Або погибель, або
 перемога -
Сі дві дороги перед            
нами стане...
Котра з цих двох            
нам судиться            
дорога?
    Д  а  р  м  а!
Повстанем, бо душа повстане.

    Леся УКРАЇНКА

Березінь-квітень 2003 року
Творчість Василя Гея
“Природна краса Волині, її джерела напоїли снагою не один літературоталант”, - читаємо у передмові до літературного збірника Волинської організації Спілки письменників України, що належать перу Василя Степановича Гея, голови Спілки письменників.
Ці слова повною мірою стосуються й таланту Василя Гея, що народився, виріс і зміцнів на Волині, наповнений її чудовою красою, живодайними джерелами її озер, випещений у правічній колисці її лісів, заворожений синявою льонів, щедрістю нив - чарами природи рідного краю. Уся творчість Василя Гея пройнята безмежною любов’ю до отчого краю, вірою в мудрість народу, у життєдайну силу рідного слова, народної пісні. Прагненням краплиною свого поетичного слова впасти на душі читачів, пробудити в них живі джерела найчистіших людських почуттів - доброти, людяності, щедрості, милосердя - живиться поезія Василя Гея
Письменникові вдалося оволодіти скарбами художнього досвіду своїх попередників. Останні збірки “Краплі на листі” та “Лесин кадуб” яскраво засвідчують це. Гей постійно шукає найдосконаліших засобів увиразнення, найнаочніших висловів, які б правдиво розкрили ідейний зміст творів. Авторові вдається заполонити читацьке єство непідробленою правдою мовленого. Здається, він присутній на сторінках і в житті, співпереживає, бере участь у подіях, ситуаціях, емоційних станах ліричного героя-людини тонкої, ніжної, з трепетною душею, небайдужої до болючих проблем сучасності. Але ця присутність автора ненав’язлива, ледь вловима, що не заважає польоту між художнім твором і дійсним, реальним життям. І нам, землякам поета, найбільше це зрозуміло: сюжети, теми його творів, герої вихоплено з гущі життя. Здається, що воно, саме життя, просто перенесено на рядки поезій. У цьому, на мій погляд, найвища майстерність творчості В.Гея.
Більшість віршів В.Гея - схвильований діалог поета з рідною землею. Але він - поет щедрого і своєрідного обдарування. Тематика його поезій така багата і розмаїта, як саме життя: рідна домівка, лагідні материнські руки, грізне минуле рідного краю; садиба Лесі Українки; життя славних людей минулого; поле козацької слави під Берестечком; замилування храмом природи Волині; філософські роздуми над людськими істинами, над смислом життя; пам’ять про воєнне лихоліття; роздуми над місцем і роллю поета в житті народу; тривога за батьківську землю, чудову, але вже занапащену, і протистояння егоїзму, нещирості, самозакоханості, захланності людській, захоплення найінтимнішими порухами людської душі - такий широкий діапазон тем і мотивів поезії Василя Гея.
Темі любові до природи присвячено ряд його поезій. У нього любов - це не пасивне споглядання краси призахідного сонця чи стрункої берізки на околиці рідного села. Гей спонукає читача не просто дивитися, а бачити, не просто слухати, а чути, серцем чути болі рідної землі-занапащеної надмірною меліорацією.
Хто хоч раз побував на Волині, хто милувався її чарівними краєвидами, вдихав цілюще повітря її лісів, вслухався в таємничий шепіт синіх озер, той серцем відчув, що життя цього прекрасного краю - суцільна легенда. І тим важливіше для нас, волинян, донести її на трепетних руках майбутнім поколінням. І як же хочеться, щоб у майбутньому Волині на таємничих стежках її панували любов і правда. Для цього кожному читачеві треба перейнятися почуттям власної причетності до того, що принесуть вони в майбутнє. Захистити своїм серцем рідну землю вчать вірші В.Гея: “Оскарження Луцька”, “Дренаж”, “Не чути книгівок в лугах”, “Крик”, “Яворник”, “Горять човни” зі збірки “Лесин кадуб”. Сумні відчуття огортають душу, коли читаєш рядки: Нема села. Куди ж воно пропало? Розтало в синій хвилі далини? Запалося чи порохом припало? У вирій відлетіло восени?
Нема села. Тепла нема людського,
Схилився на дорогу чорний тин,
Бузькам нема озватися до кого,
Вмирають яблуні від німоти.
(“Яворник”)
Залізними динозаврами ХХ століття пройшли по нашій землі меліоратори, висушивши чимало рік, криниць у рідних селах. Люди залишили свої оселі, “помандрували в світ, як журавлі”.
Автор висловлює надію, що водоносна жила житиме в землі, а значить, не зміліють, не затягнуться мулом душі людські, завжди світитимуть очі рідної хати, ще оживе занапащена ріка поетового дитинства. Але це – в майбутньому.
Кобець А.Б.
“Література рідного краю”  Луцьк 2000 р.
Уміння слухати серцем
Знаю талановитого поета і прозаїка Василя Гея понад три десятиріччя, читав його збірки «Закон вірності», «Витоки», «Крила Світязя», «Кольори вересня», «Краплі на листі», «Лесин кадуб», «Де маминим голосом тиша мовчить...», його блискучу повість «Яворник», окремі публіцистичні і критичні виступи у пресі, по-дружньому радів його новим творчим успіхам. Зрозуміло, що більшість із цих книг були опубліковані в радянські часи і зазнали свавілля цензури тоталітарної системи. І раптом – «Зоря з криничної води» (Луцьк, 2002 р.) – підсумкова збірка творів, написаних протягом останнього десятиріччя.
