Або погибель, або
 перемога -
Сі дві дороги перед            
нами стане...
Котра з цих двох            
нам судиться            
дорога?
    Д  а  р  м  а!
Повстанем, бо душа повстане.

    Леся УКРАЇНКА

Січень 2010 року
МИКОЛА КУМАНОВСЬКИЙ
Біографія

Микола КУМАНОВСЬКИЙ на­родився 31 серпня 1951 р. в м. Сатанів на Хмельниччині. Закінчив Львівське училище деко­ративно-прикладного мистецтва ім. І. Труша. Мешкає у Луцьку.

Микола Кумановський – витон­чений естет-інтелектуал, маляр із душею поета. Хоча він буває надміру категоричний в питаннях, що стосуються не тільки сенсу мис­тецтва, а й сенсу буття. Само­критичність оцінки власної праці спонукають таку ж принципову пози­цію художника і щодо своїх сучас­ників. Тому мистецтво Миколи Кумановського, поза притаманною йому ліричністю, вражає нотами нищівними та саркастично зух­валими. Це – суто чоловіча розмова. Це – спроба протиставити вже звиклій фальші сентиментально-мрійливих банальностей голос прос­того смертного, звичайної людини з плоті і крові, по-своєму слабкої та недосконалої, котра, поза тим, не спокушається на дешевий блиск при­надної «попси». Поєднуючи у візу­альній пластиці реальне і нереальне, свідомість і підсвідомість, художник витворює образ своєї Батьківщини. Без тіні лицемірства він розповідає про своїх сучасників, про себе – вис­наженого, запального, веселого і роздратованого, а втім живого, чо­ловіка, який, незважаючи ні на що, не сходить з обраної дороги життя.

Микола Кумановський // Щаблі до раю. – Луцьк, 2003. – С. 16 - 17.

Візерунок на фіранці

Серед «Умовних українців» Миколи Кумановського не знайшлося місця жінці

В Українському домі відбувалася виставка-ярмарок «Арт-Київ», а в PinchukArtCentre від­крилася експозиція номінантів премії цієї прес­тижної галереї, і ці дві події привернули велику увагу мистецької крити­ки, а в маленькій галереї «Коло» на бульварі Лесі Українки майже не помі­ченою пройшла виставка одного з найцікавіших су­часних художників Мико­ли Кумановського «Умов­ні українці». І книга від­гуків на вернісажі лиши­лася майже порожньою. І річ не в тім, що на виставці не було відвідувачів. Вони були, і немало, хоча екс­позиція тривала недовго і відбувалася саме в розпал епідемії грипу. Та, певне, той шок болю, те відчуття людської кризи, яке про­будили роботи Куманов­ського, позбавили слів і тих, хто хотів щось сказа­ти, і тих, хто не хотів.

Світ «Умовних україн­ців» не лишає байдужим, хоча зрозуміти, чому ці зібрані картини об'єднані такою назвою, принаймні людині з аналітичним розу­мом, важко і неможливо. Я бачу в так званих «Умовних українцях» скоріше над­національне. Може, тому вони й умовні?

У картинах Куманов­ського, представлених на виставці, є лише чоловіки. Хоча жінка традиційно – об'єкт мистецтва, якщо не її душа, то її тіло, але серед «умовних українців» міс­ця для жінки не знайш­лося. Є дві картини, які можна вважати еротични­ми, вони, певне, такими і є. На одній чоловік і жін­ка кохаються на подуш­ці серед поля, на другій – у човні, який, здається, от-от перевернеться, аж страшно за тих коханців. Це не ґвалт, це кохання, але, здається, сам митець боїться сильного почуття до жінки. Бо ж одну з тих картин він назвав словом «Любва», ніби бажаючи понизити те, що мимоволі сам відчув і створив.

Чоловіки на його кар­тинах невеселі, чолові­ки, які шукають розра­ди в небі, в саду, у відрі з водою, де відбилася хи­мерна хмарка, одне в од­ному (на одній із картин поряд замислено мов­чать символічні батько й син), але тільки не в жін­ці. Можливо, якийсь ін­терпретатор побачив би у світі «Умовних україн­ців» кризу патріархату, яка калічить і чоловіків, і жінок, але мені не хочеть­ся інтерпретувати. Хоча й на його картинах є числен­ні символи, яких я не ро­зумію, та й маю право не розуміти. Щось, напевне, означає колесо, присутнє на кількох полотнах, чи мангуст на плечі одного з тих загадкових чоловіків. Його картини – це повна протилежність натюрмор­там давніх майстрів, де речі існують самі по собі, щоб говорити світові про свою красу. Перед натюр­мортом можна відключи­ти розум, бо активізують­ся почуття. Перед карти­нами Кумановського ро­зум не відключається, інтелект весь час ініціює болючі роздуми: а чи так воно є у світі, як він нама­лював?

«Триптих» на задній стіні галереї кричить про поразку чоловіка, а може, й про поразку людини. Але не всі картини лишають таке моторошне вражен­ня. Є й спокій, якого, оче­видно, прагне митець. Як не дивно, до нього набли­жаються старі чоловік і жінка біля купи буряків. Тяжка монотонна робота, буває, врівноважує бен­тежні пошуки митців. У ній є якийсь сенс, поміче­ний чи відчутий худож­никами попередніх віків, і Кумановським також. На обличчях тих стар­ших людей несподівано з'явилися спокій і доброзичливість, яких нема в інших умовних україн­ців.

А ще, як на мене, є на виставці картина, де не лише болісні пошуки, а й світла, навіть просвітле­на знахідка. Ця картина має символічну назву – «Дзен». Там немає люди­ни. Є біла фіранка із про­зорим візерунком на вік­ні сільського будинку. За вікном – подвір'я, ліс, небо. На картині – упо­корення бентежної душі, високе споглядання, при­боркання почуттів, але . неспання духу. Земне щастя неможливе, човен от-от перевернеться, про­те можливе щастя небес­не. Такий сенс відкрився мені на виставці Миколи Кумановського з Луцька.

Р.S. Напевне, фахові арт-критики написали б про «Умовних українців» по-іншому. Але, зре­штою, як літературні тво­ри пишуть не для крити­ків і літературознавців, а для читачів – і шануваль­ників, і випадкових, так і картини малюють не для арт-критиків, галерейників і колекціонерів, а для тих, хто любить малярс­тво... З виставки Куманов­ського було дуже важко піти. Його картини дають почуття таємниці, яко­го не так і легко позбути­ся. Чи це не головна мета мистецтва, якщо в нього і є мета?..

Євгенія КОКОНЕНКО.
письменниця

Кононенко Є. Візерунок на фіранці / Є. Кононенко // Україна молода. – 2009. – №210.

Б'Є – ОТЖЕ, ЛЮБИТЬ!

З 23 жовтня київська галерея «Коло» запрошує оцінити живопис одного з найконтроверсійніших митців сучасної України – Миколи Кумановського. Після численних виставок за кордоном і в рідному Луцьку «Умовні українці» – перша його «персоналка» у столиці.

Алегорія, сатира й гротеск, характерні для ран­нього живопису Миколи Кумановського, примусили критиків порівнювати художника з Ієронімусом Босхом і Пітером Брейгелем. У 1970-х полотна мит­ця за невідповідність «соцреалізму» навіть вилу­чали з експозицій ще до відкриття виставок. А до самого настання Незалежності України за «неблагонадійним» Кумановським пильнувало КДБ. Проте за роки творчої праці він створив і великі «традиційні» серії живописних творів, акварелей, малюнків пе­ром, автоцинкографій, офортів, колажів, сценографічних ескізів. А ще художник – автор герба Луцька. Лауреат Волинської мистецької премії ім. Йова Кондзелевича. Повне зібрання творів Григорія Сковоро­ди, яке нещодавно вийшло в США, проілюстроване також саме паном Миколою.

Живописний цикл «Умовні українці» акумулює найкращі здобутки Кумановського-«ірреаліста». На картинах пана Миколи постає фантастичний, проте напрочуд реалістичний образ українського сучасни­ка, якого змушують жити одним днем, думати лише про те, як напхати їжею свого живота й не перейма­тися жодними проблемами.

Реальність на полотнах циклу – суцільна поезія! Щоправда, іронічна. Поетичні рядки й насправді часто-густо є частиною творів: фрагменти віршів, афоризми й цитати майстерно зкомпоновані в жи­вописний текст у дусі традицій середньовіччя. Час­то сама назва виконує функцію поетичного проло­гу: «Людина, яка шукає в колі початок і кінець», «Ось дивись – і наші вже в космосі!»

Складна символіка – основа кожного твору ху­дожника. Незначними, навіть другорядними, на перший погляд, деталями він намагається повніше розповісти про головних героїв і дає ключі до роз­криття змісту полотен. Проте... Як на словах пере­казувати, «про що» полотна, – краще подивитися. Тож приємного перегляду!

Роман СТРУК
мистецтвознавець

Струк Р. Б’є – отже любить! / Р.Струк // Культура і живопис. – 2009. – №41.

«Бачити сни, як зазвичай живуть».

Роже Вітрак «Таїни кохання»

Genius locs: довгі роки він жив поряд із крамницею, що мала дивну, як на той час, назву: «1000 дрібниць». Місцеві нічтоже сумняшеся називали її «1000 дурниць». Кпин, невтямний людині західного світу, де все і будується на дрібницях, ім'ярек нюансах – бо що ж таке нюанс, як не «добре темперована дрібниця»?

У цьому сенсі Микола Кумановський – народ­жений в Галичині (ономастика Сатанівки дає привід для «демонічної теорії особистості», якою ми тут знехтує за браком місця) – людина суто західного світу, хоч і, звісно, не тільки через це.

Зате Волинь вочевидь є «воротами на Схід». Європейського тут чимало, та майже все заторкнуто тлінням. Вряди-годи, як на овиді окреслюється черговий ювілей, про нього радісно згадують, підрихтовують-підмальовують усе довкола – а потім занурюються у довготривалу сплячку, знуртувати яку не під силу жодному мистцеві.

Але все-таки: чому не відбувся «волинський феномен», як це сталося з «феноменом Станіславським»? Петенції ж були небуденні крім творів самого Кумановського, це ще й поезія Костя Шишка та Клави Корецької, наїви Олени Бурдаш, а ще – нескінченні прожекти (наприклад, журналу «Брама») плюс чудові старовинні будівлі доби середньовіччя та кількох прилеглих епох, з ампіром включно. До речі, у безпосередньому сусідстві з «1000 дур...»...тьху, дрібницями!

Але для мистецтва не існує дрібниць. Цього разу вони згуртувалися і повстали – з іншого боку. Етнографія задавила екзистенцію. «Східне» перева­жило «західне». Ставку було зроблено не на аналіз, а на мелос (свято пісні «Оберіг», плин якого тільки раз порушився спалахом Фестивалю герметизму – нашим героєм і облаштованим). А серед дороговказів виокремився – не маргінал Богдан-Ігор, як це сталося в Івано-Франківську, а «співачка досвітніх вогнів». Зрозуміло, їй можна було тільки поклонятися. Діалог за таких обставин навіть і не передбачався...

Ось так: Микола подавсь у арт-заробітчанство, поклавши в далеку шухляду пам'ятник воїнам УПА (невідомо, що б з того й було – адже він передусім... див. далі, не про Далі), журнал «Брама» накрився... дупою, Кость помер, а Олена вже який рік пакує валізи до столиці. У місті вкотре провадиться фести­валь негерметичного, зате абсолютно їстівного сала, а от вулиці – часом недалеко від центру, за станом бруківки скидаються на белградський пейзаж після нальоту натовських яструбів. Парк, колись краси­вий неймовірно, давно вже обстрижено «під бубон». Навіть «будинок Пузини», і той охляв. Європи стає дедалі менше, Сходу – все більше. Здається, щось подібне коїться по всій Україні, що не надто втішає.

