Або погибель, або
 перемога -
Сі дві дороги перед            
нами стане...
Котра з цих двох            
нам судиться            
дорога?
    Д  а  р  м  а!
Повстанем, бо душа повстане.
    Леся УКРАЇНКА
Вересень-жовтень 2002 року
Людмила Лежанська
Дівчина з Вербичого, що має добре серце…
Ледве навчилась ходити по благословенній землі, як важкий недуг прикував її до ліжка. Одначе дівчина, довго дивлячись через вікна свого болю, побачила на крайнебі життя зорю найбільшої величини мужності – Павку Корчагіна. Звіряла йому думи, довгими ночами тихо розмовляла…
Її не забули друзі. Допомогли навчитися писати лежачи, і Людмила Лежанська з’єднала своє серце з помислами ровесників. Несподівано народилися перші віршовані рядки. “Повірити в себе! Це головне нині для мене” – пише мені в одному з листів.
Я радий, що заочна листова дружба вилилась в щирий діалог при нашій зустрічі. Я побачив людину, котра “без ніг навчилася ходити”, поборола сіру ніч смутку, вийшла на стежку того світання, що “розсипало комусь на коси” її чисті мрії.
Їй двадцять сьомий. Майже чверть віку хвороба не пускає дівчину із своїх лабет, зате горда душа лине у вишінь, на розшири нашої країни, бо “збентежилась синьо” на волинському лоні.
Щиро запрошую читачів популярного журналу в поетичну оселю Людмили Лежанської.
Петро Мах.
Метелик на долоні вічності
Коли в мене виник задум цієї книжки і я складала список імен, які до неї увійдуть, Людмили Лежанської в тому списку не було. Це мала бути книжка літературних портретів поетес, які вже мають своє місце в літературі, коли говориш про сучасну українську поезію.  А Людмила  Лежанська була ще тільки автором першої збірки, яка випадково потрапила до моїх рук. Так відбулося .наше знайомство:  випадково  й закономірно, як все, що відбувається в цьому світі. Випадковістю було те, що збірка таки потрапила до мене. Видана у Львові книжка могла й не дійти до Донецька або її міг купити   хтось   раніше.   Але   коли я вже   побачила книжку,   то   мусила купити,   коли   купила, мусила прочитати, а коли прочитала — відчула, що мушу написати про неї. “Свято знайомства” — так називалась моя рецензія, опублікована в “Літературній Україні”. Дійсно, це було для  мене святом, що я зазнайомилась з поетом, а потім і з людиною Людмилою Лежанською. Невдовзі після публікації рецензії я отримала бандероль, в ній була вже знайома  мені збірка з дарчим написом авторки і лист. Лист емоційний і світлий, дуже схожий на вірші Людмили. Вона дякувала за рецензію, за те, що я правильно зрозуміла її вірші, а найбільше за те, що я нічого не написала про її хворобу. На той час я вже знала, що Людмила Лежанська з дитинства не підводиться з постелі (про це писав В. Лучук в передмові до збірки). Але мені завжди здавалось, що люди так званої “важкої долі” не люблять слухати  захоплень своєї мужністю, бо це весь час нагадує їм про їхню хворобу чи каліцтво. Вони б воліли, щоб до них ставились так, як до нормальних людей.
Так почалось наше листування, яке тривало рік. А коли воно обірвалося, я зрозуміла, що мушу написати про неї. Бо Людмила Лежанська назавжди залишиться автором єдиної прижиттєвої збірки (була ще в неї одна маленька книжечка віршів для дітей), бо вже нічого більше вона не напише, ніякого іншого місця в літературі не здобуде, хіба що в якомусь іншому видавництві спроможуться видати її посмертно. Вона писала мені, що підготувала до друку другу збірку, але не знає, куди її послати – В “Радянський письменник” чи “Каменяр”.
А ще вона писала новели, але нікому не показувала. І якби знайшлася розумна людина, яка з любов’ю і тактом все це скомпонувала, міг би вийти вражаючий документ людської мужності і ніжності, незламного духу, прекрасного таланту.
Про Людмилу Лежанську – жінку і поета – ці сторінки.
Що лишилось в мене після неї? Дві книжечки з автографами, півтора десятки листів і листівок, кілька листів від її мами Олени Іванівни Шумської та ще один лист від нашої спільної знайомої. Цю жінку, людину не так трудної долі, як трудного серця, я заочно познайомила з Людмилою, щоб показати, що є на світі люди, яким об’єктивно важче живеться, а проте вони вміють бути щасливими. Спочатку вони переписувались, потім зустрічались. Лист про цю зустріч дуже детальний, але я до нього вернусь далі.
А зараз про поезію Людмили Лежанської. Кажуть, перше враження — найвірніше. Тому я вернусь до тієї своєї рецензії, яку написала, вперше познайомившись з віршами Людмили.
СВЯТО ЗНАЙОМСТВА
Л. Лежанська. Поезії. “Каменяр”, 1980.
Для автора вихід книжки (а надто першої) завжди свято — свято пополам з тривогою: як-то сприймуть його книжку читачі і критика?
Я вважаю, що є всі підстави поздоровити Людмилу Лежанську зі святом — виходом першої збірки її поезій. Крім того, варто поздоровити видавництво “Каменяр”, яке видало книжку не лише гарну змістом, а й оригінально оформлену художником В. Івановим. І, нарешті, можна поздоровити всіх любителів поетичного слова, бо вони мають нагоду .познайомитись з гарними віршами.
Прошу дарувати мені, якщо це порівняння грішить банальністю, але вірші Людмили Лежанської нагадують мені перші весняні квіти. Ще сонячні промені такі несміливі, і вітер сердитий, і ночами заморозки, а вони вже пробились до світла — невеликі скромні квіти. І так довірливо дивляться довкола своїми чистими синіми очима, такі вони беззахисні, що здається: вітер затримує своє холодне дихання, обминає їх стороною. Бо поморозити такі квіти — все одно, що скривдити дитину, убити довірливу птицю, засмітити чисте джерело.
    Крапелька упала
    З даху на поріг,
    Дзенькнула й пропала,
    Залишивши сміх...
    Та весна вже близько,
    Тане, тане сніг.
    Сердиться вітрисько,
    А надворі — сміх.
    Ручаїв багато,
    Горнуться до ніг —
    Свято, свято, свято,
    Бо навколо сміх!
Можливо, порівняння віршів Л. Лежанської з пролісками виникло тому, що з неї багато віршів про весну, про ранок: “Березень. Сонячний день”, “Весна”, “Світанок”, “Гілка бузку”, “Блакить, цвіття”, “Весна. Як весілля”. В її віршах голубіє небо, сходить сонце, пливуть легкі хмарини, іскриться роса, стоять в біло-рожевому цвіті яблуні, і все це створює таку прозору й світлу атмосферу, що цілком фізично відчуваєш, як тобі легко дихається, і шкіри торкаються тепло сонячних променів і прохолода вітру, і губи мимоволі складаються в посмішку.
А є ще більш глибока асоціація, що викликає в пам’яті проліски. Вірші Лежанської такі ж прості, безпретензійні і сповнені безмежної довіри до цього світу. Вона аж надто збентежено дивується, коли зустрічається з болем, вона вся настроєна на добро на світлу радість:
    Можна від щастя злетіти
    Ген-ген — понад світом.
    Якщо подивитись на небо
    Крізь віти, обсипані цвітом.
Авторка настільки сповнена доброти, що й від інших чекає тільки доброти, що в кожному намагається передусім побачити саме цю рису. “Чим вища в людини мета, тим очі в неї добріші”,— дещо категорично стверджує вона, хоч категоричність загалом їй не притаманна.
У художньому творі прийнято розрізняти зміст і форму. Так, нібито форма — це посудина, а зміст — це те, що в неї налито. Бувають вірші, як кришталеві вази: така там різьба, стільки граней, в яких райдугами спалахує світло, що вже й зміст такої вази не має особливого значення. Форма поезій Людмили Лежанської схожа на тонке прозоре скло: її майже не помічаєш. Бо, зрештою, не має значення, що “Калина. Жага” або “Змерзлі гілочки розквітли” — це неримовані вірші, а у вірші “Осінь. Під час дощу” рими дуже невибагливі. Головне, що ці вірші дуже точно і просто передають думки і почуття поета.
