Або погибель, або
 перемога -
Сі дві дороги перед            
нами стане...
Котра з цих двох            
нам судиться            
дорога?
    Д  а  р  м  а!
Повстанем, бо душа повстане.
    Леся УКРАЇНКА

Січень-лютий 2003 року
Олександр Богачук
Кожна людська доля має свої жнива. Ось і відомому поетові, співцеві поліського краю шістдесят, тобто, як кажуть в народі, — перша копа.
Народився Олександр Богачук в селі Сокіл на Волині. Дід і батько поета ковалі, де біля їхнього горна заіскрилось перше поетичне слово, а потім полетіло піснею.
Творчий ужинок Олександра Богачука – десять поетичних книг, музичний збірник “Світи мені, Дніпре”, він автор двох п’єс, які йщли на сценах театрів, і не менше сотні пісень. А ще й сам пише пісні. Особливо припала людям до душі його пісня “Тиша навкруги”.
До речі, на міжнародному конкурсі в Сочі виконував її українською мовою співак з Японії і завоював почесне місце. Співають її в країнах Європи, в Африці, на Кубі, в Канаді, а минулого року була видана в Сполучених Штатах Америки.
Найкраща оцінка творчості поета, коли швидко розходиться книга і стає надбанням інших. З його поеми “Стогін землі” десятки рядків викарбувано в граніті меморіального комплексу жертвам фашизму в Кортелісах – як клич до всіх живих нашої землі.
Його поезії припали до серця талановитих українських композиторів – Георгія Майбороди, Климентія Домінчена, Володимира Верменича, Віталія Кирейка, Олександра Білаша, Анатолія Пашкевича, Василя Горностая, Віктора Герасимчука та багатьох інших. Так, за мотивами поеми “Крик попелу” Анатолій Пашкевич створив ораторію великої емоційної сили.
Чимало написано про творчість Олександра Богачука, але ще не все охоплено. Час – наймудріший критик. Чи не найглибше і найсправедливіше сказав про нього геніальний наш композитор в передмові збірника “Світи мені, Дніпре” Георгій Майборода. Хто-хто, а він ніколи не розкидався словом: “Поезія Олександра Богачука приваблює композиторів різних поколінь. Кожен знаходить в ній нові смислові й звукові інтонації, теплі барви образної гами. Сила його поетичного слова, насамперед, в емоційній правдивості. Воно природно пульсує з душі поета, переплітається невидимими стебельцями почуттів з мотивами народної пісні. Ця невимушеність, висока емоційна напруга поетичного вислову ставить О. Богачука в ряд поетів щасливої долі, його поезія знаходить найкоротші шляхи до людських сердець.
Олександр Богачук – поет високого громадянського звучання. То ніжний лірик, то зосереджено суворий оповідач, – він завжди вірний своїй самобутній творчій манері... свіжий голос якої живиться чистими джерелами волинського краю”.
До цього можна додати єдине: поет – є поет.
        Микола Дубина.«Волинь» 18 грудня 1993 р.
Щирість поетичного слова
    Як поет він починався з пісні. В довгі зимові вечори, чи у вечірні літні часи, коли сім’я збиралася після трудового дня, мати починала заспів, і вся сім’я ішла за нею. І зі всіма – Сашко.
    Може, саме тоді і ввійшла в його серце та пісенність мови, та народність і образність творення, якими так щиро і багатогранно сповнена його поезія.           Творча дружба давно єднає Георгія Майбороду  і Олександра Богачука. З цієї дружби народилася не одна пісня, яка пішла в народ. Це “Зацвіли черешні”, “Зозуля кує”, “Дума про загибле село” і знаменита “Димить туман”.
Відомі   пісні разом з О. Богачуком створили композитори    К.   Домінчен, А.Пашкевич, В. Процько, В.Верменич й інші. Та  і не одна пісня, що залюбки   співається   народом, створена самим О. Богачуком.
    Немає вищої оцінки високої художньої майстерності поета, ніж сприйняття його творів народом, як своїх власних, як сприйняття поета самим народом, як народного. Саме в душі народу бачить поет те джерело поетичного натхнення, яке і народжує справжню поезію, і робить поета громадянином, співцем народної долі:
    Хто спів черпає із
        джерел народу,
    Вклоняється їм серцем
        і чолом, —
    Той сам стає від роду
        і до роду
    Народним невичерпним
        джерелом.
    ...До свого  п’ятдесятиріччя Олександр Богачук прийшов з немалим ужинком. Читач схвально зустрів його книги:   “Незабутнє” (1958), “Вересневий грім” (1959), “Ні!” (1967), “На лісовому   озері”   (1974), “Зелене руно” (1976), “Золота жінка” (1976), “Крик попелу”   (1978),   “Стогін землі”   (1983),   “Горно” (1984), “Світи мені, Дніпре” (1984). З кожною видрукованою   книгою все настійніше виявляються в його поезіях мотиви любові і ненависті, болю і відповідальності за долю суспільства, долю людей. Все це можна назвати одним словом — громадянськість поета.
    Разом з тим,  творчість поета неможливо   уявити без такого мотиву, як нероздільність минулого, сьогоднішнього і майбутнього. Говорячи про мотив минулого у творчості Олександра Богачука, треба відзначти, що поет свято береже у своїй пам’яті і біль минулих втрат, і героїку боротьби, і велич людського духу, що їх  не втрачав народ у найважчі хвилини своєї історії. Звідси і його поезія “Горно”, присвячена пам’яті розстріляних героїв Колківської першотравневої демонстрації 1935 року з незабутнім образом обеліска, який увібрав у себе   героїзм і велич події.
