Або погибель, або
 перемога -
Сі дві дороги перед            
нами стане...
Котра з цих двох            
нам судиться            
дорога?
    Д  а  р  м  а!
Повстанем, бо душа повстане.

    Леся УКРАЇНКА

Травень-червень 2003 року
ПЕТРО МАХ
ПРИВАБИТИ І ЗАВОЮВАТИ ЧИТАЧА
Маленька книжечка у жовтій обкладинці з пейзажним малюнком: перші промені сонця на фоні гірського краєвиду. Що несе вона читачеві, які нові думки, нові почуття, нові форми їх виразу? Петро Мах, безперечно, здібний молодий поет. Почав він друкуватися п’ять років тому. “Перші промені” (видавництво ЦК ЛКСМУ “Молодь”, Київ, 1958) – перша збірка поета. Вірші пройняті властивим  оптимізмом, мотивами патріотизму і гуманізму. У першому вірші поет змальовує ранкові промені, що звеселяють природу, що їх радо зустрічають люди. Поет порівнює поетичне слово до цих сонячних променів;
Так і я хотів би в хату кожну
Променем заглянуть полум’яним!
Поет думає про те, як досягти величезного щастя володіти людськими серцями, приносити їм радість і щастя, виховувати не лише патріотів, інтернаціоналістів і гуманістів, але й художників, людей з тонким і розвиненим смаком, з відчуттям краси.
Хочеться відзначити позитивні риси книги Петра Маха, властиві, може, й не йому одному, а багатьом молодим поетам. Це, по-перше, громадська нота, бажання не замикатися у своїх інтимних почуттях, по-друге – наявність ліричного чуття, щирості, які можуть кожну тему зробити інтимною, особистою, це, по-третє, – відчуття великих громадських і літературних традицій, я б сказав, любовно-шанобливе ставлення до всього рідного.
Ця ж громадська нота, де загальне переплітається з особистим, відчувається у вірші “Повернення”. Доля закинула героїню у Канаду, а тепер вона повертається на Батьківщину, за якою тужила на чужині. Ідея братерства народів надихнула Петра Маха і на вірш “Другові з Братіслави”. Є в книжці й інші вірші, де громадське життя й особиста доля поета тісно переплетені. До них я відношу і вірш “Мамо моя”. Ніжні синівські почуття до рідної матері набирають узагальнюючого значення. Вірш тим хороший, що в ньому багато чисто біографічних деталей. Вони в цілому дають типову картину дитинства і юності сина бідняка.
Є в книжці і хороші ліричні мініатюри. Так, наприклад. “Голубі конверти” прямо просяться, щоб їх поклали на музику, – може бути чудесний романс:
Голубі конверти, голубі конверти...
І Де ж тут мій?
Скільки, знаю, в кожнім почуттів одвертих,
Скільки мрій!
Голубі конверти, голубі конверти,
А в моїм –
Голубім конверті квіточка потерта
Із гаїв...
Квіточка з-над Стиру... Мрія моя вперта,
Ти полинь
З молодого серця в голубім конверті
На Волинь!..
Ми навмисне навели вірш повністю, – щоб показати тематичні і зображальні можливості Петра Маха. Це справжня поезія. Добре написані вірші “Вийду я в поле”, “Пам”яті Остапа Вишні”, “То не мрія” та ряд інших. Подібних віршів у Петра Маха більше, але, на жаль, не всі вони потрапили у книгу. Наші редактори іноді не так прагнуть виявити власне обличчя кожного поета, як, навпаки, провести певні уніфікаційні заходи, дати обов’язкові вірші на обов’язкові теми, тобто, щоб даний поет нічим особливим не відрізнявся від інших поетів, від стилю самого редактора книги.
З творів, які характерні саме для Маха, можна назвати вірші про матір і про природу Волині.

СТЕПАН КРИЖАНІВСЬКИЙ
«Дніпро» №3, 1959 рік
Пісні як люди
Петро Мах відомий широкому читачеві як автор поетичних і прозових книжок. Збірка його пастелей “Пісні кленів”, за визнанням критики ї творим досягненням у доробку поета.
У новій книзі “Вікна” письменник і успішно розвиває жанр пастелі.

Пісні, як люди.
І кожна свою долю має, і кожна
жити довше хоче, –
констатує поет в одному з віршів цієї книжки. І справді, кожна поезія збірки привертає увагу читача, спонукає до активного мислення. Всупереч майже усталеній думці, що пастеллю можна живописати лише лірико-пейзажні речі, в книжці П. Маха є немало творів, які несуть у собі заряд” соціально-публіцистичного звучання;
Фортеця йде в історію.
Над Бугом і над світом
повис її безсмертний крик:
“Фашизму – смерть!”
    (“Спогадок у Бресті”)
Це свідчить, що автор значно удосконалив техніку словопису і майстерно користується досить широкою гамою барв.
Чільне місце в збірці відведено віршам “Із циклу “Нашепт казки”, присвяченим славетній Лесі Українці. Рядки цих пастелей свіжо дихають лісами і озерами волинського краю, нашіптують дивні казки хвилями чарівного Псла.

Тематично-емоційна розмаїтість книжки робить її цікавою і, як мовиться, “читабельною”. Збагатив поет у новій збірці й образний арсенал. У поезіях часто зустрічаються новації не лише словотворного порядку, а й такі, що засвідчують оригінальність художнього образу, несподіваність повороту думки, ажурність архітектоніки твору.

Техніка творення художнього образу П. Маха йде від життя, від порухів серця,– і тому його поезії збуджують уяву читача, розсувають обрії його художнього сприйняття. Цю тезу неважко підтвердити хоча б такими поетичними знахідками, густо розсипаними в книжці:

На високому чолі пагорба
печаль струменить хрестами.
    (“Калина на пагорбку”).