Читаю один вірш, другий, третій – і скрізь про біль. Поет, як оголений нерв, відчуває усі негаразди в нашому житті, несправедливість, жорстокість, байдужість, із чим зустрічаємося на кожному кроці:
Сподівались: тепло переможе
І заграє до неба сурма,
Та зросли ми й жахнулися: Боже,
Це ж над нами і досі зима!..
Поетові болить, коли бачить, як ниці безбатченки, дорвавшись до влади, забули про простих людей, як високі чини, не знаючи історії України (полінувались вивчити її), вибачаються перед нетактовними сусідами, які неприховане зазіхають на наші території і вже готові накласти лапи на наші міста, а «братія мовчить собі, витріщивши очі». Василеві Гею болить, що ми, вже десятиріччя живучи у самостійній державі, не звільнилися від ганебного почуття меншовартості:
Проростаємо, наче трава з-під бетону,
Ростемо крізь морози й московські погрози,
Та ніяк зі свого Вавилону-полону
Ще не годні звільнитися ми, малороси.
Поет вболіває за співвітчизників, які постраждали від чорнобильської катастрофи, особливо за старших людей і дітей із віддалених поліських сіл, якими ніхто нині й не цікавиться.
До Дніпра я піду, запитаюся:
«Скільки, Дніпре, нам жити зосталося?»
Скаже хвиля, як в неї погляну я:
«Поки п’є мою воду земля моя».
Защеміло серце при читанні віршів «Вислання» і «Сибірська дичка», адже мені в дитинстві у повоєнні роки довелося самому пережити трагедію вивезення нашої родини до Сибіру. По-мистецькому тонко і зворушливо передано хвилювання малого хлопчика, розпач його сестричок, яким простелилася «чорна дорога і чорна печаль». Так жорстока система безжально перерубувала коріння не одному роду, адже тисячі українців ніколи вже не повернулися до рідного краю.
Не можна без хвилювання читати вірш «При вечірній заграві» – своєрідний роздум-розмову із матір’ю, зозулі якої вже відкували літа, яка відійшла за обрій золотий у далекі світи, так і не дочекавшись у рідній, вже незалежній, державі повернення боргів за важку багаторічну роботу або хоча б єдиного слова подяки, або вибачення, гак, ніби вона не була людиною. І тому таке завершення вірша:
Мамо, сліпить вам зір надвечірня заграва,
І мертвіють слова у відболеній днині,
І стоїть поки що наша рідна держава
На горбатих боргах, як на спині вдовиній.
Взагалі у збірці, як і в попередній “Де маминим голосом тиша мовчить…”, поет часто звертається до образу матері, для нього вона берегиня роду, всіх найкращих українських традицій, взірець доброти, справедливості й порядності, образ всього найчеснішого, найрозумнішого. найгарнішого, задля чого варто жити на цьому світі.
Цікавими художніми деталями привертають увагу вірші «Біда й Коляда», «Зоря з криничної води», «Торішні трави поруділи», «Воскресіння Христа», де автор роздумує про наші традиції, свята, і вкотре переконуєшся – вони з нами від народження, вони будуть із нащадками, вони вічні.
Як позитивне треба відзначити у майстерності Василя Гея уміння навіть у трагічному бачити паростки народження нового, що осяює,  сповнює  душу надією на краще:
Чорна скиба натужно лягає у полі –
Це пора не лише золота і свята,
Це пора переходу від болю до волі -
Воскресіння   душі, воскресіння Христа.
Є у збірці нові інтимні поезії, пейзажна лірика. серед яких виділяються довершеністю «Прошуміла гроза уночі», «Не журися, що літо минає,..», «Верес», «В непрозору пору гляне синім зором...», «В очах осіннього дощу...». Надовго запам’ятається вірш про відродження малої річки, яку занедбали у великому місті, засипали її джерело, а воно, зібравши всі сили, «немов крізь неволю Вітчизни», пробилося до світу, бризнуло чистотою, переповнило береги.
Приємне враження справляє розділ перекладів «Почуй те цей голос, почуйте..,». Власне, це мала антологія білоруської поезії, починаючи від Янки Купали і до представника молодшого покоління Анатоля Дебіша. Поява такої об’ємної добірки зрозуміла – адже Василь Гей часто гостював у білоруських сябрів і не раз приймав їх у себе вдома, вивчив їхню мову, цікавився новинами їхнього літературного життя. Звичайно, що у підборі не обійшлося без суб’єктивізму, хоча більшість творів досить пристойного рівня. Віриться, що така публікація буде високо оцінена і в самій Білорусі, де, як знаємо із останніх новин, стає все важче друкуватися авторам із яскраво вираженою громадянською позицією, появилася навіть заборона публікувати твори Василя Бикова, Ригора Бородуліна, Сергія Законнікова, Генадзя Буравкіна...
Можна подумати, що більшість тем у творах Василя Гея не нові (як врешті, і все наше життя, що протікає із мину його в майбутнє), але цінні вони тим, що написані досвідченим майстром, вільною людиною, яка не боялася що буде покарана за свою мистецьку правду. Важливо і те, що поет, особливо у громадянській ліриці, уникає публіцистичності, прозаїзмів, прагне художньо дослідити душу людини, її намагання здолати всі труднощі, щоб вий ти із тьми. із буденщини до світла.
Олесь Лупій
“Волинь” 30 липня 2002 р.
Пам’яті вогонь незгасний
Ліричний герой збірки В. Гея «Вічно пам’ятати», котра побачила світ в нинішньому році у республіканському видавництві «Радянський письменник», зацікавлює й приваблює нас, передусім, соціальною активністю.