Вірю: настануть інші часи – і волиняки дуже скоро покажуть себе. Ще й сьогодні окремі про­яви «луцького духу» (музей ікони, музей-аптека, скульптурний семінар, зрідка – візити польських концептуалістів до замку Любарта, а також кілька гарних вулиць у «старому місті» і видання книжок поезій Данила Братковського) дають привід скрик­нути: єще Волинь не згінела! – Та, щоб це дійсно справдилося, ми – волиняки та «всі інші» мусимо не забувати про минуле, часом недавнє; звісно – якщо воно того варте. Однак саме із середньої відстані складаєш ціну арт-явищу – бо не рятує тоді «патина часу», не забиває памороки (інший полюс помил­ковості) пафос модерних звитяг. «Учорашнє» – як борщ: смачніше, аніж «сьогоднішнє». І дрібниць у цьому бути не може.

Тим часом мистецтво Миколи Кумановського – це якраз мистецтво дрібниць, та хай тільки в кого повернеться язик назвати його дріб'язковим! – Мистецтво мікрочастинок, які складають запаморочливу «картину світу», і жодна з них не є випадковою на цій химерній гостині. Зрозуміло, наш автор є графіком par exellence – і графіком тиражного штибу. (Симпатиком технік вдавано демократичних, бо натовп насправді сахається якогось там сумнівного лінорита, віддаючи перевагу бляклій репродукції з «Огонька»). Бо тільки естамп, а не рисунок, начерк, недбалий шкіц чи масна сангіна, дає художнику право на ядучу скрупульозність, фільозофічну неквап­ливість, з якої природно випливають вдумливість... і песимізм, збовтаний на жовтках недоброї іронії. Зрозуміло, такий «сатанівський коктейль» немож­ливий був би на живописному полі. Про скульптуру й казати нічого.

Цій тезі не суперечить факт існування у доробку Миколи Кумановського значної кількості малярських робіт. Адже природа їх – сухувато-графічна. Вкрай рідко автор захоплюється можливостями колірної плями (по-справжньому – саме на графічній ниві, у серії «Гранд-марш на аутодафе», адекватно описаній в одному скандаль­ному романі 1990-х, і доста про нього), та майже завжди, допавшись до якогось «ласого шматка», нещадно зашмаровує його зморшками, рисками, зашарпує тонкими перетинками, захвильовує стом­леними бганками. Ніби витворює гравюру на дереві чи полотні, вдаючись таким робом до цілком невин­ного арт-штрейкбрехерства. Виграє від цього, звісно, графіка – його, Миколина. Чия ж іще?

Працюючи колись у Волинському краєзнав­чому, мав я необережність запропонувати мистцеві виставитися разом з Олександром Аксініним, його старшим другом і неформальним лідером львівської візуальної езотерики – часи були ще непевні, тож авторитет померлого колеги мав би стати йому в при­годі. Звісно, Кумановський відмовився; передусім, з етичних міркувань. Тепер мені зрозуміло, чому ще. А просто вони різні дуже – ці два художники, хоч оби­два любили екслібрис і мініатюризм, сюр та офорт. А propos: далі про офорти і йтиметься.

Графіка Аксініна (от хто вже дійсно малярством не спокусився) є вислідом самітництва й агорафобії. Кумановський вже спочатку сьорбнув надій та сподівань. Його естампи прискають надлишком і енергією. На відміну від свого квазі-однодумця, він майже не звертався до ілюстрацій (Аксінін же віддав данину і Світу, і Керролу, і «Книзі Перемін»), його «Безплідна земля», твір малярський – лише номі­нально пов'язана з Еліотом. Ну, і якось Норвід – та «якось» не рахується... А систему добірних, наче раз назавжди впорядкованих холодних знаків змінює броунівський рух схибнутих, мов зовсім глузд утра­тили, пустотливих деталей, знавіснілих дрібниць.

Нюанс: більшість його графічних творів ство­рено ніби «з оказії» – порівняймо з епіграмою в поезії. Крім книжкових знаків – серед адресатів яких, певна річ, переважають колеги-художники, та и просто люди інтелігентського кола, стосунки з якими у митця були й лишаються дуже непро­стими, – зустрічаємо тут святкові поздоровлення: з і квітня, 8 Березня, Новим роком. (Звісно, я міг би згадати і про формально довершенішу його серію «Білий час», і про цілі стоси дотепних колажів – відбудуся традиційною відмовкою «наступного разу», та смакують мені саме його офорти). Менше любить згадувати мистець про свої графічні ком­позиції середини 1980-х, друковані в «Молодому ленінці», осередку тодішнього лібералізму Волині. Що я кажу: не згадує зовсім. І дарма: бо вже в цих, здавалося б, халявних штукакенціях простежується поетика епатажу та... вибухових, самовикривальних дрібниць. Вибирайте: між бомбами і петардами, між стрихніном та миш'яком. Усе-таки зацікавленість вояками УПА не була для нього випадковою...

Пишу про це не з метою присоромлення автора (йому взагалі нема за що червоніти в цьому житті) – аби лише унаочнити зв'язок його абсур­дів з повсякденним побутом, грузьким довкіллям, з якого мистець раз по раз виборсувався, витягував себе за чуприну – sіс, метафора: волосся мав завжди коротко стрижене, «їжачком»! – мов барон з німець­кої казки... аби знову в те болото сплигнути. І першу, здається, виставку свою влаштував не в музеї чи галереї – тоді й галерей не було в нашому обласному центрі – але в гастрономі по вулиці Леніна, разам із кількома іншими художниками. Андеграунд Україні, всупереч усталеній опінії, таки мав місце, хоч і не в підвалі. У місці найпрозаїчнішому – і наунеобхіднішому водночас: крамниці продоволь­чих товарів – з неодмінно затишним закапелком для кавоманів (де у ніші й тепер висить картина замордованого Сашка Валенти), а їх у Лучеську не набагато менше, ніж у Лемберзі.

Ще й сьогодні Миколу легше стріти не на якійсь презентації, а посеред гамірливого мужчинського натовпу в черговій кнайпі, а їх тут також чимало. Зазвичай на вулиці, розташованій перпендикулярно до вищезгаданої (сьогоднішньої назви не знаю, а до того була Радянською – зрозуміло, тільки за назвою). Майже не змінився зовні, а сарказму додалося...Так, ніби просякнув наскрізь кислотою, що нею довго травив цинкові пластини, помережані візерунками своїх дивовижних марень... наяву.

З цього сну кортить прокинутись, хоч не має він ознак кошмару. Зсередини набрякає денною достеменністю, формами войовничо-опуклими – і жаданими для душі та тіла кожного українця, від опасистих жіночих сідниць до свинячих барил. (Симптоматичною є заміна за радянської доби назви волинського села Свинюхи на Привітне – себто на явище одного ряду). Кіт «за Кумановським» теж товстун нівроку, як тільки не лусне з пихи, півень же плімутрок – взагалі мовби вагітний. А порося ще й вилізає зі скинутого дзвона, схожого на пельмень, виліплений з металу. Дівоча коса в'ється-завивається на кшталт коровайної кали (і подібна ж метаморфоза коїться з ногами ренесансової Венери – сам би Магріт позаздрив би такій)... аж поки автору не вривається терпець, і він не підчикрижує тую косу ножицями!

Енергія руху обертається власною безцільністю, перекреслюється нагромадженням конструкцій, спершу начебто й покликаних підсилити рух – а ось нам, запийте подою. Або ж герой (без ТІНІ іронії: і тут, і напередодні відображено достоту заповзятливих, навіть талановитих лучан, імена яких у недавньому минулому були в багатьох на слуху) заліз до коліщатистої будови, там і скоцюрбився, серед іншої живності. І видно, що муляє йому, і невесело дядькові, та страх як не хочеться назовні, де один варан заковтує іншого, а довкола розкидане каміння і буяють лопухи. Тільки й лишається, що тривожно прислухатися до чудернацьких вібрацій, розлитих в етері... чи у звивинах власного мозку. Адже перед нами – місцевий лікар-психіатр, на кінець і 1980-х – активіст Руху.

Колись ці твори мені видавалися винятково енігматичними – чимало лишаються такими і по сьогодні. Та деякі раптом розгортають свій пуп'янок, демонструючи – ні, не авторський задум, що, напевно, є глибшим за будь-яку інтерпретацію, – але ґрунт, на якому випнулась до неба стеблина. Розкриваючи архетип «волинської (української?) приреченості», за яким розплатою за вперте зусилля автоматично стає глухий кутень. Або ж вільне, аж пашить наснагою, тіло вганяється в принизливі колодки, звідки йому виходу однаково не обіця­ють. Прихильники політичних тлумачень можуть звернути увагу на рік створення останнього офорта: 1989-й. До «орвелівського подзвону» лишалося недовго, хоч його в нас і не помітили, бо накреслене справдилося задовго до пророцтва.

Так, негайно перекреслити усе написане. Про що я збирався казати? Про мистецькі сенси, архетипи та симулякри. Що ж вийшло? Нервова соціалка, соціоетюд на взір Іполіта Тена. Але рішуче пере­кроювати, переписувати текст, ой, не хочеться – а можна ж було почати з чогось такого: «Ми – бранці крапель води, нескінченно прості організми... без­гучно кружляємо містами, манливі афіші більше не заторкують нас» (Бретон, Супо, «Магнітні поля»). Тим більше, що сюрреалізм завжди Миколою вітався. Добре, хоч епіграф пристойний підібрав... А назва? Додам лише, що наш слоган «дрібниці життя» французькою звучить як «справи житей­ські». Начебто одне і те ж, а різниця – ого.

Сидор-Гібелинда О. «Бачити сни, як зазвичай живуть» / О. Сидор-Гібелинда // Образотворче мистецтво. – 2007. – №4.

Микола Рябчук

БУТИ ХУДОЖНИКОМ НА ПРОВІНЦІЇ

Микола Кумановський мав стати перукарем. Можна зрозуміти матір, просту жінку з Хмельниччини, можна зрозуміти, зрештою, мільйо­ни інших жінок по цілому СРСР, ощасливлених найпередовішим колгоспним ладом і ладних від­так повіддавати своїх дітей хоч би й дідькові в зуби, аби лиш подалі від безпросвітного колгоспного рабства й нужди, безправ'я й забитості. Са­ме з цього «єгипетського полону» де­сятиліттями черпалися кадри для змалоросійщеного пролетаріату і зросійщеного унтер-офіцерства, люмпенізованого міського дна й розпадлюченої безмежною владою про­вінційної номенклатури. «Пропаща сила», помічена ще Шевченком і в усіх своїх соціальних вимірах відби­та Нечуєм-Левицьким, Мирним і Винниченком, у «сприятливих» соціальних умовах перетворилась на силу пекельну і демонічну, укра­їнофобську і взагалі людожерську.

Бажання, щоб хлопець поїхав «до города», щоб став коли не ліка­рем, то принаймні кухарем (теж у білому халаті, а не в клятій куфайці і кирзових чоботах!), коли не на­чальником, то принаймні шофером при тому начальнику, холуєм під іншими, якщо не над іншими холуя­ми (щоб дістати дулю маленьку, за­те під саму пику), – вистраждане, можна сказати, українським етно­сом за довгі десятиліття комуніс­тичного феодалізму і здійснюваного ним морального розтління й духов­ної манкуртизації.

На перукаря Микола Кумановсь­кий, отже, таки вивчився і, як свід­чать його найближчі родичі й друзі, набутого професіоналізму за двадцять років не втратив. Але по здо­буттю непоганого і, здавалося б, прибуткового фаху Миколу Кумановського потягло чомусь до Львів­ського художнього училища, а зго­дом і до Львівського інституту при­кладного й декоративного мистецт­ва. Потягло не до різьбярства – що для професійного перукаря було б загалом зрозуміло, а до живопису й графіки.

