Або погибель, або
 перемога -
Сі дві дороги перед            
нами стане...
Котра з цих двох            
нам судиться            
дорога?
    Д  а  р  м  а!
Повстанем, бо душа повстане.
    Леся УКРАЇНКА
Листопад-грудень 2002 року
Йосип Струцюк
Міцне коріння життя
Мабуть, це закономірно, що переважна більшість поетів у певний час звертається до прози. Така вже особливість художнього бачення і відтворення світу. Є теми і сюжети, які просто не вкладаються у суворі форми поетичного жанру. Що ж до творчості Йосипа Струцюка, то тепер уже важко й сказати, хто він передовсім – поет чи прозаїк! Адже читач знає його як автора і поетичних збірок, і повістей, оповідань для дітей та дорослих.
Нещодавно на прилавках книжкових магазинів з’явилася нова прозова книжка Йосипа Струцюка “Лінія життя” (видавництво “Радянський письменник”, 1985), до якої увійшли однойменна повість і низка оповідань.
Героя повісті Сидора Гридня читач застає у ту пору, про яку в народі кажуть, що вже не на ярмарок, а з ярмарку. Багато пережито, передумано, вистраждано і виважено. І саме оце глибоке внутрішнє життя, сховане за цілком звичайною зовнішністю, приваблює нас у цьому мовчкуватому, трохи недовірливому волинякові, самою долею, немов міцним корінням, прив’язаному до землі. Тут його робота – доглядає ліс, тут його життєва стихія, тут його радощі й жалі.
Може, так і жив би Сидір у своїй ще прадідівській хаті, яку разом з усім її начинням примірявся купити музей, скромно і чесно робив би свою справу – плекав ліс, оберігав його від браконьєрів, ділив би самотність з вірним чотириногим другом Рябком, коли б воля автора, а, може, сама доля не привела в його хатину на узліссі двох молодих людей – кіносценариста Остапа і оператора Геннадія, які приїхали сюди знімати фільм про природу. Такий собі звичайний фільм з чарівними куточками, красивими пейзажами, пташиними співами, аби кожен, хто подивиться його, міг подумати: яка гарна наша земля!
Та, зіткнувшись із реальним життям, навіть побіжно познайомившись з долею Гридня, Остап починає усвідомлювати, наскільки недосконалий, поверховий, полегшено-плакатний у нього сценарій. І фільм, за ним знятий, буде лише блідим, неправдивим відбитком того, що відбувається на цій землі, у цьому лісі. Хлопцям щастить. Несподівано для себе вони вторгаються у це усталене і незнайоме для них життя, стають не лише свідками, а й учасниками подій, які розкривають справжню сутність людей, з якими їм довелося зіткнутися.
Дія повісті відбувається в наші дні. Поставлені в ній цілком сучасні, актуальні проблеми. Про збереження навколишнього середовища, про любов до своєї малої батьківщини, з якої для кожного з нас починається Вітчизна, про високу відповідальність митця перед народом, перед своєю совістю. Та все ж повість і про війну. Бо хоч ця грізна й трагічна пора лиш коротко вривається у важкий Гриднів сон, а потім ще раз ненадовго проступає у його спогадах, коли він розповідає Остапові про своє перебування у концтаборі, незрима присутність її прочитується у долях багатьох героїв повісті. Бо хіба ж не війна так заплутала, перекрутила долі Гридня, Уляни і Степана Коршака, що тепер ні розплутати, ні вирівняти. Хіба що розрубати по живому. Кохання Сидора й Уляни було перекреслене війною. Коли Гридень повернувся з Німеччини, втративши надію дочекатися його, Уляна вже була замужем за Коршаком. Подальша поведінка кожного із членів цього загалом традиційного трикутника окреслює три типи людських характерів, складних, несхожих, самобутніх. Щоправда, на наш погляд, для змалювання Сидора й Уляни автор знайшов більше яскравих деталей, тонких штрихів, які допомогли створити образи переконливі і глибокі. А от Степан Коршак постає перед нами однозначно негативним.
Хотілося б відзначити, що автор уміє знайти влучну, здавалося б, єдино необхідну психологічну деталь, яка інколи варта десятків сторінок описового тексту. Пригадаймо хоча б епізод, коли Уляна наважилася було прийти до Сидора, вперше після смерті його дружини Ґанки: “За той час багато чого змінилося: без сумніву, змінилась вона, Уляна, змінився він, Гридень. Не змінилася хіба що Ганка. І то як сказати. Ось вона на портреті поруч Сидора, молода ще, волосся проділом на голові, а очі пронизливі. Так ніби й питають: “Чого ти сюди прийшла?..”.
Уляна опустила очі. Долівка давно не мазана та й не заметена. Солома так і валяється, особливо коло порога.
Не витримала, взяла віника і давай підмітати. Підмітає, підмітає, розігне спину і на портрет гляне. Сидір – нічого. Ніби й не бачить. Здається, очі заплющив. А Ганна – ні, свердлить очима, у саму  душу свердлить.
“Не хочеш, то й не буду”. Кинула віник у кут. Сіла на лаву, руки склала на грудях. Думала, хоч так догодить, але ба... Все одно свердлить очима Ганка”.
Чи не той погляд зупинив Уляну, став на перепоні, коли нарешті Гридень наважився, забрав її од ненависного Коршака? Вже біля самого Сидорового дому Уляна раптом наказує повертати до матері. Саме у цій, на перший погляд, невмотивованості і проявляється послідовність розвитку жіночого характеру.
Ціла галерея образів, живих, повнокровних характерів постає  перед нами і з оповідань, уміщених в книзі. Ось немолода вже Марфа з оповідання “На ясні зорі – на справи земні”, все життя якої пройшло у праці біля землі. І навіть звістка про те, що син Іван полетів у космос, застала її на буряковій плантації. І такою непідкупною добротою, безпосередністю осяяний образ матері, яка ладна для сина й небо прихилити, а тепер, коли він там, у небесній високості, засвічує у своїй хаті всі вікна (“хай син бачить, що вона не спить і думає про нього”), що хочеться доземно поклонитися цій жінці.
Душевна чистота, щирість, безкорисливість характерні для переважної більшості жіночих образів, змальованих у книзі. Це і медсестра Таня з оповідання “Щедрик” і Варвашка та Стефа з однойменних творів.
Особливо ж запам’ятовуються ті оповідання, головними дійовими особами яких є діти (“Тінь Дівочої греблі”, “Побачити б дельфіна”, “Дідуга”). Автор дуже правдивий у творенні дитячих образів, у мові й діалогах, в інтонаціях, нарешті у тому довірливому тоні щирості і взаєморозуміння, які так потрібні письменникові і читачеві.
Сюжети для оповідань автор черпає із життя. І якщо факти й життєві реалії легко підкоряються художній правді, яка все-таки повинна бути сильнішою від правди факту, значить вони переплавились у небайдужій душі художника, побували у вмілих руках майстра. Показовим тут є оповідання “Валяночки для Василька”. Років десять тому ця трагічна історія обійшла, либонь, усі районні газети. Здавалося, недоцільно такий відомий сюжет брати в основу художнього твору. Проте автор розсудив по-своєму. І через окремий факт силою художніх засобів зумів показати всю огидну і страшну суть такого негативного явища, як пияцтво.
Мова прози Йосипа Струцюка – проста й образна водночас, щедро пересипана народними прислів’ями і приказками, вдалими порівняннями й метафорами, у міру індивідуалізована – засвідчує, що маємо справу з прозою поета.
Кажуть, поет мислить образами, а прозаїк – характерами. Нова книжка Йосипа Струцюка “Лінія життя” засвідчує, що в його особі досить вдало поєднуються обидва ці начала.
    Валентина ШТИНЬКО.
