Або погибель, або
 перемога -
Сі дві дороги перед            
нами стане...
Котра з цих двох            
нам судиться            
дорога?
    Д  а  р  м  а!
Повстанем, бо душа повстане.

    Леся УКРАЇНКА

Січень-лютий 2005 року
іван чернецький
Народився 23 грудня 1935 ро­ку в с. Злоєц на Холмщині. На початку 1945 року сім’я приму­сово переселена в с. Біляївку на Херсонщині. Там пішов до 1-го класу, а 10-й закінчив у Луцькій середній школі № 1. Потім на­вчався на історико-філологічному факультеті Луцького педін­ституту ім. Лесі Українки.
Вчителював на Одещині й Во­лині, працював у Волинському краєзнавчому музеї та Луцькій міськраді. Останні 20 років - робота в обласній організації Товариства книго­любів.
Поет, прозаїк. Член НСПУ з 1981 р. Лауреат обласної літературно-мистецької премії їм. Агатангела Крим­ського.
Окремі твори перекладені російською, білоруською, польською мовами.
ТВОРИ
Заручини: Поезії. - Львів: Каменяр, 1969. - 36 с. Зелені хатинки: Поезії. - К.: Веселка, 1978. - 12 с. Двоколос: Поезії. - Львів: Каменяр, 1980. - 79 с. Зірниці: Поезії. - Львів: Каменяр, 1985. - 70 с. Переклик: Поезії. -К.: Рад.письменник, 1988. - 86 с. Незрозумілий цей Ілько: Оповідання. - Львів: Каменяр, 1989. - ЗО с.
Читаночки: Поезії. - Луцьк: Надстир’я, 1992. - 14 с. Що повіз автомобіль: Поезії. - Луцьк: Надстир’я,  1996. -20 с.
Сльоза: Поезії. - Луцьк: Вежа, 1997. - 64 с. Подарунок для Іванки: Оповідання. — Луцьк: Надстир’я, 2001. - 44 с.
Письменники Волині (члени Національної Спілки письменників України)
Луцьк, 2003 р.
Усміхнена муза Івана Чернецького
У народі кажуть, що життя прожити – не поле перейти. Люди щодня у клопотах. Хтось радіє, а хтось сумує, хтось відпочиває, а хтось натхненно працює. Кожному потрібна розрада, добре слово, гарна новина, а може, трохи гумору. Іван Чернець­кий стверджує, що жити з гумором легше.
Пан Іван - шанована у творчих колах людина, член Наці­ональної спілки письменників України. Для читача – серйоз­ний автор, для домашніх – відповідальний чоловік, хороший наставник дітям та внукам. І кожен погодиться, що мова його пересипана дотепними афоризмами. Він надзвичайно тон­ко відчуває слово. Про себе каже, що наодинці вдумливий та серйозний. За гороскопом – Козеріг. Отож, впевненість у собі, відповідальність, наполегливість у досягненні  своєї  мети і, звичайно, дотепність – ось риси, притаманні людям цього знака.
У минулому Іван Чернецький – сумлінний учень, ще у дитинстві пробудилася у нього любов до поезії, а в юності не тільки писав вірші, але й відвідував літературне об’єднання.
Також захоплювався футболом та грав у духовому оркестрі. На гумориста схожим аж ніяк не був. Життя вносило свої корективи, складалося із комічних випадків, які юнак почав помічати у побуті. Його проникливість як гумориста виявила­ся вже у тому, що він відчував ці смішні ситуації. Колекціону­вати всілякі бувальщини, небилиці пан Іван почав, ще будучи студентом історико-філологічного факультету Луцького пе­дагогічного інституту. Причому, стверджує, ніколи не дописував, не дофантазовував побачене чи почуте. А комічні си­туації здебільшого траплялися у транспорті. Він їх ще назвав «підслуханими  розмовами». Ось одна з них – під назвою “КУЛЬТУРНИЙ”.
“ - Вибачте!
- Нема за що.
- Як нема за що? Я вам наступив на ногу.
            - Ет, велике діло.
            - Велике – не велике, а культурна людина повинна вибачитися. А я вважаю себе саме такою людиною.
            - Воно то так, але культурна людина свою культуру не афішує.
- А що ви цим хочете сказати? Я що, по-вашому – хам?
            - Нічого я не хочу сказати.
            - Як нічого, коли ви вже сказали.
            - Та нічого я не сказав, і взагалі, відчепіться від мене!
            - Ти бачиш, я до нього чіпляюся. Сам обізвав мене хамом - і я до нього чіпляюся.
- Ще раз прошу: відчепіться від мене!
            - Ох-хо-хо, яка недоторкана особа! Чи не де­путат часом?
            - Ну, ви справді причепилися, мов той реп’ях.
            - Що?! Який реп’ях? Та хай до тебе собаки чіпляються, депутат нещасний!
- Ну, знаєте, добродію, це вже занадто.
- Що - занадто? Бачиш, довели народ до руч­ки, а самі, нахалюги, до нових виборів готують­ся. Шкода, що мені виходити зараз, а то я пока­зав би тобі вибори!..”