Істікав із зірок,
як з беріз молодих,
сік пахучого сяйва.
            («Небо»).

Дороги з ночі виповзли
як з темної води вужі”.
(“Дороги з ночі...”).
До творчих удач можна віднести пастелі: “Вікна”. “Посвітли”, “Хлібина”, “Затинькала трава”, “Небо”, “Радість, “А журавлі...”, “Цікавниця” та інші. Вони-бо й справді – поезія високої проби.
Не можна обминути й певних прорахунків. Це, насамперед, деякі неологізми. Якщо такі словотвори, як “сонцевіння”, “нашепт”, “лютень” збагачують в якійсь мірі лексику рідної мови, то новації типу “витріпнути” – сприймаються важко і семантично навряд чи виправдані.

У цілому ж нова книжка Петра Маха справляє гарне враження. Поет уперто й натхненно прямує до заповітних верховин художньої майстерності.

Ти викинь віконниці,
штори зірви –
хай думи без світла не сліпнуть,–
таке його творче і громадське кредо. Вікна його щедрого серця розчинені навстіж у широкий світ людського пізнання і краси.
Михайло ПРОНЬКО.
м. Луцьк «Жовтень», №4 1972 рік
З виру революційної боротьби
В урочищі Рудня, що поблизу Колок на Волині, на землі, скропленій кров’ю революційних борців, стоїть величний монумент–пам’ятник учасникам Колківської першотравневої демонстрації 1935 року (скульптор – народний художник УРСР М. К. Вронський, архітектор О. Д. Руденко). Триєдину скульптуру організовує могутній поступ прапороносця з гордо піднятим і міцно затиснутим у руках знаменом.   Вражає   динамічність скульптури, П внутрішня експресія, емоційність ритму та глибина узагальнення. Незважаючи на трагічні мотиви (смертельно поранений юнак прикриває собою прапороносця), загальна тональність має оптимістичне звучання. Усім своїм текстом і підтекстом скульптура стверджує нескореність духу борців,  їх упевненість у неминучості перемоги. Сюди з усіх кінців країни приїжджають люди вклонитися пам’яті полеглих за свободу.
Колківська першотравнева демонстрація стала кульмінаційним центром роману “Вруна”. У творі охоплено широке коло подій, які відбувалися на західноукраїнських землях у період з 1925 по 1935 роки, переконливо показано пробудження і наростання класової свідомості в середовищі поліщуків, характер їх самовідданої боротьби проти соціального та національного гніту.
Сюжетно націлений на революційні події, що відбувалися на західноукраїнських землях, роман відтворює соціально-психологічну атмосферу з виразним мотивом наростання революційної ситуації, яка вилилася у масову політичну демонстрацію.
Колоритними образами, показує, на тлі яких ідейно-філософських устремлінь, якого стану суспільства народжувався дух непокори Волині, як керована КПЗУ боротьба проти визиску й безправ’я, проти гніту, набувала дедалі ширшого розмаху, ставала закономірним фактором суспільно-політичного життя.
Роман густо населений представниками двох протидіючих сил. Маємо тут узагальнений образ колективного героя, який то вимальовується й уяві читача на основі тих чи інших фактів, то називається автором як збірний образ маси (“56 політв”язнів”, “понад чотири тисячі учасників мітингу”, “величезне людське скопище” тощо).
Усвідомленню розмаху революційного руху сприяє “географія” подій, яка з надто локалізованої на початку роману (сім’я Тарасюків, покої графа і графині Юзефських) розростається у широкопанорамну.
Роман “Вруна” пронизують мотиви дружби народів. Досить лише вказати, що серед учасників визвольної боротьби бачимо представників українського, білоруського, польського, єврейського народів.
Промовистими деталями відтворює автор тогочасне становище селян, показує, як в умовах визиску, соціального й національного пригнічення росте ненависть до поневолювачів, визріває політична свідомість.
На початку роману бачимо, як навкруги “плакало людське горе”, а селяни “не знали ще, де та дорога, по якій до бідацького вікна прийде радість”. Це, так би мовити, точка відліку, той грунт, на якому ще треба було засіяти зерна нового врожаю.
І ось уже юнаки та дівчата гуртуються для боротьби, вступаючи до лав КСМЗУ. Виразно звучать у романі мотиви ненависті молоді до режиму Пілсудського. Саме з науки ненависті виростало усвідомлення необхідності повалити клас експлуататорів,
Автор майстерно ліпить характери Надійки Тарасюк, Василя Свиридюка, Харитона Лищука, Калістрата Бичука та інших, причому персонаж розкривається через ставлення до навколишньої дійсності, через проблему вибору тих чи інших вчинків, самоутвердження особистості.
Зримо постає перед читачем постать учителя Данила Яковича Макаревича, організатора підпільного осередку в селі Омельному (нині Макаревичі), ідейного керівника Колківської політичної демонстрації. Він добре розуміє, що перемоги без жертв не буває, тому наполегливо готує маси до нелегкої боротьби за свободу і щастя.
“Мій бог, Текле, – правда, якої ще нема, моя релігія–щастя дітей... і без жертв–людської свободи!” Серед його заповідей дітям–завжди в житті триматися дружно, ненавидіти зло, усіляко захищати справедливість на землі. Все це дається у формі цікавих образних зіставлень людських стосунків зі світом природи. “То теж мав бути дуб, але... сконав через свою заздрісність. Хотів перехопити більше місця, а його зламав кремезний в”яз, що поруч росте. Так з людьми буває, Петрику. Коли хочуть чуже заграбастати, душаться самі у своїй власній захланності”.
Ретельно простежує автор прилучення усе нових борців до підпільної роботи. Ось Ганна Гузюк розносить листівки, у хаті Гриновичів виготовляє прапор. Цілком вмотивовано отой Ганчин острах, який полонив дівчину, коли вона побачила, що виготовлений нею з Варкою прапор майорить на тополі. Коли ж поліцейські, не маючи змоги зняти прапор, стали стріляти в нього, Ганна робить досить важливий висновок: “Якщо стріляють у матерію, значить, самі бояться...”
При характеристиці героїв, розстановці класових сил Інколи нелегко відразу визначити, до якого табору належить той чи інший персонаж. І в цьому бачимо прагнення автора не наклеювати ярлики, а показати своїх героїв у дії, дати їм змогу розкритися через їх вчинки. Так, наприклад, нареченого Надійки Івана Поліщука попервах зараховуємо до революційного табору. З часом читач починає усе більше сумніватися в Іванові, пізнавати його справжнє нутро і, нарешті, переконується, що Поліщук–перевертень,    запроданець, поліцейський агент.
Психологія начальника політичного відділу воєводської команди Зарем-6и досить виразно проявляється в його прагненні до наживи, в його блюзнірстві, дворушництві, цинічній філософії, яка не гребує ніякими засобами заради особистої вигоди і наживи.
“Не обов”язково любити того бога, якому молишся, – констатував Заремба, – важливо прижитися під його прихистком. І самому дияволу можна було б підсобити, якби він тільки завів до сейфа із золотом”.
Роман “Вруна” базується на широкій фактографічній основі. Більшість головних персонажів має конкретних прототипів, автор і не прагне видозмінити їх анкетні дані, достовірно відтворюючи життєві біографії. І від цього проймаєшся ще більшою довірою до зображеного у творі, в якому загалом вдало поєднані конкретні факти та події з авторським домислом. Письменник глибоко дослідив і переконливо від творив бурхливий і складний процес революціонізації мас, який став прологом Золотого Вересня.
Загалом же роман “Вруна” – цікава сторінка життя і революційної боротьби на західноукраїнських землях напередодні вікопомного Вересня.
Олександр РИСАК.
м. Луцьк. «Жовтень» №9, 1979