Веселики вертають з вирію
До читання роману Йосипа Струцюка «Круцю, круцю, журавлі...», який нещодавно побачив світ у видавництві «Надстир’я», взялась відразу: нетерпеливилось-бо дізнатись, що цього разу хоче сказати читачеві наш талановитий краянин. Перше враження – ніби знову пройшлась стежками свого власного дитинства, потім юності, а далі – щасливо-болючими дорогами вчителювання на селі. Саме щасливо-болючими. Бо була молодість, улюблена робота, чисті, відкриті серця поліських дітей і нелегкі випробуваний часу, нерідко обтяжені суб’єктивністю як безпосередніх, так і віддалених начальників. Читаєш роман і ловиш себе на думці: і ти так колись чи й зараз думаєш, тільки запізнився, а то й просто побоявся сказати власне слово, а от автор встиг і не побоявся. Книгу написано добротно, зі знанням справи. Вона наче поле, густо засіяне зернами мудрої народної мислі, виваженими думками та спостереженнями самого митця. А точність висловлювання, вдало дібрані яскравий епітет чи метафора, фразеологізм чи діалектна лексика, гнучкий і розмаїтий синтаксис висловлювання надають думкам довершеності.
Давно знайома з творчістю цього непересічного письменника і завжди по-доброму заздрю його громадянській і митецькій мужності. Майстер глибоко знає людську душу, вміє проникати в найпотаємніші її куточки, так само глибоко знає реалії і трагедії нашої історії, вміє аналізувати і передбачати.
Оповідаючи про недалеке минуле поліського села, автор подекуди спрямовує погляд читача далі, вглиб часу, в перші повоєнні роки. Ця ретроспектива допомагає краще осягнути описуване, встановити причиново-наслідкові зв’язки між ближчими та дальшими поколіннями, населенням різних регіонів України, а точніше – пам’яттю землі і народу. Крізь призму Залісся висвічується страдницька доля нашої Вітчизни.
Читається книга напрочуд легко й з неослабною цікавістю. Занурившись у зміст, відчуваєш, як авторська розповідь, що немовби двома потужними струменями (дальшим і сучаснішим) вливається в твою душу, бере в полон твої думки. В триб поліського побуту органічно вплітається історія короткого перебування в Заліссі вчителя Петра Микитовича Завірюхи, що виніс на своїх юнацьких плечах усі випробування війни. Але ні ті випробування, ні трагічна загибель родини, ні матеріально й морально складні будні перших воєнних років не притупили його здорового чоловічого розуму, не замулили чистоти почуттів,  не дозволили його совісті піти манівцями. Колишній фронтовик, він не оминає гострих кутів, не хитрує ні з оточуючими, ані з власною совістю, скрізь намагається відшукати першопричину, першооснову. Такий він і в ставленні до Миколи Витруща, і до Вавила Холмогора, і до Чавтука. На жаль, колишньому фронтовому розвідникові не завжди вдається проникати в таємниці мирного буття. Швидше всього, його зранена душа не могла та й не хотіла всерйоз сприймати реалії радянського способу життя. А воно не прощало людині бажання самостійно мислити і діяти. Відпустив бандерівця, переконавшись у його невинності, заступився за старого Велесика, по-своєму захистив кохану жінку Устимку, не захотів виправдовувати поведінку партійних посланців, які револьвером та кулаком заганяли селян до колгоспу і змушували підписуватись на позику. За це й одержав п’ятнадцять років в’язниці.
Письменник ніби й не говорите, який слід залишив по собі у селі вчитель. Сам же Петро Микитович пишається, що довів своїх учнів до випуску, навчав їх жити гідно і чесно, переконував, що все їхнє життя буде твором на вільну тему, який читатимуть оточуючі їх люди. і в тому житті не. повинно бути місця ні доносам, ні зраді. Село жило ніби за своїми власними, тільки йому притаманними законами, але. жила в ньому і вчителева наука, що не розходилась з народними традиціями. Його вихованці стали хорошими людьми. Арсень Кашуба – гарний господарник, Василь Хрущик, колись вічно голодний, мріє всіх нагодувати хлібом і за себе, і за батька, і за своїх односельців, які не повернулись з війни, Микола Витрущ – журналіст республіканської газети... і якщо після повернення вчителя з в’язниці в його рідному місті відвернулись знайомі, сусіди, поліські селяни зустріли його привітно і з розумінням. Бо ж репресивна машина більшовизму не лише понівечила його власну долю. Либонь, по-іншому вона склалася б й у закоханої в нього красуні Яринки, ймовірно, інакше розпорядився б своїм життям і Іван Іванович, не зазнав би переслідувань за ні в чому не винного батька Микола. Це лише читацькі припущення на «якби»... Не знаємо ми й міркувань самого автора з цього приводу, а він у свою чергу, не нав’язує їх читачеві. Та в одному ми переконані достеменно: митець доводить, що кожна людина, прийшовши в цей непростий світ, має своє тільки їй накреслене призначення, і в той же час вона найтіснішими зв’язками поєднана з іншими людьми та природою. Тож будь-яка наруга над нею обертається бідою для інших. А ще автор наголошує, якою крихкою і незахищеною буває людська душа. Читача глибоко вразить трагедія, що трапилася у полі з Василем Хрущиком: порушивши правила техніки безпеки, він потрапляє в безвихідну ситуацію і, щоб не поплатитись життям, змушений тупим кишеньковим ножиком відрізати в коліні собі ногу. Такий факт справді, як-то кажуть, мав місце, пригадую газетні публікації, висловлювання камінь-каширських медиків, які рятували життя механізаторові. На пам’ять мимоволі приходили порівняння з героями Джека Лондона. Митець примушує подивитися на факт з іншого боку. До трагедії привела складна психологічна обстановка, що тривалий час панувала в домі комбайнера, запізніле прозріння в помилковому життєвому виборі, усвідомлення провини перед товаришем. Трагедія прискорила розпад сім’ї Дубровних, спричинилась до накладення адміністративного стягнення на агронома та бригадира, і тільки Зоряна та її звабник спокійнісінько залишили село. Моральні, психологічні травми, на жаль, не караються.
«Кому на Руси жить хорошо?» – питав колись у своїх сучасників поет. Безсмертне питання. Тільки я його дещо перефразую: «Чи хтось щасливий у Заліссі?» і не знаходжу відповіді. Не може похвалитись село ні добробутом, ні щастям. Занепад моралі, пияцтво, осквернення землі й природи, байдужість до власного й чужого життя, ніби порохом, присипали село. Плаче пересохла земля, волає про допомогу вигоріла на спекотному сонці трава, благальне зводять до неба очі селяни. Здається, усе на білому світі голосить: дощу! дощу! дощу! Та замість живильної вологи ринула на землю злива і затопила не лише Залісся, але й сусідні села.
«Занапастили джерела», – роблять висновок селяни. Але читач сприймає його як символ – занапащено джерела людських душ. І за це має настати покара. Саме такою покарою виступає повінь, яку ніжний, наче дівчинка, добрий і спостережливий Радик називає потопом. «Висока вода стояла, як очі мерця, – нерухома, порожня і якась каламутна, стояла байдужа до всього на світі:  до людей, котрих вигнала з осель, до самих осель, підмитих і розкиданих нею, навіть до дерев, тіні од яких не хотіла відбивати в собі. Стояла, а насправді текла густо і повільно, як пісок...» Тяжка картина. Але пам’ятаймо: повінь також знесла чимало старого, непотрібного, віджилого, щось відмила і в той же час нанесла чимало намулу в домівки та інші оселі, що витримали її натиск. Від того намулу добрі господарі постарались якнайскоріше очистити свої житла. Символічно, що саме в післяповеневе Залісся, вимите, причепурене й по можливості відремонтоване, і прибув учитель Петро Микитович Завірюха. Здається, барометр суспільного буття має повернути на «ясно». Це ще тільки передгроззя. Але й вона сама, очищаюча і караюча, не забариться, і ясне сонце таки зійде над Заліссям, над Україною.
Своєрідним символом виступає в романі і образ старої сільської церковиці. Не знати, яким дивом вистояла вона від руйнівних зазіхань партійного номенклатурника Заболоцького і на диво всім трималась до тих пір, поки не врятувала життя йому ж таки, Заболоцькому, аже потім була знесена безжальною стихією.
Досить виразна і, як діагноз, безжальна сцена порятування сільського голови. Коли його підняли на вертоліт, «він був увесь мокрий, усім тілом тремтів, лице – зелене, очі застигли у розпачі, немовби у відчаї.
– Боже, спаси... Боже спаси... – шептав.
– А як же то ви так? – спитав Чавтук. У відповідь Заболоцький заплакав. Тільки заплакав без сліз, а якось так самими губами та ще усім тілом.