Чимало телефонних розмов Іван Чернецький запи­сує як гуморески. А люди не помічають смішного в своїх розмовах, живуть у напускному, до неможливості насто­роженому середовищі, а довкола так багато сміху, варто лише озирнутися та прислухатися. Саме життя іноді схо­же на гумористичну бувальщину. Так трапилося і з пись­менником, коли він вступав до вузу. З дитинства зброєю у нього було слово. Після закінчення школи вирішив ста­ти журналістом. З мріями про незвідане та прекрасне подався до столиці, щоб все належно та офіційно заре­єструвати. А правильніше буде сказати: повезли вони з товаришем документи до університету імені Т. Шевчен­ка. Нічого трагічного в дорозі не трапилося. Успішно діс­талися до ще оповитого таємницями для школярів на­вчального закладу. І ось приймальне відділення. Доку­ментів на факультет журналістики не прийняли, адже хлопці не мали посвідчення про повне медичне обсте­ження. Не хотілося повертатися додому по довідку, по­далися мрійники ні з чим до свого міста та віддали свої горе-документи у рідний педінститут. А життя могло б скластися по-іншому. Виявляється, доля зіграла злий жарт. Лише тепер, у зрілому віці, Іван Чернецький погоджується з тим, що, мабуть, інакше й бути не могло. Він потрібен тут, у когорті волинських письменників, щоб жити, творити та сіяти дотепне слово серед друзів-земляків. Недаремно ж його жарти Петро Мах називає «усмі­хненою музою». Розмовляючи з письменником, я пере­коналася, що, окрім того, що він прекрасний гуморист, він справжній філософ. Пан Іван ділиться секретом, що іноді свої роздуми він довіряє лише собаці, який чує, але не розповідає нікому. Так з’явився цикл «Дружні розмо­ви з Сірком». Скажете, дивак-чоловік. Та ні ж бо. Усі ті роздуми гумористичні. Іноді хочеться навіть над собою покепкувати. А хто в такий динамічний час стане слуха­ти? От і знаходиться один вдячний слухач, який за шма­ток м’яса та за увагу вислухає всі дотепи господаря.
Письменник акцентує на тому, що комічне завжди межує з трагічним. Одного разу товариш попросив по­їхати з ним до Києва на конференцію. Двоє друзів-студентів вирішили підтримати знайомого. Поїхали втрьох. Щоправда, делегований мав відрядження, а Іван Черне­цький та його знайомий поїхали до великого міста за власний кошт. У Києві їх впізнали, студентську ініціативу належно оцінили та виділили відрядні кошти. Але місця у готелі для двох друзів не було. Постала проблема, де ж пересидіти ніч. Запропонували їм більярдну кімнату. Довелося провести жеребкування, хто спатиме на неве­ликому дивані, а хто на більярдному столі. Іванові Чер­нецькому довелося провести ніч на столі. Письменник зізнається, що після цього випадку він перестав поважа­ти гру, яка до того часу йому здавалася дуже цікавою. Але, побувавши на конференції, друзі почули доповіді шанованих та знаних в Україні письменників. Вражені від почутого та задоволені від побаченого, студенти повер­нулися до Луцька, навіть втоми ніхто не відчував, але у більярд грати перестали.
У колі друзів пан Іван любить сказати щось дотепне, пожартувати, бо ж добре володіє словом. Та одночасно він застерігає, що з жартами потрібно бути дуже обере­жним, адже є люди, які не розуміють гумориста-співрозмовника. Письменник каже, що гуморист не повинен бути весельчаком. Коли трапляється співрозмовник, який аб­солютно не розуміє дотепів, – це найбільший ганж у особистості. Такі люди замкнуті та самотні. Коло їх зна­йомих дуже обмежене. Життєвий досвід показує, що надміру серйозні люди часто хворіють. Іван Чернецький каже, що з ними важко спілкуватися, і він таких остеріга­ється.
Є у суспільстві така категорія людей, яких письмен­ник дуже любить та поважає. Це – маленькі філософи. Він вміє бавитися з ними, розуміє їх проблеми, намага­ється допомогти. Малеча горнеться до сивочолого діду­ся. Діти до нього звертаються по-різному: дід, дід Іван, або просто – Чернецький. Навіть дружина робить зауваження, що він збирає довкола себе дитячі гурти. Але для пись­менника дитяче то­вариство цікаве. На­віть збірки для дітей з’явилися, також з елементами гумору. Ось, наприклад:
Мій трирічний син Ігор бешкетує.
            - Не  бешке­туй,  Бозя   буде сваритися, – кажу йому, пока­зуючи на ікону в кутку кімнати.
            - Бозя пішла корову доїти, – відповідає Ігор, показуючи на бабусю, яка пішла з дійницею до хліва.
Подумав я: справді, кожна мати – свята.
Збірка віршів «Що повіз автомобіль» для дітей дошкі­льного та молодшого шкільного віку вже давно знайшла свого читача, адже з’явилася ще у 1996 році. Сьогодні колекція поезії для малят у письменника набагато біль­ша. Іван Чернецький навіть молитву написав для дітей, щоб просили у Бога захисту та добра:
Сходить сонечко ласкаве,
Уставати саме час.
Ми ростем батькам на славу.
Господи, помилуй нас!
Наче кетяги калини,
Що красиві й без прикрас.
Ми – малята України.
Господи, помилуй нас!
Іван Чернецький живе з гумором, бо так легше до­лати негаразди та журбу. Сміх - це здоров’я, напов­нення організму новою позитивною енергією, це жи­виця для психіки і хороший спосіб зняття стресів. Але, безперечно, вміти веселитися та веселити оточуючих - це дар. У Івана Чернецького спадковість зіграла свою роль, адже його мама вміла тішити оточуючих добрим та дотепним словом. Вона виростила письменника, який рівноцінно володіє серйозним та гумористичним словом.