Істини загальновідомі, але корисні
У львівському видавництві “Каменяр” вийшла друком збірка своєрідних за формою коротких творів – “Пісня кленів” П. Маха. Це словесні пластичні пастелі, жанр, добре відомий з живопису. Як бачимо, пошуки форми, яка б відповідала спостереженому змістові, йдуть у різних напрямках. Але , хоч як парадоксально, форма ця впевнено тяжить до традиційності ( в найкращому значенні цього слова. ЇЇ ніяк не можна вважати здобутком тільки нинішньої прози.
Маргарита Малиновська
“Вітчизна” № 11, 1965
Подарунок школярам
Нещодавно вийшла у світ нова книжка,  добре відомого лучанам поета П.П. Маха – “Гостини в матері” (В-во “Веселка”, К., 1971).
Мова в ній іде про найвидатнішу українську письменницю-революціонерку, дорогу нашу землячку Лесю Українку. Автор робить, так би мовити, ліричну подорож у минуле поетеси й уводить з собою читача в різні маловідомі ситуації її життя.
Видана книжка в гарному художньому оформленні О.Талієва з великими ілюстраціями, що гармонують з волинським Поліссям, на фоні якого автор висвітлює свої теми. Дисонансом у цьому є тільки малюнок на обкладинці, що різко контрастними кольорами утруднює його сприймання.
“Гостини в матері” поділено тематично на три розділи. У першому, що має назву “В променях ранкових”, подається діалог маленької Лесі з бабунею Коржицькою, яка розповідає про мавок (“Віконечко”), далі в художній прозі автор знайомить читачів з враженнями і настроями поетеси як господарки “білого будиночка” (“Гсподарка” білого будиночка”), потім ідуть оповідання “Подарунок”, новела “Конвалія” і більші поезії “Без опікунки” та “Поклик”, в яких увага зосереджується на деяких інших фактах з раннього життя Лесі Українки.
 Другий розділ “Під небом дня” розміром найбільший у цій книжці. Виступає він під девізом “Чуєте мужній голос Лесі Українки”, і це вже говорить, що автор розгортає  тут фрагмент з життя й творчості Лесі Українки, які характеризують розквіт її таланту.
Починається розділ поемою “Скулинська казка” – фон “Лісової пісні”, а далі слідують поезія “Розмова”,  новела “З ночі” – відгомін Лесиного образка “Школа”, поезія “Захисток”, в основу якої покладено народний переказ  про ластівок у садибі Косачів, оповідання “В’юни”, пов’язане з приїздом  І.Франка у Колодяжне. Автор подає також поетичну розповідь “Рекрутська балада”, новелу “Тополя”, поезію “Згадання в Сурамі” – спогад про брата Михайла і поетичний роздум “Лесин кадуб”.
Третій і останній розділ – “Відгомін”, що, за словами автора, “народжується в серці повсякчас при зустрічі з місцями Лесиними”. Складається він з поезій “Нечимне”, “У Колодяжнім”, “Поліська балада”, “Нашепт”, “Гостини в матері”. Потім іде пісня з нотами для жіночого вокального ансамблю з ф-но “Мавки” (музика Б.Буєвського). кінчається цей розділ поезією “Дорога”, в якій автор говорить про своє спрямовання служити народові: “іду я в бій…”, “єдиний повелитель мій – народ”.
Книжка “Гостини в матері” упорядкована з винятковою любов’ю до Лесі Українки як талановитої поетеси-волинянки, полум’яного революціонера, вольової людини. Сповнений зворушливого почуття до неї, автор пише:

“Благословила Леся Українка
В дорогу довгих днів мої літа”,
“Мене, як сина, Леся Україніка
Виводила до щасної зорі” (“Дорога”).