В збірку увійшло 7 поем та 20 балад. Відлуння Великої Вітчизняної війни чути нам із багатьох поезій збірки. Це поема «Витоки», яку поет присвячує космонавту Петру Іллічу Климуку, своїм ровесникам, «чиї кроки пролягли по травах, обпалених вогнем війни». Це балада «Рік народження», в якій автор згадує своє раннє дитинство, що пролетіло в буремні воєнні роки. Ця тема постає перед нами з рядків поеми «Березовий гай», інших творів. Не можна без хвилювання читати «Розповідь Івана Хомука», жителя білоруського села Борки, одного з кількох живих свідків трагедії села, спаленого фашистами в 1942 році. Не тільки трагізмом, а й оптимізмом віє із строф «Розповіді...»:
«Можна убити людину, можна спалити село. Не можна спинить часоплину, не можна убити свободу, не можна убити народу» – з вірою в торжество добра над злом твердить автор.
Чимало тем, проблем сучасності порушує нова поетична збірка Василя Гея. Непорушну дружбу народів-братів митець славить у своїй баладі «Росія, Україна, Білорусь», «Балада про волю» розповідає про той тернистий  шлях, який пройшов дорогами історії український народ, показує, якою дорогою ціною дісталось нам щасливе сьогодення.
Справжнім гімном хліборобській звитязі можна вважати поему «Трактор на п’єдесталі». За рядками «Поеми про надію» ми бачимо картини історії рідного краю від сивої давнини до теперішніх днів. Поема перегукується з творчістю нашої славетної землячки Лесі Українки, висвітлює її сподвижницьке життя. Шаною й повагою до людей праці пройняті рядки балад «Ідилія», «Двобій» та інших. Пам’яті волинської комсомолки Наталі Любелі, яка загинула на будівництві міста Рудного у Казахстані, митець присвячує свою поему «Завжди пам’ятати».
В цілому ж, аналізуючи нову збірку поезій Василя Гея «Вічно пам’ятати», приходиш до висновку,  що краса і сила її у реалістичності, чіткості поетової думки і водночас – у його переживаннях, коли митець передає своє індивідуальне світосприйняття.
С. Юхименко
“Слава  праці” 26 травня 1983 р.
Щоб не зміліли витоки
Кожну нову книжку знайомого поета завжди чекаєш з роздвоєним почуттям радості і хвилювання. Радієш, що не вичерпується джерело його творчої наснаги, і хвилюєшся: чи заблищать новими гранями відшліфовані алмази його таланту? Чи пульсує у творах трепетне биття думки в унісон напруженим ритмам нашої космічної доби?
Саме під таким кутом зору спробуємо оцінити нову збірку Василя Гея «Витоки».
У порівнянні з двома  попередніми  поетичними книжками «Закон вірності» (1973) і “Крила Світязя” (1978), відчувається творче зростання поета. Це засвідчує  поява низки сонетів, серед яких, безумовно, вирізняються думкою «Аджімушкай», «Любомль», «Пульс», поема «Витоки», оригінальна за композицією, громадянська за звучанням. Поема найкраще репрезентує розширення крайобріїв автора, відкриває нові грані його обдарування.
У новій збірці поет підноситься до висоти філософських узагальнень, спонукає до глибоких роздумів про сенс людського буття.
Утомлений виходжу із країни,
Де в ряд – епох негаснучі вогні.
І гаряче від каменю і глини.
І холодно від золота мені.
Віршем «У музеї» поет утверджує стару істину, що щастя людині приносять не розкоші й багатство, а плідна і натхненна творча праця, що золото таїть в собі смерть, тоді як камінь і глина дарують життя. Але звучить вона з його уст по-новому.
До кращих можна віднести і поезії «Жага», «Сосни», «Садівник», «Щось упало на долоні», «Мамина вишивка», в яких поет намагається осмислити доцільність людського життя в усіх його проявах. Цього не можна сказати про «Приміські автобуси», «Перше вересня», «Зацвіла купала восени», «Зсутеніла, стемніла хвиля». Скоріше це ескізи, чорнові накиди, схоплені з натури спостережливим оком поета, аніж довершені художні твори.
Автор належить до покоління, чиє дитинство обпалене війною. Це не могло не знайти відлуння у його душі. Воно звучить у віршах «Полум’я Бреста», «Сестра», «Косовиця», «Закон збереження руху», «Дорогою до Одеси», в ряді сонетів. Поет ще і ще раз веде мову про трагізм війни, про фізичні й духовні болі і муки, що приносить людям торжество войовничого Марса. У віршах на цю тему поет віддає данину тим, хто в ратних трудах відстояв свободу і честь Вітчизни.
«Ми найперше – сини тих солдатів, що землю руками обіймають», – говорить він від імені молодшого покоління у вірші «Ми найперше – сини», яким проголошує відповідальність   перед пам’яттю загиблих. – Нам огонь їх очей досвітить. Нам досіять за них, доброти насущний наш хліб...».
Не цурається автор, природно, й інтимної лірики. Чистотою і щирістю почуттів привертають увагу «Помовчімо у тиші напровесні», «Засвітилась земля під багаттями білими».
На жаль, подекуди автор зловживає образністю, перенасичує метафоричністю свої вірші, що утруднює його взаєморозуміння з читачем. Щоб домогтися нових рубежів у творчості, треба якнайшвидше позбутися цих вад, іти до простоти в словотворчих засобах, пам’ятаючи повсякчас, що пише він для людей, що талановитість якраз і полягає у великій і суворій простоті.
Віктор ГОРНИЧ м. Любомль.
“Мол. ленінець” 9 жовтня 1979 р.