Оксана Новосад
Аверс-прес. – 2003. –
27 березня
Прагнення власного неба
Іван Чернецький. Переклик. К.:
Радянський письменника, 1988
Слово «переклик» доволі точно відбиває змістову наповненість книжки Івана Чернецького, де мовби перегукуються літа й імена, думки й почуття.
Болючій правді дивимося в очі,
у правоті своїй несхитні та суворі,
і тямимо, що найстрашніший злочин -
перед підлотою згинатись у покорі.
Ця поетично узагальнена ознака нового часу знаходить своє конкретніше розкриття у вірші «Смерть персонального пенсіонера», де поряд з «материнською, чорною домовиною» стоять «безкровне 33» і «таємниче 37».
Поезії «До питання про культ», «Добродій», «Був чоловік чоловіком...», «Про совість» сьогодні можна назвати «анти-застійними». Проте написані вони не на загальній хвилі суспільного і творчого піднесення, а раніше – на тогочасну «злобу» дня. До попередніх збірок ці вірші, зрозуміло, не потрапили.
Історична давнина Волинського краю, монологи-сповіді людей мистецтва становлять другу тематично-ідейну лінію збірки — «Володимир-Волинський», «Слово про Луцьк», «Сповідь Івана Сірка», «Воскресіння», «Співак», «Монолог Олександра Архипенка», «Балада про татарські очі».
Та при всьому цьому Іван Чернецький залишається поетом-ліриком, котрий уміє опоетизувати «грибні, суничні, в голубих льонах» наймення поліських сіл, які «ростуть в любов, надію і довіру», не боїться висловитися майже банально («Тебе не позабуду я ніколи»), якщо за словами стоїть зрима життєва реальність.
Звернули літа на літо,
із полудня повернули,
роботи ще і роботи,
аби лиш зумів та встиг.
Вдивляюся у прийдешнє,
оглянувшись у минуле:
чи йшов я з літами в ногу,
чи, може, за ними біг.
Короткі вірші-роздуми розділу «Спалахи», легка іронія, навіть самоіронія, непідробна схвильованість поезій, в яких автор торкається болючих точок суспільного життя, – такий переклик поетичного слова засвідчує прагнення Івана Чернецького до якнайповнішого самовираження, прагнення власного творчого неба.
Гей В. При світлі сивої роси –
Луцьк, –  2001
Творчість І.Чернецького в школі
Серед імен письменників, чия творчість і життя пов’язані з Волинню, доробок Івана Чернецького стоїть в одному ряду з книгами О.Богачука, П.Маха, Й.Струцюка, В.Лазарука. Близькі за віком, майже ровесники, вони дійшли свого повноліття, коли відбувалися благотворні зміни в нашому суспільстві, у час, що його тепер образно називаємо «хрущовською відлигою». XX з’їзд КПРС вселив надії на послідовне відновлення ленінського обличчя соціалізму. У мистецькому світі і в літературі зокрема молодо і дзвінко заявив про себе новий призов часу - «шістдесятники», їх твори були народжені найперше громадянським болем за потоптану правду, бажанням допомогти їй піднятися з колін. Отоді й вийшов уперше на люди зі своїм поетичним словом Іван Чернецький. Саме цю обставину й має враховувати вчитель, коли береться знайомити учнів з творчістю письменника.
З огляду на те, що серед усіх дефіцитів, які склалися в 70-80-х роках, найбільшим, найгострішим є дефіцит духовності, доцільно зосередити учительсь­ку увагу насамперед на творах, що пробуджують людську совість, формують громадську свідомість, несуть у собі заряд гуманізму та історичної пам’яті.
До таких, на наш погляд, належать оповідання із книжки «Незрозумілий цей Ілько» (1989). І хоч збірка адресована дітям молодшого шкільного віку, такі речі, як «Кроква», «Муха», «Крадені яблука» та ін. дуже добре можуть прислужитися на уроках позакласного читання і в 5-х класах, якщо тематично ці уроки будуть зорієнтовані, скажімо, на виховання милосердя, доброти, совісності, порядності (а чи не цим ми сьогодні повинні керуватися найперше?). Та, власне, вся збірка заслуговує на те, щоб скласти матеріал і для окремого уроку.
...Лідер ватаги сільських хлопчиків Ілько, як і його ровесники Ромко, Ігор, Богдан, допитливо вдивляються у життя, і воно дає їм серйозні уроки мудрос­ті і моралі.
Повоєнне дитинство було скупе на радощі. Отож, і герої оповідання «Кро­кви» всенькі свої канікули якщо не купались в ставку, то крутились коло Грецмана, що будував хату. Старе подружжя Грецманів прибилося в село одразу після війни, і хлопців манила загадковість чужого життя. Невже справді мають сина-капітана, що «служить в армії десь аж у Німеччині» - адже не можуть так бідувати батьки радянського офіцера? А ще цікаво було зробити якусь ка­пость біля будови, де хлопці не раз самі підсобляли, бо тоді Грецман маявся з «чудернацькими промовками й заклинаннями». І це дуже тішило малих збитошників. Та от одного разу Ілько - отой самий, що «серед хлопців найстар­ший і найсильніший, що вміє ходити на руках зверх ногами», побачив старих у тяжкому горі. Вони ридали над похоронкою, і крізь шпаринку в стіні хлоп­цеві було видно, як мокрі очі батька «німотно кричали в безвихідь» Страх і жаль обняли малого, «щось здушило в горлі». Здивовані товариші дивилися в зів’ялу Ількову спину і зрозуміли: «Ілько плаче”. На оцьому закінченні твору і акцентуємо увагу вихованців, запитавши, про що йдеться в оповіданні, поставимо запитання: «Над чим заставляє задуматися читача автор?» Спрямуємо думки учнів у такому плані: кожен мусить пам’ятати, що живе не сам по собі, а серед людей, що розуміти стан того, хто поруч, – головне правило людсько­го співжиття. А ще уточнимо, якою ж людиною був сам Ілько. Не лише силь­ною волею та ходінням на руках вабив товаришів до себе. Здатність співпере­живати, співстраждати говорить про вразливу душу хлопця, глибину його су­мління, внутрішнє благородство, які соромився виказувати на людях і прихо­вував за маскою удаваного зухвальства. Тим то й незрозумілий іноді він своїм товаришам.