Львів сімдесятих, місто худож­ників і поетів, затишних кав'ярень і богемних вечірок, «ідеологічних ди­версій» і незнищенного «буржуазно­го націоналізму», дав, думається, М. Кумановському не менше, ніж Париж минулого століття – його тодішнім ровесникам. У кожнім разі, саме тут з'явилося відчуття справжньої літератури і справжньо­го мистецтва – як таких, що не ма­ють нічого спільного з офіційно сповідуваним «методом соціаліс­тичного реалізму».

І справа не тільки в тому, що у Львові були і є, Богу дякувати, не­погані музеї й бібліотеки, не до кінця пограбовані і не дотла знищені; у Львові було і є певне куль­турне середовище, гумус, із якого проростають здорові рослини навіть усупереч ідеологічному занітрачуванню та поліцейським прополю­ванням.

Можна знищити твори Архипенка у музеях, але у великому місті завжди знайдеться людина, що по­каже вам дивовижний альбом ре­продукцій художника, нелегально(!) привезений з Америки; можна посадити до в'язниці Стуса і Калин-ця, але знайдеться хтось, хто не полінується переписати чи передру­кувати їхні твори і показати їх своїм друзям; можна не публікувати й не перекладати Борхеса, Кафку, Камінгса, Еліота, Паунда, але в тако­му місті, як Львів, завжди знайдеть­ся достатня кількість інтелігентів, спроможних опанувати бодай поль­ську мову, аби до заборонених за­рубіжних митців і філософів врешті добутися.

Гасло Миколи Хвильового «Геть від Москви!» ніколи не було у Львові вельми актуальним. Місто, розта­шоване на перехресті мов і культур, завжди було євроцентристським, російська культура тут ніколи не ігнорувалась, але й ніколи не сприй­малась як «вітчизняна», – вона зав­жди була тут однією з багатьох зару­біжних, як це, зрештою, й мало б бу­ти з погляду здорового етносу й здо­рової, не враженої комплексом неповноцінності, національної куль­тури.

Микола Кумановський, здаєть­ся, досить швидко засвоїв усі ці «євроцентристські» уроки старого центральноєвропейського міста, як і уроки «етноцентричні», міста, що волею долі мусило на якийсь час стати центром українського етносу, його передостаннім (перед мовою) рубежем і останньою (сама мова вже не врятує) надією. Поєднання європейського сюрреалізму, його витончених парабол і парадоксів із суто українськими або й підкрес­лено західноукраїнськими ре­аліями; сполучення філософської притчевості й патетики з іронією й самоіронією, легким, ледь не кари­катурним гумором; перехід під ре­тельного, майже академічного чи, радше, «гіперреалістичного» письма до елементів народного примітиву, шаржованого лубка, веселих і муд­рих гуцульських кахлів, – усе це дає в роботах М. Кумановського цікавий і несподіваний ефект.

Коротко (й спрощено) розвиток творчості М. Кумановського, її внутрішню динаміку й драматичну фабулу можна схарактеризувати як руйнування одних міфів і творення інших, а точніше – викриття міфів фальшивих і осмислення й розгор­тання міфів одвічних, переломле­них крізь призму буття націо­нального й індивідуального.

Звідси – висока, часом майже біблійна патетика його творів і вод­ночас – саркастичний гротеск, чор­ний гумор, уїдлива карикатура. Все це, зрештою, продовження старої традиції – від Брeйгeля й Босха до Сальвадора Далі й Рене Магрітта, от тільки соцреалістична дійсність ви­явилась куди гротескнішою й апокаліптичнішою від найпонурішого сюрреалізму; абсурдність, здасться, проймає всі твори М. Кумановсько­го – цукрові буряки у найне­сподіваніших і найбезглуздіших місцях, козаки-мамаї у номенклатурних краватках (як це схоже на останнє оповідання В. Діброви з циклу «Про Пельце»!), пустельні пейзажі з понівеченою, воістину «безплідною» землею, крихітні ваві­лонські вежі й велетенські лінії електропередач, козацькі клейноди, поточені мурашвою й самі обернені на мурашву.

Абсурдність соцреалістичного буття особливо відчутна в провінції – краю «неляканої бюрократії» й паралізованих довколишнім свавіл­лям обивателів; краю, де безневин­ний натюрморт із м'ясорубкою трактується як «антирадянська агітація й пропаганда» (метафора сталінського режиму?..), а заразом і як «розголошення державних таєм­ниць» (бо ж м'ясорубка порожня – це ж не інакше, як натяк на «тимча­совий» брак м'яса в соціалістичних крамницях!).

М. Кумановському довелося зі­ткнутися з цим ідіотизмом доволі швидко – відразу по переїзді до Луцька, де дружина мала сяке-таке помешкання – майже райський ку­ток після львівського бездомів'я, доповнюваного ще й хронічним без­хліб'ям. А втім, не бракувало ідіотизму й у Львові – із маланчуківським полюванням на відьом, із добриківською показухою, із кас­кадом марксистсько-ленінських дисциплін в інституті, кров з носа потрібних майбутнім митцям для ідейного загартування. Недогарту­вавшись, М. Кумановський поїхав туди, де абсурд виглядав непоруш­ним і самодостатнім і де, на відміну від Львова, не було, здавалось, навіть вузького кола людей, із яки­ми, зустрівшись і перемовившись, можна було допевнитись, що ти ще не збожеволів, що це лише поступо­во божеволіє світ навкруги.

І ось тут, думається, на художни­ка чекало найважче випробування: чи, віддавшись малюванню вивісок і оголошень, портретів вождів і наоч­ної агітації для розвинутого соціалізму, прийняти усе це за чис­ту монету, визнати ідіотизм муд­рістю, абсурд – вищим глуздом, і навіть спробувати на поліпшених зразках наочної агітації зробити собі кар'єру художника-монументаліста, члена Худфонду й лауреата якої-небудь премії, чи залишитися вічним аутсайдером, диваком і не­вдахою в очах тисяч міщан, підо­зрілим, зрештою, типом в очах місцевої влади, владоложствуючих колег-художників і, звісно, таємної поліції.

М. Кумановський вибрав друге – і тоді з'ясувалося раптом, що й на провінції є чесні, порядні, розумні люди, є однодумці, з якими можна розмовляти відверто, є невикорчувана й не залита асфальтом провін­ційна інтелігенція у найкращому значенні цього слова – люди живі, мислячі, спраглі нового й чутливі до талановитого. А ще є дев'ятсотлітнє місто зі старими вуличками, кафед­ральним собором і бруківкою перед ним, старовинним замком за п'ять хвилин від помешкання і занапаще­ною, але все ще гарною річкою. І є кав'ярні, де можна зустрітися з дру­зями, запросити когось у майстер­ню, обмінятись книжками, вражен­нями, побаченим і почутим.

Книжки – це особлива тема у творчості Кумановського. Я майже не знаю художників, які б читали так багато і вдумливо – мистецт­вознавство, естетику, психологію, модерний Захід і стародавній Схід. По-українському, по-російському, по-польському. Інтелігенція почи­нається з внутрішньої депровінціалізації.

Миколі Кумановському за сорок. Коротка стрижка й худорляве об­личчя роблять менш помітними си­вину, вік, зморшки. Попри винятко­ву працьовитість він не нажив собі статків, не наживе їх, очевидно, й надалі. Випадкові заробітки, ста­більний прочерк у графі «місце пра­ці», спокійна гідність людини, яка знає, що вона художник, незалежно від того, що про це думають обком партії, Рух, ТУМ, РПЦ й УАПЦ, СХУ й Худфонд. З Худфондом, щоправда, є певні клопоти, бо на­віть фарб, полотна і пензлів без членства в Худфонді ти не добудеш. Пам'ятаєте, як у Ільфа й Петрова: «Пиво – лише членам профспіл­ки»? Отож доводиться у «членів профспілки» дещо перекуповувати. Але в гонитву новочасних митців за валютою М. Кумановський не включається, як не включався й ко­лись у гонитву цих самих митців за цеківськими, бамівськими та інши­ми «соціальними замовленнями».

Є щось у ньому від містера Джімсона, головного героя роману Дж. Кері «Із перших рук» – улюб­леного роману часів нашої богемної молодості, що його не зайве перечи­тувати час до часу всім митцям.

«– Овва, містере Джімсон! – вигукує Носань Барбон, вражений блюзнірським глумом підлітків із художникової картини. – Вони всю Єву розписали вам поганими слова­ми. Які мерзотники!

– О так, моя картина, бачу, отримала у публіки справді високу оцінку.

– Як ви тільки можете малюва­ти для них, містере Джімсон?!

– Що поробиш, люблю малюва­ти. Слабую на цю недугу все жит­тя...»

...Провінція кінчається там, де починається культура – обробка, облагородження, виховання, освіта, розвиток, шанування, плекання, – так, у кожнім разі, розуміли це сло­во ті, хто його впровадив у вжиток, – стародавні римляни.

Рябчук М. Бути художником на провінції / М. Рябчук // Сучасність. – 1992. – №3.

Олег Сидор

ПАРАДОКСИ МИКОЛИ КУМАНОВСЬКОГО

(Будда! Будда! аміда... буцу!! – кричав нещасний кіт Нацуме, захлинаючися сметаною, бо потрапив у горщик, наповнений нею. Того ж бажаємо і недовірливому глядачу, що потрапить на виставку в картинну галерею у м. Луцьку).

У 1968 р., під час «чудового міся­ця травня», стіни Сорбонни прикра­сив і такий лозунг студентства: «Будьте реалістами, вимагайте неможливого». Фраза парадоксаль­на лише для немовляти.

З цієї точки зору Микола Кумановський – істинно реаліст (без бе­регів) , бо саме і вимагає неможливо­го. У той час, коли реалізм ортодок­сальний, як це було доведено А. Синявським, тяжіє до класицизму і ба­роко. Чого саме? Хоча б – зазирнути за грань буденних явищ, сповитих покривалом Майї... У серії «Перетворення» скупчення нерво­вих складок якоїсь тканини, схожих на звивини стомленого мозку, лише намічає обриси постатей, що змири­лись, чи зрослися з цим млявим, во­локнистим накипом; у кожному з нас похропує потенційний Грегор Замза... чи не тому – і «Перетво­рення»?..

Справжнім противником Худож­ника є не так певні соціальні інсти­тути, як неймовірно стандартизо­вані уявлення про Час та Простір, з їхньою жахливою аристотелівською логікою, а втім, і провоковані, і про­дуковані цими інститутами. Плоть робіт Кумановського – неймовірно тривожна, розпилена, відцентро­ва... Це збаламучене море екзистенційної ерудиції, що відкла­дається кристалами перенасиченого розчину або нескінченно пульсує, як божевільний маятник чи трам­вай, який заблудився. Герметичний простір інших творів (серія «Папуга розповість») не стишує напруже­ності, а при декоративній дематеріалізації не приходить до холод­ної зверхності аксінінського мудре­ця... У «Краєвидах Золотників» на­строєва гармонія тримається поєд­нанням розкритої ландшафної сти­хії та строгої геометрики огорож, написів, дашків.

А в найартистичнішому «Білому часі» спостерігаємо довершеність тупикового порядку (як капіту­ляцію перед площиною аркуша), якщо розуміти тупик як фініш, а не глухий кутень. Віртуозна пульсація площинних арабесок (від гротесків – до арабесок) – явище настільки заспокійливе, що найбільш одухо­твореним автор стає, коли впритул підповзає до тремтячої, бруднуватої поверхні предметного світу. Знов парадокс? У його творах багато де­талей, часто вони такі ж важливі, як і люди (офорти з живопису «Без­плідна земля»). їх можна розглядати годинами, як картини старих майстрів – при всій їхній внутріш­ній несхожості. Та набуває суті тут семантика не стільки якогось знаку чи сукупності їх, як всього стану загрозливої езотерії. Якість зашифрованості переноситься зі знаку – аксесуару, лишаючи за ним функцію естетичної самоцільності, на внутрішній стан роботи. У М. Хайдеггера розкриття істини невіддільне від її приховання. І хай не сподівається читач, що я тлума­читиму йому кожен штрих. Це не так і важливо. Хай не сприймемо ми головних уборів, схожих на покаян­не санбеніто, у червонястих жінок (серія «Грандмарш аутодафе»). Го­ловне – піймати кардіограму відчаю – болю – надії – страху – трепету. Або – іронію в «Козацько­му коміксі».