    Минуле в поезії Олександра Богачука і за своєю тематикою, і за почуттями, і по думці, і навіть інтонації вірша — це постійне, сповнене  хвилювання, нагадування    про    той вічний слід,  який полишила у пам’яті його покоління війна, ті страхітливі злочини гітлерівців, які чинили вони у західних областях України.
    Можна було б зібрати окрему книгу віршів поета, пронизлива біль яких народжена пам’яттю про війну, про злочини фашистів перед людством. У щойно виданій книзі поета “Горно” кращі у них зібрані в окремому розділі “Крик попелу»
    Війна — це найбільше людське горе, і тому  так пристрасно і гостро   поет виступає проти неї. Бо біль людства — це і його біль, і рядки своїх поезій він спрямовує проти творців цього найбільшого лиха на землі. І сьогодні він попереджає нас, що
    Світ —
        на розпутті,
    Світ —
        над проваллям!
    І за мир потрібно
        боротись.
    Значне місце у творчості поета зайняла поема “Стогін землі” про трагедію волинського села Кортеліси. У вересні 1942 року воно було оточене гітлерівцями, розстріляне і спалене   дотла. Сьогодні там споруджено величний меморіал. З усіх усюд йдуть і їдуть люди, щоб віддати шану непокореним кортелісцям.
    Пахне світанок,
        настояний вереснем,
    Знов прокидається
        тихе село...
    Пісню співаю воскреслим
        Кортелісам,
    Важко ридаю над тим,
        що було.
    Просто й суворо, без особливих мовних красномовостей, але з величезною психологічною напругою і точністю поет зумів показати в поемі жорстокість, і людиноненависність фашизму, незалежність духу простих трударів-селян.  У поемі, як і у віршах цього циклу, та й як і в усій своїй поезії, автор виступає виразником незламності свого народу. Герой поезій   Олександра Богачука часто сповнений болю і гіркоти, хвилюючими роздумами про минуле, сьогодення, майбутнє.
Може, тому й є такими значущими  і хвилюючими його рядки   на гранітних плитах Кортеліського меморіалу. Вони як пересторога і заклик берегти щастя мирних днів. Вірші цього циклу, як оголений нерв поета із зарубками людського болю.
    Говорячи про Олександра Богачука як поета, мимоволі захоплюєшся широтою діапазону його поезії. Він пише про життя і боротьбу свого народу, про зв’язок поколінь, про добро і зло. Але немало віршів створено ним і про чаруючу   природу   рідного краю. про справжню людську любов. І у всіх них виявляється глибока   і ніжна духовна ліричність поета, яка прихиляє до його творчості людей всіх поколінь.        
    Простота, потаємне хвилювання, прозорість думки — така властива риса усієї лірики поета. Він шукає свої власні образи і слова. У Олександра Богачука — це висока простота поезії, це звичайність і сердечна щирість  його  поетичного слова.
  Володимир Замлинський
“Рад. Волинь” 18 грудня 1984 р.
Гроно душі
Багато волинян і гостей нашої області вперше знайомляться з поезією Олександра Богачука не з його книжок, не під час авторських вечорів поета, а з  пристрасних рядків, викарбуваних металом на   меморіальних плитах, що вросли в землю, яка у страшне лихоліття була зрошена кров’ю  людей в селі Кортеліси. Погодьтеся, не кожному поету випадає в житті   така честь: говорити з нащадками немеркнучими словами пам’яті від  Імені нескорених:
Спинись, Людино! Мовчки поклонись.
У тишині задумайся на мить...
І нам життя всміхалося колись,
Дзвонила сонцем  сяюча блакить.
Ми мали в серці мужність і любов
І вірили у Перемоги час...
Хоча зотлілий попіл захолов,
Але наш голос досі не погас.
Це слова з поеми О. Богачука “Стогін землі”, що увійшла до нової збірки нашого земляка, яка побачила світ у видавництві “Дніпро” в   кінці минулого року. Назву їй дав вірш “Горно”, присвячений пам’яті розстріляних героїв Колківської першотравневої демонстрації у 1935 році. Ця назва глибоко  символічна. У більшості своїх  найкращих поезій,  написаних у різні роки і зібраних в цю книгу,  автор звеличує силу і мужність рідного народу, що гартувався у горні  випробувань, з висоти сьогодення переосмислює,   ту ціну, яку довелося заплатити за Перемогу над німецьким фашизмом.
Не можна без хвилювання читати цикли поетичної публіцистики “Ми пам’ятаєм”, “Крик попелу”, поезії “Дух Марсельєзи”, “Думи в казематі”, “Живий    обеліск”, “Біля білої хати”.   Це роздуми   поета-патріота про місце людини у житті, про обов’язок її перед Батьківщиною.
Особливо вражає силою думки і образів цикл “Крик попелу”, присвячений жертвам концтабору “Майданек”.  Ось як передає поет один з кульмінаційних моментів цієї трагедії у вірші “День великих жнив”, в якому йдеться про розстріл 20 тисяч в’язнів:
Голова розстріляного сонця
Впала й покотилась між вали.
В багатьох своїх поезіях  Олександр  Богачук звертається до образу сонця, то  протиставляючи його життєдайну силу мороку “живих  могил” — концтабірних бараків, то освячуючи чистим  промінням мамині руки.
У поезії “Руки матері” є такі рядки:
Рученьки-руки, ви спекою й холодом
Вмиті, й осушені, й дишите нивами...
Хто там ці руки порівнює з золотом?
Золото треба порівнювать з ними! 
Взагалі поетичній мові О. Богачука притаманна емоційність,   афористичність. З глибоким філософським підтекстом звучать оці рядки:
На білому завжди видніша пляма.