Яворова пам’ять Полісся
Болюча, трагічна історія України гострим щемом озивається і від доторку до пам’яті Волинського Полісся, що багатьма життєвими гранями та коренево-чуттєвим осмисленням його і своєї долі відбилося у творчості Василя Гея. На початку 50-х років його дитячу душу глибоко вразив образ мертвого села Яворника, відірваного від рідної землі начебто з доброї волі його жителів і переселеного на Південь України. Та, вочевидь, це була і помста сталінських опричників за участь поліщуків у національно-визвольних змаганнях. Пам’ять В.Гея на все життя закарбувала цей хвилюючий образ села — з садками й криницями, але без людей. У вірші “Яворник” (зб. “Лесин кадуб”, Львів, “Каменяр”, 1991) він ожив такими рядками:
Нема села. А може, це лиш сниться?
Та звідки ж ця пекуча гіркота?
Села нема. Лиш кінь біля криниці
Стоїть і плаче, наче сирота.
Нема села. Нема і вже не буде,
Поїхало з Полісся в інший край.
Лиш півень край старої халабуди
Уранці марно горло роздира.
І ось ця стара халабуда, яворова пам’ять Полісся про зникле село і його людей ожили у прозовій книзі В.Гея “Яворник”. Однойменна повість, за яку письменник удостоєний літературної премії імені Андрія Головка, — це художньо-документальна оповідь про розп’яття краю між двома хижаками, трагічні долі людей на окупованій Волині, організований і стихійний рух опору, збройні сутички УПА з фашистами, про які так довго замовчувала радянська пропаганда. Автор прагне осмислити долю народу в усій її складності й трагічності, показати велич і ницість — як двокоріння людської ментальності. Крізь вікно суворої долі одного села автор прагне осягнути історичний овид усієї України. Така масштабність погляду змушує читача не лише заглиблюватись у сюжет, замислюватись над прочитаним, аналізувати його, а й шукати власних параметрів при оцінці подій та персонажів твору. Позиція “моя хата скраю” не вдається. Особисте “я” читача весь час перебуває поміж літературних героїв і мимоволі визначає своє місце на “барикадах духу”. Це особливо важливо для молодого читача, зважаючи на те, що сьогодні наше рідне слово, книга, показ інформаційними засобами художньо вартісного українського мистецтва часто-густо розмиті в бурхливому потоці низькопробної масової культури і не мають бажаного впливу на виховання національних, високоморальних почуттів.
У невеликій за обсягом повісті автор прослідковує процес формування свідомості молодого поліщука – від радості, навіть ейфорії після визволення з-під польського панування до розчарування в новій, комуністичній владі, яка одразу ж по війні заходилася відбирати у селянина землю.
У своїх роздумах на самоті і в розмовах з однодумцями та опонентами головний герой повісті Олександр Хропот, котрий повернувшись із Мордовії, де відбув 10 років за участь у повстанському русі, розкриває всю “екзотику” радянського суспільного ладу. Насильство та безгосподарність колективізації підривають основи традиційного сільського укладу життя: “Бо що значить колгоспна земля? Ще більш нічия. Безгосподарна. Хоч і оброблена, але без любові. Тому й родить нехотя. І те добро, що виросте, часто гине, загниває на пні”. Екстенсивний метод господарювання тягне за собою безжалісний наступ на природу. Повертаючись до рідних джерел, Сендик Хропот з душевним болем спостерігає покраяний канавами край. Річка його дитинства “уже прямувала рівним, наче під лінійку проритим, ровом. І ні деревця, ні кущика. Постаралися меліоратори...” Злочинність тоталітарної системи і варварської психології підкреслено такими влучними рядками: “Людина, котра вирішила стати Богом, спираючись на силу влади, могутність фізичної енергії чи прогресу, — злочинець, божевільний верхолаз, що рубає під собою гілку”. Ці слова звучать і як пересторога, і як спонука до дії стати на захист природи, земної вроди, подарованої нам Всевишнім. “Україна житницею була зодвіку?” — перегукуються думки Сендика із словами Данюші з роману А.Головка “Бур”ян”. Через шістдесят років – ті ж самі клопоти у селян, та зовсім інші масштаби мислення щодо України у вождів: – А стане врожайною нивою “мирного атома”. І стала, вибухнувши Чорнобилем. Тоталітаризм та його войовничий атеїзм породили і духовний Чорнобиль, жертвою якого стає сучасна молодь, що є жорстоким ударом у серце нації і держави.
Торкаючись біблійної, релігійної теми, автор “Яворника” поглиблює роздуми головного героя, й вони енергетично діють на читача, спонукають його замислитись над одвічним питанням: Хто ми є у цьому грішному світі – носії добра чи зла? Навіть той, хто виховувався на антирелігійній пропаганді, погодиться з Сендиком: “Людина, в якої відібрано віру в Бога, стає звичайним виробником продукції, механічною деталлю державної машини, одиницею населення”.