Інтелектуалізується підсвідомо-настроєве, і навпаки.

Ранні роботи («Блюз перед гро­зою») вражають «речовістю» в дусі Юло Соостера. М'ясорубка, на кор­доні з готично зіжмаканою скатер­тиною, – сіра, як персик, мовчазна і велична, як Люцифер перед зра­дою. Так і у «Відвідинах» – двійко анемічних піонерок та лисий мрійливий радянський сперматозавр – ніби зійшли з табличок «Тотального лексикону»... а поряд пурхає мете­лик Чжуан Чжоу. І рветься в небо кулька в «Сюїті» та міцно припнуто її до кілка. Сатира? Чорт забирай! Хіба в сатирі може бути стільки по­тайного болю, – «Ганя і Генек»; мій глядачу, мій брате, мій двійнику! – У зв'язку з цим мені пригадується паралель, проведена М. Епштейном між поетикою авангарду і благород­ною апофатичною традицією ранньохристиянського юродства; світ має виблювати, аби очиститися, – зрозумій це, нас не шокувало б, скажімо, «некро», прото-відгалуження якого знаходимо у вищезгадуваній роботі.

Але переважну більшість робіт можна було б об'єднати в прокрустовому ложі визначення – як естетизований сюрреалізм! Ще один прекрасний, новий термін! Адже ницість слів-як-термінів – це про­сто злидарство мислі, а не проясненість навіть початкових понять: «Лицемір. Спочатку, якщо знаєш, навчи, що таке альфа, а тоді ми повіримо тобі про бету» («Сказання про Хому-філософа...»). І тому після кожної фрази слід сказати: але. Сюрреалізм, але. Сатира, але. М'ясорубка, але.

І сюрреалістична «мацальність» – не фіксувально-констатаційного плану, а концептуального, як свідоцтво випадкової і летальної присутності духу в прикметах «мер­зенної плоті» (хоча б «Міський натюрморт») як вираженні втраченості – у світі. А людині, навіть програмово неординарній, загрожує обернення застиглим астероїдом («Портрет колеги»).

Ну, досить, стомився. Кожна картина може мати нескінченну варіантність трактувань: і навіть амбівалентні не підлягають дис­кримінації... Шукайте, і обрящете. Стрепенись, фригідний мозку.

Всього вам найкра... аміда буцу...


Сидор О. Парадокси Миколи Кумановського / О.Сидор // Сучасність. – 1992. – №3.

Микола Кумановський: «Треба зрозуміти нарешті, що є цікавіші речі, ніж сало та горілка»

Несподівано-таємниче зникнення помітної фігури на мистецько-елітному небосхилі Луцька не лишилося непоміченим. Було немало чуток та домислів, «Кумановський в Америці» – ця фраза впродовж тривалого часу не сходила з вуст одвічних завсідників «Ласощів» (магазин-напівкафе під кодовою назвою: «Місце зустрічі змінити не можна», де не просто п'ють каву, а просто й приємно спілкуються представники луцької інтелігенції вперемішку з «неінтелігентами»). Друзі та добрі знайомі сумували за Миколою, якого так довго немає в місті і якого не вистачало і за столиком кафе, і в житті. Та найбільше, як виявилося, сумував його пес Казик. Після щоденного традиційного маршруту, «собор-кафе-майстерня», він, не знайшовши ніде господаря, лягав під дверима його майстерні й чекав. За довгі місяці чекання Казимір добряче погриз двері майстерні і трохи достроковому поверненню Миколи додому треба завдячити, напевне, саме йому.

І ось Микола в стильному чорному пальті, пропахлий димом дорогих сигарет та заокеанськими парфумами знову у Луцьку. Численні інтерв'ю в місцевих газетах, які не могли обійти увагою таку подію, зустрічі з друзями, кава в «Ласощах» – все, як завжди. А на запитання, що не давало спокою багатьом : «Чи не хотілося залишитися «там»? – відповідав однозначно і щиро: «Мого часу (не знаю, скільки вділено долею) занадто мало, щоб інтегруватися в те суспільство». Хоча за півроку, проведеного за океаном, Кумановський встиг немало: дві виставки – одна в університеті штату Пенсільванія (там він викладав на слов'янському факультеті), другий – у Філадельфії, знайомство з непересічними особистостями, представниками української інтелігенції, за сприяння яких і стала можливою його поїздка до США. Декан слов'янського факультету Михайло Найдан запросив відомого йому лише з публікацій та фільму Українського телебачення луцького художника ілюструвати книгу перекладів Григорія Сковороди, яку він готує до друку англійською мовою. Дякуючи панові Михайлу та іншим активістам української діаспори, Микола Кумановський відкрив для себе Америку, а Америка відкрила цікавого «оригінального художника з України».

– Миколо, це твоє перше тривале відрядження за кордон. Можеш тепер за власними відчуттями сказати, що ностальгія – то тяжкий хрест лише для слов'ян?

– Ностальгія? У мене не було часу над цим замислюватися. Перші два місяці я з головою пірнув у роботу, готував виставки. Дуже довго адаптовувався до клімату, до зміни часу і десь о третій годині дня смертельно хотів спати. Але не вистачало звичного спілкування, навіть у магазині, скажімо. Не вистачало звичної української мови, бо та мова, якою спілкуються тамтешні українці, дуже архаїчна, не жива. Спосіб життя американців різниться, звичайно, від нашого і до багатьох речей (маю на увазі, не матеріальних), звикнути не просто.

Там не можна просто піти в гості до знайомих, якщо тебе не запросили. Американці цінують свій час, і їхній дім – справді фортеця, на яку зайвий не має права ніхто зазіхати. Ностальгія це чи ні – не знаю. Але мене вразила ось яка річ: в університетському містечку, де я жив, усі люди вітаються на вулицях. Професори зі студентами, студенти з професорами, просто незнайомі люди. Це все одно, що незнайома людина доторкається до твоєї руки, щоб перевірити, як ти відреагуєш, чи не маєш ти до неї якоїсь агресії. То незвично, здорово і майже так, як на нашому луцькому «бродвеї», де кожне друге обличчя за багато років – знайоме.

– Світ твоїх образів, символів і метафор дуже непростий для сприйняття. Навіть тут, удома, багатьом він недоступний. Чи було зрозуміле твоє мистецтво американському глядачеві.

– Безперечно, що не все сприймалося однаково. Скажімо, в мене є картина: іде українець, до його ноги прив'язано дзвіночок, щоб усі чули, що він іде. І несе гніздо лелеки. А там – маленькі лелеченята, вони скоро підростуть, змужніють і з'їдять усіх гадів, тобто, знищать усе, що заважає підніматися Україні. Звідки американцеві знати, що символізує наш лелека в цій роботі? Доводиться пояснювати. Але там дуже цінують особистий досвід людини, її світобачення. Навіть, якщо це поганий досвід, його все одно вивчають. Америка звикла до дещо іншого мистецтва, яке легко засвоюється і легко перетравлюється. Чого б це не стосувалося: кіно, літератури, малярства. Американцям-прагматикам чужий отой суто російський емпіризм, самозанурювання, словом, достоєвщина. І далеко не кожен з них повісить у своєму домі картину, над якою зайвий раз треба думати, напружувати уяву та мізки. Котик чи собачка на стіні – і ніяких тобі проблем після напруженого трудового дня. Сьогодні Америка зрозуміла, що з головою поринула в морі безпредметного абстрактного мистецтва й бездуховності. Ось чому вона так зацікавлена нині в інтелектуальних і духовних ін'єкціях ззовні.

– Облишмо американцям їхні проблеми. Поговорімо ще про Луцьк. Свого часу я була приємно здивована, відкривши тут чимало цікавих художників нетрадиційного, авангардного напряму. Як для провінції навіть надто багато. Так принаймні мені здавалося. Група молодих художників збиралася навіть створити свою арт-галерею, однак чомусь це стихло. Як ти оцінюєш мистецький потенціал свого міста"? Луцьк, напевне, вже став своїм?

– Арт-галерея – то була непогана ідея, звичайно. Вони приходили до мене, радилися, мені було спочатку це цікаво. Але потім усе пішло не в тому напрямі, як я бачив , тож відійшов від того. В Луцьку я живу вже понад тридцять років, я б не сказав, що тут є сильні культурницькі традиції. Є талановиті люди, але скільки талановитих цікавих людей поїхало звідси, скільки не відбулося. Нинішня ситуація далека від благополуччя. Власне, як і скрізь. Подумай, єдиний виставочний зал у місті при Спілці художників, і той стільки часу був на капремонті. Художники, виховані на традиціях радянського соцреалізму, раптом втратили всі орієнтири і перебувають нині в стані розгубленості і сум'яття. Кожен – сам по собі, крутяться, хто як може. Власне, то нормально. Але... На стику нашого минулого й сьогоднішнього мусить народжуватися щось новаторське. Нове трактування звичних символів, образів, наприклад, тієї ж козаччини. Сьогодні в мистецтві, як і в усьому нашому суспільстві, відбуваються непрості процеси. І багато що мене не влаштовує. І я маю право на своє осмислення того, що бачу, і використовую це право. Скажімо, в мене є картина: дорогою йдуть двоє українців і несуть вказівний палець. Він показує їм шлях. Але другий, подивившись собі під ноги, раптом бачить, що він іде вже чиїмись чужими слідами. У другій картині я розвив цю тему далі і показав, як вони вже хоронять цей палець. Я вважаю, у нас і сьогодні повинна бути духовна опозиція. До речі, Григорій Сковорода теж свого часу був представником цієї опозиції. Не багато, але є в нас письменники, художники, співаки, які не хочуть і не можуть сприймати Україну на рівні шароварів.

– Даруй, отож тебе слід сприймати як одного з таких опозиціонерів?

– Хотілося б, щоб це було так. Треба усім нам нарешті зрозуміти, що є якісь інші цікавіші речі, ніж сало й горілка. І що образ України — то не обов'язково пихатий козак Мамай. Що обличчя України, то не лише народні й заслужені ансамблі пісні й танцю, які репрезентують нашу державу за кордоном. І запрошення наших письменників, вчених, митців для роботи там — то теж відкриття України, в процесі якого взаємозбагачуються обидві сторони.

Розмовляла Ніна РОМАНЮК. Луцьк.

Романюк Н. Микола Кумановський: "Треба зрозуміти нарешті, що є цікавіші речі, ніж горілка і сало" / Н.Романюк // Віче. – 1995. – 21 липня.

ФІЛОСОФІЯ МИКОЛИ КУМАНОВСЬКОГО

Є митці, чия творчість здатна захопити навіть скептиків. Серед них – художник з Луцька Микола КУМАНОВСЬКИЙ. Варто поспілку­ватися з ним кілька днів, побувати у його майстерні, щоб пересвідчи­тись в небуденності його таланту.

...У Луцьку саме проходив п'ятий Всеукраїнський телевізійний фес­тиваль співаної поезії та авторської пісні «Оберіг». Його незмінний директор і художній керівник Олексій Левченко з гордістю роз­повідав про оригінальність мис­тецького дійства. Цьому сприяв проект «Лабіринт», запропонова­ний головним сценографом, ху­дожником Миколою Кумановським.

Живопис, графіка Кумановського – то несподівані філософські роздуми над минулим, сучасним і майбутнім. Глибока проблематика буття криється за, здавалося б, хаотичністю ліній, сюжетів... Кожну картину, як і справжній мистецький твір, різний глядач трактуватиме по-різному. А на мене приємне враження справили цикли: «Це шарудить надламане стебло», «Клейноди України», «Перетворен­ня», «їхні імена». Це полотна, які змушують замислитись над сенсом нашого буття, людськими взаєми­нами, непізнаним Всесвітом.