Лише згодом, коли трохи отямився, сказав:
– З меліораторами затримався.
– «Пив», – подумав Чавтук і ворохнув кадиком».
Чи сприйняв діагноз хворий, не знаємо. Але його сльози обнадіюють. Водночас це і застереження читачеві.
Усе, що діється в романі, утверджує на думці: людина приходить у цей світ для добра. Чинити добро іншим – ось найвищий сенс нашого буття. І повеневі події, наче рентгеном, висвітлили душу кожного. Ота злива розбудила збайдужілого й, здавалось би, безпросвітного пияка Івана Івановича до дії. Дарма, що одна нога дерев’яна, він вивіз на човні сімнадцять сімей, порятував від загибелі сорок колгоспних корів і весь час рвався у вир боротьби. Не знати й коли навчився читати та писати малий Радик, якого лікарі й медики з його рідного Бердянська направили на навчання в спецшколу як розумово відсталого, позбувся мовленнєвих вад і заговорив гарною українською мовою та ще й категорично заявив, що він не поїде до тата й мами, які змирились з отим ганебним діагнозом, а піде на навчання до сільської школи разом з Настунею.
Роман багатоплановий і багатогранний. За скупою авторською розповіддю чи описом читач відкриває для себе глибинні пласти, у яких давні й сьогочасні звичаї і традиції, норми моралі, пам’ять землі і народу. Дарма, що в ньому чимало драматизму, загалом він сприймається як твір оптимістичний. Його герої ніби пробудились, роздивляються, куди йти, чого шукати в цьому непростому житті. До гармонії в собі, в стосунках поміж собою закликає автор, і ми бачимо, як заліщуки знаходять, нехай і поволі, але свою, єдину стежку. Повертається додому сімдесятишестилітня Улита, і не тому, що далекий Бердянськ – то Схід землі нашої. Там теж , як і в нас, вліті села духмяно пахнуть кропом і море шумить як поліський ліс, але її Залісся на цій землі – то щось особливе. «Вона знала, куди їхала, і знала, чого їхала. Там був її дім, там був  її споконвічний затишок з лавчиною біля хвіртки, з козою біля хліва. Там так запаморочливо цвіли сади й теплими майовими вечорами бились  об шибку хрущі, з яскраво-зеленого березняка озивалися до всіх літавиці й щедра на літа зозуля, а на подвір’ї, на одній нозі, закинувши високо в небо голову, поскрипував журавель і ворожив на зорях».
Мов ті веселики, що повертають з вирію, поспішають на поклик рідної землі її сини, кращі сини: облаштовує довгу лавку для майбутньої великої родини Микола Витрущ, прибивається до рідного обійстя малий Радик, шукає прихистку в Заліссі гнаний і переслідуваний Петро Микитович Завірюха з Новомосковська. Відчуваємо: на порозі нового життя і Василь Хрущик, і Сергій Дубровний, і Іван Іванович Чавтук. І Яринка, і стара Улита, яка звикла порати землю й після повені передумала вмирати. Либонь розгадав давню загадку і підбитий довгими літами Велесик: «На татарському полі попутано коні, вузлики знати, та не мона розгадати». Бо чому ж тоді приходив свататися до Улити?
Я висловила лише окремі думки, що їх викликав у мене роман Йосипа Струцюка. Майже не торкалась композиції твору, його архітектоніки, мови. Остання, як на мене, має бути предметом окремого дослідження.
Олександра КОНДРАТОВИЧ,
вчителька середньої школи №19 м.Луцька.
З щедрих джерел
У видавництві “Радянський письменник” вийшла нова збірка волинського поета Йосипа Струцюка “Досвідчення”. Вже з перших рядків книжки чітко окреслюються контури однієї з провідних тематичних ліній – це спадкоємність устремлінь багатьох поколінь народу, безперервність трудової естафети, яку перейняли і гідно несуть наші сучасники. У цих поезіях і гордість за людей ратного подвигу, які “стяг червоний несли у громі барикад”, і за людей праці, то своїм невтомним трудом збагачують Вітчизну.
Мужність і ніжність – ось ті два крила, які дають політ творчій фантазії поета, ті два щедрих джерела, з витоків яких він черпав наснагу. Тому в новій збірці поряд із поезіями високого громадянського звучання в й чимало ніжних-ліричних віршів. Вони характеризуються яскравою образністю, багатою палітрою виражальних засобів, є тут вдалі епітети, метафори. Деякі вірші, наприклад “Материнська пісня”, за своїм характером, змінністю ритму й розміру нагадують пісенні тексти.
Поезії збірки згруповані у три розділи – “Долі нашій немало дано”, “З розкиданих доріг” та “Незамінне”. Любов до Батьківщини, рідного краю, сторінки історичного минулого, героїчної біографії волинської землі постають перед нами з рядків поезій “Батьківщина”, “Материнська пісня”, “Долі нашій немало дано”, “Замкова гора” та ряду інших. Автор славить рідний край, дружбу народів нашої Вітчизни.
Чимало віршів збірки – ліричні етюди, пейзажні замальовки картин чарівної волинської природи, зокрема, “Тиша”, “Жайворонок”, “Дикі гуси”, “Папороть” поезії циклу “На тих ось берегах”.
У поетичних творах автор торкається проблем охорони природи, навколишнього середовища (“Незамінне”, “Мисливське”, “Конвалії”), передає читачеві своє хвилювання за долю нашої планети, що може стати на грань ядерної катастрофи (“Мильні бульбашки”), заглядає у внутрішній душевний світ людини, показуючи її думи, почуття, стремління (“Сердечне”, “Імпровізація”, “Зустрічі у мікрорайоні”, “Притуливсь до шибки спогад”). Поему “Добридень, село” Йосип Струцюк присвячує своїм батькам. Тут ми знаходимо спогади автора про своє дитинство, історичне минуле і сучасне села, картини з життя і побуту односельчан.
Нова поетична збірка Йосипа Струцюка “Досвідчення” заслуговує на увагу читачів. Щоправда, у книзі можна віднайти поезії, котрі відбивають лише тимчасовий, миттєвий настрій автора.
Якщо для пейзажних замальовок таких як “Профіль гілки на чистому тлі”, “Жовтець уже”, це, можливо і не вада, то в поетичних творах іншого жанру, де фігурує постать людини, ліричного героя, одного чуттєвого сприйняття недостатньо для тою, щоб вважати твір художньо завершеним. В окремих поетичних творах можна зустріти неточні вислови – “і тиша, стоголоса тиша лягає дзвінко між серця” (“Диптих тиші”), певну надуманість – “колосся вусами антен крізь пісню догори росте” (“Жайворонок”) тощо.
Сподіваємось, що нова збірка волинського поета, яка порушує чимало актуальних проблем сучасності, викличе інтерес у читачів.
С. ЮХИМЕНКО,
працівник обласної науково-медичної бібліотеки.
“Нічого рідного нема, як рідна сторона”
Серйозний, самокритично-вимогливий підхід до власної творчості письменник Йосип Струцюк засвідчив і новими виданнями прози та віршів для дітей, які почастішали в останні роки, і тривалим періодом, що проминув від другої поетичної книжки “Засвідчення” (1969) до третьої “Досвідчення” (1982). Поет не захотів та й не міг на догоду деяким критикам ламати свого почерку, який увиразнився ще в першій книжечці віршів “Освідчення” (1965). Почерк цей визначався метафоричністю слова, прагненням відійти від будь якого шаблону, пошуками у царині форми. Щоправда, у надмірно ускладненій образності часом губилися увага й уява читача, але автор не грішив дрібнотем’ям, у глибині його рядків завше світилася думка.
Вірність рідній землі, Батьківщині, а відтак — своїй темі Й. Струцюк проголошує і в “Досвідченні”:
Коли ми разом — недарма
Ясніє далина.
Нічого кращого нема, як рідна сторона.
І не тільки проголошує свою любов, а й малює своєрідні, неповторні картини волинського краю, наповнює поетичні рядки доволі високим емоційним зарядом.
На черговому занятті літстудії “Лесин кадуб” і літературного клубу “Діалог” відбулася прем’єра нової книжки Йосипа Струцюка. Члени студії, читачі обласної наукової бібліотеки поділилися своїми враженнями від збірки, висловили ряд критичних зауважень.