І дещо парадоксально: розумієш, що з часом до поетеси будуть приходити зрілість і досвід, зростатиме її майстерність, а разом з тим не хотілося б розставатись з нею такою, якою вона зараз є. Мабуть, секрет її привабливості і є в отій весняній свіжості, в тій аж дитячій довірливості, що межує десь з наївністю. Серед перекладів, вміщених у збірку, є вірш російської поетеси Ксенії Некрасової. За своїм світосприйманням, за умінням бачити казкове в буденному, прекрасне в звичайному Людмила Лежанська дуже близька Некрасовій.
Особисто мені імпонує те, що для своєї збірки авторка не шукала дуже красивої назви типу “Октави грому” чи “Симфонія грози”, вона назвала дуже просто — “Поезії”, та й годі. А ось для самих поезій вона зуміла підібрати оригінальні назви, які не просто коротко передають зміст вірша, а щось .додають до його розуміння, висвічують в ньому якусь грань, яка без заголовка могла б залишитись непоміченою. Наприклад, “Зелені коники і я” — вже сама назва, простодушна і ледь жартівлива, настроює нас на відповідне сприйняття вірша. Або “Вдома. Як спогад” - і відразу ці чарівні рядки: .“Я небо впізнала, впізнала хмарини в своєму селі”. Це треба бути справжнім поетом, щоб бути знайомим з небом і хмарами.
Душа, немов сльозина чиста,
Тугі напнула струни,—
пише Людмила Лежанська.
Прислухайтесь до мелодії її душі!
Коли я писала це, чи могла передбачити, як жорстоко сповниться моє бажання, щоб Людмила Лежанська назавжди залишилась такою, якою вона була в своїй першій збірці? Нехай би мінялась, нехай би росла, нехай би ставала іншою, але щоб вона була межи нами!
А зараз мені важко додати щось до того, що я вже написала про поезію Людмили Лежанської. Хіба що скажу, що її вірші за своєю манерою схожі на імпресіоністичні малюнки. Це не широкі полотна, які зображують довколишній світ у всій його неосяжності і складності. Це швидкі начерки, які відображають якусь мить часу, якусь одну рису дійсності, якийсь миттєвий настрій. Коли я читаю вірші Людмили, мені все здається, що залетів у мій дім, присів на мою долоню метелик. Ніжний, загадковий, прекрасний і такий беззахисний у цьому світі, такий миттєвий перед лицем вічності. Що таке метелик? Не гірське пасмо, якому мільйони років, не тисячолітня гігантська секвойя, не повновода ріка. Для чого той метелик — адже його ні запрягти, ні подоїти, ні шерсті настригти? Але якщо природа створила метелика, значить, він їй потрібен? Може, без нього не знали б ми нічого про красу? Може, його беззахисність повинна вчити нас бути ніжними і обережними? Може, його коротке життя має нагадати нам, що і ми в цьому світі не вічні, а отже, не треба марнувати той час, який нам даровано долею?
Написала і подумала: а чи правомірна моя асоціація з метеликом? Так воно вже склалося, що в нашій уяві метелик — це символ безтурботного і навіть бездумного життя. Гріється собі метелик в проміннях літнього сонечка, перелітає з квітки на квітку, гнізда не мостить, дітей не виводить, ніякого тобі клопоту, ніяких труднощів. Як це не схоже на життя Людмили Лежанської, для якої було неможливою мрією все те, що нам здається буденним і нецікавим.
Скажіть, жінки, ви дуже любите прибирати вдома? Кажете: заняття Данаїд? В одному кутку прибрали, а в другому в цей час вже знову насмічено. Можете собі уявити, щоб хтось заздрив вам? Ні? “Я ніколи нікому не заздрю (повірте!), хіба що тим, котрі прибирають кімнату і котрі... цілуються”,— це писала Людмила. Або ще оце: “Мати непомите волосся — то для мене мука, а сама ж я цього не зроблю”.
І ми сміємо вважати себе нещасними, скаржимось на долю, на людей, на обставини, ми, що самі можемо розпоряджатись своєю долею, своїм часом, своїм тілом? Ми скаржилось на самотність, а вона ж теж може бути щастям. “А я мала кілька своїх ночей! Кожного разу, лишаючись на сутки сама (сусідка заходила), було лячнувато: здоров”я підводить. Мамі кажу, що ночуватиму з подругою, але подругу кличу аж вранці, коли вже тіло затерпне до знемоги й навалюється тупість на свідомість. Ці ранки жахають, але прагнення волі міцніше. Ніякі фізичні муки не спроможні спинити мене від безумства лишатись на ніч одній”.
За весь час нашого знайомства я ні разу не запитала Людмилу про її хворобу. Стримувала звичайну людську цікавість, писала про що завгодно, тільки не про те. Сама ж вона іноді скаржилась на долю. Зрештою, ні, не на долю в цілому, а на окремі моменти життя. Просто ми скаржимось, що не маємо змоги поїхати у відпустку в Крим, а вона — що дуже хотіла б вийти на подвір’я.
“Затужила я в ці дні: надвір хочу до сліз. Якби оце хоч раз — день побути на вітрі серед гомону життя (а ще щоб хтось поруч був гарний!), то знову довго терпілося б”.
Вже коли Людмили не стало, її мама про все мені написала. Пам’ятаєте “Сліпого музику” Короленка? Що страшніше: народитись сліпим чи бачити, а потім осліпнути? Є такий російський поет Леонід Рашковський. Був молодий здоровий хлопець, займався спортом, мабуть, успішно, коли його включили в збірну Білорусії. І раптом недуга, і нерухомість, і це вже на все життя. Трагічно? А коли отак: “Не було їй і трьох років, як я замітила, що їй ходити тяжко, як нагнеться, то тяжко розігнутись. Повезли її до Львова, де її оглянули три професори, і діагноз один — міопатія, дистрофія всіх мускулів. Життя недовге, в муках, до 25—30 років. Не ходила з чотирьох, до п”яти лазила на колінах, і коли вже не змогла, то ще трохи котилася”,— це з листа Людмилиної мами. Олени Іванівни. Що ж страшніше: згадувати, як ти колись виступав у збірній республіки чи взагалі не пам’ятати, як воно ходити, бігати, стрибати, танцювати? А тут ще одне. Хтось за все життя ні разу не взявся за фарби, щоб намалювати картину, і не відчуває з цього приводу ніякої трагедії. Хтось ніколи не літав літаком, і його в той літак силою не затягнеш. Але якщо тобі від народження дано хист до малювання, а доля складається не так (пригадайте Катерину Білокур)? Але якщо ваше серце рветься в небо, а лікарі кажуть, що авіація не для вас? В листі до мене Олена Іванівна серед своїх улюблених занять назвала танці і велосипед. І я подумала: а що, коли й Людмилі в спадок дісталось це почуття ритму в м’язах, необхідність руху, прагнення відчувати, що все твоє тіло рухається легко і злагоджено, безвідмовно слухає тебе? А для неї кожен рух був або неможливістю, або мукою. Ще одна невеличка цитата з листа нашої спільної знайомої, про яку я вже згадувала: “А потім мама нас відправила спати — мене на кухню, а Люду —там. Люда дала мені по моїй просьбі “на сон грядущий” ще одну папку — з відгуками на її книгу. О, скільки їх там було! В цей час я чула, як мама вкладала її спати, чула приглушені зойки і приглушені крики посеред ночі”.
Читала я це і думала, що, мабуть, лише раз в житті до того пережила подібне: коли читала про іспанську королеву Іоанну Безумну, як її протягом багатьох років щодня катували. Спочатку за наказом рідної матері, щоб змусити відректися від своїх поглядів, потім за наказом власного сина, який хотів довести її до безумства, щоб утримати престол. Так то ж люди катували, можна було надіятись, що вони колись змилуються і перестануть. Тут милості не було ждати від кого (пам’ятаєте діагноз львівських професорів: життя коротке, в муках!).
І все ж Людмила була щасливою. Бо доля в нагороду за все останнє дала їй прекрасну душу, дала їй здатність думати. О, як багато людей позбавлені цієї здатності! Кажуть: не навчили. Кажуть: поганий вплив. Кажуть: колектив не оточив належною увагою. Коли дев’ятилітня дитина, яка всі дні проводила в постелі і навіть телевізор не дивилась, бо тоді їх ще не було, коли ця дитина запитала маму: “Мамо, чому ти мене не вчиш?” — хто навчив її, що зона повинна вчитись? Для чого їй було вчитись — адже не могло й мови бути про оволодіння будь-якою професією. Чи вона вже тоді знала, що буде поетом? Мама Людмили, вчителі села Вербичне, де вона народилася, почали її вчити, і вона проходила за рік по два класи, бо була тим, що в науці називається Homo sapiens — людина мисляча. Правда, так називаються всі люди, але далеко не всі носять це ім’я по праву.