Романтизм, утаємниченість при­таманні творам Кумановського, коли в них – Жінка.

Полотна митця треба бачити. З деякими роботами з циклу «Чарівниця» автор запропонував познайомитися читачам журналу.

Життя влаштовує нам лабіринти. Художник Микола Кумановський своїми картинами по-філософськи підказує, як вибратися з них. Дивіться, міркуйте й робіть виснов­ки.

Богдан БІЛЕЙЧУК

Білейчук Б. Філософія Миколи Кумановського / Б. Білейчук // Жінка. – 1995. – №1.

Живописний доробок Миколи Кумановського

 

Живописний доробок Миколи Кумановського, як і все інше створене ним, складний та багатовимірний. Концептуальні засади його формувала в умовах тоталітарного суспільства, коли митець, особливо українсь­кий, був позбавлений державної підтримки, балансуючи на віражах своєї доби, змушений був боротися не тільки за мистецьку суверенність, але й це певної міри перебирати на себе функції політичного діяча або ж лідера національної ідеї. Власна життєва драма, дійсно пов'язана з драмою власного народу – незмінна фабула чи не кожного твору Миколи Кумановського. Намагаючись збагнути сенс буття і свого призначення на землі, він водночас, неначе заворожений феноменом співвітчизника, людини приголомшеної катаклізмами історії, заляканої антигуманною сутністю тоталітарної системи, розгубленої та безпорадної в абсурдному середовищі сучасного світу. Художник не тільки робить сам наполегливі спроби здобути точку опертя, не піддаючись відчаю знайти вихід із ситуації, а й спонукає до цього протистояння скованого обставинами сучасника. Можливо саме тому твори Кумановського позбавлені звичної трафаретності, немає в них і натяку на ілюзорне велелюддя та колективізм. На його полотнах-поодинокі особистості, приречені на самотність. Позбавлені спроможності активного опору, вони все ж знаходять порятунок. Це - втеча у самих себе, у власній іноді досить тісний, а подекуди просто ірраціональний світ. Внутрішня основа живопису Кумановського, його природа обумовлена невід'ємністю від середовища, в якому перебу­ває сам автор. Таке мистецтво , беручи до уваги хронологію створеного тематику й живописне вирішення творів, явище раритетного значення, як рідкісний вид рослини притаманний тільки певній місцевості. Над­звичайно незалежний, автономний серед існуючих мистецьких напрямків, живопис Кумановського, проте, несе помітний відблиск новітньої поезії та філософії. Пензель художника найбуденнішому предмету або ж прояву життя спроможний надати вишуканого поетичного звучання, а, поєднавшись із універсалізмом думки, набути виразних рис самостійного міфу, який своєрідно і яскраво: віддзеркалює проблематику сучасності.

Ранні твори Миколи Кумановського ("На зустріч", "Проект вічної пам'яті", "Портрет Анатолія Чайкіна", "Портрет Ігоря Валеги") підкреслено особисті , певною мірою автобіографічні, інтимні. В них – світ спогадів, мрій, світ юнацьких вражень. Бездоганна техніка виконання, орієнтована на старих майстрів, елегійно притишене звучання пастельного колориту, ландшафт із самотніми деревами. Із навіяним старовиною антуражем, викликають повінь асоціацій, збуджуючи особливий стан душі: безхмарну меланхолію, спокій, смуток ("З любов’ю", "Присвята Брейгелю", "Натюрморт із зеленими яблуками" ін.). Однак вже в цих перших роботах за зовнішньою смиренністю та спокоєм проступає інший план. Акорди могутньої емоційної напруги, як темні хмари погожим днем віщують неодмінну бурю, руйнацію, а отже, загрозу гармонії та красі. Ці риси, набуваючи особливої виразності у більш зрілих творах, з часом стали питомою ознакою живописної манери Кумановського ("Безплідна земля", "Повернення до міста", "Портрет К.Шишка").

Мистецький всесвіт художника, незалежно від жанру або об'єкту зображення, символічний і закодований. Це стосується не тільки зведених до рівня знакового сприйняття творів із серій "Карти землі", "Карти пілігрима", а й усього доробку. Кожен предмет, зафіксований художником на полотні, наділений здатністю промовляти. Кожна деталь - частка великої таємниці. Так відбувається глибинне осмислення часу, реалізоване через низку художніх узагальнень. Минуле входить у сучасне.

Сприйняття сьогоднішнього - невід'ємне від ремінісценцій того, що вже відбулося. Створена художником реальність, ніби побачена крізь призму поезії, спонукає до роздумів, бентежить відчуття незбагненності , вічного й миттєвого. Іноді поезія прямо і безпосередньо присутня в зображальному ряді полотна. Це фрагменти віршів Ц.Норвіда, К.Шишка, афоризми й цитати відомих людей, авторські фрази майстерно зкомпоновані в дусі традицій мистецтва Середньовіччя. Фокусуючи увагу на одному з аспектів, вони все ж покликані якомога глибше розкривати головну ідею та зміст твору. Часто сама назва виконує функцію поетичного прологу ("І буде день", "До тиші", "Одного разу навесні").

90-ті роки - період особливо напруженої творчої праці художника. Ніби підсумовуючи весь набутий досвід, він створює цілу низку великих за обсягом серій, дещо незвичайних в контексті попереднього доробку, однак виважених і довершених ("Чарівниці", "Їх імена", "Це шарудить надламане стебло", "Клейноди України"). В них автор намагається всебічно і цілком реалізувати своє індивідуальне, надзвичайно загострене сприйняття вітчизняної історії. Хоча справа да­леко не в тім, що ці полотна мають історичне підґрунтя. Долю власного народу художник не просто вивчив як об'єкт зацікавлення, а осягнув як одкровення. Відчути й пережити цей стан допомагає і глядачеві. Незважаючи на обізнаність із історичними джерелами, він творить свою концепцію історії України, що дозволяє не скотитися до нудного механіч­ного переліку фактів та подій. Ламаючи стереотипи жанрових кордонів, художник поєднує в цих творах елементи натюрморту, пейзажу, історико-побутової картини. Тому серйозною похибкою було б також сприймати ці речі суто історичними. Адже вони відображають передусім суб'єктивний авторський погляд і сприйняття історії.

Серію "Темна українська ніч" можна без застережень назвати найвдалішою ілюстрацією або ж навіть квінтесенцією останніх пошуків митця. Тематично вона об'єднує сім полотен. Літературна назва кожного – своєрідний ключ до розкриття ідеї, водночас і самодостатньо витонче­на і невід'ємна частка загальної сув'язі.

"Здобування води поезії",

"Той, що веде",

або "Чи важко нести чужу сліпість і вести водночасно? Хто відповість тобі?",

"Нарізання кордонів",

"Вікно крізь музику",

"Боже! Як чудо дихати на батьківщині і співати... або вити",

"Камінь на крилі",

"Порадіють люди, побачивши птахів".

Виходячи з цього переліку, очевидним стає те, що душа художника прагне торкнутись не лише конкретної події, або ж факту, а сягає набагато далі, десь аж сфери їх сакрального змісту. Митець тут неначе дає свій філософський коментар історичних перипетій з долі свого народу. Це версія художника стосовно української минувшини. Однак во­на далека від байдужого та сухого розмірковування. Пристрасно, іноді з болісним надривом, не оминаючи щирої радості й гіркоти розчарувань він оповідає про Україну не як сторонній спостерігач, а як один із її дітей.

"Темна українська ніч" – це події, що відбуваються, коли все затихає. Це постійна боротьба за виживання психологічне та фізичне. Час, коли душа починає розмову, "...і зоря з зорею гомонить". З ніччю в Україні пов'язано дуже багато... Вона описана в літературі, оспі­вана в піснях, має величезне означення в культурі. "Темна українська ніч" – це мандрівка по ночі, блукання душі та тіла.

Зоя Навроцька,

мистецтвознавець

Художник Микола Кумановський

В 70- і роки розпочався творчий шлях неординарного митця, філософа , романтика і патріота України Миколи Кумановського. Роботи зразу почали різко суперечити прийнятим нормам застиглого соцреалізму. Вони змушували людину прокинутись , подивитись на світ і побачити його таким, яким пін є, а не таким, яким його малюють "придворні " художники. У провінційному місті Луцьку часів "застою" роботи М.Кумановського розворушили заспані розуми, примусили мислити, навіть налякали деяких партійних діячів. Надто правдивими і живими здались його роботи пихатим ідеологічним працівникам. Саме тому "салони" не сприймали цих глибоко осмислених, філософськи складних і водночас доступних для розуміння оригінальних робіт художника. Не розуміли вони істинного змісту творів і приписували їм своє примітивне бачення. Так трапилось з картиною "Капелюх", на якій було зображено осінній дощовий день, велику калюжу і посеред неї промоклий капелюх. Інструктор міськкому побачив натяк на кінець партійної кар'єри . А ось інший випадок з натюрмортом "Тиша". На полотні - букет квітів , в нього занурено скрипку . Отже , це прозорий натяк на долю творчої інтелігенції в радянському суспільстві. Або ж "бунтарський" "Натюрморт з мухами". Інструктор побачив в цій роботі неприкритий наклеп на радянську владу (в ті часи були проблеми з м'ясом та м'ясопродуктами ). Але, попри все, роботи Миколи Кумановського знали не тільки в Луцьку, Львові, Києві, але й в Ризі, Вільнюсі, Москві. Знали про оригінального художника й у рідному містечку, де він народився.

Майбутній філософ і художник, людина з душею поета, з'явився на світ 31 серпня 1951 року у стародавньому колоритному містечку Сатанів, що на межі Хмельницької та Тернопільської областей . Спостережливий і цікавий хлопчик помічав найтонші зміни в природі , відносинах між людьми , по-своєму , по-філософськи осмислював їх, виводив емоційні переживання в логічні ланцюжки ... І народжувались символи-образи. По закінченні 8-го класу середньої школи Микола Кумановський вступає на річні перукарські курси в комунально-побутове училище (м.Хмельницький). Після навчання в училищі – рік роботи в містечку, де народився. У 1971 році вступає до Львівського училища декоративно-прикладного мистецтва ім. І. Труша на факультет художньої кераміки. Закінчив навчання в училищі у 1975 році, в тому ж році народився син Лука .

По приїзді до Луцька молодий художник працює викладачем в дитячій художній школі . Через два роки праці вступає до Львівського прикладного інституту на вечірній факультет художнього скла . Під час навчання в інституті працює у Львівському театрі ляльок, вдосконалює майстерність, пробує нові техніки. В цей період Микола знаходиться під вельми сильним впливом раннього, романтичного Пабло Пікассо, що впливає на його власну творчість. Потім – захоплення Сальвадором Далі, польським сюрреалістом Є.Дуда-Грачем. Глибоко хвилює душу художника також польська та російська поезія , яка надихає на створення своєрідних образів і особливого перетворення баченого та пережитого. Вся творчість його побудована на порівняннях, у поєднанні логіки й емоцій. Метафорично-символічними є роботи з серії "Гранд марш". Особливо вражає картина "Безплідна земля" (1980 р.) , виконана темперою на картоні. На перший погляд здається , що то наслідок творчості Ієроніма Босха. Але при глибшому вченні роботи починаєш розуміти, що наше сьогодення, наше життя, сучасні нам люди – символи і водночас незникаючі протягом тисячоліть. Дрібні групи, фрагменти поєднані в складну, цілісну динамічну і замкнену композицію. Вся робота складає враження руху по спіралі, а насправді то є рух по колу. Кожну групку можна розглядати як окрему подію життя, начебто творчого і плідного. Але разом з тим ми не бачимо подальшого розвитку, бо всі творчі ідеї і дії, як зерна, попадають на безплідний грунт, гинуть у ньому і не дають ніяких паростків, ніякого розвитку. Робота Миколи Кумановського перекликається з поемою Томаса Еліота "Безплідна земля". Не слід сприймати картину як ілюстрацію до поеми, вона живе своїм окремим життям , в ній втілено іронічне сприйняття автором хворої реальності сьогодення.