Валентина ШТИНЬКО:
— “Досвідчення” Йосипа Струцюка завершує своєрідний поетичний триптих автора. У новій книжці поет залишається вірним своїй темі. Водночас мені здається, що нова збірка відрізняється від попередніх несуєтною, сповільненою манерою поетичної оповіді. Хоча подеколи ця повільність викликає бажання, аби слово автора звучало жвавіше, упевненіше, настирливіше.
Олег ПОТУРАЙ:
— Давно слідкую за творчістю  Йосипа Струцюка і з задоволенням прочитаю його “Досвідчення”. Приємно, що поет не лише оспівує красу природи, людських почуттів, а й загострює увагу читача на важливих соціальних проблемах (вірш “Зустріч у мікрорайоні”). Запам’яталися такі рядки із вірша “Сердечне” (про шуми в серці):
Хай шумить, як злива в срібні віти
під високий листопадний танець.
Перестане голосно шуміти,
значить — жити також перестане.
Загалом книжка авторові вдалася, однак у деяких віршах відчувається поспішність, трапляються не до кінця продумані рядки. Деякі твори для такого поета, як Й. Струцюк, так би мовити, залегкі, особливо це стосується закінчень віршів.
Володимир БИЧ:
— Нова книжка Йосипа Струцюка — гарний подарунок для читачів. Приємно, що у ній, наче з добрими знайомими, зустрівся я з творами, які знаю з періодики, Більшість віршів у збірці хвилюють по-справжньому, зачіпають найтонші струни душі.
Марія МЕЛЬНИЧУК:
— Крізь усю книжку проходить думка про народ, який крізь бойовища проніс любов до праці і пісні, про незнищенність людської пам’яті, добра на землі. Звертаючись до Батьківщини, поет говорить:
    Вділи мені окраєць хліба
    і щирих друзів за столом.
    За слово необачне вибач,
    а зради в мене не було.
Є в “Досвідченні” цікаві образні знахідки. У деяких віршах вчуваються народно-пісенні мотиви.
Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ:
— Книжка Йосипа Струцюка має три розділи і в кожному з них звучить своя тема. Умовно їх можна назвати так: “Людина й історія”, “Людина і сучасність”, “Людина і природа”. Традиційна тема повернення до джерел у другому розділі набула в Струцюка своєрідних рис і мотивів (цикл “Добридень, село!”). Разом з цим хотілося б більшої емоційної напруги в деяких поезіях, змістової і жанрової розмаїтості.
Жанна СУПРУНЮК:
— Особливо сподобались мені вірші “Дикі гуси”, “Добридень, село!”, “Мильні бульбашки”. В останньому з них поет висловлю” всенародну тривогу за долю миру на землі.
Свої думки про книжку “Досвідчення”, висловили також поет Віктор Лазарук і член обласного літоб’єднання Олександр Харченко.
Прем’єра книжки завершилась виступом автора, поета Йосипа Струцюка, який подякував читачам за висловлені міркування про збірку, відповів на запитання.
Присутні мали змогу придбати в імпровізованому кіоску книжки Й.Струцюка “Дисвідчення” і В. Лазарука “Озерний дзвін” з автографами авторів. Насамкінець, у кіностудії “Волинь” відбувся перегляд нових кінофільмів, знятих за сценарієм Й. Струцюка, — “На відстані пострілу”, “Помилка Тарзана”, “В обійсті чорного самітника”, “Світло витязя”.
В. ГЕЙ.
Cлово, опромінене талантом
Струцюк Йосип Георгійович народився в с.Стрільці на Холмщині. Закінчив історико-філологічний факультет Луцького державного педагогічного інституту. Учителював, очолював, спочатку реорганізувавши, музей Лесі Українки в с.Колодяжному, працював журналістом на кіностудії «Волинь», де ряд його аматорських фільмів визнано кращими під час всеукраїнських, всесоюзних і міжнародних фестивалів.
«Освідчення», перша збірка віршів, побачила світ 1965 року. Високо оцінив творчий дебют Йосипа Струцюка Микола Бажан - один з найвідоміших майстрів українського слова, відзначаючи оригінальність художнього мислення поета. На непересічну мистецьку вартість «Засвідчення , другої збірки Струцюкової лірики, звернула увагу Ліна Костенко, підтримавши талант схвальною рецензією.
Незважаючи на те, що цензурний ніж робив свою чорну справу, вилучаючи все, де прозоро мовилося про незамулені джерела української духовності, безперервність національних традицій боротьби за свободу, державність і соборність, кожна з книг Йосипа Струцюка ставала справді мистецьким явищем. Про це однозначно висловився Дмитро Павличко, прочитавши «Досвідчення» – третю поетову збірку: «Творчість Йосипа Струцюка часто поєднує фольклорні елементи з елементами поетичної школи, яку репрезентують найкраще Микола Вінграновський, Іван Драч. Йосип Струцюк - митець тендітний, мислячий півтонами, структури його поезій не завжди відкриті навстіж, але того, хто увійде в них, чекає справжня радість».
Захоплену оцінку творчості Йосипа Струцюка дав у “Літературній Україні” Михайло Стельмах: «Справді красне, справді неповторне слово!.. Із власною піснею увійшов Йосип Струцюк в українську поезію».
Митець ніколи не слугував політико-ідеологічній кон’юнктурі правлячого режиму. Його совісне, вистраждане, талановите слово черпало з бездонної криниці мудрості, будучи і глибинно сучасним, й осмислюючи таїни доль і сенс буття. Саме тому, на жаль, багатьом кращим зразкам поезії, прози, драматургії впродовж тривалого часу судилося залишатися в шухляді.
Йосип Струцюк багато писав та пише для дітей (книги віршів «Бузьків вогонь , «Гостинець од зайця», “Я не шевчик і не кравчик”, «Вареники», «Безконечна казочка», “Іди-іди, дощику”, збірка повістей «Романко і трубач , повість «Буб»).
Саме у цих творах розкрилися нові грані обдарування автора, котрий непідробна відчуває дитячу душу, бачить добротворчу, неминущу істину крізь плетиво подій і характерів.
Етапними для Йосипа Струцюка стали його «Поезії» (1984), збірка віршів «Глибока живиця» (1989), книга оповідань і новел «Червень - місяць тиші» (1980), повість «Гомін Турового урочища» (1981), оповідання і повість “Лінія життя» (1985).
Унікальним явищем у сучасному літературному процесі виявилася книга віршів “Терпкі сторінки”, що побачила світ 1991 року в Києві. У ній авторові вперше в Україні вдалося опублікувати твори, присвячені трагічній  героїці національно-визвольних змагань, воякам Української Повстанської Армії. «Тільки тепер, - писав про цю книгу Володимир Лучук, - ті терпкі сторінки - найсокровенніше, чим хоче поет поділитись з людьми, - з’являються перед допитливі очі. В поетиці Й.Струцюка фольклорна метафористика озвучена наче б новими різкими ритмами, інкрустована несподіваним словом. Музика переплітається з живописом... Написані в різні роки, Струцюкові «вірші з шухляди», творять єдину цілість, суцільну картину духовного світу людини, котра живе надією на краще майбутнє».
Перу Йосипа Струцюка належить низка драматичних поем і драм: «Славен витязь Кожум’яка», «Теогонія» (на основі грецької міфології), “Найкращій матері – смерть” (про молоді роки імператора Нерона), «Романовичі» (про князів Данила і Василька), «Свідчимо перед Богом» (про гетьмана Івана Виговського), “Анафема” (про гетьмана Івана Мазепу), «Кров за кров» (про боротьбу УПА). Драматична поема “Роман” (під назвою Роман Мстиславич - великий князь Волинський і Галицький» з успіхом ішла на сцені Волинського обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка) - художнє дослідження трагічних колізій міжусобиць, протистояння чужинцям і «п’ятій колоні” в боротьбі за державність. Особливо вагома, новаторська своєю суттю п’єса «Смерть Хмельницького», у якій ідеться про події після Переяславської Ради. Наяву - страшна драма гетьмана, котрий доріс до усвідомлення своєї високої місії і якого зраджують свої ж, купившись на намовляння московських нашіптувачів. Філософія твору, спроектована на сьогодення, робить п’єсу особливо актуальною на нинішньому історичному етапі.