    Самотність буває різною,
    Самотність від тебе залежить.
    Як схочеш — стає вона ніжною,
    Бо пильно за настроєм стежить.
    Якщо нарікаєш на неї —
    То хмуриться враз і темніє.
    ...Самотність дарує ідеї,
    Коли ж радість зігріє.
Коли двоє людей побачать щось однаково, то воно, мабуть, так і є. “Так ось ти яка! А я тебе іншою уявляла!” — продзвенів її голос (саме так, продзвенів, як у Маленького Принца)”,— це знову з листа нашої спільної знайомої, листа, написаного вже після смерті Людмили. А ще коли вона була жива і писала мені, я, отримуючи її листа, кожного разу почувала себе так, начебто до мене завітав Маленький Принц. Так ясно й довірливо дивилась вона на цей світ, так свіжо його бачила і сприймала. Двічі в своїх листах вона давала мені свій телефон, але я так і не зібралась їй подзвонити.
Що вона любила? Квіти, дерева, небо. Про це говорять її листи, її вірші, про це писала її мама. Якою щасливою почувалась, коли мама і товариш повезли її в парк, де кожна алея видалась їй прекрасним відкриттям. Дуже любила слухати Джо Дассена. Вважала, що не слід читати надто багато книжок нових авторів: це все одно, що постійно знайомитись з новими людьми. Воліла мати коло своїх постійних авторів і перечитувати їх знову і знову. Кого? Нехай вона сама скаже, кого найбільше любила: “Подумалось мені, що сучасний світ літератури української виграє тільки такими... як Наталя Кащук (трохи спілкуюсь з нею). Ліна Костенко! Олійник Борис, Павличко! Ще трохи І. Драч і, звичайно,— Вінграновський! І все. Ото ті, без кого в літературі не можна. Так вважаю”.
“Моїми книжками тепер є твори Гріна, Купріна, “Мастер й Маргарита” Булгакова, “Таис Афинская” Єфремова, “Диво” Загребельного, ще кілька книг, які будуть моїми завжди. А Затуливітра і Мисика я теж люблю і знаю багато. І радію, що з названих Вами поетів ті ж самі і так само є для мене”.
“Захоплює роман В.Положія “Попіл на рани”. Це буде, гадаю, справжній письменник. Він уміє закликати до глибоких роздумів. Має міцний голос”.
І з останнього листа, написаного за три тижні до смерті: “Тішуся, що потрапила в збірник, де моя Гордасевичка! Де Костенко, Симоненко, Павличко!..” (Йшлося про збірник “Космічний акорд”).
    Ким бути?
    Дівчинкою, що сміється,
    Тією дівчинкою, сміх якої
    (Почутий навіть випадково) -
    Такий для серця, мов росинка - квітці.
Якою була Людмила? Передусім, дуже емоційною, в одному з листів призналася, що боїться таких емоцій. А вони переповнювали її, билися в її листах, дзвеніли в її поезіях. У поезіях — не всі. В світ поезії вона впускала тільки світлі, чисті і прекрасні почуття. А хіба в неї були й інші? Ось вона обурюється, що з журналу повернули їй вірші під приводом “камерності”, а опублікували там такі, що не мають нічого спільного не лише з громадянською поезією, а й з поезією взагалі. “У-у, злюся!”— це так по-дитячому щиро. То скаржиться, що наробила в один день стільки дурниць: накричала по телефону на журналіста, який завжди розважав її своїми жартами, не захотіла розмовляти зі знайомим, дзвінків якого звичайно ждала з нетерпінням. “День свідомих втрат” — називає вона його. Що ж, у вас таких днів хіба не буває — днів, коли все чомусь дратує, коли до кожної людини маєш претензію, бо не хочеться зізнатись, що вина схована в тобі самому. Не хочеться признатись або просто це ще не дійшло до твоєї свідомості (як сказав пост: “Болить всередині, а де — не розбереш”). Каялась, що стає нехорошою, що з роками втрачає те світло, що відчувала в собі раніше.
Яке багате духовне життя було в цієї дівчинки, що здобувала освіту самотужки, світ якої обмежувався чотирма стінами (та й то навіть до стіни рукою не дотягнешся), і лише телефон слугував отією соломинкою, за яку вона міцно трималась. Влітку була в сестри на селі, і природа довкола чудова, і ставляться до неї всі якнайсердечніше, а вона мріє про Луцьк і телефон.
Чи була вона щасливою? Як це не дивно, але була. Незадовго до смерті сказала матері: “Мамо, може, хто питатиме, як я жила, або мене жалітиме, що я, мов, калічка, то ти кажи, бо це правда, що я була дуже-дуже щаслива і своєї долі ні на чию не поміняла б”.
І я цьому вірю. Бо в 1911 році у Франції в бідній селянській родині народилась дівчинка Деніз Легрі. Народилась без рук і без ніг. Яке майбутнє могло чекати таку дитину? Хіба не ясно, що їй судилось все життя висіти тягарем на шиї в батьків, а після їхньої смерті — в братів та сестер? Висіти — це в переносному розумінні, а в дійсності — лежати і терпляче ждати, поки хтось підійде до тебе. І вже про яку освіту могла бути мова в той час і в тих соціальних умовах, та ще й у її становищі!
А Деніз не просто вивчилась — вона стала письменницею, суспільним діячем, художницею (без рук!), вона лауреат премії Альберта Швейцера і кавалер найвищої французької нагороди — ордена Почесного легіону. І при тому вона була дуже привабливою жінкою, любила гарно одягатись (Людмилина мама пише: “А Люда в нас була справжня “франтиха”). І була Деніз Легрі дуже життєрадісною людиною. Бо хіба це не радість, що саме ти забезпечила на старість своїх батьків! Що твої картини купують музеї! Що твій приклад служить надією і натхненням для тисяч людей! її запитали: “Якби вас зараз запитали: чи воліли б ви, щоб вас позбавили життя відразу після народження, чи, навпаки, ви щасливі, що мимо всього живете? Що б ви на це відповіли?” І Деніз відповіла: “Ніколи не зумію достатньо подякувати батькам за те, що дозволили мені жити! Життя — це захоплююча пригода для кожного, хто вміє жити, для мене, можливо, ще більш захоплююча, ніж для нормальних осіб. Подолання труднощів приносить мені велику радість”.
Я, мабуть, дещо захопилася розповіддю про долю Деніз Легрі, бо її книжка “Такою я народилась” не перекладалась досі ні російською, ні українською мовами, хоча могла б бути дуже корисною для багатьох людей. Але мені хотілося показати, що випадок Людмили Лежанської — рідкісний, та не унікальний. Народжуються час від часу люди з душею, як діамант. Доля їх не ощаджує, але ж і діаманти обробляють найтвердішими матеріалами, щоб виявити всю красу їх.
    Життя,
    Ти міцніш притиснись
    До грудей,
    Напій мене соком,—
    Я ж так бо тебе люблю,
    Що витерплю будь-який біль...
    Стискай мене міцно в обіймах,
    Щоб не лишилось неторканим
    Анічогісінько,
    Бо все, що в мені,— твоє!
    Тому я приймаю тебе
    Усяким — ласкавим, жорстоким...
    Визнаю лиш таку любов.
Отже, про любов. В уже згаданій розмові журналістів з Деніз Легрі її запитали, чи не думала вона про заміжжя. Я б сформулювала це питання трохи інакше: чи може жінка в такому стані мріяти про любов?
Як би на нього відповіла Людмила Лежанська?
Але спочатку нехай наша спільна знайома (думаю, можна назвати її по імені, це вчителька з Одещини Лариса Павлюк) розповість про свою зустріч з Людмилою. Візит був зовсім несподіваним, і гостю попросили зачекати на кухні, поки Людмила приведе себе в порядок (вони з матір’ю жили в однокімнатній квартирі).