Раз у раз автор впадає в Лесину ритмомелодику. Звертає увагу також, що він не розповідає, а малює різнокольоровими фарбами свої мініатюри, і від того вони набувають яскравішої виразності та сприяють кращому опоетизуванню образа поетеси.
Автор високо підносить революційні ідеї Лесі Українки, популяризує їх та взагалі ширше знайомить читача з творчістю поетеси. У цьому, слід зазначити, виступає і виховне значення книжки “Гостини в матері”.
Проте інколи, як і завжди то буває у письменників, мають місце у художніх творах менш вдалі елементи поетичної мови. У даному разі  прикладом можуть бути такі рядки з поезії “Гостини в матері”.

“І вона з собою має
Дорогі корали,
Що не кожен їх здобуде –
Мужність  й одержимість”.

Вважаємо, що одержимість, яка завжди є повним ступенем хворобливості, не можна називати дорогим коралом і ставити її поряд з мужністю.
Так само недоречним є бажання, висловлене в тій же поезії, “щоб зростали мудрі діти в Лукашів і мавок”, адже ж Мавки – не люди, а лісові русалки.
Слід би, на нашу думку, дещо змінити і в цьому місці згаданого твору:
“Не шукала собі тишку
В бурю революцій,
А ішла на барикади
З мечем Командора”, – бо на барикади годилося б іти не “з мечем Командора”, як у автора, а, наприклад, з шаблею Залізняка чи Шевченківського Яреми.
Це ж лісові русалки, які, за народним повір’ям, у воді не живуть і тому з дна виходити не можуть”. І вони не “чешуть пишні коси”, бо то властиве іншим русалкам.
Подібні закиди не знижують цінності цього видання. Деякі поетичні твори в ньому різними сторонами претендують на перше місце, як поеми “Скулинська казка”, “Поліська балада”, з прозових творів поряд слід поставити діалог “Віконечко”, новелу “Конвалія”, але й взагалі на кожній сторінці є своє привабливе, оригінальне.
Отож, уся книжка є гарною й потрібною, уся вона становить єдина ціла взаємообумовленість своїх складових елементів і безперечно, є добрим подарунком для читачів і насамперед для шкільної молоді.
В. Покальчук
12.02.1972 року
Пастелі пером
У Петра Маха вийшла третя книжка. Розрив між “Піснею кленів” і попередньою книгою — п’ять років. Прочитаєш у підзаголовку “пастелі” і мимоволі присуваєш чистий аркуш.
Перша сторінка... Пастель “Клени”. Поет ніби пірнув у віки народних мрій та уявлень про прийдешність, скристалізував їх з позицій нашого сучасника. Тут є справжня поезія, оземлена і чиста, з якої виринає манлива голуба дорога у далечінь, висаджена міцними кленами—людьми, що супроводять її, захищаючи “від лютого вітровію”: “...дорога... чимдужч помчалася у синяву манливу, але тепер, як пісню, на весь світ співала від душі: “Спасибі, клени!”
Поет не знижується до наївного примітивізму,  навмисного  сентиментального сюсюкання. Він хоче наповнити високе сьогодні і ще вище завтра красою поезії (“Мій космодром”, “Ластівка”, “Реквієм”, “Море”). Тому в книжечці тонке плетиво алегорій, символів, асоціацій. Здається, що вся природа в нього мислить, відчуває.
В більшості творів між собою борються два почуття, дві думки. В процесі цієї боротьби виявляється авторське кредо.
Символічний струмок, пориваючись туди, “де свіжість, де квітучість і снага братів-струмків дає в житті розраду”, натрапив на заїжджену та сумну дорогу. А тут ще й підвода навперейми мчиться. І струмок приймає виклик підводи-рутинера. В боротьбі аж “розвеселів... і вискочив у лоскотливі трави”.
“...Я стояв над ним схвильований такий, відчув його дихання свіжобистре і від душі промовив до струмка: “Я вчитимусь у тебе устремління!” Поетове “я” в пастелях часто виявляється безпосередньо, як авторське резюме: “Життям удушишся своїм, коли закрив його для себе, немов магнолію оту в кімнаті...” (“Магнолія”), “Знаю-бо: глибини сягне, хто у вир пірнає задля інших”! (“Молюска”). Поет широко використовує   народнопоетичну   лексику, вдається до прозаїзмів: “З телескопа ніхто не уздріє, як плаче зажурене сонце...” (“Сонце”); “Я став над ним схвильований такий...” (“Струмок”).
До якого жанру віднести книжечку пастелей? Гостра сюжетність, глибокий психологічний підтекст в них нагадує новели. Композицією та алегоричністю образів вони подібні до байок. Тонкий ліричний струмінь, внутрішній карбований ритм, глибока філософська задума споріднює їх з жанром ліричної поезії. А втім— це окремий, своєрідний жанр.
Степан ЗАБУЖКО.
«Жовтень» №2, 1966
Читсі роси
Його поезії не лише турбують мозок, а й бентежать серце, викликають певні почуття і настрої.
Ось зросла перед нами у всій своїй  величі й красі Вітчизна в образі отчого дому,  полум’яніє поетова Любов до неї, до її древньої історії, до народу.
Натхненно-урочистий ритм змінюється трудовим. Вирує нестримно життя. У цьому вирі людському, в завзятті робочих рук зростає й поетове натхнення.
Виростав у завзятті між людьми
Стартмайдан мого космодрому”.
(“Мій космодром”).
Коли поет говорить про свою матір, то ми розуміємо, що то слово і про мою та твою неньку, про всіх матерів світу, бо кожен найщиріші слова хотів би дарувати матері:
“Цілу й же, сонце, мамин слід,
Який проліг до серця мого...
Без крил її — важкий політ,
Без дум її — важка дорога!”. (“Матері”),
Щемливо завмирає серце, коли читаєш рядки “Посвітлів” про те, як під небом своєї Вітчизни падало від ворожих куль хлопченя, палало село і котилась по шляху   хлібина — символ життя і сонця. Багато ще таких хлопчаків  знищили чорні шуліки за полум’яні серця, що бились а їх грудях, за непокору, за Їх любов до Вітчизни.
Тужний настрій викликає спогад про Хатинь. В уяві виникає образ білоруського Полісся, і вчувається звук дзвонів, що переплітається з тривожним шумовинням сосен. Це було, це минуло давно. Але чому плакали у Сонгмі діти. чому палали мирні оселі? Бо хижий капіталізм залишився жити, і у В’єтнамі він справляв свій кривавий бенкет. Мужність і велич вчувається в наївно-простих словах  хлопчика-в’єтнамця, що а своїй людяності і любові до вітчизни піднявся  вище за дорослого  воїна - чужинця. Хлопчик Лі загинув,  але ім’я його, подвиг пішли у безсмертя;
“У бронзі, мармурі, граніті
Літа застигли...
Скільки їх!
І берег пам’яті підносить
Ріку безсмертя...”.
(“Посвітли”),
Кілька світанкових росинок — то поезія про красу рідного краю. Здається, що раптово опиняєшся десь на порозі весни, над тобою синьо височіє небо, пробуджується від зимового сну, молодіє природа.
“Вдарять грози, неначе
куранти, — І освітять весну молоду!”.
(“Куранти неба”).
Хвалою  волинському краю звучить пісня “Ожини”. І вчувається в цих простих словах гомін рідного Полісся, запах чорноокої ягоди. Пісню взяли до свого  репертуару багато колективів художньої самодіяльності, виконують її й професіональні співаки.
Поезія “За рікою, за сизим туманням...” веде нас теплим літнім вечором на “луг у розграї багатім”, де оживає спогад поета про юність. А “Голубий вітер” — думи коханої, що жде не діждеться свого милого і сумує біля віконця. Світлість і легкість вчувається в цій поезії.
Поетичні рядки автор виношує а серці ” народжуються вони інколи легко, в натхненні, а іноді у важкій праці безсонними ночами:
“Безсонні ночі дивляться в вікно,
Немов жінки, без докору і крику...
В одній Із них я виглядав, як гном,
А в іншої знайшов красу велику!”.
Такі думки викликала в мене нова книжка волинського поета Петра Маха “Світанкові роси”, яка щойно з’явилася на прилавках магазинів.
Тетяна МИСКОВЕЦЬ
«Мол. ленінець» 18 вересня 1973 
БЕРЕЗОЗОРІСТЬ ПОЕТА
Шанувальникам поетичної притоки літературного Дніпра вже добре відоме ім’я поета Петра Маха. Свого часу він видрукував тут твори оригінального жанру - пастелі з книги «Пісня кленів». Неподавно журнал подавав нові вірші Петра Маха, а також поетичні новели про Лесю Українку.
І ось нова зустріч з  поетом, у творчу доробку якого вже п’ять книг. У видавництві «Молодь» вийшла збірка пастелей Петра Маха “Вікна”. За обсягом вона невелика - всього 60 сторінок. Але скільки роздумів навівають оті філософічні замальовки словом, під котрими вирує розбурхана верліброва стихія! «Вікна» Петра Маха, як і попередні книжки «Пісня кленів» та «Поклін Джоконді», мають, якщо можна так сказати, своєрідне «скло», свій, ні на кого не схожий, вид. Поет прагне до широкої асоціативності, «просвічування» слова зсередини, оригінального образного орнаменту. Ось пастель «Небо», яку хочеться навести повністю:

«Впав
промінний бурштин
на соснові бори
- одізвались
скрипки надвечір’я.
І вітри голубі
із яруг у вишінь
полетіли,
щоб вмерти
у мандрах.
Ген,
за гір кавалькади,
червоний обруч
покотив
білокосе щодення.
І на мить
полишилося небо
бліде,
ані фарб,
ані зір пурпурових!
Я заплющивсь...
І дивна уява моя
відшукала
той пензель чарівний,
що забарвив
все небо
у колір новий,
колір весен
березозорий...
...І стікав із зірок,
як з беріз молодих,
сік пахучого сяйва.
Наче в небі побув
Ван-Гог       
 Лиш на мить...»
І отой «червоний обруч», котрий «покотив білокосе щодення», і «колір весен березозорий», і незвичайний погляд на небо - «стікав із зірок, як з беріз молодих, сік пахучого сяйва,» - все надає пастелі оригінального світовідчування. Коли я вже заговорив про вдалі поетичні деталі, то варто відзначити й такі: «Дороги з ночі виповзали, як з темної води вужі» («Дороги з ночі…) «Сонце лежало в кінці дороги, як маля на краєчку пелюшки» («Радість»), «...вечірком стихлим вибігли кущі до ріки, неначе потерчата...» («Дощ горнувсь»), «...журавлі - як крапки еліпсичні на голубім писанні неба» («А журавлі...») та інші. Поет то подидибує пахучі народні слова (пахтінь, невгамов’я, охолодь), то створює неологізми (березозорий, спогадок, жаданка, посвітли, гордоплесо, сніговидиво, лютень).
Книжкою «Вікна» Петро Мах довів, що тонкими пастельними фарбами можна малювати не лише картини природи, передавати певний настрій. Поет подав цілий ряд творів цього жанру на громадянські теми. Вагомі думки сконденсовані, наприклад, у пастелях «Спогадок у Бресті», «Урок Родена», «Чайки», «До Варшави берези ідуть...», «Він мав сорок доріг», «Діалог з Міцкевичем» та інших. Мах стисло, яскравими образами передає у кількох рядках те, на що інколи витрачають цілі сторінки.
Ось його «Чайки»:

« Над розговтаним озером
чайка.
Біля озера схилена жінка.
«Де моє чаєня?» - кигиче.
«Де синочок мій?» -
плаче.
Буря вбила мале чаєнятко,
а синочка
війна забрала.
Матері посивіли...
І - все! Коротко, зримо, майстерно: матері посивіли...
Пригадується з цього приводу відомий вислів Льва Миколайовича Толстого: «У всякому ділі краще трохи, та доброго, ніж багато, зате поганого. Теж і в книгах». Петро Мах, який від книги до книги підноситься по сходинках майстерності, як ні в чому іншому, знайшов себе в пастелях. І його поетичний голос звучить свіжо, самобутньо, звичайно, в рецензованій книжці є окремі недоліки. Деякі новації автора, на мою думку, незрозумілі, наприклад: вихлюй, сріблиння. Та то - невеличкі тріски на плесі чистого повесіннього струмка.
У “Вікнах” Петра Маха, навстіж відчинених для читачів, відчувається пульс сьогодення. Уболівання за проблеми космосу («Затинькала трава»), болюча згадка про війну («Хлібина»), замилування красою Лесиного краю (цикл «Нашепт казки») - ось яке світло проміниться з цих поетичних вікон. Сподіваємось, що вони полюбляться читачем.
М.Надбужанський
(Микола Гнатюк)
Доцент КДУ імені Т.Г. Шевченка
РЕЦЕНЗІЯ
на збірку поезій Петра Маха «Перші промені»
Перша збірка молодого поета Петра Маха справляє приємне враження. Автор входить в українську радянську поезію із своїм свіжим поетичним голосом. До позитивних якостей уже цієї першої книжки можна віднести оригінальність у побудові сюжетних віршів, уміння володіти найрізноманітнішими віршованими розмірами від строго-класичних до вільного. Різні і форми віршу - сюжетні, близько до невеликих поем, і балади, і ліричні мініатюри та кілька сонетів. Палітра молодого поета багата фарбами, у віршах немало справжніх цікавих знахідок. Взяти хочби картину старого Львова із вірша «Світанок на Замковій горі». Кілька рядків - і перед нами вся суть капіталістичного антагонізму:
Ось в центрі там квартали височать.
Це панський Львів, ненависний, блискучий,
На передмістях він немов зачах,
Хоч там живуть творці життя-робучі.
Квартали центру пнуться в небо, ввись,
Немов все сонце хочуть вбрати в себе...
Або ось зовсім інше - юне, безпосереднє і наївне звертання до серця:
Серце, ти ж дивись, не підведи!   
(«Серце»)
Вміле використання фольклорних мотивів дало змогу написати таке близьке по народної пісні закінчення:
А як осінь багряним дощем зашумить,
І зерно одвезе у комори ,
То мов листя з дерев на весінні у мить
Опадуть всі людські поговори…
Чи ось у вірші «Суниці» на диво світла і вдало знайдена кінцівка:
Суницями губи рясніли,
І я... нахилився до них.
Я не збираюсь цитувати всі найбільш вдалі місця із збірки Петра Маха. Це було б зайвим - вони говорять самі за себе. Хотілося б ще поговорити про інші сторони його творчості і більш детально зупинитись на окремих недоліках.
Тематика збірки охоплює найрізноманітніші сторони життя. Усі різнотемні твори поєднуються  юним баченням світу, безпосереднім і дійовим відчуттям дійсності.
Патріотичні мотиви поезій молодого поета глибокі і цільні. Особливо характерний для його творчості вірш «Повернення», це коли можна так висловитись, маленька поема про повернення на рідну землю з далекої заморської країни про глибоке і чисте почуття любові, яке  не витравлять із серця ніякі «красоти»   чужого раю, яке у розлуці зміцніло, стало більш усвідомленим. Жаль, що у ньому ще є технічні недоробки («нам не всміхнуться весни», замість природнішого «не всміхнуться нам весни»;  «сумно лежати в землі вдалині від своєї землі дорогої», чужорідні і несподівані рядки. «Оце й все, що сказати змогла ти мені, попрощалась: суло уже пізно»)... Крім всього вони відривають від загального змісту заключні слова: «Той, хто долі шукав у чужій стороні, зрозумів, що то значить Вітчизна».
Серед найкращих віршів варто відзначити три, що присвячені пам’яті Івана Франка. «Франкові сонети» (сонет), «Світанок на Замковій горі», «Франкове слово». Такого ж плану легенда про Лесю Українку теж непогана, але хотілося б прозового пояснення на місці епіграфа, де б була суть народного переказу в кількох словах.
Серед віршів про минуле Волині хвилюють ті, де постають деталі авторової біографії («Вітер», «Пастушки», «Над кобзарем»).
Теплий щирий відгук викликають вірші Маха, що розкривають глибину людських почуттів. Любов до матері, до коханої дівчини, щира дружба з ровесниками - усе це лягло в основу кращих поезій автора.
Виділяється хвилюючий пройнятий синівською любов’ю вірш «Мамо моя». Близький йому, але вже менш інтимний із широким узагальненням вірш «Материнська вірність».
У життя несеш ти серце в грудях
Матір’ю довірене навік.
Своєрідні поезії Петра Маха, що оспівують щире, вірне, чисте перше кохання. Кращі з них «Останній раз осяло сонце трави», «Немов сльоза дівоча...», «Вірність», «Сосна», «Суниці» та інші.
Основна особливість поезій Петра Маха це схильність до філософських роздумів і узагальнень. Це позначилось на більшості його віршів. І у поезіях про рідний край, і в тих, де поет замислюється над завданнями мистецтва, і в поезіях про людські взаємини Петру Маху властивий не простий показ фактів, а прагнення до висновків, точних і лаконічних. Цікава і типова з цього погляду «Легенда про Праксителя». Короткий висновок:
Художнику!  Творіння  ті лише нетлінні,
