано, не вийшло. Знаю, дехто може заперечити, що ці вірші відіграють роль таких собі “паровозів”, але, здається, їх час минув, і вже коли взявся автор за важливу тему, то й твір має бути гідним її.
Принагідно зауважимо, що й інший розділ, який присвячений природі нашого краю, названий “Лядо”, теж нерівний. Незрозуміло, наприклад, з якою метою написано вірш, що дав назву цілому розділу книжки. Можна заперечити, що часто поезії пишуться без мети, під впливом того чи іншого настрою. Згоден, і таке часто буває. Але тоді ними не називають розділи. Бо тут складається враження, що назва лише заради оригінальності. Якщо вже поет хотів справді піднести поліську природу (для непосвячених: “лядо” - не що інше, як підвищене місце в сосновому лісі), то треба було б і написати вірш, який би розділ цей “тягнув” за собою.
На жаль, “Лядо” підпирають явно “прохідні” “Спогад”; “Старовижівські сосни”, “Ось і осінь”, де, хоч і співіснують й елементи публіцистики, і лірики, але існують вони ніби самі по собі, попри всі намагання автора якось поєднати їх, змусити звучати в єдиному строю. Більше того, в останньому з названих, незважаючи на присутність кількох непоганих образів, картина осені так і не стала в цілому справжньою поезією, нагадуючи швидше прозовий етюд.
І добре, що, незважаючи на ці твори, об які спотикаєшся, як у лісі об певні незручні місця, у збірці є чудово-граційний “Білий лось”, іронічний “Зелений темряв”, лукаво-щемлива поезія “Він і вона”, “Красноголовці”, з їх об’ємною образністю, “Крапля”, де світ не лише відбивається у краплі роси із своїми тривогами і протиріччями, а й народжується, ніби на наших очах — чарівний і, по суті, ніжно-беззахисний. Ось справжній погляд поета, такий простий і в той же час—максимально образне зображення оточуючої природи, тривога за неї. І як жаль, що і в цей вірш вкралося невдале, як на наш погляд, порівняння — “А на тому березі швидко, мов атомні гриби, росли дерева”. Не можуть не схвилювати теж надзвичайно образні й сміливі щодо способу зображення “Цвіте багно” й “Смерть останнього тура 1627 року”.
Цікавий, хоч знову ж таки не однаковий за силою розділ (тут повною мірою підходить і слово цикл) “В оправі кипарисів”, навіяний перебуванням в Криму. На жаль, саме там, де автор хоче здивувати нас кримською екзотикою (“На світанку”, “Срібносяйної ночі”, “Чинара”, “Цвіте олеандр”, “Джур-Джур”, “Палац в Алупці”), він, по суті, нічого нам, крім того, що можна вичитати в екскурсійних довідниках, не розповідає. Більше того, намагання сказати якомога красивіше призводить до повторів, “образного пересолодження”  і навіть несмаку, як трапилося у вірші “Хаос”. І навпаки, там, де ми бачимо роздуми автора, його душу серед щедрої кримської природи, душу, яка кличе до себе минуле, роздумує про суть життя і творчості за листами Лесі Українки з Ялти, мандрує в уяві на рідну Волинь, такі поезії сповнюють і нас то щемливим відчуттям ностальгії, то кличуть до співроздумів, а то й зупиняють несподіваним прозорим образом. Такі поезії “На березі”, “Море шумить”, “Барвінок”, “На камені”, “А мені приснилася Волинь...”, “Листи з Ялти”, “Інжир”.
Якщо в попередній  збірці “Озерний дзвін” Віктор Лазарук виступав цільним, для багатьох несподівано відкритим психологічним ліриком, з поезій якого поставала природа, розповідаючи ніби сама про себе, то в новій книжці ми бачимо поета в різних якостях. Він є тут і публіцистом, і філософом, і ліриком, і навіть сатириком. Остання якість дуже вдало, не прямолінійно, як то буває, виявилася у поезіях з першого розділу — “Змарновані вечори”, “Нутрії”, “Прощай, шматок родючої землі”, певною мірою у “Дельфіні” й “Камерному вірші”. Тут протест проти міщанства, бездуховності, які призводять до руйнування людських начал у людині органічно переплітається з протестом проти збайдужіння.
Справжнє багатство лексичних і зображувальних засобів постає у поезії “Ох і ніч!”. Захоплює віртуозність поетичної мови, тут не читаєш, а швидше чуєш розкішну, наповнену звуками та асоціаціями ніч біля поліського озера. А в циклі “Із озерного дзвона” багатство досі для декого бідної поліської природи передано настільки   виразно, різнобарвно й органічно, що не замилуватися, не відчути її може хіба що абсолютно черства людина. І тим зрозуміліша тривога поета, аби це все вберегти, аби на зміну дощам “янтарним, ярим, ясночолим” не прийшли “чорні дощі”.
Ми якось звикли до того, що вихід кожної нової книжки наших земляків слід зображувати мало як не визначне досягнення вітчизняної літератури. Гадаємо, таке приятельське поплескування по плечах, — “ти хороший, бо ти наш” Віктору Лазаруку аж ніяк не потрібне. Працює він плідно й напружено. Є в його збірці поряд з прекрасними поезіями й слабенькі, а то й відверто невдалі вірші. Не у всьому вона рівна, не завжди розділи її такі цілісні, як, мабуть, задумував автор. Але головне — збірка “Глаголи землі”, як частинка сучасного літературного процесу, живе, хвилює читачів. Прочитавши цю книжечку, не відкладеш її байдужо. А що ще бажати поетові?
В. Лис
Луцьк
Шопена, 11
тел. 2-42-37

Редактор Петро Мах
Засновник -  обласне управління культури та обласна наукова бібліотека.
Реєстраційне свідоцтво ВЛ № 070
від 16 червня 1995 року
Обсяг  - один друкований аркуш
Діапозитиви виготовлено компютерним відділом обласної бібліотеки для юнацтва - відповідальна зав. відділом Н.О. Читкайло. Набір та верстка - Денис О.М.
Віддруковано з готових діапозитивів у Волинській обласній друкарні, м. Луцьк, проспект Волі, 27.
Газета вихолдить один раз на 2 місяці.
Замовлення №                                               Тираж 300