Після навчання і плідної праці у Львові Кумановський знову приїздить до Луцька і працює вже в Луцькому театрі ляльок головним художником -постановником. Серед багатьох лялькових вистав виділяється "Кіт у чоботях"; оформлення сцени, ляльки, загальна постановка викликає задоволення не тільки в дітей ,а й у дорослих. Після п'яти років праці у ляльковому театрі – робота у Луцькому музично-драматичному театрі ім. Т.Шевченка. Всім театралам Луцька та області запам'яталась вистава "Піти й не повернутись" за повістю Бикова, художником-постановником якої виступав Микола Кумановський. Під час творчої праці в театрах м. Луцька митець бере участь в обласних виставках. Також виконує розписи притвора в Успенському соборі м. Володимира-Волинського (працює рік). Далі робота в Ростовській області і розпис церкви в с. Кулєшовка та інших селах. Автор виконує грандіозну роботу – повністю розписує стіни церкви, пише іконостас, оформляє нагорне запрестольне місце. Робота над розписами у Ростовській області триває два роки.

В період між працею у Володимирі-Волинську і Ростовській області з'являється цикл графічних робіт під назвою "Білий час". Серія була створена під впливом Альбрехта Дюрера та інших графіків цієї доби. При глибокому аналізі та детальному вивченні творів цих видатних художників Микола Кумановський приходить до висновку, що це біла графіка, тому що форма моделюється не за рахунок тонових плям, а завдяки особливому штриху і майстерному володінню ним.

Після ростовського періоду творчості Кумановського настає новий період: з'являється цикл живописних полотен "Чарівниця". Це особлива серія робіт художника, що народилась із бурхливих переживань , філософського переосмислення відносин між людьми, сприйняття прекрасної половини людства в новому аспекті . І все ж, у всіх без винятку картинах, образ жінки романтичний, утаємничений, загадковий.

Паралельно з живописними полотнами художник працює над новою графічною серією: "То шарудить надламане стебло..." Назва циклу взята з відомого твору Ібсена. Пізніше – продовження циклу її живописі. Автор виконує дев'ять полотен, що мають таку ж назву. Паралельно з цими роботами Микола Кумановський пише ще один живописний цикл "Мати". В цей період художник працює оліями на полотні . Вся серія живопису "Мати" знаходиться у приватних колекціях.

 М.Кумановський – справжній син своєї матері-України, патріот, людина небайдужа, глибоко співпереживає долі рідної землі. Із глибин переживань і філософської оцінки подій, що відбуваються в цей час в Україні, народжується серія робіт "Клейноди України". Всі полотна цієї серії теж знаходяться в приватних колекціях, в тому числі в США і Канаді. В цей період художника було запрошено на роботу до США (штат Пенсільванія) до Стейт-Коледжу на факультет графіки як професора з візитом. Там художник створив близько 35 робіт. Всі роботи придбали приватні колекціонери США і Канади, також знавці сучасного образотворчого мистецтва зацікавилися офортами, а саме: "ex-libris". У 1995 році художник повертається в Україну, де продовжує працю над "Надломаним стеблом". До поїздки в Америку М.Кумановський написав "Книгу кострубізмів", котра започаткувала цикл живописних робіт "Темна українська ніч". Після повернення на Батьківщину, продовжує роботу над циклом. Ці роботи були виставлені в приміщенні Приватбанку. Всю серію "Темна українська ніч " закупила студія "Олекса". На даний момент художник працює над "Заклятими", а також написав книгу білої поезії "Слід у слід", що невдовзі побачить світ.

На межі 1991-92 років київськими кінодокументалістами було створено фільм "Художник Микола Кумановський", в якому вдало показано поєднання різних граней обдарованості істинно творчої людини, глибину душі митця, що безперервно в пошуках істини. Глядач спостерігає за художником , що любить життя і водночас ненавидить ті його прояви, які руйнують дух людини. Провідною темою досліджень митця у всіх його творчих доробках є Людина та її відносини з Богом. Роботи М.Кумановського – це філософські роздуми над Часом, Смертю та Життям.

Т. Жовнірук,
викладач образотворчого мистецтва

ФІЛОСОФЕМИ «ІНАКОМИСЛЕННЯ»

Все, над чим би не працював митець, неодмінно має містити в собі його власний погляд, його прийняття чи заперечення, його активну життєву позицію. Так вважає Мико­ла Кумановський – один із найяскравіших представників мистецького середовища Во­лині. Як творець, він не сприймає пасивної споглядальності та естетських смакувань певними формами чи мотивами. Чуже йому й сліпе наслідування загальновизнаних сте­реотипів, натуралістичне копіювання світу. Тому твори художника незалежно від жан­ру – натюрморт, пейзаж чи побутова карти­на – це своєрідні філософеми. Ними можна милуватись, в них можна черпати настрій, але найголовніше – ними автор спонукає до напруженої думки, ставлячи своєрідні запитання-загадки, відповісти на котрі не завжди просто.

В деяких творах він нагадує героїв пись­менника Валерія Шевчука. Змальовуючи світ, намагається у найзвичайніших явищах сягнути глибини і не обминає при цьому трагічного й суперечливого. Людина, її жит­тя, біль, надії щоразу знаходять цікаве й неординарне вирішення. Художник не­нав'язливо викликає на відвертість, говорить без пафосу, без надриву про речі надзвичай­но актуальні та хвилюючі.

Іноді твори Кумановського викликають сміх. Сміх крізь сльози. «Червінець», «Чоло­вік у розквіті сил», «Жнива», «Руслана», «Галька». «На відпочинку в Криму» – в цих, доведених до гротескового рівня роботах образи пройняті злою іронією, ба навіть сатирою на наше сьогодення. На нашу нами ж спотворену історію, на наше байдуже ставлення до землі, до природи. На нашу бездуховність, що перетворює індивідуаль­ності в безликий натовп, стадо з мізерними прагненнями й нікчемними ідеалами.

Складна символіка-основа майже кожно­го твору художника. Незначними, навіть другорядними, як на перший погляд, де­талями він намагається повніше розповісти про модель, якщо це портрет («Портрет Чайкіна», «Портрет Столярова», «Малий Лука», «Наталка»), дає ключі до розкриття змісту жанрових полотен («Жнива», «Скоро осінь», «Карти Землі»), натюрмортів («З любов'ю», «Проект вічної пам'яті», «Присвята Брейгелю»). Кожен предмет ви­писує з блискучою майстерністю до найтонших нюансів. Фотографічно точно будує простір, часто-густо дивлячись на нього ніби з висоти пташиного польоту. Все це загалом створює ілюзію надреальності середовища, котре існує неначе поза нашим виміром та часом. Мимохіть виникають питання: що має означати стіл просто неба? Чому один його край зливається з дорогою на видноко­лі, окресленому лінією горбів та урвищ?

Неоднозначні також на полотнах й інші деталі: хліб, три зелених яблука, старовинна книга, суха гілка терену, перев'язана черво­ною стрічкою, порожня клітка для птахів тощо. При всій своїй предметності вони вводять нас у світ незбагненного, навіваючи незвичайний емоційно-настроєвий стан. Найчастіше це легка зажура, жаль, смуток, глибока туга. Цьому сприяє колорит, де переважають приглушені тональності: тонкі переходи від сріблястого відтінку до глибо­кої блакиті, від палевого до шершавості коричневого, перламутрові переливи роже­вого й прозелені. Все це дає можливість іноді на «смак», на «запах» відчути стан природи. Свинцевий тягар неба перед грозою, гнітючу одноманітність спекотного дня, цілющу сві­жість весняного ранку. Або, як у серії акварелей «Грандмарш аутодафе», передати відчуття нестерпного болю, те, що відчуває приречена людина, переступаючи межу страху і соро­му, коли єдиним цілим стають страждання фізичні та духовні. Кольорова гама тут підкреслює фантасмагорію шаленого танку, в якому звиваються неймовірних форм жіно­чі тіла. Вона неначе волає, стогне, кри­чить – цього разу різкими, строкатими кольорами.

Доробок М. Кумановського чималий. Хо­ча, безперечно, кількість у мистецтві не показник, проте не можна обминати й цього. За неповні два десятки років творчої праці, враховуючи період навчання у Львівському училищі декоративно-прикладного мис­тецтва ім. І.Труша та Інституті декоратив­но-прикладного мистецтва у Львові, він створив великі серії живописних творів, акварелей, малюнків пером, ліногравюр, офортів, колажів, сценографічних ескізів тощо.

Переважна більшість цих робіт датована сімдесятими роками – складним, супереч­ливим часом, котрий не без іронії іменуємо тепер «застійним». Саме тоді художник сформувався як творча особистість, визна­чивши для себе мистецькі орієнтири, цілком позбавлені й натяку на угодництво, не говорячи вже про кон'юнктурне стилізаторство. Своєрідні рефлексії на сучасність притаман­ні кожному його твору. Характерні з цього погляду «Блюз перед грозою», «Зимовий пейзаж», можливо, ще по-юнацькому максималістичний, але за своєю суттю цілком невинний, який приніс авторові славу «інакомислячого». Що ж крамольного запопад­ливі охоронці ідейності побачили на цьому полотні? В тьмяній охристо-сірій гамі зобра­жено старий дерев'яний стіл, зібгану картату скатертину, на столі м'ясорубка, і перед нею декілька дохлих мух. Хотів цього чи не хотів художник, але створення такої роботи при­пало на час, коли з прилавків луцьких магазинів поступово зникли м'ясні продук­ти, масло. На другий день після відкриття виставки картину було вилучено з експози­ції, повернуто авторові, а надалі до його творів придивлялися вже уважніше. Тому більшість зробленого художником досі не виходило за межі майстерні.

Нові часи принесли чимало нового і в твор­чість Кумановського. З'явились нові задуми, плани, деякі з яких вже реалізовано. Найва­гоміше з останніх знахідок художника – серія «Їхні імена». Високу оцінку шануваль­ників живопису здобула вона на торішній виставці «Волинь, традиції, сучасність» у Луцьку. Багатопланова за змістом, симво­лічна в найкращому розумінні цього слова, вона пройнята болем за забуті імена далеких наших предків – Іванів, Федорів, Гнатів, котрі б мали бути вписані в історію золотими літерами. В кожному творі серії, як у жодній роботі раніше, виразно проглядається захоп­лення і ґрунтовне знання не тільки давнього українського малярства, а також і аван­гардних течій початку нашого століття. Цією серією художник відкриває нові мистецькі обрії, і не тільки для себе.

Навроцька З. Філософія «інакомислення» / З. Навроцька // Вітчизна. – 1989. – №9.

Хвилююча мова мистецтва

Художник говорить з народом на свій мові – мові мистецтва. І ця мова в залежності від підготовленості глядача, рівня його культури зрозуміла або ж ні. Вона може розвиватися, збагачуватись, але в основі своїй залишатися мовою живопису, графіки, пластики. На жаль, сьогодні доводиться констатувати той факт, що масовий глядач, око і розуміння мистецтва котрого виховувались на принципах правдоподібності і спрощеної трактовки реалізму, виявився не готовим до сприйняття мистецтва, побудованого на інших зображувальних законах. Це можна було спостерігати на виставках робіт О.Аксініна, О.Бурдаш, а нині – М.Кумановського.

В минулі роки картини луцького художника Миколи Кумановського рідко потрапляли на виставки, зрештою майстер і не завжди цього прагнув. Творив, так би мовити, для себе. Тому його персональна виставка в залах художнього відділу обласного краєзнавчого музею стала відкриттям. Зустріч з доробком Кумановського – приємне знайомство з творами 20-річної наполегливої праці живописця і графіка.