“Тут чую: “Заходь, Ларочко, заходь!” Я ввійшла... Чесне слово, вперше в житті за 31 рік свого життя я взяла себе в руки. Одним словом, я оторопіла, ноги приросли неначе, але я відірвала їх від підлоги і бігом (так-так, бо якби я ступила нормально, я б точно впала) кинулась до неї. Я думала, що Людмила лежатиме, а вона сиділа в кріслі, вірніше, я побачила одну її голову—більше нічого видно не було, бо прикрита вона була пончо. У мене взагалі склалося враження, що в неї нема ні рук, ні ніг, ні тіла — одна голова. Коротко підстрижене волосся, чорні крилаті брови, великі очі, обличчя персикового кольору (загоріле таке) — яка красива була її голова! Яке вродливе обличчя! Я припала до неї, обняла і тричі поцілувала. Тут я відчула, що мене торкаються ручки — тонесенькі ручки, прозорі долоньки, на лівій руці — перстеник”.
    Твоїм вікном якби ж то бути:
    Проміння б насилала я тобі,
    І вже мене не смів би ти забути:
    Я б темряви до тебе не впускала...
    Хай буде коло тебе інша —
Я б усміхалась вам обом,
Прозорою блакиттю переповнена
Ущерть... Якби ж то!
Про яку ж любов могла мріяти-гадати людина, в якої й тіла, властиво, не було. А вона не просто мріяла, вона її вміла находити в житті. В листі до мене жартома хвалилась, що в неї часто закохуються по телефону (мабуть, дійсно, мала дуже мелодійний голос). А ось як зустрічала 8 Березня і разом з тим день народження (бо народилась 11 березня): “Заходили товариші, були квіти, гарні цукерки і навіть “Мускат ігристий”. Один з моїх телефонних поклонників (по телефону в мене часто закохуються — до безтями! — це іноді буває цікаво!..) подарував мені картину свою (сам — художник), а другий передав — стрічатися не хотіла — корзину квітів. І це десь — о боже! — тішить моє самолюбство. Знаю, що це лиш — до першої стрічі, .але ілюзії... О, завдяки їм я пишу”.

Кохання
Триптих
Приїхав...
Задихнулись думки від щастя.
І очі цілувались так жагуче,
Що вся моя печаль в сльозах втопилась,
До шибки небо ясно прихилилось.
Не плакала тоді, коли поїхав,
Бо так просив.
Бо обіцяла того дня сміятись.
І довго так було чекати ночі.
Так довго день без нього не кінчався,
Що усмішка моя, діждавшись темряви,
Неначе збожеволіла…
Він є,
Бо небо дивиться його очима –
Я усміхаюся,
Бо він так хоче.
І ще одна історія з її життя може, остання, як був останнім той лист, що в ньому Людмила писала: “Ця сонячна осінь байдужа до мого здоров”я (я слабну, слабну), але вона подарувала мені дивну історію, коротку та емоційну. В мій світ увійшов... Так-так, отой славний композитор, пісні якого зачаровують навіть бабусь. Навіщось він побачив мене не так, як інші. З ним я почуваюсь так. як почувалась в дитинстві... Так предивно все було. Ми вечеряли в чотири години ранку. Ми вдвох написали пісню о п’ятій ранку.
Отаке”.
Через три тижні її не стало. Поховали її, як вона того хотіла, в сукні з блакитного гіпюру і з фатою. На похоронах було багато людей.
Ота єдина збірочка віршів Людмили Лежанської закінчувалась таким крихітним віршем:
    Прощання…
    О, зуміти б —
    Тільки так прощатись,
    Як з нами літечко прощається.
    Вона зуміла.
От і все. Метелик на мить присів на долоню і відлетів. Куди? Хтозна. Бо що ми знаємо про вічність?
Г. Гордасевич
“Я в поглядах ловлю свій світ”
Сьогодні їй сповнилося б всього тільки тридцять п’ять. А її вже нема. Жорстока доля-злодійка украла в неї найдорожче – життя. Та лишилась з нами її чутливо-трепtтна, ніжна душа, втілена у своєрідних поетичних рядках.
Людмила Лежанська на любила, коли їй співчували, не хотіла, щоб у її творчості вбачали риси мужності, стійкості, снаги. І в житті, і у творчості вона підкреслювала своє прагнення до ніжності, щирості, доброти. Хочеться навести кілька рядків з її листа, датованого 23 травня 1980 року: “ Щойно прочитала ваш матеріал в газеті про засідання літстудії, на якому обговорювалась моя книжечка... Сердечно дякую за увагу, за прихильність до збірочки. Все це дуже підбадьорює мене отут у лікарняній палаті, де нині знаходжусь. Відверто кажучи, я готувалась до гострішої критики… І вона потім, можливо, буде: все видно по-справжньому з віддалі часу. Якось ця всебічна увага аж лякає мене… Бо десь не так сприймається моя збірочка. Слово “мужність”, з яким торкаються її всі, надто строге до неї…”
Гадається, що тут просто заговорила природна Людмилина скромність. Тим паче, що вона мала на увазі лише зміст своє книжечки. А для читача слово поета сприймається у нерозривній єдності з особою автора. Бо хіба ж це не мужність, коли, знемагаючи від тяжкої хвороби, ледь тримаючись в худих, неслухняних пальцях ручку чи олівця, дівчина уперто продовжувала працювати, переливати свої почуття і думки у слова. Людмила Лежанська творила свій власний світ, де в чому ілюзорний і наївний, але в основі його лежить реальність життя, його краса і чарівність. Як уміла вона дивуватися краплині дощу чи роси, промінчику сонця, пелюстинці цвіту! Оцією здатністю дивуватись, своєю ніжністю та мужністю і дорога для нас Людмила Лежанська. Вона сама і її поезія.
В. Гей
“Сонце світить крізь серце”
Перша книжка – це завжди свято. Це і заявка автора про себе як про творчу особистість, свідчення того, що народився і в наполегливій праці гартується ще один талант, це і сподівання читача на зустріч з новими думками, мріями, почуттями людської душі.
Перша збірка поезії Людмили Лежанської, що вийшла в “Каменярі”, продовжує такі сподівання. У передмові до неї львівський поет Володимир Лучук зізнається: “Мені вона беззастережно припала до душі. Вірю, що ніхто не залишиться байдужим, бо не може незворушити слово чисте, щире, поетичне”.
У вірші “Живу, бо в герці” Л.Лежанська довірливо зізнається:
    Я бачу все… Я маю сто очей!
    Я сто доріг у серці маю
    Серед книжок й серед людей,
    Я сотні усмішок стрічаю!..
Переборюючи недугу, Людмила Лежанська добре знає ціну мужності і доброти. Всеперемагаюча любов до життя, краса людської душі і рідного землі – ось основні мотиви її поезії. Своїм пристрасним словом молода поетеса оспівує скибку свіжого хліба і росинку на траві, літній дощ і осінній вітер – усе те, що оточує нас у повсякденному житті і створює святковий настрій душі. Свою життєву позицію вона стверджує словами:
    Щоб крізь серце
    Проходив сміх землі,
    Щоб крізь серце
    Проходив плач землі – так жити.
        (“Сонце крізь серце”).
Поетесі “за все відповідати хочеться”, їй ненависні слова “чужа вина”.
Вірші Л. Лежанської – мовби спалахи її душі. Авторка не вдається до декларацій, її поезії не гучні, лагідні, доброзичливі, слова – прості, щирі і зрозумілі, видно, що йдуть вони з глибини серця, тому й зачіпають найчутливіші струни душі, спонукають до довір’я, взаєморозуміння, привертають увагу, викликають симпатію. Лірик за станом душі, Л. Лежанська вміє побачити у природі іншими ще не помічене і через призму свого світосприймання передати читачеві. Ось як емоційно і хвилююче передає картину весни:
    Перецвітаючи, садки
    Вчинили завірюху, –
    Між пелюсток
    Згубилися мої стежки.
Або “Передзимове”.
    Загойдався день на бабиному літі,
    Сонце вже нездужа дати собі раду.
    Вітер, засукавши рукава по лікті,
    Палить жовте листя листопаду…
Гарні поезії “Зустріч”, “Сад”, “Небо крізь віти”, “Гілка бузку”, “Світанок” та інші. Вони свідчать про своєрідність світобачення авторки.
До збірки “Поезії” входять також переклади віршів росіянки Ксенії Некрасової, татарина Ільгіза Калімуліна, білоруски Ніни Матяш. Вибрані для перекладів твори органічно близькі, рідні його творчому характеру, її прагненню спілкуватися з людьми духовно багатими і щедрими, якоюсь мірою розширюють коло інтересів поетеси.