На чорному не видно чорноти.
А рядки палких поетичних сповідей ліричного героя О. Богачука наче самі просяться до співу. Так, до збірки “Горно” увійшли вірші, що стали відомими, і не лише на Україні, піснями “Димить туман”, “Троянди на пероні”, “Тиша  навкруги”.
Так, ім’я  Олександра Богачука відоме  далеко за межами його  рідної Волині. Це, певно, тому, що його думки,   зігріті щедрим теплом горна поетової душі, нероздільні, з помислами рідного народу,  що   переконливо стверджує він   у вірші “Якщо ти син”.
Запам’ятай, від роду до роду
Священна нагорода з нагород:
Якщо живеш ти іменем народу, —
Своїм ім’ям вростаєш у народ!
В. Шарапова
м. Ковель
“Прапор Леніна” 26 січня 1985 р.
Біль і пам’ять
Кортеліси – наша біль і незгасна пам’ять. Хоч минули десятиліття від того страшного вересневого дня 1942 року, попіл спаленого фашистами дотла поліського села стукає в серця. Ніщо не забулося, і озивається трагедія 2875 розстріляних і закопаних живцем кортелісців, серед них було 1620 дітей. Болем, гнівом, не дає нам спокою, особливо нині, коли страшні чорні хмари страхітливої війни знову нависають над землею.
Величним пам’ятником знищеному, але нескореному партизанському селу стали відроджені з попелу Кортеліси. 5 травня 1980 року в Кортелісах відкрито меморіальний комплекс жертвам фашизму. І піднялися в бронзі нескорені поліщуки, цілому світу нагадуючи про трагедію, посилаючи прокляття війні.
Коли не спить далекий небосхил
І стелиться туманом сивина, —
Наш гнівний стогін чути із могил:
“Хай буде проклята війна!”.
На плитах слова волинського поета Олександра Богачука, з яких, можна сказати, брала початок його поема “Стогін землі”, що наприкінці минулого року вийшла у львівському видавництві “Каменяр”. Не буде перебільшенням, коли скажемо – це перелиті у поетичні рядки біль, пам’ять, гнів поета, це схвильованість серця, уславлення людської  мужності і стійкості, пересторога тим, хто ладен кинути світ у нове пекло війни. І в той же час читач знаходить на сторінках поеми і ніжну, світлу лірику, притаманну поетичному письму Олександра Богачука. Це особливо відчувається в тих розділах, де йдеться про високе і прекрасне почуття юних закоханих. Хвилюючий світ поетичних образів доповнює, поглиблює виразне, емоційне художнє оформлення поеми, здійснене волинським художником-графіком Леонідом Хведчуком.
Напередодні виходу книги Олександр Богачук надіслав листи в республіканські й обласні організації, в яких писав: “Поема “Стогін землі” – біль пам’яті людського горя. Хай же і її голос стане на чати пильності, а весь авторський гонорар буде нашим скромним внеском у зміцнення найдорогоціннішого в світі – миру”. Видавництво “Каменяр” виконало бажання Олександра Богачука і Леоніда Хведчука, і їх спільний гонорар перераховано у Радянський фонд миру.
— Як народжувалася поема, як виник задум? — поцікавились ми у поета.
— Для мене  Кортеліси були відомі як село, що жило мирним, хоч і бідним, але чесним життям. І розповідав мені про нього дід, котрий добре знав і дружив з кортеліським ковалем Іваном. А познайомилися вони і подружилися в Америці, куди виїжджали на заробітки у 1910 році. Після повернення не раз зустрічалися на ярмарках, де продавали різне, потрібне у господарстві начиння, викуте у своїх кузнях. Так увійшли у мою пам’ять мирні Кортеліси. Дід дуже переживав, коли дізнався про трагедію села.
Не раз переповідав про умілого коваля і стельмаха Івана з Кортеліс, печалився його трагічною долею. Можна сказати – це було першим поштовхом до створення поеми. Заспівом до неї стала моя “Дума про загибле село” — поезія, яку поклав на музику композитор Г. Майборода.
Потім була участь у конкурсі для написів на гранітних плитах меморіалу в Кортелісах. Нині на п’яти могилах, на стіні, біля дуба – мої слова. Звичайно, не за один місяць була написана поема, не один раз бував у Кортелісах, ще і ще переживаючи і трагедію, і біль, і гордість за нескорених людей, за відроджене село, що стало пам’ятником усім загиблим. Уривок з поеми був надрукований у журналі “Україна”, а в минулому році ще й у журналі “Юность”. Нещодавно поема повністю вийшла у видавництві “Каменяр”. Над її оформленням з великою любов’ю, завзяттям працював художник Леонід Хведчук. Він підготував кілька варіантів оформлення, прагнув до того, щоб мистецтвом графіки передати трагедію нескорених Кортелісів. Одностайною була наша думка — перерахувати гонорар у Радянський фонд миру.
Трагедія війни не повинна повторитися, всі чесні люди землі мають підняти на захист миру свій голос. Про це думали, коли приймали рішення внести і свою, бодай маленьку часточку, у зміцнення миру, – розповів Олександр Богачук.
– По кілька разів перечитував кожен рядок поеми, коли готувався оформляти книжку, – поділився художник Леонід Хведчук. – Настільки зріднився з нею, що здавалося, це вже моя поема, я причетний до створення кожного рядка. Спеціально взяв відпустку, щоб не мати іншої роботи, окрім цієї, що глибоко хвилювала моє серце. Один, другий, третій, четвертий варіанти. Хотілося знайти найбільш виразний, емоційний, щоб він відповідав духу і настроєві твору. Можливо, не все вдалося, де в чому не зміг переконати видавців. Та все ж можу сказати з чистим серцем – я віддав оформленню поеми все, що міг. Порадувало мене те, що “Литературная газета” надрукувала ряд ілюстрацій, вміщених у поемі “Стогін землі”.