Виставка хвилює, будить думку. Микола Кумановський – вихованець львівської живописної школи. Навчався спочатку в училищі імені Труша, пізніше в інституті декоративно-прикладного мистецтва. Навчаючись у Льовові, Кумановський не залишився осторонь творчих пошуків і експериментів, а згодом виробив свій власний метод, свою оригінальну зображувальну систему. Багато творів художника, включених у першу ретроспективну виставку, сюрреалістичні за ладом, але національні за внутрішнім змістом. Це своєрідні притчі, філософські мініатюри з складною знаковою символікою.

Метафоричний твір "Безплідна земля" – змушує нас пригадати нідерландського художника XV століття Ієроніма Босха (визнаного попередника сюрреалізму), одного із найбільш таємничих майстрів минулого. Простір картини заповнено безліччю символів і знаків, карикатурних облич і гротескних сцен. Своїм полотном художник допомагає глядачам зрозуміти і повсякденне власне життя, життя міста і села, життя людей, які нас оточують, життя повне одночасно веселощів і драматизму, краси і потворності, таємниць і відкриттів.

Характерною рисою багатьох робіт є їх іронічність, весела або зла насмішка ("Розмови про щоденне"). Кумановський сміється над людськими недоліками (диптих "Ганя і Генек").

Здавалося би, бажання художника втілити у своїй творчості над- реальність, яка знаходиться в глибинах підсвідомості, що власне, складає основу сюрреалістичного мистецтва, могла б повністю завести його в сторону від дійсності. Однак цього не трапилось. В примхливому поєднанні образів, зображених ним, спливають конкретні мотиви: втрачена духовність ("Бесіда), думки про екологію, про нашу культуру, вірніше її відсутність ("Міський натюрморт"), про смисл життя і творчості ("Маски"), роздуми художника про долю творця, поета ("Портрет К.Шишка").

Художник не віддає перевагу якомусь одному жанру. Він створює серію робіт, в центрі яких людина, її багатогранний світ.

Окремі твори Кумановського не можна кваліфікувати за традиційними видами мистецтва. "Для норм щоденного буття" – це своєрідний ансамбль, зіставлений з різних, на перший погляд, несумісних речей, узгоджених між собою тільки колористично. Кожен з них предметів (дзвін, номерний знак, рама, що оточує голову людини, яйце) має свій голос, свою асоціативну пам’ять.

В результаті своїх творчих пошуків художник переконався в тому, що його потребі у самовираженні найбільше відповідає техніка темпери. Він пише рівними тонкими мазками. Живописні полотна невеликі за розмірами, відзначаються акуратністю і ретельністю виконання. Кумановський не відмовляється також і від акварелі і олійних фарб, а в графіці використовує різні техніки – офорт, лінорит, автоцинкографію.

Останнім часом художник віддає перевагу заняттю графікою. Більшість його робіт – це не ілюстрації якихось подій (хоча є і такі), а асоціативні ряди, в яких ми спостерігаємо бажання майстра передати суть явища, його дух, а не видиму оболонку (серії "День", "День в день", "Втілення" та інші).

Глядач, не привчений до експериментальної мови мистецтва, не раз зупиняється на виставці М.Кумановського у розгубленості перед тим, що потребує більших зусиль для сприйняття. Допомогти людям побороти ці складності, поповнити глядацьку культуру – наше завдання.

Левицька Т. Хвилююча мова мистецтва / Т. Левицька // Волинь. – 1990. – 23 липня.

Кумановські

 

Всепожираюча матерія сірих буднів безжалісно топить спроби вирватися із замкнутого кола. Щось недоказано, щось замовча­но, хтось наступив на горло власній пісні в надії, що завтра заспіває на повен голос. А завтра – це наше сьогодні, й розтоптана пісня зіллється в численному хорі конфор­містів. І обличчя у всіх до болю однакове – ніяке.

Завіса впала, та актори залиши­лись на сцені – хтось розірвав мотузки, що приводили маріоне­ток у рух під час вистави. Потрап­ляючи на цю сцену, розумієш, що гра – це серйозно, і смерть – не бутафорія, і кров, що часом ри­мується з любов'ю, справжня.

«Осені Знак нероздільно пра­вить долею моєю». І Аполлінерові страждання наповнюються барва­ми, переростаючи в полотна.

Від схвальних поплескувань по плечах люди стають все меншими та меншими. Від грому бурхливих оплесків псується слух, а звичка до цукеркових полотен «соціалістич­ного класицизму», що не вимагали інтелектуальних зусиль з боку гля­дача, привела до тяжких наслідків. Довгий час наше мистецтво нагаду­вало безрадісне євангельське диво, про яке писав російський психолог Лев Вигодський – коли Христос з допомогою семи хлібів та кількох рибин нагодував «чотири тисячі осіб, окрім жінок та дітей». «І їли всі й наситились; і набрали шматків, що позоставались, сім повних ко­робок». То було диво кількості. Мистецтво швидше нагадує інше євангельське диво – перетворення води на вино.

Справжня природа мистецтва завжди несе в собі перетворююче начало, яке перемагає звичайне почуття, і біль, і жах, і страждання, просвітлює душу, звільняє від них людину.

Відчуваючи, що страшний не лише сплячий розум, який по­роджує чудовиськ, але й той, який страждає від безсоння, агресивний і самозадоволений, художник на­магається привести цей складний механізм до нормальної, продук­тивної роботи, примусити цінувати інтелект, довести, що незамінимі люди все ж таки є. І світ скла­дається не лише з речей, які можна торкнути рукою або спробувати на смак. Є почуття, назви для яких ще нема.

Людина емоційна, небайдужа до долі свого народу, Микола Кумановський виступає противни­ком екзальтації, що приводить до самознищення, викликаючи привид падре Торквемади. Концептуаль­ний розвиток цієї ідеї втілено в серії акварелей «Аутодафе». Сльози його справжні, але течуть вони з розуму.

«Хто ми? Звідки й куди йдемо?»

Пам'ять – властивість душі зберігати свідомість про минуле. Чи зберігають цю свідомість наші душі? Так. І чотири полотна з серії «їхні імена» свідчення цього. «Їхні імена» – це імена наших дідів і прадідів, народжених землею, що їхні безталанні онуки перетворили в гігантську Зону. Ті ще тримають на своїх плечах душі загиблих козаків, але вже повзуть по ній колорадські жуки нищівної байду­жості.

Немає земель малих і великих, є землі рідні й чужі. І кожна земля має свого І кара, свою Мадонну, свою віру, свій храм і свою дорогу до нього.

Ця дорога привела колись шістнадцятилітнього хлопця з невелич­кого містечка Сатанів, що на Хмельниччині, до Львова, на ву­лицю Снопківську, 9, де знахо­диться училище декоративно-прикладного мистецтва імені Івана Труша, на відділення кераміки.

Тоді весь світ можна було порівняти з пульсуючим трепетним горнятком. У горнятко це влива­лись пісні співака, що колись, за профнепридатністю, був виключе­ний з Гродненського музичного училища, а пізніше став одним з найпопулярніших представників польської співаної поезії – Чеслава Нємана. Він співав вірші іншого геніального невдахи – Ципріяна Норвіда.

Горнятка перетворювались у казкових птахів з небаченої краси пір'ям, львів'яни впізнавали себе у маленьких глиняних фігурках, що знаходили притулок у майстернях друзів. Про власну можна було лише мріяти...

Коли приїхав до Луцька, з'яви­лася своя майстерня – маленька кімнатка на горищі, храм, де тво­рець – художник. Лабораторія, де прагнуть осягнути таємницю філо­софського каменя.

Ременяка О. Кумановські : Микола / О. Ременяка // Україна. – 1991. – №3.

Наші мізки рятують… їхні душі

– Я недавно почула таку думку, що талант в Україні – то не дар Божий, а якась кара, бо, мовляв, всі талановиті люди змушені покидати рідні місця, їхати у далеке зарубіжжя, щоб там реалізувати себе, відтак, заробити на прожиття. От недавно розмовляла із нашим земляком, барабанщиком ансамблю «Світязь» Романом Ланкіосом – він їде на заробітки до Америки. Парадокс: надзвичайно талановитий чоловік не може в рідній Україні прогодувати сім'ю... От і ти повернувся з-за океану...

– Що стосується таланту, то – дар духа святого, не треба нарікати на це. А щодо Америки, то я не їздив на заробітки, повір. Мене запросив університет штату Пенсіль­ванія почитати лекції на слов'янському факультеті...

– Даруй, лекції на яку тему?

– Ну, звичайно ж я розповідав студентам про те, що сам роблю: живопис, графіка, моє трактування образів, моє світобачення, втілення його в малюнок, колір чи символ. Тому що вважаю: про сьогоднішнє можна говорити тільки мовою метафори.

А ще я там робив ілюстрації до Сковороди. Декан факультету, професор Михайло Найдан (щасливий випадок долі звів мене з ним, і той запросив до співпраці) запропонував проілюструвати твори видатного філософа і поета.

– Навіщо? Американці починають Україну вивчати по віршах «всякому городу нрав і права...»?

– По чому американці починають вивчати Україну, скажу пізніше. А ти даремно іронізуєш. На слов'янському факультеті вчаться люді, що вже мають основну професію. А знання слов'янської культури їм необхідні для загального розвитку і, якщо хочеш, як суміжна професія. Їхній декан Михайло Найдан проводить величезну роботу для утвердження української літератури і мистецтва за океаном. Сам він, до речі, спеціалізується на русистиці (хоч вся його родина балакає українською мовою), видав книгу по Марині Цвєтаєвій. Зробив прекрасний переклад англійською мовою Ліни Костенко, вона переді мною мала запрошення університету і читала лекції на свлов’янському факультеті. І от пан Найдан змислив видати, знову ж таки англійською, Григорія Сковороду. Так, ще забув: на цей же зразок професор видав ранні твори Тичини.

– Але ж оригінали Сковороди – це не сучасна українська літературна мова!

– Власне. До сучасної її доводить група спеціалістів. А Михайло Найдан робить переклад англійською.

– Отже, ти ілюстрував видання...

– Уявляєш, треба було поїхати до Америки, щоб прочитати всього Сковороду, від шкурки до шкурки, як кажуть. Бо ж не секрет, ми самі знаємо про нього в основному по тих же віршах «всякому городу нрав і права...». Смішно, але навіть через це варто було їхати у Пенсільванію.

– Ти жив там півроку – твоє спостереження: що ще знають американці про Україну!

– Запитай ліпше, що вони знають про Зімбабве! А про нас? Ну, знають такі чисто українські слова: «демократія», «Чорнобиль». А ще знають Оксану Баюл. Слава Богу, хоч через фігурне катання інформація про нашу державу у зарубіжжя просочується.

– Погодься, прикро...

– Прикро – м'яко сказано... А все через те, що наша держава чомусь не бажає фінансувати великі культурницькі програми, а саме в цих рамках можна найяскравіше представляти Україну. Печально, але факт: американці нас ототожнюють з Росією, українці для них «рашен», а, значить, то ми були в Чехії, Афганістані...

– І все-таки, що тебе приємно вразило там, у Штатах, у широкому масштабі?

– Як американці на елітарному рівні поціновують українсь­ку культуру. По-науковому! Все той же Михайло Найдан викладає в університеті антологію сучасної української прози й поезії. Для підмоги, скажімо так, запросив ще з України Миколу Рябчука (Рябчуки там цілим сімейством), разом зі мною працював Володимир Діброва... Я мав там дві виставки...

– Миколо, ти повернувся з Америки раніше строку. Чому? Набридло? Втомили вічно усміхнені, розкішні американці?

– Вернули до Луцька виключно сімейні справи... Відчуваю, ще ти хотіла запитати, чи не думав я залишатися в тому раю. Не думав!