Поетична збірка «Сторожові вежі світанку» (1993) репрезентує 40-річний творчий доробок майстра слова, котрий мужнім, талановитим словом зцілював од зневіри, кликав до жертовної повсякденної праці задля торжества святих ідеалів, які плекали кращі сини і дочки українського народу.
У книзі «Потойбіч тиші» (1996) Йосип Струцюк заглиблюється в сутність буття і людського єства, рішуче відкидаючи стереотипи, глибинно чуючи Батьківщину. Життєдайність поетового світу, страдницького, болісно-вразливого, базується на християнських приписах, закоріненні в багатовікові пласти української історії.
Багатоаспектний, широкопанорамний роман «Круцю, круцю, журавлі» (1996) крізь призму поліського села Залісся висвітлює долю України, її народу. Герої прозового полотна, наче пробудившись од летаргійного сну, шукають гармонії в собі, зважуються на власну життєву дорогу. Автор виявляє дивовижне розуміння людської душі, окреслюючи інтуїтивно обриси прийдешності.
Традиційно одна з істотних ознак Струцюкової поезії - пісенність. На це звернули увагу й Анатолій Кос-Анатольський, й Олександр Білаш. На думку першого, Й.Струцюк - один з найталановитіших українських поетів-піснярів. Частина творів, написана ними у співдружності з Йосипом Струцюком, ввійшла до скарбниці українського пісенного мистецтва. Народний артист Анатолій Пашкевич, котрий також чимало співпрацював з поетом, у передмові до книги «Ти - моє терпке пісенне диво (1998) зауважує: “...Пісня, створена вдумливим і чесним поетом, лунатиме на радість шанувальників його таланту”. Багатогранна творчість Йосипа Струцюка, його слово опромінює непідробним талантом. Митець - весь у творчих планах. Нещодавно з-під його пера з’явилася багатопланова «повість печальних літ» (жанр, визначений автором) «Гучва», котра, безумовно, матиме широкий читацький резонанс. Йосип Струцюк, сумлінно працюючи на ниві української літератури, чесно і мужньо сприймає свій час і себе у його контексті:
    Мій вік - не вік високих кантів,
    а відчайдушних тропарів...
    Не мислим світ без музикантів,
    І згине він без дзвонарів.
Хай же Ваше слово, дорогий майстре, живе у серцях і нині сущих, і прийдешніх поколінь. Многих і многих літ Вам у щасті, натхненні, любові!
Віктор Вербич
Не до пісень - “Всегда, везде и всюду”
Щойно у видавництві “Радянський письменник” вийшла нова поетична збірка Йосипа Струцюка “Терпкі сторінки”. До збірки увійшли вірші, написані в 50-70 ті, пізніші роки. Чому терпкі? Як писалася книжка – про це й мова нашого кореспондента з поетом.
– Впадає у вічі оформлення книжки. На обкладинках Ваших “Терпких сторінок” явно проглядають північні краєвиди з вежами і гайворонням на горизонті. Це випадково, Йосипе Георгійовичу?
Власне, на “места не столь отдаленные” не раз мені наголошував тодішній мій ревний опікун із КДБ Удахін, гнівно опускаючи кулака на стіл... Так, так, саме той Павло Опанасович, якому ще недавно так охоче віддавали свої сторінки вірнопіддані наші газети. Не знаю лише, чи продовжує він далі писати свої героїчні спогади?
– Що було причиною того, що Ви, як стверджує у передньому слові Володимир Лучук, “друкувалися рідко і якось так – завше з запізненням”?
– Тут спрацьовував густий цензурний, а точніше ідеологічний фільтр. Досить сказати, що майже всі вірші, які були пізніше опубліковані в другій збірці, я пропонував до першої. Але в “Освідчення” вони не пройшли. Такий запізнілий друк трапився і з іншими книжками. Це прикро, але це правда.
– Але ж на Вашому боці були схвальні рецензії од Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Михайла Стельмаха... Невже і це не допомогло?
– Чому ж ні. Після того, як Ліна Василівна написала закриту видавничу рецензію, недремні борзописці одразу обізвали мене агентом Костенко і не дозволили друкуватися упродовж 13 років.
– Шкодуєте, що так трапилося?
– Повірте, уперше відчув, що слово має вагу. А Ліні Василівні по сей день дуже вдячний за увагу до свого скромного доробку. Її  міркування про поезію завжди стримували мене від тої кон’юнктури, що заполонила наші видання і ефір. Згадайте: “Я шахтарочка сама, звуть мене Маруся, в мене чорних брів нема – та я й не журюся!”. Хіба ті чорні брови за чорним пилом було видно? Та й вилиняли вони, мабуть, од чорної праці.
– І все ж, як удалося Вам пробитися крізь кригу мовчання через 13 років?
– Допомогли Дмитро Павличко і Михайло Стельмах. Я дуже вдячний їм за турботу, хоча від збірки, котра невдовзі вийшла, радості не було. Строфи – обчикрижені, вірші – споловинені, а кращі – і зовсім не потрапили до збірки...
– А як би Ви прокоментували такі рядки Володимира Лучука: “Поверталися на Україну репресії проти митців, і Йосип Струцюк, за вдачею скромний, а точніше – недовірливий, ще більше закрився в собі”.
– Грянув серпень 65-го. Почалися арешти, обшуки, допити. Волинський КДБ за всяку ціну хотів викрити якусь підпільну антидержавну організацію. І хоч її в Луцьку не було, почалося “полювання на відьом”. Я мав можливість познайомитися (всього-на-всього) з деякою діаспорою. Це стало відомо. Почалися тяганини, побиття невинних і недосвідчених авторів. І як в отій казці, де битий небитого везе, “застукали” стукачі. Допінговані своїми працедавцями, вони накинулися на беззахисні жертви. Треба відмітити, що працювали дуже примітивно. Під час допитів я зрозумів, що у моєму найближчому колі є люди, котрі згодилися на співпрацю. В такій ситуації що мав робити? Треба було стати недовірливим і навіть відлюдкуватим. А вірші я не покидав писати. І ховав їх не у шухляду, а в надійніше місце. Тепер дуже шкодую, що за допомогою батька так заховав один зошит з ранніми – школярськими і студентськими найбільш різкими – віршами, що й по сей день не можу знайти. Чи не звернутися за допомогою до відомих органів?
– Допекли вони Вам...
– Справа навіть не у них. Були огидніші речі, навіть найогидніші. Уявіть собі: виступає на вечорах поруч тебе й уважно прислухається до того, що ти людям кажеш. А увечері пише вірші і... доноси за “серебрянікі”, котрі згодом пропиває.
– Як ви думаєте, чи мали донощики від того моральне задоволення?
– Щодо морального задоволення – не можу знати. А ось що чесна позиція автора їх нервувала – то таки так. До мене дуже часто приходили анонімні листи. І майже в кожному було застереження: “Всегда, везде й всюду будешь находиться в кругу наших людей... Пиши, чтобы во всех материалах были Москва, Россия, Кремль, Ленин, Коммунизм – только это поможет!!!” Очевидно, той, хто тонув, намагався за всяку ціну вчепитися за чуприну своєму літературному опонентові і затягти його туди ж, у багнюку. І все ж треба було писати чесно. Митець повинен бути прикладом, таким прикладом, щоб не виправдовувати його за вчинки...    
– А як ви дивитесь на тих, котрі ще недавно барабанили на всіх партійних перехрестях у порожній бубон комуністичної ідеї?
– Вони – жалюгідні, але найбільше ті, котрі до самого бездарного московського заколоту сиділи у глибоких партійних окопах, вичікуючи. Правда, провал путчу їх не паралізував. Умить переодягшись у новенькі вишиванки, вони з кличем “За Україну! За її волю!” вихопилися на бруствери сьогодення і почали виривати з рук отих найперших сміливих, але невелемовних лицарів синьо-жовті знамена. Власне, того треба було й сподіватися. Зараз саме їх пора настала...
– У Вашій книжці, може, як ні в кого в повоєнні роки, чимало сторінок присвячено Холмщині. Як поглянути на дати написання – то Ви ніколи не забували про рідну землю.