Приємно, що книжка не залежалася на полицях. З величезним інтересом зустріли її читачі. Вона хвилює, будить думку, викликає глибокі емоції, є своєрідним поетично-художнім пам’ятником мужнім і нескореним Кортелісам.
А. Філатенко
“Радянська Волинь” 29 лютого 1984 р.
Пісня загиблим Кортелісам
З хорошою людиною завжди почуваєш себе вільно, одержуєш душевну насолоду від спільності думок, поглядів. Так і книга. Якщо вона тобі сподобалась, якщо ти сприйняв її серцем, – вона надовго, якщо не на все життя, залишиться з тобою. Мені здається, що хорошу книгу може написати тільки хороша людина.
З нашим волинським поетом Олександром Богачуком знайомий уже більше двох десятків років, ще із студентських часів. Олександр Теофілович – чудова, душевна людина, з тонкими, ніжними душевними струнами. Всі ці роки стежу за його творчим зростанням. Як власним успіхам, радію його успіхам, радію його творчим злетам...
У кінці 1983 року у львівському видавництві “Каменяр” вийшла у світ його поема “Стогін землі”. Читав я й раніше уривки з цього твору, чув фрагменти з неї в авторському читанні. По-справжньому збагнув її красу і цінність, коли прочитав повністю. Поема вражає своєю глибиною й емоційністю. Створюється таке враження, ніби автор сам був очевидцем кортеліської трагедії. Разом з тим вражає простота і легкість, з якою читається поема.
Коли читаєш поезії багатьох сучасних поетів, в тому числі і волинських (Віктора Лазарука, наприклад), то втомлюєшся так, наче ти розв’язував якусь складну задачу. А є поезія, яку сприймаєш серцем, легко, без напруження. Так читаються поезії та поеми Шевченка, Пушкіна, Малишка і Богачука. Дехто скаже; “Он поруч з якими іменами ставить Богачука!”. Я зовсім не берусь робити якісь далекосяжні висновки, роблю зіставлення лиш в одному аспекті. А, зрештою, хто може заперечити, що волинська земля не може народжувати таланти?
Поема “Стогін землі” – це стогін душі автора і всіх людей, здатних до справжніх людських почуттів. Мені здається, що без хвилювання, без болю в серці читати її не можливо.
Хороший і композиційний задум поеми. Починається вона з “Пролога”, в якому поет “пісню співає воскреслим Кортелісам” і з болем у серці ворушить згадку про страшну трагедію цього поліського села. Потім ідуть двадцять розділів поеми – власне епічна розповідь про те, що сталось в Кортелісах в чорну осінь 1942 року. Автор веде й окрему сюжетну лінію трагічного кохання Максима і Орисі, врешті-решт, вплітає її в загальне традиційне русло поеми. Поет майстерно малює колоритні образи старих, мудрих і непохитних кортелісців. Перед нами дід Максим – “дідусь – немов пошитий з латок”, лірник дід Тарас, його поводир малий Іванко. А за ними вічним безіменним героєм встають 2875 кортелісців, що тонуть у крові, душаться в диму, згоряють у вогні...
Майстерно малює автор німецького солдата Погана, який до війни “курча зарізати не міг”. Страх перед гітлеризмом заганяє його в компанію губителів. В нього ще не зовсім втрачені людські почуття, ще залишились рештки совісті “народу Тельмана”. Хоч пізно, але він все-таки кидає несміливий виклик своїм озвірілим співвітчизникам.
Завершується поема “Епілогом”, в якому автор емоційно звертається до заправил з табору імперіалізму, які створюють нову жахливу зброю, загрожують світові новою війною, хочуть “своїм безумством осліпити життя і сонце на Землі”, зупинитись. В цьому плані поема актуальна зараз, як ніколи.
Мова поеми проста, барвиста, пристрасна. Автор веде розповідь в одному ключі, одним віршованим розміром. Лиш зрідка з певною композиційною метою поет міняє розмір. Це переважно тоді, коли вдається до народно-поетичної творчості. Дев’ятнадцятий розділ поеми Олександр Теофілович веде в Шевченковому ключі, оплакуючи смерть народного співця лірника Тараса. Епос в поемі вміло переплітається з авторськими відступами ліричного, а в більшості — публіцистичного характеру.
Знайомство з поемою, впевнений, принесе насолоду кожному, хто розгорне її сторінки.
І. Яцишин
смт. Заболоття
“Червоний прапор” 3 квітня 1984 р.
Світ його почуттів
Роздуми над книжкою Олександра Богачука
У новій книжці “Цвіт роси” Олександр Богачук продовжує демонструвати тонке відчуття рідного краю. Він, здається, вміє розмовляти з ріками і травами, гаями й  озерами, з тишею і громами. А це може лише той, хто, зіп’явшись з колиски, зробивши по ній перші кроки, назавжди зостався з’єднаним із землею вічно живими узами.
Свого часу Волинському радіо служила позивними мелодія  пісні на його слова: “А річка Стир хлюпоче, лоскоче береги, немов сказати хоче: О Луцьк наш дорогий!” – і волиняни без традиційного слова “говорить...” впізнавали голос обласного центру. Було ще великою радістю для земляків, коли Богачукова пісня долунилась аж у далеку Японію. У виконанні якогось уже набутого, напевно, майстра мрійлива “Тиша  навкруги” повернулася додому, пролунавши на весь світ із московського фестивалю.