«А нам, діти, після спільної роботи над текстом, стало добре зрозуміло, хто він - оцей самий Ілько», - підсумовує вчитель колективний пошук і пропонує підтвердити зроблені висновки на основі останнього оповідання, що да­ло назву всій книжці.
І учні переконуються, що не помилились, шукаючи відповіді на такі запитання:
1.     Чому Славко, не маючи лиж, пішов з товаришами на прогулянку пішки?
2.     Як Ілько здогадався, що Славкові хочеться покататися на лижах ще до прохання того прокласти лижню?
3.     Чому змінили своє ставлення до Славка інші хлопці?
4.     Чи можете пояснити Славкові, чому такий несподіваний у своїй поведінці Ілько?
Чи ненайбільше до вподоби малолітнім читачам припаде оповідання «Му­ха». Після самостійного ознайомлення з його змістом зажадаємо від учнів ви­класти свої міркування з приводу того, чому Ігор і Богдан так запопадливо ви­кидали із-за пазух грушки, які нещодавно взяли самі з пелени баби Федори. Взяли, – отже, погодились на бабину пропозицію «куди-небудь далеко завес­ти» собаку Муху. Але зацькована бабою тварина так зраділа новому товариству, що всією поведінкою виказувала повну довіру і вдячність, «стала тертись своєю мордочкою об Богданову ногу», «качалась по траві, аж скімлила від задоволення» .
За всіма цими штрихами мають учні уважно простежити і, звичайно, зробити висновок, що хлопці вжахнулись власної «чемності» щодо баби Федори, бо то, власне, була готовність піти на підлість.
Коли ж Богданова мати розсердилась на сина за те, що привів Муху додому, хлопчина остаточно підтвердив свій вибір між злом та добром, між непо­рядністю і благородством: утік з дому і заснув сном праведника, прив’язавши до ноги собаку. Побачивши таке, мати змирилася з новобранкою свого двора. Син ріс таким, що материнське серце за нього могло бути спокійним.
Дід Мефодій із «Крадених яблук» теж дає читачеві прекрасний урок доброти і людської щедрості, як дав його нетерплячому Ількові, що потай узявся порядкувати у чужому садку. Який сором і внутрішній неспокій і біль непоко­ять хлопця, коли його дід щедро вгощав товаришів запашними яблуками сам.
Звичайно ж, Івана Чернецького представляємо учням насамперед як поета. І якщо комусь не вдасться виділити окремий час на аналізовану нами прозу, то нехай вона, бодай, складе той матеріал, що оживить обов’язкову бесіду про становлення людської і творчої особистості автора. Хай пізнають учні в рове­сниках письменника його самого, вдумаються в сумні реалії повоєнного ди­тинства, а ще – нехай відчують мудрість української народної моралі, яка формувала здоровий дух дітей війни на тій закордонній для нас тепер Холмщині так само, як на всій Україні.
Тут дуже бажана аналогія з такими блискучими творами, як «Климко», «Вогник далеко в степу» Григора Тютюника, «Мовчун» Віктора Близнеця. Наголосимо, що волинському автору пощастило сказати своє слово про благоро­дні поривання і незамуленість юних душ свого покоління.
За орієнтирами, на які ми вказували, підходимо і до підбору поетичних творів, що мають стати темою предметної розмови на уроках. Про збірки пое­зій «Заручини» (1969), «Двоколос» (1980), «Зірниці» (1985) варто сказати як про стан творчих шукань. Поет віддав певну данину моді, а то й кон’юнктурі, але все краще з попереднього доробку відібрав для книжки «Переклик» (1988). На ній і зупиняємо свою увагу. Вважаємо, що в основу уроків, присвя­чених літературі рідного краю, мають бути покладені насамперед ті твори, які доносять до читача голос своєї землі, її історії, неповторність пахощів і барв природи.
Виходячи з того, що у великій літературі волинським темам не дуже-то пощастило, варто в 6-7 класах познайомити учнів із віршем «Володимир-Волинський».
Уже з першого прочитання учні вловлюють той патріотичний настрій, той дух захоплення і гордості, яким пройнято поезію від першого рядка і до останнього.
«Так, - підкреслить вчитель. - це ви, діти, є спадкоємцями тих неповторних «босоногих оратаїв», що ставали «під гартований меч» тих славних Зод­чих, чиї творіння пережили віки. То ж як не прилучитися нам до благородної схвильованості автора?» Розшифруємо також, що стоїть за першими рядками вірша «Понад Бугом і Лугою котиться вража погоня, вкотре в землях дуліба ширяє ненависний смерч», спонукавши учнів взяти історичні матеріали, при­наймні газету «Радянська Волинь» за 1988 рік (і обов’язково – ст. В. Рожка «Писемні пам’ятники тисячоліття», «Радянська Волинь» від 19.08.1989р.). Перейдемо разом з класом містком історичної пам’яті, замислившись над сло­вами: «З перехресних доріг крізь літа берегами – лугами многомовно ішла йо­го слава на тисячі миль», і донині болить його рана – фашистський концтабір, – і донині печуть його серце «колючі дроти».