– Гадаю, це повинен робити кожен митець з цього краю. Та й не лише митець. Потрібно негайно зібрати забузький фольклор і оформити спогади про спалені села, про депортацію на схід і захід. На якій землі і де ще так бушувало полум’я і лилася невинна кров? Хто, крім чорнобильців, з такою скрухою в очах покидав рідні обійстя? А в нашій, так званій радянській літературі, про це – ні слова. Непопулярна і небезпечна то була тема.
– Колись Дмитро Павличко про Вас писав: “Творчість Йосипа Струцюка часто поєднує фольклорні елементи з елементами тої поетичної школи, яку репрезентують найкраще Вінграновський і Драч. Й. Струцюк – митець тендітний, мислячий півтонами, структури його поезій не завжди відкриті навстіж, але того, хто увійде в них, чекає справжня радість”.
– Щоб вичерпно сказати про літератора, треба, щоб його доробок був представлений об’ємисто перед очі читача. Одначе “Терпкі сторінки” і в часи перебудовчі вилучалися з видавничих планів двічі, а видали у порівнянні з тим, що обіцяли, у декілька разів меншими. Принцип відбору – довільний. Хтось може про себе відмітити, що у книжці чимало віршів, заангажованих на політику. Це правда. А що ж могло хвилювати підневільного літератора у підневільній країні? До того ж хочу зазначити, що в окремих віршах не дорахувався цілих строф. Гадаю, що це була моя остання книжка, з котрої ще щось вилучали…
“Молода Волинь”. 14 лютого 1992 р.
ПРОЗОВИЙ ДЕБЮТ ПОЕТА
“Червень – місяць тиші” – так називається нова книжка Йосипа Струцюка, яка з’явилася нещодавно у книгарнях області. Вона привернула увагу читачів уже тим, що в підзаголовку стоїть не звичне для Струцюка “Поезії”, а “Оповідання. Етюди”. Так відомий поет опинився в ролі дебютанта. Які ж ідейно-художні особливості книжки? Що стверджує чи заперечує автор? Наскільки правдиво і цікаво зумів змалювати словом картини життя?
Цікавою вийшла розмова про твори Й. Струцюка на спільному засіданні студії “Лесин кадуб” та літературного клубу “Діалог” обласної наукової бібліотеки, Про життєвий і творчий шлях письменника розповів відповідальний секретар обласного відділення Товариства книголюбів, поет І. І. Чернецький. Доробок літератора складається з двох збірок поезій – “Освідчення” і “Засвідчення”, а також книжок для дітей – “Бузьків вогонь”, “Гостинець від зайця”, “Я не шевчик і не кравчик”, “Вареники”. Щойно у видавництві “Веселка” вийшла повість Й. Струцюка для школярів “Гомін Турового урочища”. “Радянський письменник” планує видати наступного року нову поетичну збірку “Досвідчення”.
Читачі бібліотеки, літстудійці, які виступили на читацькій конференції по книзі “Червень – місяць тиші”, поділилися враженнями від її прочитання, висловили свої думки, зауваження, пропозиції.
Л. В. Шайнюк, викладач Луцького педінституту:
– Читаючи оповідання Струцюка, одразу помічаєш, що це проза поета. Ліризм, образне слово, промовиста деталь – такі характерні її особливості. Автор говорить про безсмертні людські почуття – любов до Батьківщини, до природи, його звертання до читачевого серця не прямолінійні, а випливають з самої оповіді, із внутрішнього конфлікту.
Але деякі оповідання видаються мені незакінченими, мовби начерками до ширшого твору. Гадаю, автору цілком під силу написати повість. Тема її вияскравлюється з книжки “Червень – місяць тиші”: війна очима дитини чи підлітка. Загалом дебют поета в прозі виявився вдалим. Бажаю автору нових здобутків у цьому жанрі.
Володимир Лис, заступник голови літстудії “Лесин кадуб”:
– У книжці Й. Струцюка – три розділи. Перший з них називається “Тіні горобиної ночі”, і він, як мені здається, найбільше вдався автору. Особливо хвилює “Тінь дівочої греблі” – розповідь про підлітка, в якому людська жорстокість не змогла вбити любові до життя, вміння дивуватися і усміхатися. З інтересом читаються, спонукають до роздумів “Хатина на узліссі”, “Варвашка”, “Ніколи!” Хочу побажати письменникові в наступних творах поглиблювати поетичність, драматизм, які яскраво проявилися у збірці “Червень – місяць тиші”.
Іван Пукля, вчитель Ново-Червищанської восьмирічної школи Камінь-Каширського
– В центрі кожного оповідання – людина з її неповторним життям і складною долею. Це і Карпо з “Вибору”, і Назар з “Долини печалі”, і Варвашка, і дід Яким та баба Палажка з “Хатини на узліссі”, і Клавдій з “Тіні дівочої греблі”. Автору вдалося наділити кожного з цих героїв своєрідними рисами, і тому вони запам’ятовуються, сприймаються як живі, реальні люди.
Василь Поліщук, кіномеханік с. Поліське Старовижівського району:
– Другий розділ книжки, який автор назвав “Бусли вертаються”, присвячений природі нашого поліського краю. Але тут не просто змальовано красу рідної землі. У коротких новелах, етюдах Й. Струцюк зумів порушити важливі проблеми взаємовідносин людини і природи, охорони багатств довколишнього світу. Запам’ятовуються образи Тіберія Грака, діда Тимоша, котрі люблять, знають свій край і цю любов передають іншим.
Марія Мельничук, вчителька Луцької середньої школи № 15:
– Хочу сказати про мову творів Йосипа Струцюка. Мені подобається її простота і поетичність. Автор часто вдається до образних висловів, вдало використовує епітети, порівняння, метафори і цим самим підсилює художню вартість того чи іншого твору, його емоційний вплив на читача.
На мою думку, трохи випадає з книжки третій її розділ “Пахощі цвіту папороті” – про визначних діячів мистецтва. Тим паче, що більшість творів у ньому – надто фрагментарні.
Клава Корецька, ландшафтник Луцької рембуддільниці зеленого будівництва:
– Одна з найкращих новел третього розділу – “Білий Стік”. Йдеться у ній про нашого земляка, художника Йова Кондзелевича, творчість якого відома в усій Європі, але про життя митця ми знаємо дуже мало. Видно, що Й. Струцюк добре вивчив джерела, на основі яких  написані біографічні оповідання. Але деяким з них бракує масштабності. Можливо, автору слід повернутися до цих творів, розширити, збагатити їх.
Валентина Штинько, гість літстудії, молода поетеса (м. Львів).
– Проза Й. Струцюка справді цікава, поетична, вдумлива. Про це вже сказано. Але я хочу зробити автору і деякі зауваження. Чому, наприклад, в одній книжці зібрані твори для дорослих і для дітей? Крім того, розділи збірки якось не пов’язані між собою єдиним задумом, головною ідеєю.
Своїми думками про оповідання Йосипа Струцюка поділилися також літстудійці Олена Криштальська, Ніна Горик, Сергій Цюриць, Ігор Ольшевський Володимир Ленартович, Василь Римарчук.
З великим зацікавленням слухали учасники конференції розповідь Йосипа Струцюка про роботу над книжкою, про його творчі плани.
Учасники конференції познайомилися з виставкою творів письменника, придбали в імпровізованому кіоску книжку “Червень – місяць тиші” з автографом автора.
В. ГЕЙ.
Барви рідного краю
Книга Йосипа Струцюка “Червень – місяць тиші” (видавництво “Каменяр”, 1980 р.) складається з етюдів та оповідань, чим і заінтриговує, бо донині цього автора ми знали тільки як поета, про що свідчать його збірки поезій “Освідчення” та “Засвідчення”, а також його книжки для дітей: “Бузьків вогонь”, “Гостинець од зайця”, “Я не шевчик і не кравчик”, “Вареники”. Його переклади друкувалися в багатьох поетичних антологіях.
Та зараз у нас знайомство з Йосипом Струцюком особливе, вже з прозаїком. Все, що хвилює, що примушує думати, – справжнє. А отже саме такими – справжніми – є вже самі заголовки трьох розділів книжки: “Тіні горобиної ночі”, “Бусли повертаються” та “Пахощі цвіту папороті”. Кожна з оцих назв чітко відповідає своїй темі.