Не кожному дано так зізнаватися, як освідчується поет про себе у цій новій книжці: “О часе, вічний об’єктиве, стою, неначе на суді...”. Посеред усіх обдарованих творчих особистостей на Волині він, як на мою думку, сприймається її найголоснішим речником. Нам приємно, що він вийшов з-посеред нас, що його слово стелиться щирими почуттями по усіх відстанях поліського роздолля, а найперше над своїм обійстям, понад тим теплим гніздом, у якім започатковувалися його крила:
...Село моє, рідне село,
Ти звідало горя немало,
Але підвелося і встало,
Село моє — Сокіл. Село...
Саме звідси, від цього села розливається його громадянський біль на всю волинську широчінь:
Пам’ять стає на чати.
Брови, як тінь.
Що таке чорне лихо – знає Волинь...
Скільки людей убито, спалено сіл?..
Серце моє навиліт
    жах проколов –
Ні, то не просто цифри – попіл і кров!
Поетичні рядки Богачука бронзовим зблиском застигли на трагічних могилах кортеліських жертв, так само, як і на Стіні скорботи на луцькому меморіалі Вічної Слави.
Поет зріло зважує свою творчість, реальний в оцінках особистості — не гонориться й не зазнається, вартий сам себе у кожнім новім творі. Добре почувається найзвичайнішим і в такій же мірі – незвичним, коли в душі пульсує струм з народу:
...А я тією мовою влучаю,
Влучаю в тих, хто хтів її убить.
Хто запрягав, орав її печаллю.
Щоб нею тільки сало й хліб робить.
У новій книжці творчість Олександра Богачука продовжує звучати поетично-пісенно. Ритміка рядків сама проситься у мелодію і навіть вже відчувається, як звучить у струнах і в голосах:
За-па-лює люльку ту-ума-ан сиво-чо-олий,
Ди-ми-ить на-аче ду-ума полі-ісь-ка...
Звучить повільно, розлого і справді задумливо, бо є перед чим схилити голову серед озерної тиші, над якою пропливають яскраво виписані малюнки минулого і теперішнього життя. Тут у кожнім рядку – єдність людини з природою, їхнє взаємозбагачення.
Два вірші в цій книжці, як видно,  призначені конкретним особам. О. Богачук не називає їх поіменно, хоч і посилає їх своїм адресатам не польовою поштою. Буду відвертим перед автором, що не погоджуюся з його деякими оцінками й висновками. Про людей, котрі йому не бажали зла, я б так не висловлювався. І не треба брати на себе стільки сміливості, що заявляти, скажімо, що у моєму, як і його, волинському краї, та ще й “од краю і до краю усе під мулом глупоти...” Не можна плювати у батьківську криницю, з якої ще доведеться вряди-годи напитися води.
Хоч кровну образу поета я розумію. Не розумію лишень, як все-таки могло статися, що йому не знайшлося належного притулку в нашому Луцьку. Бички на відгодівлі, котрі іноді цінуються вище, ніж поезія, не повинні, звичайно, заступати будь-яку, а тим більше обдаровану людину. Усім вочевидь, що   не густо такими, як Богачук, сіється й родиться. Чому ж тоді особами, котрі на той час відали розподілом і наданням житлової площі   у місті, не було взято до уваги, що ця чесна у своїх почуттях людина, живучи в нестерпних побутових умовах, віддала у Радянський Фонд миру весь свій гонорар за   книжку “Крик попелу”: три з половиною тисячі карбованців.
От і появилось “Очищення”. Зло породжує зло. Посади, як виявляється, не вічні, а от чуйність, простота і людяність – були і залишаються невід’ємними ознаками порядності.
Не просто – писати просто, ніби вненароку висловлює зізнання поет. Однак таке письмо йому здебільшого вдається.  Навіть тоді, коли він звертається до своєї  Єдиної, з іменем якої лягає й встає, коли розмірковує над долею річки, котра у морі – уже не вона.
Останній розділ книжки поет назвав “Дзвони”.  У фрагменті з поеми “Новонародження” Богачук зарекомендовує себе гідним поважати й продовжувати традиції сусідів-ровенчан. Їм треба віддати належне – в обласному центрі поетові надано чотирикімнатну квартиру, забезпечено роботою до душі.
Кажуть, що у своїй землі не буває пророків, хоч ця істина не завжди відповідає дійсності. А от те, що поети не можуть нормально почуватися без рідного краю – сумнівів не викликає. Богачукова думка завжди лине до того священного місця,
Де вигнувся Стир, як натягнутий лук,
І стрілами в небо знялися три вежі,
Там  чується й досі віків  перегук
І запах смолистий лихої пожежі.
О Луцьк мій!..
Для кожного  Батьківщина починається з батька-матері, з рідного порога, вулиці, села або міста – нема таких, що народжуються над морем, кожному милий свій край, від якого струменіють, пульсують життєві витоки. Однак найзворушливіше вміють зізнаватися в цьому творці, наділені талантом тонко відчувати й любити довколишній світ. Олександрові   Богачуку кожного разу вдається говорити про це по-своєму, особливо довірливо.
Можна сказати б і про окремі огріхи, котрих не позбавлена його нова книжка. Однак хай читач уловлює їх сам і судить про них на свій смак і рівень. Я ж ставив собі на мету привернути увагу любителів поетичного слова  до Богачукового “Цвіту роси”, який дише нашими волинськими пахощами.
            Георгій ЮХИМЧУК
    “Рад. Волинь” 14 жовтня 1988р.
Вічний вогонь пам’яті
Тема війни, тема пам’яті – провідна в усій творчості  нашого земляка. Автор знайшов свій ракурс цієї вічної теми, оскільки в ній закладено моральний досвід поколінь, вона  (і тільки вона)  визначає сутність людської особистості, її реалізацію в просторі й часі.