Звернувши увагу на те, як продумано дібрана лексика допомагає відтворити історичний колорит («сталеві щити», «стальний град», «смерд-холоп» та ін.), віддаємо належне майстерності автора, зокрема в доборі містких за зміс­том метонімій:
За насущного шмат,
І за себе в собі, і за Слово,
І за горде наймення своє на скрижалях звитяг
розправлялися спини.
Добре ув’язати з аналізом вірша «Володимир-Волинський» і поезію «Сповідь Івана Сірка». У програмах з літератури саме в 6-7 класах особливо відчу­вається брак історичної тематики, і природно прагнути до її заповнення. У да­леке ХVІІ століття, позначене для України непростими історичними поворотами, учитель заведе підлітків знову ж через допоміжний матеріал, який най­простіше взяти в публікації Олени Апанович «Козацька республіка» («Радян­ська освіта» від 26.09.89).
Доречно використати як картину Репіна «Запорожці пишуть листа турець­кому султанові», так і текст самого листа, авторство якого певною мірою пов’язують з Іваном Сірком. Вісім разів обирали козаки Сірка кошовим отаманом, цінуючи талант полководця і людську справедливість. Таке визнання прийшло не саме собою, хоча з глибини історії дійшли відомості про докори сумління, що їх відчував козацький улюбленець. Даючи не одну відсіч тата­рам, козаки водночас визволяли з полону своїх і не дозволяли нікому утвер­джувати зраду рідної землі. Але трапилось так, що невільники-українці, пере­буваючи довгий час у полоні в татар, завели собі на чужині сім’ї та господарс­тва і відмовилися повертатися на Батьківщину. Ось тоді Сірко дав наказ порубати братів по крові, щоб не плодили вони яничарів і не соромили колишньо­го товариства.
Вихований на загальнолюдській моралі отаман відчуває, що вчинив непоправний гріх.
Іван Чернецький у «Сповіді Івана Сірка» зумів глибоко передати внутріш­ню драму свого героя. Як людина, Сірко визнає, що йому доведеться йти «в пекла безмірну кару», а як український патріот, знаходить оправдання своїм діям, бо «збасурманені брати – то яничари, то мати зганьблена, то сльози і журба». «Сивий дощ», що проллється на степи після останнього походу кошового, – то наче прощення його душі, відпущення гріха силами неба.
У 8-9 класі нам здається за доцільне опрацювання пейзажної лірики із віршів «Тут - полісся», «Розчісують дубам зелені гриви...», «Картоплю викопано. Можна й по гриби». Віє чарами волинського лісу, добре знайомого чи не кожному з дітей. То ж дамо простір дитячий уяві, нехай воскресить вона пережиті враження, і запитаємо: «Які рядки поета найбільш співзвучні вашим власним відчуттям?» Ну, звичайно, знайдуться у класі такі, що розкажуть, як «в тумані навіть голос гусне» і як слухали «Концерт на кожній гілці», і як «з купини збігає мох рудий». Отож, подивуймося разом, яке зірке око в поета, як вихоплює воно промовисті деталі з довколишнього світу, що дають змогу читачеві побачити розкішні картини лісового царства.
Цінувати радощі життя у його найскромніших і водночас поетичних проявах вчать вірші «Жайвір», «Якісь дивовижні квіти...», «А хто там в перинах ніжиться». Важливо скерувати роботу над названими віршами так, щоб діти відчули в них порухи людської душі, сповненої ніжністю і любов’ю до світу, в якому живемо, красу й багатство якого так нерозумно недобачаємо і недооцінюємо.
У 9-10 класах варто спинитися на віршах, що заставляють задуматись над соціальними змінами в нашому житті, сприяють становленню громадянської позиції. «Болючій правді дивимося в очі», - каже поет від імені своїх сучасників, своїх співвітчизників, і вчителю просто необхідно затримати найдовше думки учнів на подальших словах цього вірша про те, що «найстрашніший злочин - перед підлотою згинатись у покорі». Можна й посперечатися з авто­ром відносно того, що «Крокуємо під світлими вітрами, і легко нам із вірою в дорозі». Зайва довірливість, прямолінійність гасел, на жаль, часто заводила на манівці.
«Смерть персонального пенсіонера», написана в 1965 році, звучить актуально й сьогодні, бо хоч скільки вже правдивих слів мовлено про неправедні пі­льги вчорашнім катам невинних жертв і світочів правди, вони й далі живуть у достатках і комфорті. Залишається одна кара - муки їх власної совісті, а від цього нема куди заховатися. Нова доба несе грізний вирок усім, хто тримаєть­ся старого, і вони вистояти вже не в силі.
У 10-11 класі потрібно виділити час для роботи над поезіями, що спонукають учнів уважно вдивлятися в постаті славних предків, по-належному оці­нити їх внесок у скарбницю загальнолюдської культури. Йдеться про такі вір­ші, як «Співак», «Олександр Кошиць», «Монолог Олександра Архипенка», «Воскресіння». Доля щедро наділила талантом художника Архипенка, співака Мишугу, композитора і диригента Кошиця. Обдарованість, помножена на титанічну працю, принесла світове визнання кожному з них. Але серця їх точила нудьга і туга, бо жоден з них не зміг, хоч і хотів, сповна віддати скарби душі рідному народові. Це дуже болючі і печальні вірші про долю творчості україн­ської інтелігенції, багато представників якої страждали від розлуки з батьків­щиною і від неможливості служити їй, як це належало б вірним синам. І хоч дивувалися «пишні Варшава й Париж», «Здалась Америка, Європа у полоні», не всі грані природного таланту і дару розквітли належно, і хто відповість за змарновані сили й трагедії великих митців України? Звичайно ж, і на цей урок вчитель має прийти не тільки зі збірочкою «Переклик», а й відповідними кни­гами і репродукціями картин. Отоді й стане можливим той самий переклик поколінь і віків, який не дозволить піти в небуття нашій історичній пам’яті, національній свідомості, духовній єдності, високим надбанням народної мо­ралі. А хіба не це є головним сьогодні?