Перша книжка, як перша ластівка. Вона як відомо, весни не робить, але є вісником пробудження, оновлення, розквіту. Це світлий, сонячний заспів до майбутнього творчого доробку. Хочеться вірити, що й наступні книги нашої землячки стверджуватимуть своєрідність і невичерпність її таланту.
 Г. Гайдучик,
студентка факультету журналістики
Львівського держуніверситету.
МАТЕРІАЛИ ДО УРОКУ-ПОРТРЕТУ В 10 КЛАСІ НА ТЕМУ:
«МЕТЕЛИК НА ДОЛОНІ ВІЧНОСТІ.
ЛЮДМИЛА ЛЕЖАНСЬКА. ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ».
підготовлені вчителем-методистом О. Ф. ГРОМ
(Світязька ЗОШ Шацького району)
Мета уроку: ознайомити учнів з життям і творчістю волинської поетеси Людмили Лежанської; формувати в учнів вміння сприймати красу поетичного слова; формувати щирість, доброзичливість, чуйність.
Учениця. Читає вірш Василя Гея «Людмила Лежанська».
Вступне слово вчителя.
Невелике село Вербичне притулилось своїми левадами до старого лісу в мальовничому куточку Турійського району на Волині.
У літню пору, коли тихе надвечір’я спадало на широкоплечий став, що дрімав в оточенні зажурених верб, рідні або друзі вивозили сюди у візку вродливу дівчину. Дорогою вона просила зупинитись на широкій кладці, перекинутій через струмочок, що витікав із ставка, і слухала дзюркотіння води, потім милувалася красою молодих верб, барвистою пишністю квітів. Та випадало їй це свято рідко: на заваді були хвороба, негода, сімейні обставини.
Українська поетеса Галина Гордасевич згадує:
«Коли я читаю вірші Людмили, мені постійно здається, що залетів у мій дім, присів на мою долоню метелик. Ніжний, загадковий, прекрасний і такий беззахисний у цьому світі, такий миттєвий перед образом вічності...»
Що таке метелик? Не гірське пасмо, якому мільйони років, не тисячолітня гігантська секвойя, не повновода ріка. Для чого той метелик - адже його ні запрягти, ні подоїти, ні шерсті настригти? Та, може, без нього ми нічого б не знали про красу? Може, його беззахисність повинна вчити нас бути ніжними й обережними? Може, його коротке життя має нагадати нам, що й ми на цьому світі не вічні, а отже, не треба марнувати того часу, який нам даровано долею?
Давайте подумаємо: а чи правомірна наша асоціація з метеликом? Адже в нашій свідомості метелик - символ безтурботного і навіть бездумного життя. Гріється собі метелик у промінні літнього сонця, перелітає з квітки на квітку, гнізда не мостить, дітей не виводить, ніяких тобі клопотів. Як це все не схоже на долю Людмили Лежанської, для якої було неможливим навіть те, що нам здається таким буденним і нецікавим.
З листа Людмили Лежанської:
«Затужила я в ці дні: надвір хочу до сліз. Якби оце хоч раз — день побути на вітрі серед гомону життя (а ще щоб хтось поруч побув гарний), то знову довго терпілося б».
Народилася Людмила Ярославівна Лежанська 11 березня 1947 року в селі Вербичне Турійського району на Волині.
З листа Людмилиної мами Олени Іванівни Шумської:
«Не було їй і трьох років, як я помітила, що їй ходити тяжко, як нагнеться, то тяжко розігнутися. Повезли її до Львова, де її оглянули три професори, і діагноз один: міопатія, дистрофія усіх м’язів. Життя недовге, у муках, до 25-30 років. Не ходила з чотирьох, до п’яти - лазила на колінах, і коли вже не змогла, то ще трохи котилася».
Для неї кожен рух був або неможливістю або мукою. Але у винагороду за все доля дала їй прекрасну душу, дала їй здатність думати. Одного разу вона спитала: «Мамо, чому ти мене не вчиш?» Для чого їй потрібно було вчитись - адже не могло й гадки бути про оволодіння якоюсь професією. Мама Людмили, учителі села Вербичне почали її вчити, і вона за рік проходила по два класи. Діти часто вивозили її саморобним візком у поле, на луки, там гралися, рвали квіти, оповідали казки. В Людмили була старша сестра - Галина, двоє племінників - Тарасик і Лариса - її секретарі, для яких вона жила в повному розуміння цього слова.
З листа мами, Олени Іванівни:
«Щира і ніжна любов єднала ці чотири рідні серденька. Це були її перші корені любові, доброти, ніжності і ласки, це було її живуче джерельце.
Оглядаючись назад, я дуже дивуюся, де така квола, з гіркою долею дівчинка могла взяти стільки сили волі, любові до життя і людей, стільки оптимізму при її скромності».
Що вона любила? Квіти, дерева, книги, небо. Про це говорять її листи і її вірші. Дуже любила слухати Джо Дассена. Вважала, що потрібно мати коло своїх постійних авторів і перечитувати їх знову і знову.
З листа Л.Лежанської:
«Моїми книжками є тепер твори Гріна, Купріна, «Мастер й Маргарита» М.Булгакова, «Таис Афинская» Єфремова, «Диво» Загребельного, ще декілька книг, які будуть завжди моїми».
Із останнього листа, написаного за три тижні до смерті:
«Тішуся, що потрапила в збірник, де є моя Гордасевич, де Костенко, Симоненко, Павличко!» (Йшлося про збірник «Космічний акорд»).
Чи була вона щасливою? Як це не дивно, але була. Незадовго до смерті вона сказала мамі:
«Мамо, може, хто питатиме, як я жила, або мене жалітиме, що я, мовляв, калічка, то ти кажи, бо це правда, що я була дуже-дуже щаслива і своєї долі ні на чию не поміняла би».
Якою була Людмила? Передусім, дуже емоційною. Емоції переповнювали її, билися у її листах, дзвеніли у її віршах. У світ поезії вона випускала тільки світлі, чисті і прекрасні почуття.
Зі спогадів матері, Олени Іванівни:
«В кожній людині Мілюня (так звали Людмилу рідні) вона бачила лише хороше. В неї було багато друзів, які безкорисливо їй допомагали. Таких людей вона в своїх творах називала «сонячними». Вона казала, що в них через серце проходить сонце».
34 роки сиділа Л.Лежанська в колясці або в ліжку. Сили покидали її. І коли її прийняли в Спілку письменників України, вона була щаслива. Потрібно сказати, що суму, як такого, нарікання на долю чи плачу не було. Це була сильна людина, з широкою душею, теплим ласкавим серцем і з великою любов’ю до життя. Вона дорожила кожною секундою.
Із спогадів матері:
«В нашому гіркому житті підтримувала не я її, а вона мене. Після її смерті я прочитала такий її вірш:
                Прохання
    Посиди біля мене, матусю!
    Доброта нам гніздечко зів’є.
    Бачиш, смуток важкий одвернувся,
    Наша усмішка болі приб’є.
    Посиди біля мене, матусю,
    Без турботи, отак посиди –
    Хай я в очі твої подивлюся,
    Там же є і весняні сліди!..
    Посиди біля мене, матусю!
    І погладь моє вогке чоло,
    Я тоді тобі так усміхнуся,
    Що повіриш ти, щастя було!
    Посиди біля мене, матусю!
    Як зіпруся на ласку твою –
    До зірок я тоді дотягнуся
    І недолю здолаю свою!
Із листа Л.Лежанської до Г.Гордасевич:
«Ця сонячна осінь байдужа до мого здоров’я (я слабну, слабну), але вона подарувала мені дивну історію, коротку та емоційну. В мій світ увійшов...отой славний композитор, пісні якого зачаровують навіть бабусь... Так предивно все було. Ми вечеряли о 4 годині ранку... Ми вдвох написали пісню о 5-й ранку. Отаке!» Через три тижні, 9 листопада 1981 року, Людмила Лежанська померла в м. Луцьку. Поховали її, як вона того хотіла, у сукні з блакитного гіпюру і з фатою. На похороні було багато людей і море квітів.
Літературна творчість
Людмила Лежанська побачила за життя тільки дві свої збірки – “Поезії” (1980р.) та “Стежечки” (1981р.). Змалку прикута до ліжка невиліковною хворобою, вона мала напрочуд тонкий поетичний зір. Її вірші зігріті чистою любов’ю до рідної землі, до людей, з якими так прагла спілкуватися бодай по телефону...