Свого часу у критиці висловлювалось  побоювання: чи не забагато поезій на одному й тому матеріалі? Але ж, по-перше, варто уточнити, що “один і той же матеріал” – це мільйони знищених,  розстріляних і спалених. І кожен – як  недоспівана  пісня. По-друге,  як свідчить рецензована книга, автор знаходить нове образно-інтонаційне сприйняття трагедії волинського села, досліджує тему комплексно, користуючись новим для нього жанром – поемою. І якщо раніше тема Пам’яті мала, так би мовити, фресковий характер, оскільки автор мимоволі об’єднував окремі поезії у відповідні цикли (скажімо, у циклі “Крик попелу” з  однойменної книги маємо 23 вірші різної побудови – від думи до вірша ораторського), то тепер сам жанр надавав авторові можливість створити в одному творі епічно глибоку мікрокартину свого часу. Наголосимо: картину сучасності, точніше –  моральну сутність самого автора, яка розкривається через сприйняття нероздільності минулого й сучасного, їх взаємодії.
Поема складається з прологу, двадцяти (очевидно, за аналогією з XX століттям) розділів  і епілогу.  Дія, власне, сконцентрована на одній даті – 22 вересня 1942 року, коли рота “Нюрнберг” знищила Кортеліси. Однак в ліричних відступах, ескізних зауваженнях про долі героїв автор немовби розсуває часові рамки, оповідає  з висоти  сьогодення не тільки про минуле, а й говорить про дні теперішні і майбутні. Звертаючись до сучасника від себе особисто і від імені тих, хто покоїться в п’яти величезних братських могилах, автор зупиняє нас біля розгорнутої епітафії, в якій не лише біографії  похованих, а їх тривога, їх слово після страти:
Коли не спить далекий небосхил
І стелиться туманом сивина,
Наш гнівний голос чути із могил:
“Хай буде проклята війна!”
У поемі декілька сюжетних ліній, котрі взаємно переплітаються, народжують нові відгалуження, створюючи водночас одне ціле. Тут історія діда-коваля Івана та його внука Максима – партизанського зв’язкового і Максимової нареченої, їх весілля (уві сні), їх прагнення попередити людей:
І тільки попіл їх щоночі
Через усі літа й часи
Дивитиметься очі в очі
Очима сивої роси.
Тут  і доля  сліпого лірника та його поводиря Івася, історія ліричного героя (та й самого автора), що живе долями своїх попередників та сучасників. Зустрічаємо в поемі, як і в деяких інших творах художньо документальної публіцистики, образ Часу, який постійно змінюється, причому маємо свідоме порушення його хронологічної  послідовності: то він спресований до надщільних величин, то пульсує у надзвичайно широких вимірах, інколи   немовби переривається, навіть зупиняється. Та завжди він проектується на людську Пам’ять – пам’ять окремої особи  і всього людства. І цю пам’ять “не спопелити і не вбити”. Як і сам час, вона вічна.
Привертає увагу форма об’єктивної оповіді з відчутно вираженою домінантою    ліричного світосприймання.  Автор виділяє і посилює окремі художні деталі, що несуть на собі пафос усього твору. Ось, приміром, сон Максима. Сниться йому весілля з Орисею.    Відтворюючи цю подію до найменших деталей, автор вертає нас до мирних  днів. Очевидь, він свідомо акцентує на людських радощах, навіть “розтягує” в часі сам ритуал, аби потому на контрастах викресати іскру, надати творові пристрасного звучання – перестороги,  гніву і болю, заклику “вічно пам’ятати”.
Досить чітко і сильно звучить у поемі тема Батьківщини. Не випадково автор   акцентує: “Хто розлучився з рідною землею, той “сиротливіший від сироти”.
Вражає у творі образ-символ – обгорілий дуб – жива пам’ять про трагедію минулого.
В епілозі автор звертається до всього світу: ми не повинні забувати попелу Кортеліс, дзвонів Хатині, трагедій Лідіце і Орадура, Майданека, Хіросіми, Сонгмі...
Поет закликає до боротьби з пасивністю і байдужістю, рішуче стверджує, що в часи нейтронної бомби  нейтральним бути не можна. Така його позиція. Такий спосіб життя  всіх людей доброї волі. У цьому джерело нашого оптимізму, нашої творчої праці.
О. Рисак
    “Мол. ленінець” 29 травня 1984 р.
Олександр Богачук
"Любов лиш можна зміряти любов’ю"

Олександр Богачук... Це ім’я відоме кожному непересічному волинянинові. Його творчість – гордість, окраса нашого краю. Ця людина вабила і вабить своєю одержимістю служити людям – простим, добрим та щирим. Хоча б взяти його ранні книги “Незабутнє”, “Вересневий грім” чи “Крик попелу” (пізніше). А чого варта збірка “Стогін землі”... О. Богачук – оригінальний, самобутній поет. Як полонять серце рядки із вірша “Пляшева”! Кого не беруть за душу риторичні звертання: “Встань, козацька славо, засвіти знамена, засурми криваво в небо голубе!” А витончена  лірика – пісня закоханого серця...
Я стверджую усім
єством і кров’ю,
Любов лиш можна
зміряти любов’ю.
Ці прекрасні слова поета стали афоризмом.