Ковальчук О.Г.,
учитель української мови і літератури
Жидичинської СШ Ківерцівського району
ОСОБЛИВА МУЗИКА ПРОСТИХ ПОЕТОВИХ СЛІВ
Нещодавно у гості до студентів-третьокурсників факультету україністики ВДУ імені Лесі Українки завітав Іван Чернецький. Ця зустріч вилилась у щиру, задушевну розмову не тільки про творчий доробок автора, але й про літературно-мистецьке життя нашого краю у всеукраїнському контексті.
Подаємо фрагменти окремих суджень студентів.
Світлана Нарихнюк:
- Його поезія говорить простими словами про звичні речі, але в цьому і є їх особлива музика. Автор апелює до наших душ через усвідомлене, відкриває нам очі, допомагає в узвичаєному побачити поезію.
Оксана Костюк:
- У поетичних збірках автора знаходимо вірш про славне минуле Волині, чаруючу красу її природи, роздуми над проблемами сьогодення. Особливо хвилює поета занепад духовності молодого покоління, знеособлення особистості. Багато творів Івана Чернецького є автобіографічними, у них – увесь внутрішній світ митця, його болі, переживання, радощі.
Велика увага у творчості автора приділяється жінці, особливо жінці-матері. Шанобливе ставлення до матусі наскрізно пронизує більшість його поетичних творів.
Не можна не згадати прози Івана Чернецького, особливо для дитячого читання.
Твори Івана Чернецького пройняті ліричним звучанням, оптимізмом.
Вірю у світлу мрію –
з неї людина добріша...
Вірю у світле завтра...
Його твори - це  моральний кодекс людини.
Олеся Ковальчук:
- На тлі всієї, багатої темами і образами, творчості письменника вирізняються збірки, присвячені дітям. Вони є тими віконцями, через які можна зазирнути в яскравий і цікавий світ дитини, населений казковими персонажами: зайчиками, горобчиками, півниками, веселими звірятками, що сміються, плачуть, стрибають, їздять на автомобілях, співають пісеньки...
Наталія Прочухан:
- Заплющую очі - і бачу перед собою сивочолого чоловіка з неслухняним волоссям (можливо, воно свідчить і про характер), бачу очі, в які відразу поринаєш, ніби у синь Світязя, у глибину лісів Полісся. Просто читати Івана Чернецького неможливо, його відразу читаєш серцем, душею.
Олеся Ковальчук:
- Великий однолюб. Сам так великий. Адже далеко не кожен чоловік може сказати:
Люблю її, як двадцять п’ять назад,
Люблю її, хоч двадцять п’ять не бачив,
Донині з вії світиться тремтяче
Ота вокзальна вогняна сльоза.
У нього надзвичайно добрі і молоді очі.
Андрій Моклиця:
- Автор вихований на кращих традиціях української поезії, шанує і добре знає своїх попередників. Помітна незалежність думки, замилування національною історією, культурою.
Його ліричний герой – це перш за все мандрівник, пілігрим, який по­дорожує по всій території Волині: Луцьк, Колодяжне, маневицькі ліси, Переспа... Це мандрівник, який бачить світ у яскравих образах.
Людмила Сучкова:
- Іван Чернецький знаний в літературних колах вже досить давно, має чимало шанувальників своєї творчості. У кожному його слові, у кожній строфі відчувається рука справжнього митця, який звідав усі глибини поетичної досконалості, який підкорив своїм пером примхливу музу Аполлона.
Йому чуже все, що позначено словами «лицемірство», «підступність», «олжа».
Слово Івана Чернецького - слово виважене, вивірене, пульсуюче. І головне для нас – не розгубити в черзі буднів, в суєтності сьогодення краси і глибини слова письменника, його життєвої правди, віри і оптимізму митця, які так потрібні зараз людям.
Антоніна Карпюк:
- Він вразив мене своєю добротою, щирістю, закоханістю у красу. Сердечна, проста людина. Болить душа, розривається поетове серце при згадці про славну і трагічну історію України. І всі свої болі, всі переживання автор виливає на білі аркуші паперу. Пише «потом і кров’ю, ненавистю і любов’ю».
Мене зачарував цей сивочолий Поет. Вважаю, що він достойний звання лауреата обласної літературно-мистецької премії імені А.Кримського.
О. Ликошимський
Луцький замок. –
1999. – 16 грудня
... СВОЮ МЕЛОДІЮ ВЕДЕ
Нещодавно побачила світ п’ята збірка поезій співця волинської землі Івана Чернецького «Сльоза» (Луцьк, Вежа, 1997 - 64 с.). Назва її, напевно, викликає у кожного з нас якісь асоціації. Неземна радість чи великий біль, безвимірне щастя чи невимовне страждання спонукали автора до написання поезій цієї книги? Про це читач дізнається після ознайомлення із лірикою Івана Чернецького.