Всеперемагаюча жага до життя, велич героїчної боротьби в ім’я миру, за свою Батьківщину – ось мотиви першого розділу. Цієї хвилюючої теми Й.Струцюк торкається так просто й щиро (етюд “Ніколи!”), що беззастережно віриться: можна здолати й витерпіти найболючіше, якщо жити є ради кого чи чого, якщо мета зоріє хоч одна!
Людяність, необхідність доброти,  вагомість відповідальності перед чутливістю дитячої душі розкривається в оповіданнях “Варвашка”, “Хатина на узліссі”, “Тіні дівочої греблі”.
Другий розділ дихає щирою любов’ю до природи, вболіванням за все живе. Творчість письменника спирається на глибоке знання рідного краю, тонке поетичне відчуття мальовничого Полісся. Образ Діда Грака в оповіданні “Тінь Тіберія Грака” зворушує до глибини душі. А “Олень та вільшанка” чи “На обійсті чорного диявола” та “Африкан Іванович” – тут кожен читач, великий і маленький – замилується красою волинської природи, та й не просто замилується – пізнає її. Читач входить у світ свого дитинства, де можна розмовляти з пташками й знайомитися з безкінечним різнобарв’ям трав, квіток, дерев...
Отут ми натрапляємо на тематичні обрії, котрі лягли в основу створених Й. Струцюком сценаріїв любительських кінофільмів, удостоєних високих нагород на республіканських, всесоюзних конкурсах.
Оповідання третього розділу книжки – то немеркнуча пам’ять про видатних людей: Тарас Шевченко (“За сонцем хмаронька пливе”), Леся Українка (“Дивен той світ”), Роберт Бернс (“Перед вічністю”) – це мов тихі блискавиці серед ночі.
Джерельна живодайність творчості та мистецтва відчувається в кожному творі третього розділу, пізнається рука письменника, який серйозно заявив про себе в нелегкому жанрі прози. У своєму відгуку на цю нову книжку так писав лауреат Ленінської премії, письменник М. П. Стельмах: “Етюди й оповідання Й. Струцюка приваблюють, передовсім, поетичністю, драматизмом, шуканням у безмежному світі образів”.
Хочеться сказати про назву книжки. “Червень – місяць тиші”. Ця довірлива назва, що зігріває уяву читача лагідністю, стає водночас символічним закликом до пам’яті про жахливий червень 41-го.
...Невеличке оповідання в книзі під цією ж назвою видається спочатку наївним: двоє в лісі, закоханих, недосвідчених: їм власні голоси в червневій тиші, де в гніздечках  вигріваються пташата, видаються надто голосними. І раптом страшні сліди воєнних громів – окоп, окоп...
Й. Струцюку притаманне вміння показувати одночасно різні площини. Зрештою я впевнена, що кожен читач книжки “Червень – місяць тиші” пройметься глибокою вдячністю до автора. Бо лишається тільки захоплюватися тим, що можна сказати так коротко і так багато.
Л. ЛЕЖАНСЬКА.
Радянська Волинь. – 1981. – 27 січня.
Ліна Костенко
Закрита видавнича рецензія на збірку “Засвідчення”

“Песиміст”
“З чола ти зібрала нелегку данину…”
Якби книжка складалася лише з цих віршів, хай би вона була маленька, – зате за нею відчувався б великий поетичний світ. У такому ж вигляді, в якому автор здав її до видавництва, вона захаращена віршами слабкими, не обібраним з мовних і всіляких інших реп’яхів.
Але про це потім. Не це головне. Головне, що перед нами – справжній поет. І хоч поки що емоції його та думки часом зріліші, ніж їхня реалізація в слові, – в сонові своїй він не ординарний, він чесний перед собою і перед людьми, він шукає свого фарватеру на глибинах.
Мені, зокрема, імпонує його залюбленість в історію.
        “З відлетілим мене зріднило
        колисання сутужних дум”.
                 (Й. Стуцюк)
Не сказала б, що це колисання. Бо що стосується історії рідного народу, – тут думка Йосипа Струцюка не заколисана. У нього органічне чуття історії. Візьмімо, наприклад, вірш “Зборівський мир”.
Тільки напрочуд гостра історико-національна інтуїція може підказати людині розуміння зборівської трагедії.
Хоча, здавалося би, яка трагедія? Адже це була блискуча перемога.
“На півмилі все поле і грузький луг покрилися шляхтенськими трупами... Король власноручно хапав за вузду коней, повертав їх на козаків, піднімав кинуті знамена, загрожував заколоти першого, хто насмілиться тікати... Не було виходу, життя короля було в небезпеці. “Не йдіть од мене, діти мої!” – король плакав”, – так про це у Костомарова.
Врятував короля лише Богдан Хмельницький, припинивши битву вигуком: “Згода!”
То в чому ж трагедія? Може, в тому, що Зборівська угода була потім порушена королем? Само собою. Але це – парафія істориків. Поет же, з тонкістю, притаманною лише поетам, відчув трагедію в тому, що переможець Хмельницький став на коліна перед переможеним королем.
“Він упав на коліна, могутній і грізний, –
так ламаються блискавки і мечі”.
Історики, заклопотані важливішими проблемами, саме цьому фактові не надають особливого значення. І згадують про нього побіжно. Костомаров, наприклад, зазначає, що Хмельницький увійшов до короля з гідністю (але таки колінкував).
Бантиш-Каменський пише: “вошед в шатер, он пал к ногам Казимира, залился слезами”.
Але те, що історик констатує, те поетові болить.
Особливо, якщо воно влучає в сонячне сплетіння власної особливості. Певно, зненависть до приниження – індивідуальна риса самого Й. Струцюка, – от і маємо біль такої, здавалось би, незначної подробиці ставав Богдан на коліна перед королем чи не ставав.
Яку ж благословенну енергію гніву треба мати, щоб побачити, як
“Ворона Україна регоче шаблями”,
“І понурому гетьману б’є булавою”
об зігнуте коліно жорстока сльоза
Це я взяла вірш факту. Але ж і “Либідь”, і “Кінь” продиктовані Й. Струцюкові тим же прекрасним чуттям історії. Далекої. Або й ближчої. “Притча бабиного літа”, “Притча про 37 тополю”, “1941 червень”. Або й просто у ліричному вірші виникають якісь безсмертні нурти. Або й цілий цикл постає з якихось історичних асоціацій.
І ось уже ця серйозна і шляхетна пристрасть – пристрасть до історії – змушує поета придивитись до духовного досвіду інших віків.
Головне, завжди в усьому, – залишатися собою.
Це я до того, що Йосип Струцюк зараз на стадії пошуків самого себе. Поетична індивідуальність ще не усталена. Це поет трудного зростання. То він вкрай традиційний, то тяжій до модерної поезії. Це, як сказав хтось про Ренуара: “корок, що відноситься течією”. А течія тепер така бурхлива, часом людину закрутить і на місці, часом винесе на мілину.
Так от, при всьому тому, риса, яка не може не викликати поваги.
Йосип Струцюк знає, що йому конче необхідно позбавитись реставраторського хвоста. Але приміряючи собі хвіст новаторський, вибрідаючи в модну течію, він все таки намагається плавати по-своєму. Прогляньте найманірніші його вірші, де виразно прозирає бажання бути вкрай модерним (“Із книги весни на останній сторінці”, “На якорі стояла осінь”). Все таки це – не екзерсіси, котрі могло б написати і кібернетичне страховисько, в якого фільтри і осцилятори контролюються не інтелектом, а перфорованою стрічкою.
Це може бути імітація. І все таки Й. Струцюк не халтурить. Він справді шукає навпомацьки граней чогось невловимого. У нього це пішло не від моди, а від бажання перебороти звуковий бар’єр логічних буквалізмів. Що йому, обвішаному баластами найгірших хуторянських традицій, життєво необхідно.
Йосип Струцюк
Йосипе Георгійовичу, розкажіть, будь ласка, коротко про себе читачам нашої газети.
– Народився я на Холмщині в 1934 році. Там, у селі Стрільці, було моє родинне гніздо, на місці якого нині лишилося лише декілька хат. В 1944 році разом з батьками був депортований в Запорізьку область, а з 1946 року мешкаю на Волині. Тут закінчив школу, Луцький педінститут, працював у тракторній бригаді, вчителював, був науковим співробітником музею-садиби Лесі Українки в селі Колодяжному і Волинського краєзнавчого музею, журналістом, режисером народної самодіяльної кіностудії, де створив ряд кінострічок, відзначених на республіканських, всесоюзних і міжнародних кінофестивалях. Починаючи з 1967 року, і по цей день (з невеликою перервою) очолюю літературну студію «Лесин кадуб». Очолював декілька років обласне об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, діяльності якого допомагаю й зараз в міру своїх сил та можливостей.