Повсякчас звучить у повісті тужлива мелодія драматичної національної історії: визвольна війна з фашистами, примусова колективізація, депортація заможників до Сибіру, братовбивчі сутички вояків УПА і червоноармійців. Одважні повстанці стали на битву супроти двох ворогів – гітлерівців та сталіністів. Ведучи нерівну боротьбу на два фронти, не завжди досягали успіху, припускалися тактичних помилок, але їхня ідея урешті-решт восторжествувала: самостійна, соборна Україна стала історичної реальністю. Та в основі повісті “Яворник” усе ж таки не гола ідея та заангажовані нею герої, а художнє відображення подій, морально-етичний принцип оцінки характерів. Автор, безумовно, обстоює національну ідею (адже у ній безсмертя народу), але це не заважає йому показати болючу правду без прикрас, бо тільки правда й духовність здатні оздоровити душу людини і суспільство: “І правда мусить бути болюча. Але не злюча. Злюча правда руйнує, болюча – щось таки будує”. І героїв повісті умовно можна розділити на дві групи: “руйначі” та “будівничі”. Головний герой повісті, котрий після “відсидки” в мордовських таборах став лісівником, хранителем і творцем земної краси, несе у собі відчуття глибокої несправедливості й трагізму, біль понівеченої долі. Ідучи до Яворника – мальовничого поліського врочища, де колись було його рідне село, з розпачем думає: “Хто чекає мене там, звідки вирваний я з корінням, мов бур’янець, і кинутий у сміття під мури зруйнованого храму?” З юнака-тракториста, що захопливо борознив колгоспне поле, життя зробило каторжанина, раба “великого райху”, вояка УПА, а потім – і сталінського “зека”. Та пройшовши таке “чистилище”, він, як кажуть, не “зациклився”, не озлобився, а прагне у своїх думках та оцінках до зваженості й об’єктивності: “... ми теж, ставши на захист своєї материзни та свободи, не змогли уникнути впливу того нечистого диявольського духу жорстокості, який випускає зі свого прогнилого нутра війна”.
“Реконструювати” розбитий долею храм душі Сендика допомагає його односелець дід Трахон. Він єдиний з вивезенців зумів повернутися на батьківщину і зіп’ясти на колишньому обійсті у Яворнику “халабуду-врем”янку”. Ця людина зі світлом у серці таки здатна зцілювати зранені душі, бо світогляд її тримається на міцній релігійній основі – на любові та покаянні. “Губернатор” (таке жартівливе прізвисько дали йому односельці) – це добрий дух поліської землі, людина, яка живе у злагоді з природою і своєю душею. Та і його душу зі стану рівноваги зрушує вандалізм молодого совєцького руйнача, який за наказом голови колгоспу переорює трактором могилу повстанців: “Ти тільки подумай, Сендику, до чого ми вже дійшли. По пам’яті своїй, по душах батьківських – трактором”. Читаючи діалог діда Трахона з цим бездумним виконавцем начальницької злочинної волі, мимоволі задумуєшся: чи не тоді народжується мутант і приходить змій-диявол з “Об’явлення апостола Івана Богослова”, коли людина своїми руками підрубує предківське коріння, руйнує генетичний код пам’яті? Продовження цього теософського мотиву знаходимо в оповіданні “Операція “Хрест”, де колгоспний парторг-руйнівник здійснює план ліквідації в селі “релігійної атрибутики”, традиційних християнських духовних оберегів – хрестів-пам’ятників та хрестів-“фігур”. Хрест на дідівському обійсті, що його вдається зберегти молодому сільському вчителеві Яркові Талимоновичу, “поставлений з волі не так богомільних, як боговірних душ”. Це доволі влучна характеристика різних рівнів “релігійності” людей, що тривалий час знаходились під тиском атеїстичної пропаганди.
Цікаві й жіночі образи “Яворника”, зокрема Зоньки та Ївдошки, молодих сільських дівчат, котрі є носіями і традиційної сільської цнотливості. Опоетизований образ коханої Сендика – Зоньки окреслений пунктирно, через діалоги та монологи головного героя. Образ Ївдошки більш заземлений і реалістичний, детальніше виписаний автором. Дуся – представниця молодого покоління, яке романтику сільських буднів убачало не лише в любові до рідної землі, а й у оновленні її за допомогою “сталевого коня”, її захоплення гулом-співом трактора намагається розвіяти сотенний Граб: “В усі часи, в усіх народів жінці відводилась інша, благородніша місія – бути хранителькою домашнього тепла, дарувати чоловікові насолоду любові, родити і глядіти дітей... І садовити жінку на трактора – протиприродне, навіть протизаконне”.
На біду, ні Зоньці, ні Ївдошці не судилося стати матерями. Вони – мов дві засвічені автором зорини-свічечки на велетенському кладовищі жертв українського народу. Зонька загинула від рук лісовиків-перевертнів, а Ївдошка разом із сотенним Грабом підірвали себе, аби не здатися на милість ворога, що прийшов на волинську землю в образі жорстокого чекіста-безбожника.
І в повісті, і в оповіданнях, що увійшли до книжки, відчувається пієтет автора, удовиного сина, перед світлим образом Матері, а відтак він продовжує одну з головних тем своєї поетичної творчості (варто згадати у цьому зв’язку хоча б поему, що вийшла окремою книжкою, “Підрубане дерево роду”, Луцьк, “Надстир’я”, 1996).