Епіграфом до всієї збірки поета, безсумнівно, можуть служити слова, узяті із вірша «Чому твоя любов така печальна»...
Моя любов, моя стезя... Обоє
вони мені накреслені судьбою,
і я за них ще завтра поборюсь.
Адже в цих рядках і спогади про незабутнє перше кохання, і нелегку й творчу дорогу, пов’язану із с.Злоєць на Холмщині та з Рованцями на Волині. Книга складається з трьох розділів:
«… І тихо усміхається майбуть», «Спалахи», «Переклик».
Тема отчого порогу є домінуючою в цій збірці, але найвиразніше звучить вона у віршах «Бусли», «Чайка», «Він - як ніч...», «Облягли дощі на три доби...»
... у сон постає
На Вкраїну доріженька довга. («Бусли»)
У вірші «Та сіра  пташка...» Іван Чернецький намагається осмислити роль поета в сьогочасному суспільстві, порівнюючи його з сіренькою птахою.
Без пози, без принуки, безупину
виспівуй та оспівуй кожну днину,
тоді заквітнуть і твої сади.
Це творче кредо автора.
Розділ «Спалахи» – невід’ємний атрибут кожної збірки митця. У ньому перед читачем постає образ людини тонких почувань, наболілої душі й незламної волі. Усе пережите, виношене в серці, де ще не вмерла світла надія на краще майбутнє для свого народу.
І в долі є припливи і відпливи.
Нещасний вчора, нині ти
щасливий.
Не переймайсь, що завтра стане зимно.
На те ж і осінь, щоб шуміли зливи.
У його поезіях відчутна постійна увага до людини, до основних проблем її буття. Кожен вірш переконує, що Іван Чернецький – із людьми й творчість його – для них. Цикл «Переклик» становлять твори, написані ним у період молодості. Тут його іронія, їдкий гумор прорвався. Тому не слід сприймати деякі поезії (зокрема, «В місті Устилузі») як своєрідний виклик, адже це - спроба назвати конкретні реалії своїми іменами, це – певна розкутість, яку він ніколи не показав би при колишній системі.
Збірка «Сльоза» засвідчила й про те, що І.Чернецький не тільки автор громадянської, пейзажної й інтимної лірики, а поет філософського світобачення.
Зневаживши смерть,
у безсмертя ступили гордо,
– так він висловлює свої роздуми-споглядання на проблему життя й смерті у вірші «Козацькі могили під Берестечком».
Якщо в збірці «Переклик» (1988) сльози - беззвучні, але пекучі «Під серцем десь, глибоко, ще залишилися», то в «Сльозі» вони криваві («Козацькі могили під Берестечком», «Балада про українські очі»).
Поезіям цієї книги притаманні лаконізм, афористичність, чітко виражений, а інколи й прихований підтекст, актуальність, багатство та оригінальність троп.
У віршах І.Чернецький використовує два діаметрально протилежні кольори. Чорний – символ горя, смутку, печалі, журби. Білий – радості, життєдайної, непереможної сили, глибокої віри.
Навіть в найчорніші дні
Ми – не одні.
Хоч біда завжди на колір чорна.
 «Спалахи».
Таких відвертих висновків-узагальнень чимало. Вони спонукають нас думати, увійти в поетичний світ автора.
На мою думку, Іван Чернецький має повне право бути удостоєним літературно-мистецької премії ім. Агатангела Кримського, бо «Сльозою» довів, що він – поет непересічний, зі своїм оригінальним баченням світу, своєрідною художньою манерою, особливим поглядом на осмислення концепції людини.
Неабияку увагу привертає оформлення збірки, майстерно виконане чи не найталановитішим художником України Миколою Кумановським. Його ілюстрації настільки вдало доповнюють зміст поезій, що хочеться побажати обом митцям співпраці на майбутнє.
А Іван Чернецький, надіюсь, незабаром порадує читача новою книгою. Хай же щастить йому надалі на творчій ниві!
Н.Руга
Луцький замок. –
1999 р. – 20 травня
ПІЗНІ ЗІРНИЦІ РАДОСТІ
Коротке слово про товариша хочеться по­чати роздумливими рядками з його першої поетич­ної книжечки: «Безсонний, неначе совість, спливає в минуле час. Не вміщається віддаль і в конверти авіапошти». Здається, недавно ми з Іваном Черне­цьким зустрічалися в Старокозачому, тодішньому райцентрі на Одещині, що вабив нас, молодих учи­телів із сусідніх сіл, як осередок культури і моло­діжних інтересів (самодіяльність, святкові вечори в Будинку культури, спортивні змагання тощо). Ми багато говорили про літературу, читали разом сен­саційну «Параболу» А. Вознесенського – спереча­лися, читали один одному свої вірші – продовжу­вали сперечатися. Іван тоді вже потроху виступав з поезіями, я ж – не тільки не мав жодних публіка­цій, але й не збирався нікуди слати свої писання. Мій новий побратим на ниві народної освіти, що підкупав відкритістю суджень і сердечною увагою, наполегливо заохочував мене до систематичної лі­тературної праці, а я, відверто кажучи, пручався, не уявляючи собі, що література може стати для нас професійним заняттям. Здається, недавно, а на­справді було це, кажучи словами О. Твардовського, «жизнь тому назад» – і трохи старший за мене Іван, увінчаний срібним німбом ранньої сивини, пересту­пив за поріг свого півстоліття.
Отож з перших кроків, як то кажуть, від джерел, я міг би прокреслити висхідну лінію цікавої і само­бутньої творчості поета Івана Івановича Чернецько­го, автора книжок «Заручини», «Двоколос», «Зір­ниці», збірки віршів для дітей «Зелені хатинки», який, крім того, понад 28 років виступає з віршами в періодичних виданнях і збірниках.