З такою ж повагою, любов’ю О.Богачук щемно ставився і до мого брата Саші Валенти. Обидва тезки. Спільність думок, задушевність притягували їх один до одного. Зустрічі, бесіди були пройняті теплотою та щирістю спілкування. Часто О.Богачук відвідував О.Валенту у його майстерні, коли приїздив з Рівного, цитував уривки поезії, багато жартував. Дарував твори, які за життя брата хтось “позичав”. Допомагав матеріально й підтримував морально. Сам був гостинною, життєрадісною, цілеспрямованою людиною, їх обох об’єднувала не лише творча лабораторія (поет-художник), а й щира дружба, що перейшла у близькі родинні стосунки. Саша Богачук - хресний татко першої доньки Сашка  Ірини,  яка пишається цим.
У середній школі № 5 (російська мова викладання) я працюю понад 35 років учителем української мови і літератури. І з впевненістю можу сказати, що наші випускники на уроках знають, вивчають, люблять твори волинських корифеїв слова, у тому числі - О.Богачука. Цю любов “надихали” педагоги старшого покоління: Є.Цимбалюк, О.Бабак (нині покійна), Л.Прибильська, Н.Киричук. Естафету старшого покоління продовжують тепер молоді.
Влітку 1994 року Сашко Валента переглядав мою маленьку власну бібліотеку. До рук його потрапила книга “Луцьк”, що побачила світ у видавництві “Мистецтво”. Він довго-довго затримав свій погляд на одній із сторінок. Я це помітила і запитала, що там. Брат обережно й трепетно підніс цю книгу, де на одній із сторінок – фотоілюстрація О.Богачука і М.Гевелюка. Зробивши важкий подих, він тихо, коротко сказав: “Мій кум, - (маючи на увазі О.Богачука), а потім патетично, з гордістю узагальнив, - оце людина!”
“Так, як цифра 8, що не має
Ні свого початку, ні кінця,” – писав Майстер.
Вірю, упевнена: любов, зацікавлення творчістю Поета не згасне, не буде мати кінця. Бо лучани – люди, які гідні таких талантів!
Лідія Валента
“Луцький замок” 28 січня 1999р.
Будь мудрий світе!
роздуми над поемою "Стогін землі"

Кожен, кому хоч раз доводилось ступати по цій страждальній землі, до кінця своїх днів не забуде мовчазного стогону, що проникає до глибини тайників душ. Мертвим вже не болить, їхній біль передався живим, котрі прийшли до них, щоб схилити в скорботі голови і звести тут, на високому пагорбі, бронзовий монумент – уособлення безсмертя дотла знищеного фашистами поліського села.
Від імені живих не промовив, а простогнав поет Олександр Богачук над полеглими кортелісцями.  Вони, його слова, викарбувані на кожній братській могилі, промовлятимуть в тисячоліття:
Спинись, Людино! Мовчки
            поклонись,
У тишині задумайся на мить.
І нам життя всміхалося колись,
Дзвонила сонцем сяюча блакить.
...Не треба сліз. Ще наші
            нас печуть,
Як тихо плаче росами трава,
Нехай же мирно променіє путь
Для тих, хто наших мук не забува.
Події у поемі “Стогін землі” розгортаються у 20 невеликих розділах. Сюжет її гранично напружений. У заспіві до трагічних подій, зображених у поемі, напнута пам’ять поета вибухає полум’ям.
Скільки убито! І скільки повішено!
Все це забути? – ганеба і зло!
Чую, як  зболена  пам’ять притишено
Йде до могил і схиляє чоло.
Розділи  поеми, мов кінематографічні  кадри, переносять нас до місця трагедії. Перед читачем постає малюнок передсмертних Кортелісів.
…Хоч і в неволі, та життя. Нехай «забула юнь про вечорниці», але не перестає жити своїми жагучими мріями і почуттями. Палка любов розквітла в серці Максима і поліської красуні Орисі.
Надзвичайно виразно, у давніх традиційних ознаках змальовує поет весілля, яке наснилося Орисі. Але вже й сон її пройнятий передчуттям біди, що чекає на кортелісіців.
Від мрій і снів поет контрастно переходить до зображення картин жорстокої дійсності.  Почуття обов’язку перед Вітчизною сильніше за юначе кохання. Максим вирішує йти до народних месників і боротися за визволення рідного краю від фашистських зайд і їхніх місцевих наймитюг. Довідавшись, що «твань фашистська оточує село», юнак і дівчина, вірні своєму обов’язку, спішать сповістити про це людей, але потрапляють до рук карателів.
В середу, 23 вересня, сільчан зганяють до церкви – не молитися, дітей до школи – не вчитися. Жахливі картини передсмертних людських страждань... Напруження досягає апогею. Народжені, щоб вирощувати хліб, щоб продовжувати хліборобський рід на цій одвічно своїй землі, вони не можуть зрозуміти, за що такий трагічний кінець. Але як достойно уміли жити кортелісці, так достойно відходили вони із життя. Правда, хтось з кортелісців за кілька хвилин до смерті посилав окупантів до мук совісті. Але яка там совість у фашистів?! Важко уявляти таку картину. Розбивши вулик, гітлерівці кидаються на мед. У такі жахливі хвилини їх, бач, потягло на солодке. Для них звичне діло – стріляти у немовлят, плодити могили з мирних осель і при цьому заїдати свої дії медом чи запивати «млєком». А в унісон їм «співали» місцеві «виродки без роду» – дострілювали, дорізували все живе і суще, навіть серце пісні намагались вийняти. Але вона «не вмерла, не згоріла, живою кров’ю не стекла, – перебинтованою мстила, боролась, кликала, вела!».
Важливу композиційну роль в поемі відіграє пісня. В ній висвічується душа, вдача народна, звучить віра і заклик до перемоги.  Це і пісня-плач дитячий, пісня-громовиця,  що наздоганяє убивць.