    Я бачу все... Я маю сто очей!
    Я сто доріг у серці маю.
    Серед книжок й серед людей, –
    Я сотні усмішок стрічаю!
            (“Живу, бо в серці…”)
Тепло людських сердець не тільки зігріло її, а й надало віри в свої сили.
    Як любо тиші добрій віддаватись,
    Коли в житті зоріє хтось тобі,
    Коли незримо є чиясь присутність...
        («Присутність доброти»)
Ця доброта супроводжує Людмилу упродовж її ще такого короткого життя: вона не дала впасти у відчай, забутись у тяжкій самотині, відгородитися від світу своїми болями, а підняла їх на омріяну височінь - служити людям, зробити її корисною для них:
    Життя моє, –
    сонце в шибці...
    Руками людей зігріте.
            («Життя моє...»)
У віршах поетеси відчувається щирість слова, справжнє людське почуття, вони приваблюють чистотою і свіжістю. Авторка справляє враження своєю образністю, пише про особисто пережите, перепущене крізь власну душу. Ліричний герой поетеси невіддільний від самої авторки. З віршів випливає обстановка, в якій знаходиться героїня, роздуми про складність життя.
Однією з сильних рис поетеси є її вміння безмежно захоплюватись побаченим - народженням світанку, літнім дощем чи осіннім вітром, ранком, «що солодко спить», синім небом, яке саме пливе у долоні, крапелькою, що «упала з даху на поріг..., залишивши сміх.» Цим своїм захопленням вона зачаровує і читача. З її віршів вимальовуються картини природи, деталі навколишнього світу, на які ми часто не звертаємо уваги.
Є у ліричних віршах поетеси і мелодії кохання, і вічне сподівання щастя, і ніжний смуток, і впевненість у силі почуттів.
Тепер, коли її слово, наче промінь, летить до людських сердець, коли її власне серце стало вже піснею, хочеться осягнути саму суть життя поетеси. Чи важко їй було? Пекельно важко! Можна тільки уявити, яким болем поскрипував її візочок, долаючи видолинки дитинства у рідному Вербичному.
«Мені було гірко від думок,
Мені було сонячно від болю,» - скаже вона потім, але за цими рядками криється цілий світ протиборства, сміливого виклику недузі, часом - і сумнівів, яких проганяли її друзі. Людмила заселила свій дім сонцем, квітами, любов’ю. Ії любили люди різних професій - учні, студенти, робітники, лікарі. І не стільки із співчуття, скільки із бажання дивитися в її добрі, лагідні очі, бачити оту незрівняну дитинну усмішку, чути суворо-мужні розмисли про наш вік, працю, людське добро.
Зі слів Людмили Лежанської
«Як пишу? Найчастіше мої вірші народжуються без обдумування, проростають із шумовиння почуттів, просто, як травинки із грунту, підігрітого сонцем. Бо головне в поезії - то щирість.»
З неопублікованого
    Зелений світ торкається очей
    І переконує, що літо оце вічне.
    Мені везе на сонячних людей,
    На неймовірне і незвичне,
    На біль везе і на журбу,
    І на слова незаймане прекрасні...
    Люблю життя. Люблю!
    І не збагну, що є нещасні.
    Нещасна тільки мати у розпуці,
    Єдине в світі то нещастя.
    А якщо дні просто колючі,
    То це все на добро ще вдасться.
    Безглуздо?
    Дещо аж банально...
    А вітер заціловує вуста.
    Любов, краса - це так реально,
    Це сяйво крізь літа!..
    Я аж боюсь, що світ зурочу –
    Торкається краса моїх очей.
    Я жити хочу. Хочу, хочу!
    Тому й везе на сонячних людей.
    Торкається краса моїх очей,
    В моєму світі їй так звично.
    Мені везе на сонячних людей,
    Бо їх шукаю вічно.
Людмила мало говорила про свій фізичний біль, її більше мучив «біль за словом», котре важко давалося, але щасливило долю.
        У моєму голосі
    В моєму голосі - шляхи,
    Бо їх мої не знали ноги.
    В моєму голосі - квітки,
    Бо їх мої не рвали руки.
    В моєму голосі - земна
    Предивна безконечність:
    Нічних таїн зваблива острога.

        Калинова пісня
    Калину обломали вже –
    Сміялися долоні!..
    Розсипалися ягоди,
    Мов здогади червоні...
    Забризкана калиною,
    Запахчена вітрами,
    Збираю стиглі ягоди,
    Вчаровую вустами.
    Калиною, калиною,
    Думки переплітаю –
    Калиново, калинове
    З тобою привітаюсь!..
Поетеса Людмила Лежанська воістину мала «сто доріг у серці».
Як уже було сказано, за життя вона навтішалась своїми двома книгами – “Поезії” (1980р.), “Стежечка” (1981р.). Пізніше вийшли ще дві – “Мій доброокий світ” (1986р.), “Чому став синім льон” (1990р.).
Є дві пісні, написані на її слова: “Матусі”(муз. Найди) та “Двоколос” (муз. А.Пашкевича).
Зі спогадів сестри, Галини Ярославівни Афіцької:
«Перед смертю Людмила мені казала: «От якби ще хоч рік-два пожити, я б багато тепер змогла, так легко мені тепер пишеться.» Але сили вже зовсім покидали її.» (12.02.1990 р.)
Зі спогадів Петра Маха:
«Я зустрічався з нею в останньому її надвечір’ї. Людмила була зморена лютою хворобою, але очі її тиху усмішку несли. «Хочеться пожити, стільки ще не написано...», - говорила. Наступного дня її не стало.» (12.03.1987р.)
В одному з віршів Людмила Лежанська писала:
    Співала пташка світ біля вікна,
    Зоріла зірка чесно в наші очі...
Коли читаєш її вірші, бачиш її саму - мрійливу дівчину зі своїми болями і радощами, помислами і надіями. Та пам’ять про неї - не просто вірші і скромна стела під яблунькою на міському кладовищі. Це і незвичайна чутливість до чиєїсь біди, до неправди і нещирості, зворушлива вдячність за увагу до себе, якась майже дитинна ніжність і наївність, які вона виявляла в житті і зоставила в слові. Це і чистота її любові до людей і таємниця кохання, якою освітлено чимало її поезій.
В одному з листів Людмила Лежанська зізнавалася: якщо хоч одній людині колись її книжечки припадуть до душі, то вже не буде її життя зайвим.
Хочеться вірити, що ніхто із бас не залишиться байдужим, бо не може не зворушити слово чисте, щире, поетичне:
Щоб крізь серце проходив сміх землі,
Щоб крізь серце проходив плач землі -
                так жити!

От і все. Метелик на мить присів на долоню і відлетів. Залишивши нам спогади.

    Згасаю гарно. Вірте, друзі!
    Я догоряю щиро на вітрах,
    Як теплий день на літнім лузі,
    Відхожу у зелених кольорах.
    Втішаюся, що так зникаю,
    Що перетворююсь у слів рядки.
    Отак собі перецвітають
    Весняні між травою квіточки.
    Тихесенько і непомітно,
    Не знаючи великого тепла,
    Та хтось шукає першу квітку,
    Комусь дорогоцінною була.

Згасаю гарно... Вірте, друзі! Я догоряю
        щиро, на вітрах,
Як теплий день на літнім лузі
        відходжу у зелених кольорах.
(вірш знайдено в архіві після смерті авторки).

        МОЇ РЯДОЧКИ
    Мої рядочки - то не я, о ні!
    То люди. Так! Це їхнє все в мені.
    На мить зустрінеться з кимось душа
    І вже своє щось він їй залиша.
    Бува й не радість, а журбу і біль,
    Та й це потрібно, як до хліба сіль.
    З душі наповненої хлюпотить,
    То й мушу щось у вірші перелить.
    А десь як хлюпне трішки через край,
    То серденько шепоче: « Ну, співай!»
    Тоді співає тиша й зогріва!..
    І оживають, світе мій, — слова!
    Я зовсім не віршую, не пишу,
    Я просто свою душу колишу!

    (Звучить музика Джо Дассена)

    Пам’яті волинської поетеси
Крізь біль ішла, крізь сумніви і муки,
Дивилась мудро на широкий світ.
Тяглися до вікна її дівочі руки,
Де на гілках - біловишневий квіт.