Творча доля І. Чернецького складалася нелегко, хоча друкуватися він почав ще в студентські роки. Після закінчення в 1959 р. Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки вчителював на Одещи­ні і на Волині, був науковим працівником краєзнав­чого музею, завідував дитячою кімнатою міліції в м. Луцьку, тривалий час працює в обласному то­варистві книголюбів. Літературний дебютант 1957 року першу збірку видав у 1970 році, а потім ще 10 літ чекав, поки видавництво «Каменяр» ласкаво благословило у світ другу збірочку. Думаю, небез­підставно кажуть, що багаторічна черга в деяких зональних видавництвах – ледь не узвичаєна «нор­ма» для таких, як Іван Чернецький, непробивних авторів.
Тим часом Іван з тих людей, що не мислять себе без літератури, вірно й послідовно їй служать усе життя, незважаючи на фах чи рід заняття. Він ви­ступав у пресі ще студентом, все частіше приходив до читача упродовж багатьох років педагогічної роботи, творчо зростаючи, відгранюючи майстерність. Вірші Івана Чернецького – то його життя, його переконання і устремління, те чим дихає, за що бореться. «Хрипли громи і ламалися блискавиці, вітер викручував чортову круговерть. Ховались у сховах сліпі, боягузи і ниці, до смерті наляканих, їх обминала смерть. А сміливі йшли...», – так заявив поет 16 років тому в першій збірці «Заручини», і так жив, як писав: ішов «крізь громи й вогнеграї». Ішов, щоб знайти себе. В книжці «Двоколос», що стала якісно новим кроком у творчій біографії, ідей­ні позиції автора з його твердим переконанням: «вростаю вірою навічно в комуністичний час» ху­дожньо уконкретнились і поглибились, в багатьох віршах він виявив неабияке вміння знаходити для втілення серйозних задумів адекватні художні за­соби і прийоми («Упав солдат», «Материнське че­кання», «Колодяжненське літо» та ін.). Вірші про пережиті в дитинстві важкі повоєнні роки, про геро­їчних своїх земляків, людей праці – це найкраще в доробку поета. В новій кижці «Зірниці», як і в по­передній, такі вірші сприймаються як живі, пульсу­ючі шматки біографії самого автора, який виявляє зірку здатність зосереджуватися на прикметному в житті, малювати побачене не як спостерігач, а безпосередній учасник, людина кровно заінтересо­вана в торжестві добра, справедливості і краси на благословенній землі свого народу.
Поет навчився говорити про людину в історії і про історію в людині, не забуваючи потреб сучасності, дошукуючись тієї гармонії, що живить духовну взаємодію між батьками й дітьми, єднає покоління в нашому соціалістичному суспільстві. Такі вірші І. Чернецького з нової книжки, як «Володимир-Волинський», «Дядько Лев», «Поліський ліс», «Все більше в небі літаків», «Суха береза» могли б зро­бити честь відомому майстрові. Поки що вони не помічені й не оцінені. І, гадаю, навряд чи будуть помічені, допоки в нашій критиці домінує шкала цінностей, розрахована передовсім на літературу імен (нехай і заслужено славетних!), а не літера­туру конкретних творів незалежно від того, хто їх написав.
Іван Чернецький як художник краще виявляє се­бе в тих віршах, де особисте переростає в соціальне, а пережите однією людиною чи кількома людьми стає часткою загальнонародного («Біляївка на Херсонщині», «Балада про батька», «Зустріч», «Олекса» – з книжки «Двоколос»). Ці поезії більше, аніж любовні чи пейзажні, містять життєвої конкретики, в них угадуються реальні люди з їхніми рисами, звичками, радощами і незлагодами.
В доробку І. Чернецького, певна річ, не всі вірші рівноцінні. Часом форма, зокрема сонетна, тяжіє над змістом, а риси ліричного героя в інтимній ліри­ці виглядають дещо розмитими завдяки зужитим, загальнодоступним прийомам, якими послуговуєть­ся автор. Запримітивши це, не забуваймо, що твор­чий ріст «обласного» поета значною мірою залежить від середовища, від його повсякденних клопотів, від обставин, які його формують, зрештою, не в остан­ню чергу – від шансів своєчасно вийти на люди з тим, що він пише роками.
І все-таки, перечитуючи вірші зрілого поета, впі­знаю в них його молодість, його відкриту душу. І вірю в подальшу творчу перспективу поета, тому що «...проситься в уста святкове слово, й лягають на чоло ясні думки».
Хай буде тільки так!
Осадчук П.
Поезія - молодість душі. - К., 1989

Редактор Петро Мах
Засновник  - обласне управління культури та обласна наукова бібліотека імені Олени Пчілки,
м. Луцьк, вул. Шопена, 11, тел. 72-48-46.
Реєстраційне свідоцтво ВЛ № 070
від 16 червня 1995 року
Обсяг  - один друкований аркуш
Тираж 300
Діапозитиви виготовлено відділом автоматизації Волинської обласної бібліотеки для юнацтва,
м. Луцьк, пр. Волі, 2, тел. 2-39-95.
Відповідальна за випуск зав. відділом Н.О. Читкайло.
Набір та верстка - Борошук О.С.
Газета вихолдить один раз на 2 місяці.
Віддруковано з готових діапозитивів у друкарні "Волиньполіграф", м. Луцьк, вул. Привокзальна, 12.