Про те, що письменник не заради, як мовиться, спортивного інтересу взявся за прозу і вміє ловити життя на цікавому факті й імпульсивній чуттєвості, свідчать і десять оповідань книжки “Яворник”. Характери й долі поліщуків показані на тлі суттєво важливої проблематики, що стала вже певною мірою традиційною для нашого красного письменства, – екологія природи й екологія душі. Художньо-виразним є образ Василини з оповідання “Тихо і славно”. Ця сільська жінка чистотою своєї душі змусила заясніти серцем не тільки Дем’яна, сільського свинобоя і “політика”, а й помічника Дем’янового, любителя чарки Німого, що не міг навіть чути її голосу. За всіх негараздів, що судилися Василині долею, вона живе за законами традиційної сільської моралі, совісті і добра. У її простих, здавалося б, словах є і філософська мудрість: “А щастя... Як є в людини душа, то є і щастя. Хай не велике, але є “, що полемізують із думкою французького письменника-мораліста XVIІІ століття Шамфора: “...щастя річ нелегка: його важко знайти в собі самому і нелегко знайти поза собою”. Сільське життя в оповіданнях В.Гея постає в реальності художнього малюнка, в міру поетичного, але правдивого. Материнською, удовиною темою і долею поєднані між собою “Нічна дорога на ярмарок”, “Чорний знак на сосновій корі”, “Косовиця”, “Ялиновий літоросток”, “Дерев’яний бусол”. Матері, залишившись по війні удовами, не лише відробляли кріпаччину в колгоспах і ростили в нелегких умовах своїх дітей, вони, попри всі труднощі та боротьбу за виживання, берегли релігійні та фольклорні традиції, віру в добро і справедливість. І як же контрастує з материнською вірою й доброчесністю мораль збайдужілих до всього, окрім власного благополуччя, “підпанків” (образ лісничого в оповіданні “Дерев’яний бусол”). Велетенський дерев’яний бузьок, що стоїть перед конторою лісництва, – мовби свідчення фальші та грубості “керуючих”, “дерев’яні” серця яких не вміють, не можуть відчути вдовиного болю. А от самотня жінка Варка, що втратила на фронті єдиного сина, обігріває теплом удовиної хати і щедрістю душі двох біженців-підлітків – росіянина Єгора та білоруса Ригора, котрих голодними пустила по світу війна (“Ялиновий літоросток”). Традиційний, але життєво правдивий образ матері Василя Гея викликає немало асоціацій, роздумів і почувань.
Художня тканина повісті та оповідань забарвлена образними описами природи, народними прислів’ями та приказками, волинськими діалектами, розгорнутими метафорами і порівняннями: “Гортаю сторінки свого життя – і вони то сухо шелестять під ногами, мов завчасу опале листя, то розлітаються на вітрі пошматованими аркушами поспіхом прочитаної книги”. Свіжо звучать на сторінках книги й образи джерела, криниці, життєдайну силу яких підточили “мели-оратори”: “дихання підводних джерел, мов пульсування юної крові”, “У срібному кружалі криниці молодилася перша вечірня зоря”. Майстерно виписані автором картина руйнівного стихійного лиха – пожежі, душевний стан сільською музики-погорільця і підлітка, котрого невидима сила тягне на спалений хутір: “...теплі крила обіймали тут наші, ще не зміцнілі плечі, і ми несвідомо доростали до розуміння простої, але важливої істини: не тільки в дерева – і в людини теж є коріння, яким вона приростає до землі на довгі літа, нагріває її своїм теплом. Звідси оте маленьке диво – стоїш на хатньому глинищі, а відчуваєш подих життя...”
Відродження життя, а, можливо, й вирваного з землі Яворника, символізує посаджений Сендиком і дідом Трахоном яворець. Посаджений і политий водою з живої ще криниці окрай сільського шляху, біля схожого на плаху пня, там, де яворничани з надією зустрічали у 39-му червоноармійців і звідки у 52-му їх забрано з рідної поліської землі.
Слід сказати, що історико-документальний підхід автора до теми надав повісті певної фрагментарності. Деякі образи хотілося б бачити виписаними глибше, рельєфніше. Це ж стосується й окремих подій і фактів, епізодів з життя головного героя повісті. Але для мене, як педагога, важливо те, що автор дав цікавий художній матеріал для роздумів, написав історично правдиву і повчальну для молоді книжку, у якій тривожно і щемко бринить яворова гілка пам’яті рідного краю.
Ніна Грабаровська
Дзвін - 1997. - №7
Прекрасне поруч
У наш важкий час мистецтво заховалося у тінь людських негараздів. Прикро, що за щоденними турботами мало місця залишилося в нашій пригніченій душі навіть для поезії. Ми часто не усвідомлюємо, що усе це, як і релігія, може стати в години розпачу тим живильним струменем, що урівноважує, заспокоює , оживляє людину. Інколи шукаємо для душі цей дивоцвіт за далекими обріями і не підозрюємо, що він тут, поруч з нами.
Таким відкриттям став для мене і моїх друзів народознавчий календар волинського поета Василя Гея «Під сузір’ям калини». Ця чудова збірочка в кілька десятків сторінок - це широкий художний калейдоскоп усіх 12 місяців року. Тут і образні поетичні твори, і цікаві легенди, прислів’я та приказки, і народні прикмети. Всі вони допомагають читачеві здійснити захоплюючу мандрівку в природу рідного краю будь-якої пори року Хоч автор намагається вкластись у рамки одного тематичного задуму (а саме: краси волинської природи, народних обрядів та звичаїв), але діапазон його основних думок набагато ширший. Взяти хоч би поезію. Тут звучать мотиви любові до рідної землі та народу, побажання добра і злагоди, бережливого ставлення до природи, поваги до хліборобської праці. Автор кожним поетичним рядком «пильно вдивляється в душу людини», пробуджує серце, вливає чистої животворної сили. Вихований на мудрих народних традиціях та християнській моралі, поет цю «благовінь, святість і мир» переносить у свій художній дивосвіт:
Пасхи надходить година свята,
І настає Воскресіння Христа.
Празник Великдень - божественний день,
Кожна стежина до храму веде.
Поезії Василя Гея із його народознавчого календаря «Під сузір’ям калини» привертають серце читача колоритністю нашої рідної мови. Влучні порівняння відразу викликають образні асоціації; «там, де ліс, мов зелена підкова», «пролетить колядка, наче птиця», «на гілках - сніжинки, наче ноти», «сумні голоси, мов прощальні листи». Барвисті епітети, часто переходячи у неологізми , допомагають відчути красу запахущої мови автора: ягоди калини вогняні, серпня душа золота, зав’язь чисторосна. Витончена метафора допомагає створювати неповторні картини природи рідної Волині:»... ліс притулився плечем до села», «жаром пропалює сніг журавлина», «спочиває ліс у білому сні», «дорогою санною мчать заметілі», «дзвонить конвалія сонному дубу», «травень за руку вже літо веде» і т.д. Всі художні засоби, які використав автор, животворні, наповнені великою силою образної уяви. А тому його поезія читається легко, сприймається асоціативно, діє переконливо, допомагає вийти із стану анабіозу і помилуватися нерукотворною, божественною красою матері-природи.