– Яким є ваш творчий ужинок на ниві поезії і прози?
– Написав і видав понад 20 книг, які побачили світ у різних видавництвах України. Це, зокрема, поетичні збірки «Освідчення», «Засвідчення», «Досвідчення», «Бузьків вогонь», «Терпкі сторінки», «Сторожові вежі», повість «Романко і трубач», збірка оповідань та етюдів «Червень - місяць тиші», збірка віршів та казок для дітей «Гостинець од зайця» та інші. В останні роки у луцькому видавництві «Надстир’я» вийшов друком роман «Круцю, круцю, журавлі», повість для дітей «Буб», драматична поема «Смерть Хмельницького» і збірка поезій «Потойбіч тиші».
– А що з написаного вами ще готується до друку?
– Підготував до виходу в світ пісенник для дітей «Жайвірковий Великдень» і роман “Гучва”, в якому йде мова про трагічну долю моїх земляків-холмщаків у 30-40 роках. Чекають свого часу драматичні поеми «Данило – великий князь Галицький і Волинський», «Свідчимо перед Богом» (про гетьмана Івана Виговського), «Анафема» (про гетьмана Івана Мазепу) і «Роман Мстиславич - великий князь Галицький і Волинський» (останню було поставлено на сцені Волинського музично-драматичного театру, за неї автора було удостоєно літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського в 1992 році). Готуються до виходу в світ і декілька фільмів, які вже схвалені художніми радами на кіностудіях.
– Багатьом волинянам ви відомі як поет-пісняр. З якими композиторами підтримуєте творчі контакти? Скільки пісень написано вами у співавторстві з ними ?
– Понад 150 пісень створено на мої слова. 70 кращих із них увійшли до збірки «Ти – моє терпке пісенне диво», яка побачила світ у минулому році в луцькому видавництві «Медіа». Передмову до цієї збірки написав відомий композитор народний артист України Анатолій Пашкевич, з яким мене єднає тісна творча співпраця. Крім нього, співпрацюю з волинськими композиторами Віктором Тиможинським, Мирославом Стефанишиним, Петром Свистом, Олександром Синютіним, Олександром Некрасовим, Володимиром Личем, Віктором Герасимчуком. Ряд моїх поезій поклали на музику видатні українські композитори Анатолій Кос-Анатольський, Георгій Майборода та Олександр Білаш.
– Серед цих пісень у вас є якісь особливо дорогі вашому серцю, найбільш улюблені?
– Є в моєму творчому доробку козацькі, повстанські, ліричні, патріотичні та інші пісні. Я б не став виділяти, виокремлювати якісь із них. Хороша пісня та, яка завоювала популярність, яку співають тисячі й тисячі людей, яка глибоко запала в їхні серця. Однією з таких стала, скажімо, «Нас весна не там зустріла», музику до якої створив Олександр Гаркавий, який живе і працює зараз у Канаді. Можна назвати ще кілька, які мають приблизно таку ж популярність. На жаль, є й такі пісні, в яких, здається і слова, і мелодія не викликають особливих заперечень, критичних зауважень. А не співають її чомусь – і все. Значить, не запала вона людям в серця, не змогла зворушити їх. Звичайно, хотілося б, щоб подібних пісень було якомога менше. Пісня повинна хвилювати, знаходити резонанс в наших душах.
Досвітня зоря №20. – 1999.
Поетичний світ Йосипа Струцюка
Є поети щасливої долі, є пестунчики, які без особливих зусиль знаходять собі місце на поетичному Олімпі. А є такі, що у повсякденних творчих пошуках утверджують себе, здобуваючи право називатися майстром. До останніх належить і наш ювіляр, якому завтра виповнюється 60.
Йосип Струцюк належить до тих творчих особистостей, котрі непоквапно, але доволі наполегливо йдуть раз і назавше обраним шляхом, ні на йоту не зраджуючи своїм життєвим принципам, не пристосовуючись до “вигідних” ситуацій.
Його слово завше виважене, вагоме, щире. А його творчий доробок – яскрава ілюстрація доволі плідних “трудів і днів”: понад півтора десятка прозових та поетичних збірок, путівник “Музей-садиба Лесі Українки в Колодяжному” (у співавторстві з І.Чернецьким), низка статей та рецензій, передмов до поетичних збірок молодих авторів. Будучи керівником літературної студії “Лесин кадуб”, він уважно дослухається до голосу початківців, дбайливо виховує молоді таланти. Завершено підготовку до друку збірки драматичних поем, одна з яких – “Роман Мстиславович – великий князь Волинський і Галицький” – з успіхом йшла на сцені обласного музично-драматичного театру ім. Т.Г.Шевченка.
Виявив себе Йосип Струцюк як вдумливий перекладач, перш за все білоруських та польських авторів. А ще на його рахунку декілька любительських фільмів, удостоєних високих відзнак.
Йосип Струцюк бере активну участь у громадському житті міста й області. Він очолює обласну організацію товариства “Просвіта”. Не випадково саме Йосип Струцюк став першим лауреатом обласної літературно-мистецької премії ім. А.Кримського.
Митець уміє заглибитись у суть аналізованого явища, опоетизувати, здавалось би, буденні реалії нашого побуту. Поетичній манері Й.Струцюка притаманна філософська заглибленість у сутність речей та явищ, поєднання глибокої художньої деталі.
Для Йосипа Струцюка “ніде так сонце не сія, як в рідній стороні”. Чи не тому, замовляючи до рідного краю, автор вимірює свою сутність найвеличнішими категоріями – генієм Тараса і отчим обійстям.
Туга за рідним краєм, нестримне прагнення повернутися на Холмщину босоногим хлопчиною визначає тональність щирого, сердечного діалогу:
    Як ти живеш, моє село?
    Як маєшся за синім Бугом?
    Як церква там твоя жиє –
    Із Богом чи уже без Бога?
Творчу манеру Йосипа Струцюка визначає тяжіння до циклічності, до сюжетного вірша. Нерідко поетові “затісно” в рамках суто ліричних жанрів – і тоді виходять з-під його пера лірико-драматичні поеми, як достойне продовження започаткованого Лесею Українкою жанру.
Світ захоплень митця, його естетичний ідеал великою мірою розкриває поетичний діапазон його поезії, прози, драматургії. Тут доречно зауважити про особливе, пієтетне ставлення Йосипа Струцюка до Лесі Українки. До цього певною мірою спричинилась і робота науковим співробітником у Колодяженському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки. Варто також нагадати, що наш ювіляр разом з А.Й. Кос-Анатольським написав цикл музичних творів, присвячених Лесі Українці. Плідною є співпраця Йосипа Струцюка з композиторами А.Пашкевичем,  В.Герасимчуком, О.Огородником, О.Білашем, М.Стефанишиним, з керівником народного хору “Розмай” Волинського держуніверситету Леонідом Кужелюком.
Палітра Йосипа Струцюка багата і виразна, його образна система щедро настояна на фольклорі. Спілкування зі Словом Йосипа Струцюка завше приносить душевну насолоду, дає вдоволення інтелектуальним устремлінням. Бо то є спілкування з Майстром, з високим небом його духовності.
Олександр Рисак.
Волинь. – 1994. – 16 липня.
Луцьк
Шопена, 11
тел. 2-42-37

Редактор Петро Мах
Засновник -  обласне управління культури та обласна наукова бібліотека.
Реєстраційне свідоцтво ВЛ № 070
від 16 червня 1995 року
Обсяг  - один друкований аркуш
Діапозитиви виготовлено компютерним відділом обласної бібліотеки для юнацтва - відповідальна зав. відділом Н.О. Читкайло. Набір та верстка - Денис О.М.
Віддруковано з готових діапозитивів у Волинській обласній друкарні, м. Луцьк, проспект Волі, 27.
Газета вихолдить один раз на 2 місяці.
Замовлення №                                               Тираж 300