Вдало включені у поему картини природи. Автор оживляє, олюднює її, змушує жити людськими печалями.
Різноманітний склад тропів.  Епітети, метафори, порівняння допомагають глибшому розкриттю основної ідеї, створюють зримі картини.
Мова поеми яскрава, барвиста, передає колорит волинського краю.
Епічний виклад часто переплітається із авторськими відступами, пройнятими глибокими думами за долю світу.
Поема «Стогін землі» написана хвилююче і талановито.
З пагорба безсмертя села Кортеліси, як і з білоруської Хатині, чехословацького Лідіце,   французького Орадура, в’єтнамського Сонгмі видніється увесь світ. «Стогін землі» – це тривожна оповідь сучасника, якому печуть невигойні рани свого народу. «Стогін землі» –  це заклик до пильності.
Н. Юхимчук
“Мол. ленінець” 15 грудня 1984
"Я ще вернусь"
Незадовго до відходу у вічність поет Олександр Богачук писав:
    Я ще вернуся неодмінно,
    Куди б дороги не вели.
    Вернуся піснею своєю,
    Своїми думами вернусь
    І тихо з рідною землею
    На віки вічні обнімусь.
Поет вертається до нас тихим спомином, вертається віршами, у яких незрадлива синівська любов до рідної України, Волині, пекучий біль за тими, хто згорів у полум’ї війни. Його слова викарбувані у Луцьку на меморіалі Слави, на гранітних плитах кортеліських могил, вони у нашій пам’яті і серці.
Олександру Богачуку виповнилося б лише 65, а вже п’ятий рік як його немає з нами. На жаль, і досі на могилі поета немає гідного його пам’ятника. Обласне відділення Українського фонду культури, управління культури, обласна організація Спілки письменників провели благодійний літературно-мистецький вечір, присвячений пам’яті Олександра Богачука, а кошти, зібрані за продані квитки, будуть перераховані на спорудження пам’ятника поету.
Якщо так можна сказати, в гості до поета прийшли ті, хто його знав, цінував, любив при житті, хто спілкувався з ним, співав його пісень, писав музику на його слова, хто зачаровувався його поезією. На сцені портрет Олександра Богачука, а в зал линуть слова його безсмертної поезії, щиро і хвилюючо мовлені ведучою вечора, актрисою лялькового театру Ларисою Мікоян. І вона, і митці обласного музично-драматичного театру заслужені артисти України Лариса Зеленова, Олександр Якимчук, актор і режисер Анатолій Мельничук читали емоційно, хвилююче поезії Олександра Богачука упродовж вечора.
Член Спілки письменників Валентина Штинько щиро і трепетно розповіла про знайомство сперш з поезією Олександра Богачука, а згодом і з самим поетом. Вона наголосила на тому, що поети не вмирають, а просто відбувають у далеке відрядження, з якого вже ніколи не повертаються, але лишають нам свій світ, поетичні рядки, народжені з любові.
На вечорі пам’яті Олександра Богачука співали учасники ансамблю пісні і танцю Волинського університету імені Лесі Українки «Розмай», квартет «Акорд», тріо бандуристок цього ж вузу, добре знана на Волині і за її межами співачка, котра дорожила дружбою з Олександром Богачуком, як сама вона сказала на вечорі, Любов Савельєва. Пісні на слова Олександра Богачука, написані і волинськими композиторами О. Онишком, М. Стефанишиним, П. Свистом, В. Чинчем, О. Каліщуком, і видатними композиторами К. Домінченим, Г. Майбородою, А. Горчинським, співали народний артист України Василь Чепелюк, заслужений артист України Михайло Лазука, соліст духового оркестру Олександр Воскобойник, учасники ансамблю «Калинова сопілка» з Луцької музичної школи № 1, ансамбль «Свічадо» Ківерцівського будинку культури. На вечорі линуло веселе гумористичне слово Олександра Богачука. Гумор читали учениця з Луцька Катерина Дунай та Борис Васьов з Ковеля, котрий багато літ у своєму репертуарі має твори Олександра Богачука.
На вечір пам’яті поета прийшли артисти Волинського народного хору, прийшли з його піснями, написаними керівником колективу, заслуженим діячем мистецтв Олександром Стадником.
Можна з повним правом сказати, що всі, хто готував вечір, зокрема автор сценарію Валентина Москалюк, режисер Леонід Михайловський, ведуча Лариса Мікоян, артисти театру і філармонії, музиканти, співаки творили його з любов’ю до поета, до його безсмертної поезії.
Гарним подарунком усім нам була б зустріч з посмертною книгою Олександра Богачука “”Спадщина», яку підготувала його дружина. До неї увійшли найкращі поезії минулих літ і ті, що ще не друкувалися. Книга вже набрана. На жаль, немає коштів на її видання. Можливо знайдуться добрі люди, які підтримають цю добру справу і ми матимемо приємність зустрітися з Олександром Богачуком, адже він вірив у те, що повернеться до нас.
Анастасія Філатенко.
«Вониль» 22 грудня 1998 р.
Луцьк
Шопена, 11
тел. 2-42-37

Редактор Петро Мах
Засновник -  обласне управління культури та обласна наукова бібліотека.
Реєстраційне свідоцтво ВЛ № 070
від 16 червня 1995 року
Обсяг  - один друкований аркуш
Діапозитиви виготовлено компютерним відділом обласної бібліотеки для юнацтва - відповідальна зав. відділом Н.О. Читкайло. Набір та верстка - Борошук О.С.
Віддруковано з готових діапозитивів у Волинській обласній друкарні, м. Луцьк, проспект Волі, 27.
Газета вихолдить один раз на 2 місяці.
Замовлення №                                               Тираж 300