Кожен місяць року має свою диво-легенду. Головні персонажі – дванадцять синів-місяців. Хоч вдача у них різна, але краса і душа українська, щира, добра, миротворна. Інакше і не може бути, бо Мати в них одна - прекрасна Зірниця. Цей образ чудово узагальнює нашу жінку-українку, нашу пречисту Матір. Всі легенди об’єднані однією сюжетною лінією, водночас кожна з них є окремим завершеним твором.
Новим і цікавим явищем у народному календарі є те, що часто в загальну легенду вміло вплітається ще легенда-бувальщина, сюжет якої побудований виключно на місцевому матеріалі Волині. Вдумливий читач тут знайде цікавий матеріал про походження назв місяців та релігійних свят, про лікарські рослини Волині та їх застосування, про цілющі властивості дерев і квітів, гідрологічні пам’ятки. Весь цей багатий і цікавий матеріал несе ще й ідейне навантаження, тобто веде до усвідомлення , що сила і здоров’я кожного з нас - тільки від рідної землі і природи. Народні прикмети, прислів’я, приказки  надають народному календареві особливої тематичної об’ємності, цілісності та послідовності.
Нещодавно ми провели урок з літератури  рідного  краю за народознавчою збіркою В.Гея «Під сузір’ям калини». Діти ділилися враженнями від прочитаного, аналізували твори, які їм найбільше .припали до душі. Байдужих не було.
Такі книги не тільки навчають, але й виховують.
Ніна Грабаровська
Джерела пам’яті
У минулому році у республіканському видавництві «Радянський письменник» вийшла у світ нова збірка українського поета, нашого земляка Василя Гея “Вічно пам’ятати”. Розпочинається вона поемою «Витоки», яку присвятив письменник космонавту Петру Іллічу Климуку, ровесникам, котрим довелося йти обпаленими вогнем війни дорогами.
Якби далеко не пролягли наші життєві шляхи, нас завжди кличе серце до рідного порогу. Повернувся до батьківської хати поет. Прийшов сюди не гостем, а вірним сином, рідної землі. Шумлять над ним печально сосни, посаджені батьком, ніби їм боляче від дзвону осколків; дідова груша урожаїться під щедрим сонцем, яке кличе у спогади перше кохання, тут починаються поетові витоки, розпочинається його Пам’ять. Ось він бачить дядька Михалка солдатом, без руки, вдову за плугом в полі, батька, котрий сідлає коня, щоб помчати у страшну заграву, звідки немає вороття. Але він «щоночі виринатиме із сині в моєму узголов’ї край вікна», – пише автор збірки. Розпитує батько сина про сіножаті, щепи біля дому, наказує, щоб хазяйство вів і в полі, і в дворі.
Вічне джерело отчого дому б’є у пам’ять письменника роздумами про місце у житті, про працю, про те, звідки людина черпає сили.
До глибини серця зворушують рядки поеми «Березовий гай». Читаючи цей твір, переконуєшся в тому, наскільки  тонко відчуває природу поет, з якою поріднився він органічно й назавше. Разом з автором ми бачимо на балконі між квітками березову насінину. І цей «малесенький літачок» переносить його в четверте повоєнне літо.
Багатосніжна зима принесла людям в оселі холод. І падали берізки в гаю, щоб попливти з коминів пропахлим соком димом. Минув час, але в пам’яті поета не стерлася та картина, коли загинув березовий гай: «Зима була холодна і голодна, знаю, та жертви тої не збагнуть мені повік. Ще й досі чую, як лунає з гаю набатний дзвін, берези білий крик». Та не загинув зовсім гай, його насіння проросло і зашуміли знову на тому місці берізки, які прикривають від бурі село.
Сповнене радості серце письменника за щасливе сьогодення його рідного краю, за людей, котрі своєю працею творять хліб. Але він знає, що не завжди так було. Був голод, нестатки, були поміщики. І тридцять дев’ятий рік приніс поліщукам визволення. І заорював “Універсал” біди селян. Про це Василь Гей пише в поемі «Трактор на п’єдесталі».
Війна... Це слово ще й досі ятрить рани пам’яті, але люди ніколи не забудуть злочинів фашистських бузувірів. Глухо і щемно б’ють дзвони тих страшних років, поет чує їх. Зворушливо до сліз написана балада «Розповідь Івана Хомука». У ній В. Гей вустами білоруса Хомука оповідає, про те, як фашисти спалили у 1942 році село Борки, одним із кількох живих свідків трагедії є Хомук. Але загарбники не змогли знищити віру людей у перемогу:
Можна убити людину,
Можна спалити село.
Не можна спинить часоплину,
Не можна убити свободу,
Не можна убити народу.
Війна... Майже для кожної сім’ї – це загиблий батько, син. Війна – це посивіла від горя мати, це похоронки, на тих,  які врятували Батьківщину від наруги загарбників. Про це можна прочитати у баладі «Три похоронки».
Професія хлібороба – почесна і мужня. Поет пишається людьми, котрі в критичну хвилину можуть ціною власного життя відвернути загрозу від хліборобського поля. Про це йдеться в баладі «Двобій». В ній поет оспівує хоробрість молодого комбайнера, який вступив у боротьбу з пожежею і переміг.