    А весни з нею в римах говорили,
    Манили владно барвами й теплом,
    В недужім тілі виростали сили,
    Лились віршами, наче джерелом.
О, скільки б ще могла вона сказати
Про дощ рясний, про перший чистий сніг,
Про землю рідну, котра, наче мати,
Давала їй наснаги в боротьбі.
    Тремтить перо... В безкомпроміснім
                герці
    Зійшлися смерть і воля до життя...
    Короткий вік судився її серцю –
    І розквіт літ - холодне небуття.
Крізь біль ішла. Та спраглими устами
Співала пісню щиру і просту,
Щоб і сьогодні в слові жити з нами,
Співцем життя лишились на посту.
Л.В.Василевська. 1994р.
Вагомість слова
Із поетичної пошти останніх днів

Людмила Лежанська – моя постійна адресатка. Пише вірші. І мене хвилює, і радує ота незвичайна почуттєва щедрість. Відчуйте вогонь серця, щиро вихоплений з його глибини точним словом:
    Була я в полі серед сонця
    І щедрістю осінньою впилася.
    І захмеліла,
    Обцілована вітрами голубими.
    І над землею ген знялася…
Ледве навчилася ходити, як важкий недуг прикував її до ліжка.
Та її не забули. Друзі допомогли навчитися писати лежачи, і Людмила Лежанська, дівчина із села Вербичного Турійського району, з’єднала своє серце з помислами ровесників. Несподівано народилися перші віршовані рядки.
Два-три роки тому стався її літературний дебют. Ряд поезій Людмили видруковано в альманасі “Вітрила”, в цьому році вона виступає в колективній збірці “Пісня і праця”, що побачить світ у видавництві “Каменяр”. Але в жодному її листі я не прочитав отого категоричного, як це інші роблять, “рекомендуйте до друку”, “мої вірші варті уваги” і т.д. Натомість: “…поговорімо про вірші. Вони вже в мене геть змучились. Як вони Вам?”
Я навмисне докладніше зупинився біля поетичної оселі Людмили Лежанської, аби показати іншим початкуючим авторам, що саме талант, помножений на скромну копітку працю, як це любив повторювати Максим Горький, приводить в сад літератури. Сяк-так заримувати рядки, брати на озброєння навіть актуальну тему – це ще не значить бути поетом! Безперечно, навколишнє життя дає мотив, поштовх думки. Та завдання митця слова якраз і полягає в тому, щоб через оригінальний образ “відкрити сонце краси”.
Петро Мах
Її доброокий світ
Людмила Лежанська. Мій добрий світ. Львів, “Каменяр”, 1986
За життя Людмила Лежанська (1947-1981) встигла порадіти двом своїм книжкам – “Поезії” (1980) і “Стежечка” (вірші для дітей, 1981). А перед тим були не вельми часті публікації в альманахах “Пісня і праця”, “Вітрила”, журналі “Жовтень”, “Ранок”, обласних газетах “Радянська Волинь” і “Молодий ленінець”. Бо ж для неї, приреченої жорсткою і хворобою на самотність, поезія стала не тільки вікном у світ, а й засобом подолання болю, розпачу, зневіри. І в житті, і в поезії вона завжди підкреслювала прагнення до простоти, щирості, доброти. Ось рядки з її листа, датованого 23 травня 1980 року: “Щойно прочитала ваш матеріал в газеті про засідання літстудії, на якому обговорювалась моя книжечка... Сердечно дякую за увагу, за прихильність до збірочки. Все це дуже підбадьорює мене отут у лікарняній палаті, де нині знаходжусь. Відверто кажучи, я готувалась до гострішої критики… І вона потім, можливо, буде: все видно по-справжньому з віддалі часу. Якось ця всебічна увага аж лякає мене… Бо десь не так сприймається моя збірочка. Слово “мужність”, з яким торкаються її всі, надто строге до неї…”.
Цілком доречною і вдалою видається назва посмертної збірочки Людмили Лежанської “Мій доброокий світ”, де кожен вірш – немовби тонка ниточка прив’язаності людської душі до природи, до всього сущного. Через настроєвість авторка торкається і соціальних тем (“Злочин”, “У тристаквартирному дворі”, “Про заздрість”). В основі деяких поезій лежать мелодійність і простота народної пісні (“Народний мотив”, “Пісня для матусі”, “Калинова пісня”). “Постійна присутність доброти”, за висловом автора передмови В. Лучука, небуденне, схвильоване сприйняття прекрасного, прагнення духовної гармонії, які прочитуються у віршах Л. Лежанської, роблять її збірочку привабливою для читача, суголосною людській душі.
Василь Гей
Поетичний світ
Людмили Лежанської

Коли читаєш вірші Людмили Лежанської, бачиш її саму – мрійливу дівчину із своїми болями і радощами, розмислами і надіями. Ліричний герой Лежанської невіддільний від авторки. Він захоплюється народженням світанку, розбрунькованою галузкою і росинкою на траві, літнім дощем і осіннім вітром:
    Можна від щастя злетіти
    Ген-ген – понад світом,
    Якщо подивитись на небо
    Крізь віти, обсипані цвітом.
Вірші Лежанської наповнені добротою, щедрістю, вона вміє в кількох словах сказати дуже багато. Як ось у цій мініатюрі:
    Чим вища в людини мета,
    Тим очі в неї добріші.
Книжку доповнюють і переклади. Вірші росіянки, Ксенії Некрасової, татарина Ільгіза Калімуліна, білоруски. Ніни Матяш близькі до поетичної палітри самої Лежанської.
Цікавою сторінкою в творчості Людмили. Лежанської с дитячі вірші. Нелегко знайти тон у розмові з малятами, щоб не бути сентиментальним чи по-дорослому повчальним. Поетеса знаходить оту “золоту серединку” між дитячою наївністю і безпосередністю та поетичною серйозністю. Для прикладу можна назвати вірші “Стежинка”, “Загляда до хати сон”, “Вазони взимку”. Тут авторка пише в суто класичному ключі, часом римує слова навіть у рядках, досягаючи легкості фрази, мелодійності, що дуже полюбляють діти:
    На дворі – снігурі,
    А в кімнаті – літо,
    Бо уміти все робити
    Учить мати діток.
Для молоді книжка поезій Людмили Лежанської стане не лишень пізнавальною, але й повчальною, виховавчою, як, скажімо, творчість її ровесниці Лесі Яхневич чи трохи старших за неї Ганни Світличної та Володимира Забаштанського.
Народилась Людмила Ярославівна Лежанська 1949 року в селі Вербичне на Волині. З дитинства прикута до ліжка. Добірки її віршів публікувались у журналах “Жовтень” і “Ранок”, в альманасі “Вітрила”, у колективних збірках “Пісня і праця” (Львів, “Каменяр”, 1974) і “Перші промені” (Київ, “Веселка”, 1978).
В одному з листів Людмила Лежанська зізнається, що якщо хоч одній людині колись ця книжечка припаде до душі, то вже не буде її життя зайвим, Мені вона беззастережно припала до душі. Вірю, що ніхто не залишиться байдужим, бо не може не зворушити слово чисте, щире, поетичне.
Володимир Лучук
Людмила Лежанська (11. III. 1947 – 9. XI. 1981) прожила недовге, сповнене драматизму життя. З дитинства прикута до ліжка, самотуж здобула середню освіту. Стала комсомолкою. Багато читала. Писати вірші почала рано, та довго не відважувалася виносити на суд людей свої літературні спроби. Першими, хто підтримав її у літературних починаннях, були працівники районної газети у містечку Турійську на Волині.
Духовною підтримкою Людмилі Лежанській були листи від Юрія Смолича, Олеся Гончара, Ганни Світличної, зустрічі з літераторами, які навідувались послухати її нові вірші, погомоніти про книжкові новини.
У 1980 році вийшли “Поезії” Л.Лежанської. Тоді ж побачила світ і збірочка віршів для дітей “Стежина”. Вона стала членом Спілки письменників.
З віршів Лежанської окреслюється мужня людина, яка, незважаючи на складну життєву ситуацію, знаходить в собі сили бути корисною людям, жити тим, чим живе увесь народ, чутись його кровинкою, його невід’ємною часткою. І ті мінорні акорди, що випливають з біографії авторки, начеб посилюють загальний мажорний настрій її творчості.