Що народила !х людська любов!» -
завершує всю попередню розповідь.
Такі в багатьох випадках прямі відповіді на поставлене перед читачем питання особливо чітко розкривають перед нами внутрішні причини, що народили поезію, її основу - авторське бачення світу. Із першої збірки ясно видно, наскільки вірно усвідомлює автор мету своєї творчості, на стільки дійово і рішуче шукає він ситуацій, деталей, образів, які б могли передати читачеві глибоко осмислені факти життя, навчили б читача любити рідну країну, працю, людей: «Родилась пісенька моя, щоб потом обливаться!» - так розуміє завдання своєї творчості. Петро Мах, прагне розкрити перед читачем серйозні глибокі проблеми дійсності.
Тамара Коломієць
Переді мною гарно оформлена книжка. Вона неподавно вийшла у Львівському видавництві “Каменяр”. Назва дуже, на перший погляд, і дивна і разом з тим таємничо-приваблива.
«Посвіт». Так, поет Петро Мах назвав свою книжку. Древнє українське слово. Він знайшов його десь у волинському селі і виніс в назву свого поетичного пориву, як сяйво світанку, як це світло, яке відбивається в хвилі  Світязя, як світло нового життя, як сяйво людських  сердець.
Назва книжки  і є своєрідним ключем до тих поезій, які ввійшли в неї.
Петра Маха я знаю давно, стежу за  його поетичним зростанням і відчувається , як від книжки до книжки голос поета мужніє, набирає нових барв, нових звуків, які він знаходить і утверджує свою власну дорогу в країні поезії.
Петра Маха як поета не можна відірвати від нашої рідної Волині. З-під високої зорі Лесі Українки вийшов його співучий талант. І це прекрасно, що традиції великої Лесі, так ніжно їх люблячи, оберігають, леліють поети-волиняни, сини цієї землі,  що її висока поезія кличе на нові незвідані стежки, що вона примушує високою громадянською мужністю говорити зі своїм народом.
Книжки поета – це осяйні блиски , які не гаснуть, тому що в них - горіння серця. Я повинен сказати, що Петро Мах цікавий прозаїк. Не так давно ми могли познайомитися з дебютом його в прозі – романом «Вруна», де він відкриває сторінки героїчної боротьби волинян в роки панування пілсудчиків.
Нова книжка. Здавалося б, що поет, видавши роман, вже й забуде поезію, але ні. Якраз тут і відчувся, я би сказав, своєрідний зліт його до нових осягнень творчого плеса. В кожній поезії, коли читаєш (вона розмаїта тут), ми відчуваємо радість оновленої землі, те, чим живуть його земляки. Та поет не замикається в вузьких рамках свого краю. Своїм зором вій бачить те нове, що прийшло на Волинь, він прокладає містки доброті, тому і почуття дружби таким прекрасним світлом пронизують книгу:
“Коні, коні - доріг перелопіт, -
Бій за Віслу, Варшави день,
І вечеря в мазурських хлопів,
Де, здавалось, ніхто не пройде...”
(«Нива спогадів»)
Громадянська лірика Петра Маха цікава й тим, що тут відчувається яскрава позиція автора. Як відомо, кожна поетична збірка відкривається програмною поезією. Такий вірш є і в книзі «Посвіт»:
«Я на рідній землі не пілігрим,
Не турист з оберемком вражень,
Я із неї росту антенами рим
В світ, що думу сучасну розкаже...»
(«Мій космодром»)
Як своєрідно переплавлена тема космодрому! Ми дійсно відчуваємо, що в поета, як і в тисячі його земляків, є отой стартмайдан для високих злітань в праці і пісні.
Невеличка мініатюра про пам’ять. Про цю пам’ять, яка завжди повинна бути в нашому серці:
«Так, до Пам’яті зовсім близько!
Не шукай випадкових тем,
Коли поруч живеш з обеліском,
Що у долю твою росте.
Не кажи голосного слова,
А на сповідь сюди прийди,
Де зоріє, мов клятва, основа
Од війни - до космічних див!»
Як економно сказано про те вічне, що у нашій душі жевріє, про біль нашої пам’яті, про те, як пролягає оця дорога з війни до сьогоднішніх днів, як ми повинні берегти священну пам’ять про незабутнє і героїчне.
Коли говорити про жанрові особливості книжки, то мені, насамперед хочеться наголосити на одному: Павло Григорович Тичина започаткував в українській поезії такий прекрасний жанр, як пастель. Відчуваючи глибоко живопис, він словом малював дійсно пастельними барвами своє відчуття і природи,  і порухів людського серця, і високих громадянських тем.
Я знаю, що Петро Мах полюбив цей жанр ще з студентських років, коли навчався у Львівському університеті. Він не побоявся піти за класиком нашої літератури - Павлом Тичиною. Ясно, що на цьому шляху десь були і втрати. Але в останній книжці ми справді відчуваємо як автор цей жанр пастелі зробив своїм. Ось вслухайтесь у “Сніговидово»:
“Замело мої стежини -
кучугуриться,
А на них твоє чекання
височіється.
Озовися-появися
з сніговидива,
Розбуди-но вітра дужого
добродійного.
Із дібров прнлине він,
тобою прошений, -
І відразу все довкола
переміниться,
Він дихне привітно людям -
зарум’яняться...
Оживуть мої стежини,
затепліються!»
І ще одне. Мені хочеться відзначити світлу і ніжну інтимну лірику поета. Вона дуже чиста, дуже прозора. Дійсно, вона проситься на музику. Недарма українські композитори часто звертаються до поезій Петра Маха і багато з них – відомі нині популярні пісні, як наприклад, «Питала мати в далини», «Ожини», «Вишивала мати зозуленьку»,  «Сон-трава» і т.д.
З душевним трепетом я завжди вслухаюся в слова:
«Питала мати в далини,
Мов чайка сивої тривоги,
Чом не вертаються сини,
Чом не вертаються сини