З теплотою і любов’ю написані твори про матір, яка завжди турбується про благополуччя сина,  про те, щоб був він щасливий. Не можна не хвилюватися, коли читатеш поезії, в яких В. Гей прославляє в людині чесність і доброту, високі і чисті пориви серця, вірність, кохання.
Мирний подвиг нашого молодого сучасника оспівано в поемі  “Завжди пам’ятати”, присвяченій пам’яті волинської комсомолки Наталі Любелі.
К. Наталич
“Слава  праці” 24 березня 1984 р.
Щедра палітра поета
За своє поетичне життя Василь Гей видав уже немало збірок. Вони виходять у світ одна за одною через декілька років майже з ритмічною періодичністю. Серед збірок, виданих поетом за останні дванадцять років, нема жодної, котру б мені не доводилося рецензувати. Передусім впадає у поле зору одна домінуюча особливість, котра притаманна поезіям Василя Гея різних років, і є, по суті, його творчим кредо. Автор вважає, що він спочатку син своєї землі, рідного поліського краю, а вже потім поет. Ця вдячна синівська любов до землі, що виплекала його поетичний талант, так і струмує із віршованих строф Василя Гея. “Ми найперше сини. Опісля рядові, генерали, зави, зами, керуючі та сівачі”, – каже поет в одному із віршів своєї нової збірки.
Як вдячний син волинської матері-землі автор образно і зворушливо оспівує трепетно-бентежну красу її синьооких озер, тихоплинних рік, буйнотравих заквітчаних лук, неозорих ланів та шумливих лісів. Та дедалі частіше через те замилування проступають нотки суму і болю. Бо чарівна природа Полісся вже доволі зранена, не така, як раніше.
“Земля моїх тривог,
    мого Полісся
Покраяна ковшами
    на шматки.
Канавами
    джерела розлилися
Відрізані безжально
    від ріки.
І боляче мені
    від обміління
Колодязів
    у рідному селі,
І страшно,
    що підрубане коріння,
З якого виріс
    я на цій землі”,— з гіркотою констатує автор у вірші “Краплі на листі”. Величезної шкоди природі поліського краю завдав, зокрема, горезвісний чорнобильський смерч, на що поет вказує у цьому ж вірші:
“Краплі на листі
ловив я устами,
Пив залюбки,
мов живлющий нектар.
Нині вже й руки
боятись їх стали;
Раптом з
чорнобильських
випали хмар?”
Тривога за сплюндровану природу Полісся постає також із рядків багатьох інших поезій — “Дренаж”, “Озеро Чанове”, “Пейзаж”, “Казка про чорта”, “Не чути книгівок в лугах...”
Свій вірш “Мужня вода” Василь Гей присвячує нашій рідній українській мові, котра, незважаючи на всілякі утиски, живе і відроджується, мелодійно дзвенить “вітром у житі, співом жайворонка, сріблом криниць”. Не раз і не два він згадує, теплим словом безсмертних ратаїв української мови Тараса Шевченка та Лесю Українку. Невмирущість слова Кобзаря і справи, за яку він боровся, постає з рядків віршів “Коли вже здавалось: душа України...”, “На Шевченківському святі в Кирилівці” та інших. Лесі Українці, “яка світилкою Шевченкового слова в сузір”ї геніїв стоїть”, поет присвятив 10 віршів циклу “Її зоря”. Та й сама назва збірки свідчить про данину великої і світлої шани співачці досвітніх вогнів. “А Лесин кадуб все ж таки не висох, якщо до нього ми йдемо щодня”, – з оптимізмом твердить поет. До багатьох своїх поезій Василь Гей взяв епіграфи з творів Лесі Українки і Тараса Шевченка.
Напрочуд щедра і багата творча палітра поета, надзвичайно широкі тематичні обрії його нової збірки. Важко сказати, за яку із тем нашого сьогодення і минувшини він не береться в своїх творах.
Згадує про відлуння Чорнобильської катастрофи та Великої Вітчизняної війни, важкі і голодні повоєнні роки, про непрості проблеми воїнів-афганців, виливає біль душі за “неперспективні” села, що зникають з лиця землі, славить героїв Берестецької битви, гнівно картає різної масті пристосуванців, антиперебудовників, бюрократів-чинуш, у яких “за довідками черга, як за хлібом по війні”, які “відповідальні за шерсть і м”ясо, масло й молоко”, але безвідповідальні перед людьми. Навіть про понівечену мальовничу заплаву Стиру в Луцьку, де зараз знаходиться недолуге штучне озеро, не забув згадати поет...
Поезіям, котрі ввійшли до нової збірки Василя Гея, як пишеться в передмові, “притаманні органічне поєднання ліризму і публіцистичності, особистого і громадянського, гостре відчуття сучасності”. Нема сумніву в тому, що книжка стане хорошим подарунком для багатьох шанувальників поетичного слова.
С. Юхименко
Луцьк
Шопена, 11
тел. 2-42-37

Редактор Петро Мах
Засновник -  обласне управління культури та обласна наукова бібліотека.
Реєстраційне свідоцтво ВЛ № 070
від 16 червня 1995 року
Обсяг  - один друкований аркуш
Діапозитиви виготовлено компютерним відділом обласної бібліотеки для юнацтва - відповідальна зав. відділом Н.О. Читкайло. Набір та верстка - Борошук О.С.
Віддруковано з готових діапозитивів у Волинській обласній друкарні, м. Луцьк, проспект Волі, 27.
Газета вихолдить один раз на 2 місяці.
Замовлення №                                               Тираж 300