В її віршах – постійна присутність доброти, зворушливість першовідкривача навколишньої краси і світлотіней в людськім серці. З них вимальовується живий, невидуманий образ ліричної героїні з її болями і радощами, думками, мріями. Ліричний герой Лежанської невіддільний від єства самої авторки, яка безкомпромісно й щиро розмірковує над серйозними проблемами, що хвилюють сьогодні всіх,— сенсом праці і корисності кожної людини для суспільства.
Володимир Лучук.
Шановний Петро Петровичу, дорога моя людина!
Тільки тепер, після зустрічі з Вами, я втямила, що це значить – зустрітися із Петром Махом!.. Не відаєте, скільки сонця, віри, мрій влили Ви в мою душу цією стрічею!.. Сказати Вам “дякую” – це мало. Я все ще бачу Вас усіх тут, в своїй маленькій палаті…
Таких великих мудрих і водночас простих щирих людей! Яка я щаслива, що знаю Вас! Що ви чуєте мене!.. Маю страх, чи не вжахнула Вас усіх моя зовнішність, чи не каєтеся в тім, що стратили день на мене... Чи варта я такої уваги…
Відчуваю, впевненість і віра – це конче потрібне людині, бо без цього ось як зіжмакано, нецікаво, паршиво (!) виглядав мій виступ перед хворими. Я підвела Вас усіх! О, якби Ви могли мені це простити!..
І ще мучать мене оці слова, зронені Вами: “Не знаю, що там думаєте про мене, але я Вас розумію”. Нащо Ви так!? Якщо колись, можливо, мені не сподобався якийсь Ваш вірш, то це ж не значить, що маю про Вас якусь недобру думку. Що Ви!?
Адже якщо ганите мої вірші, я не рахую, що це ганите мене?!.. І до того ж, особисто Вас я знаю так мало!..
Чомусь не зважилась питати навіть чи маєте ВИ сім’ю… О, скільки мені хотілося розпитати Вас, І. Чернецького, В. Гея!..
Можливо, все було б інакше, якби ми зустрілись вдома… Бо в таку зустріч не гріх було б підняти й келих з вином…
Мені прикро, що якось непривітно чулися Ви тут в лікарні: десь подівались всі лікарі. А я гадала, що Ви в ресторані побуваєте з медиками. А то якось так… А, ну їх!
В моєму Вербичні Вас зустріли б просто привітніше, як в Турійську, але з бурхливою радістю!.. Моя сестра викладає українську літературу в Вербиненській школі, і вона просто снить тим днем, коли зможе вітати з учнями своїми в школі наших Волинських поетів. Та й взагалі, приїхати у Вербичне влітку –це буде чудовим відпочинком. Повірте!
І я щиро, дуже-дуже щиро прошу Вас приїхати до нас влітку. Сподіваюсь, на той час матиму що показати Вам в своїх паперах. Бо ж ця зустріч – це просто жмуток радості, сюрприз! Майнула, мов весняний вітер. А мені конче потрібна ще й просто ділова, так би мовити, з Вами зустріч. Адже у Вас не має всіх моїх віршів, то про яку книжку може мова бути…
А скільки порадитись мала з Геєм!..
Ні, ні, зустріч ще має бути. Вдома! Щоб не спішити. Щоб вільно і спокійно… Правда ж?
Щастя ж Вам, любий поете!
Людмила Лежанська
2.4.74 лікарня
Загінка щасливого поля
Скільки літ поезії? Напевно, стільки, як і людському життю. “Шугнули дні у вічність”, і “настояна, ще запашнішою стане їх міцність!” В серпанку легенди стає нині на поріг нашої уваги співуча Сафо, приносить нам справжні висвіти епохи Маруся Чурай, кличе на вічну розмову до себе геніальна Леся Українка..
Для людини, про яку веду мову, ці імена – високі зорі. Але погляд її звернутий туди, в осяяну поетичною красою вишину, і вона прагне вчитися в них світити людям. Вогнем свого серця, щиро вихопленим з його глибини словом! Вслухайтесь, яка почуттєва щедрість пробивається на тлі, яке інших поетів заводить на галявину мінору:
    “Була я в полі серед сонця
    І щедрістю осінньою впилася.
    І захмеліла,
    Обцілована вітрами голубими.
    І над землею ген знялася…”
    Заземленість поезій Людмили Лежанської виражена не тільки в конкретно-пластичному світобаченні на кшталт: “Коло моєї хати літо спинилося тихо”, “Ти пам’ятаєш, садки справляли саме весілля…” Поетка, що її лютий недуг уже більше двох десятків літ приковує до ліжка, вигострює в своїй душі гарячі громадянські поривання:
    “Моя країно!
    Моя поезія не мислима без неї.
    Була би то руїна,
    Бо пісня гине без ідеї!…”
Світ Людмили Лежанської воістину асоціативний! Коли “ночами яблука падають” в садку, то їй видається, “наче б осколки війни…”, коли вона уявляє волошки в житі, тоді “синій вечір лізе у вікна”, а вже як біль стисне груди – то “упала біла тінь”.
Я б сказав, що в одержимої юнки із села Вербичного Турійського району на Волині якесь пантеїстичне бачення природи. Її поетична загінка щойно починається, і перші снопи не завжди вправно зв’язані перевеслами вагомої думки чи поставлені в полукіпки чіткої форми. Сподіваюсь, що із плином часу Людмила Лежанська уникатиме “трансконструктивних” забудов слова, бо всякчас в поезії переважала яскрава, відточена архітектоніка рядка.
Щасливої дороги, поетко!
Петро Мах.
Пам’яті Людмили Лежанської
Тридцять років прикована до ліжка. І злетіла в небо поезії…
    Співала пташка світ біля вікна,
    Зоріла зірка чесно в наші очі.
    І натомились дні її робочі,
    І полетіла в даль її весна…
    Співала пташка світ біля вікна.
Шановний Петро Петрович!
Зігріта вашою прихильністю, зважуюсь попросити Вашої допомоги: інакше мені не надрукуватися в “Дніпрі” журналі.
Ці вірші з рукописної збірки, що в “Каменярі”.
Щиро буду вдячна, якщо зможете рекомендувати їх в журнал “Дніпро”, де мрію опублікуватися.
Людмила Лежанська
22.01.79
Людмила Лежанська
Їй не судилося спізнати щастя материнства, зате вона щедро пила з цілющої криниці любові. І не тільки із традиційного для нас джерела любові до життя, що цілком зрозуміло при нерухомості, постійній кімнатній замкнутості. Її поетична уява, окрилена знайомством, дружбою з людьми доброї душі і щедрого серця, потайки малювала казковий, а може, й реальний образ вірного друга, коханого, судженого. І цілком природно, що не все те, що довіряла самотині, натхненню, пошукові, одважувалася показувати людям. Збірки “Поезії”, “Мій доброокий світ”, “Стежечка”, “Чому став синім льон” - невеликий літературний доробок залишила після себе передчасно померла поетеса Людмила Ярославівна Лежанська (1947-1981). Та пам’ять про неї - не просто вірші і скромна стела під яблунькою на міському кладовищі. Це і надзвичайна чутливість до чиєїсь біди, до неправди й нещирості, зворушлива вдячність за увагу до себе, якась майже дитинна ніжність і наївність, які вона виявляла в житті і зоставила у слові. Це і чистота її любові до людей, і таємниця кохання, якою освітлені чимало її поезій.
Ліричний  герой поезій Людмили Лежанської невіддільний від авторки. Він захоплюється народженням світанку, розбрунькованою галузкою і росинкою на траві, літнім дощем і осіннім вітром:
    Можна від щастя злетіти
    Ген-ген – понад світом,
    Якщо подивитись на небо
    Крізь віти, обсипані цвітом.
Вірші Лежанської наповнені добротою, щедрістю, вона вміє   в кількох словах сказати дуже багато.
Луцьк
Шопена, 11
тел. 2-42-37

Редактор Петро Мах
Засновник -  обласне управління культури та обласна наукова бібліотека.
Реєстраційне свідоцтво ВЛ № 070
від 16 червня 1995 року
Обсяг  - один друкований аркуш
Діапозитиви виготовлено компютерним відділом обласної бібліотеки для юнацтва - відповідальна зав. відділом Н.О. Читкайло. Набір та верстка - Денис О.М.
Віддруковано з готових діапозитивів у Волинській обласній друкарні, м. Луцьк, проспект Волі, 27.
Газета вихолдить один раз на 2 місяці.
Замовлення №                                               Тираж 300