З війни до рідного порога?»
Ростислав Братунь
Своєрідність поетового плеса
Переді мною гарно оформлена книжка. Вона неподавно вийшла у Львівському видавництві “Каменяр”. Назва дуже, на перший погляд, і дивна і разом з тим таємничо-приваблива.
«Посвіт». Так, поет Петро Мах назвав свою книжку. Древнє українське слово. Він знайшов його десь у волинському селі і виніс в назву свого поетичного пориву, як сяйво світанку, як це світло, яке відбивається в хвилі  Світязя, як світло нового життя, як сяйво людських  сердець.
Назва книжки  і є своєрідним ключем до тих поезій, які ввійшли в неї.
Петра Маха я знаю давно, стежу за  його поетичним зростанням і відчувається , як від книжки до книжки голос поета мужніє, набирає нових барв, нових звуків, які він знаходить і утверджує свою власну дорогу в країні поезії.
Петра Маха як поета не можна відірвати від нашої рідної Волині. З-під високої зорі Лесі Українки вийшов його співучий талант. І це прекрасно, що традиції великої Лесі, так ніжно їх люблячи, оберігають, леліють поети-волиняни, сини цієї землі,  що її висока поезія кличе на нові незвідані стежки, що вона примушує високою громадянською мужністю говорити зі своїм народом.
Книжки поета – це осяйні блиски , які не гаснуть, тому що в них - горіння серця. Я повинен сказати, що Петро Мах цікавий прозаїк. Не так давно ми могли познайомитися з дебютом його в прозі – романом «Вруна», де він відкриває сторінки героїчної боротьби волинян в роки панування пілсудчиків.
Нова книжка. Здавалося б, що поет, видавши роман, вже й забуде поезію, але ні. Якраз тут і відчувся, я би сказав, своєрідний зліт його до нових осягнень творчого плеса. В кожній поезії, коли читаєш (вона розмаїта тут), ми відчуваємо радість оновленої землі, те, чим живуть його земляки. Та поет не замикається в вузьких рамках свого краю. Своїм зором вій бачить те нове, що прийшло на Волинь, він прокладає містки доброті, тому і почуття дружби таким прекрасним світлом пронизують книгу:
“Коні, коні - доріг перелопіт, -
Бій за Віслу, Варшави день,
І вечеря в мазурських хлопів,
Де, здавалось, ніхто не пройде...”
(«Нива спогадів»)
Громадянська лірика Петра Маха цікава й тим, що тут відчувається яскрава позиція автора. Як відомо, кожна поетична збірка відкривається програмною поезією. Такий вірш є і в книзі «Посвіт»:
«Я на рідній землі не пілігрим,
Не турист з оберемком вражень,
Я із неї росту антенами рим
В світ, що думу сучасну розкаже...»
(«Мій космодром»)
Як своєрідно переплавлена тема космодрому! Ми дійсно відчуваємо, що в поета, як і в тисячі його земляків, є отой стартмайдан для високих злітань в праці і пісні.
Невеличка мініатюра про пам’ять. Про цю пам’ять, яка завжди повинна бути в нашому серці:
«Так, до Пам’яті зовсім близько!
Не шукай випадкових тем,
Коли поруч живеш з обеліском,
Що у долю твою росте.
Не кажи голосного слова,
А на сповідь сюди прийди,
Де зоріє, мов клятва, основа
Од війни - до космічних див!»
Як економно сказано про те вічне, що у нашій душі жевріє, про біль нашої пам’яті, про те, як пролягає оця дорога з війни до сьогоднішніх днів, як ми повинні берегти священну пам’ять про незабутнє і героїчне.
Коли говорити про жанрові особливості книжки, то мені, насамперед хочеться наголосити на одному: Павло Григорович Тичина започаткував в українській поезії такий прекрасний жанр, як пастель. Відчуваючи глибоко живопис, він словом малював дійсно пастельними барвами своє відчуття і природи,  і порухів людського серця, і високих громадянських тем.
Я знаю, що Петро Мах полюбив цей жанр ще з студентських років, коли навчався у Львівському університеті. Він не побоявся піти за класиком нашої літератури - Павлом Тичиною. Ясно, що на цьому шляху десь були і втрати. Але в останній книжці ми справді відчуваємо як автор цей жанр пастелі зробив своїм. Ось вслухайтесь у “Сніговидово»:
“Замело мої стежини -
кучугуриться,
А на них твоє чекання
височіється.
Озовися-появися
з сніговидива,
Розбуди-но вітра дужого
добродійного.
Із дібров прнлине він,
тобою прошений, -
І відразу все довкола
переміниться,
Він дихне привітно людям -
зарум’яняться...
Оживуть мої стежини,
затепліються!»
І ще одне. Мені хочеться відзначити світлу і ніжну інтимну лірику поета. Вона дуже чиста, дуже прозора. Дійсно, вона проситься на музику. Недарма українські композитори часто звертаються до поезій Петра Маха і багато з них – відомі нині популярні пісні, як наприклад, «Питала мати в далини», «Ожини», «Вишивала мати зозуленьку»,  «Сон-трава» і т.д.
З душевним трепетом я завжди вслухаюся в слова:
«Питала мати в далини,
Мов чайка сивої тривоги,
Чом не вертаються сини,
Чом не вертаються сини
З війни до рідного порога?»
Ростислав Братунь

Луцьк
Шопена, 11
тел. 2-42-37

Редактор Петро Мах
Засновник -  обласне управління культури та обласна наукова бібліотека.
Реєстраційне свідоцтво ВЛ № 070
від 16 червня 1995 року
Обсяг  - один друкований аркуш
Діапозитиви виготовлено компютерним відділом обласної бібліотеки для юнацтва - відповідальна зав. відділом Н.О. Читкайло. Набір та верстка - Борошук О.С.
Віддруковано з готових діапозитивів у Волинській обласній друкарні, м. Луцьк, проспект Волі, 27.
Газета вихолдить один раз на 2 місяці.
Замовлення №                                               Тираж 300