– І не повернешся? Адже ти маєш таку можливість...

– Сказати однозначно зараз не можу. Чесно – не думав про це.

– У Луцьку розповідали мені наші знайомі кавомани якісь легенди про твого Казіка...

– Ага, то мій песик. Породистий, козацький...

– ??

– Низькі лапи, а сам великий. І ду-у-же розумний!

– Наші спільні знайомі казали, він так сумував за тобою, що став гризти двері твоєї майстерні...

– Ну, скажи, чи не справжній друг?! Він ходить, до речі, у художню школу, до собору. І на каву. Мене шукає. Бо звик. Бо так було раніше, до мого від'їзду в Америку. Після обходу оцих «моїх» місць Казік любив полежати в майстерні. Чесне слово, він дуже хороший, вірний друг, з мирним, вживчивим характером. Любить усіх моїх товаришів. Правда, не переносить на дух, коли від когось пахне спиртним...

– А якщо від тебе?

– Ай, мені пробачає! Можливо, йому й неприємно, але як до свого друга до мене мусить ставитись терпимо.

– Миколо, ти маєш замовлення для Америки?

– Маю. І багато.

– Можеш виконати їх тільки дома?

– Так. Знаєш, американську землю як художник я не відкрив. От Україну я відчуваю всіма фібрами душі, і вона і в моїй графіці, живопису. Вона – моє джерело, що має і чари, і магію (найшвидше – магію!). А в Америці… Попри гарний прийом, хороші умови праці, приємне товариство, що мене там оточувало, я цієї магії не відчув… Знаєш, що ще сподобалося в Пенсільванії? В університетському містечку всі жителі вітаються, як у наших селах... Ну, а щодо «казкового раю», то там теж маса проблем. І найголовніша по-моєму, проблема духовності. Америка в гонитві за грошима втратила духовність. Потім спохопилася, й тепер платить великі гроші, аби протягнути, завербувати на материк людей з іншим світобаченням. От і «пливуть» за океан наші найкращі таланти, мізки – рятують їхні душі…

Розмовляла Валентина СИДЬКО. Фото М. ЗІНЧУКА.


Сидько В. Наші мізки рятують… їхні душі / В. Сидько // Віче. – 1995. – 20 січня.

Умовні українці – сумна метаморфоза сучасності

Художник з Луцька Микола Кумановський – один із найталановитіших митців сучасності. Він автор герба Луцька, ілюстрацій багатьох цікавих книжок, зокрема, повного зібрання творів Григорія Сковороди, яке вийшло у США, співавтор легендарного проекту пам’ятника-храму борцям за волю України «Стріляючий ліс».

Микола Кумановський народився 31 серпня 1951 у смт Сатанів Городоцького району Хмельницької області. У 1970-1975 роках навчався у Львівсь­кому училищі прикладного мис­тецтва ім. Івана Труша. Потім навчання продовжив у Львівсь­кому державному інституті при­кладного та декоративного мистецтві (1976-1979). Був учас­ником республіканських, регіо­нальних та міжнародних художніх виставок, зокрема: Міжнародне бієнале «Імпреза-89» 1990 року в Івано-Франківську, мав персональні виставки в Україні та США. У 1995 році Микола Кумановський півроку читав лекції на слов'янському факультеті в університеті штату Пенсільванія (США).

Тривалий час національно-патріотична громадськість Во­лині із захопленням чекала спорудження величного пам'ятника-храму борцям за волю України «Стріляючий ліс» за проектом М.Кумановського і А.Бідзілі. Цей геніальний проект мав такий задум: чотири стіни-стели, кожна з конкрет­ною назвою. Перша – Заклик (де орел вилітає із дзвону). Дру­га – На варті (де сидить вояк зі скорострілом і де зібрані образи січових стрільців та козака: об'єднана сторінка). Третя – Розіп'ятий серед дерев – сим­вол жертвоприношення за волю і незалежність. Четверта – Матір Божа Покрова, яка «вихо­дить із лісу» для того, щоб своїм омофором покрити та благосло­вити борців за волю України. У центрі – камінний престол із трисвічником (з вогнем). На одній стіні храму викарбувані слова з Гімну України, на другій – хронологія національно-виз­вольної боротьби на Волині, на третій – пояснення ідей і самих символів пам'ятника, на чет­вертій – зафіксовані відбитки долонь жертводавців пам'ятни­ка. Усе це об'єднує зверху (висо­та дев'ять метрів) два кільця, що символізуватимуть купол, на якому стоятиме хрест.

Але кучмівська влада разом із комуністами перешкодила спо­рудженню «Стріляючого лісу». Про це та інше у розмові з Ми­колою Кумановський.

– Пане Микало, чому ж таки не був втілений проект «Стріляючий ліс»?

– Тому, що в той час, коли вже був затверджений макет і було проведено його презентацію, відбулося обговорення, макет фактично оплатили, але тодішній голова Волинської обласної ради, а нинішній радник Л.Кучми Борис Клімчук був основним гальмом у цій справі. Його по­гляди і тиск лівої частини депу­татів облради стали на заваді. З'явилися замовні статті у пресі проти пам'ятника. Закидали, що надто багато зброї. Але ж і під час хірургічної операції є багато скальпелів, однак рятується жит­тя. Владі дуже не подобалася ідея «Стріляючого лісу». «Треба щось міняти, бо там одні банде­рівці», – закидали мені. Я відпо­відав, що там відображена вся історія національно-визвольної боротьби. Що тільки не пропо­нували додати до проекту: і жінку з гіллякою (як у Києві), і письменників, і так далі. Аби ли­ше знівелювати саму ідею.

– Їм таки вдалося знівелювати. Той пам'ятних борцям за волю України напроти облради нагадує незрозумілу капличку, хоча основа взята з вашого проекту.

– Так. На останній зустрічі-нараді з приводу побудови пам'ят­ника Б.Клімчук сказав: «Не забу­вайте; ми платимо, ми й музику замовляємо». Це дуже приниз­ливо. Я ніколи не малював Лені­на, тим більше не піду на угоду з якимось прокомуністичним чи­новником Клімчуком. Після цих слів Б.Клімчука я на замовлення практично не працюю. У мене були зобов'язання перед людь­ми, які чекали саме мого пам'ят­ника, і я обіцяв, що зроблю все можливе. Та й пригадуєте: було освячення каменя під цей пам'ятник. А на другий день ого­лосили на нього новий конкурс, куди мене не запросили. Там був представлений і основний кіс­тяк проекту мого пам'ятника, але мене не було вказано як співавтора, а лише архітектора А.Бідзілю. Але ж ми макет «Стріляючого лісу» вже здали, завезли у Київ на скульптурну фабрику; Залишалося лише зі­брати гроші. Мер Луцька А.Кривицький пообіцяв, що гроші бу­дуть зібрані. Врешті-решт А.Бідзіля почав стверджувати, що наш проект – це його робота.

– Невже національно-демо­кратична громадськість Луць­ка, яка так чекала пам'ятник «Стріляючий ліс», не виявила жодної реакція?

– Майже жодної. Усі здали свої позиції. На все вплинула влада.

– Але ж це геніальний проект!

– Усі казали, що це гарний проект. Навіть на скульптурній фабриці усі були зачудовані.

– Скільки часу Ви працювали над ним?

– Ідея виникла під час відзна­чення на Волині 50-річчя УПА. Тоді я виставив глиняний макет пам'ятника. Тодішні демокра­тичні чиновники облради Ва­силь Ворон, а потім Євген Шимонович і голова Волинського Братства ОУН-УПА Мелетій Семенюк підтримали ідею спорудження пам'ятника «Стріляючий ліс».

– А яка нині доля цього проекту ?

– Лежить.

– А якби запропонували поставити цей пам'ятник у іншому місті, Ви погодили би?

– Так. Але ж нині нашій державі все українське потихеньку згортається. Про 90-ті роки кажуть, що це була доба романтизму. Я в це не вірю і знаю, що це не романтизм. Хоча сьогодні олігархи Україну тихесенько по кишеньках розбирають. Боляче. Окрім того, що ідею мою вкрали, ім'я, то ще й заробіток.

– А він у Луцьку нелегко дається.

– Так. Хоча заробіток для ме­не не основне, бо я живу за ра­хунок свого живопису, графіки тощо. Але «Стріляючий ліс» – це родовіха мого життя. Я сподівався, що це відбудеться.

– У Вас був етап виставок за кордоном і в Україні. Напевно, бу­ли різні звабливі пропозиції. Не затісно Вам у Луцьку?

– Ні. Була можливість лиши­тися в Америці. Але тут сім'я і той «водорозділ», який я ще в дитинстві зробив. Мене зав­жди тягнуло на Захід України, тому що тут і традиції набагато живучіші і люди національно культурніші, і мова чистіша – немає кацапщини. Захід Ук­раїни – це моя стихія.

– І джерело натхнення ?

– Так. Але передусім мова – це для мене суцільна метафора.

– Колись в одному інтерв'ю Ви сказали, що нинішній день мож­на охарактеризувати лише яко­юсь метафорою. Якою вона є сьогодні?

– Умовні українці.

– А що Ви закладаєте у це по­няття?

– Є умовні одиниці, які оз­начають конкретні долари або євро. А ми просто умовні, і так рахуємось в усіх перепи­сах, бо лише в Криму півтора мільйона українців мають російські паспорти. Хіба це не проблема? Це, власне кажучи, і є умовні українці.

– Що треба, на Ва­шу думку, щоб Україна стала національною державою?

– Зробити так, як у Прибалтиці, оголо­сивши імпічмент Президентові. Ну й комуняк все ж таки треба було б судити. Це обов'язково потрі­бно зробити. Незасуджені злочини комуні­стів досі тривають.

– Мені здається, що «Стріляючий ліс» ак­туальний і нині.

– Думаю, так. Тре­ба, щоб менше лісів вирубували, бо ще згодяться.

– Пане Миколо, як давно Ви мали свої виставки?

– Останню виставку під на­звою «Темна ніч в Україні» ор­ганізував «Приватбанк» у 1995 році. А нині немає виставок, бо я живу за рахунок того, що ма­люю і продаю свої картини.

– А не боляче розлучатися зі своїми працями?

– Ні. Чому? Продаючи робо­ти, знаю, що на їхнє місце прий­де щось інше. Я міг би займати­ся якимись абстрактними фор­мами, але пов'язаний зі словом, і це основне. У малярстві мене завжди цікавила ідея, якщо во­на хвилює і змушує думати.

– У фільмі про Вас Ви сказали, що зграями літають горобці, а не орли, маючи на увазі те, що лишаєтесь поза професійними спілками. І досі так?

– Я не входжу до Національ­ної спілки художників України. У цьому немає сенсу.

– Ви свого часу достеменно вив­чали творчість Ніла Хасевича. Чи вплинуло це на Вашу творчість?

– Напевно, що ні. Я трохи іншої школи. Моя школа – це школа метафори. У нього через обставини часу – націоналіс­тичні агітки. Мене найбільше зацікавили його екслібриси, які були перфектно виконані.

– Пане Миколо, тема викла­дання у Пенсільванії, Вам не хотілося продовжити тут педа­гогічну діяльність?

– Ні. Це має бути величезна емоційна віддача, а не завжди цю енергію можна заповнити чимось. Я знаю хороших вик­ладачів, але як художників - уже поганих. Тому я вважаю, якщо мені Бог дає можливість творити – це головне.

– У Вас нещодавно вийшла кни­жка поезій «Слід у слід. Малюн­ки равлика». Звідки таке захо­плення?

– Пишу давно. Уже готові й наступні збірки під назвою «Образки» і «Книга кострубізмів», тобто кострубатеньких оповідань, але ще шукаю спон­сорів на видання. Мої вірші – це розвиток художніх образів. Наталка Білоцерківець поради­ла видавати ці поезії з малюн­ками для взаємодоповнення.

– Чи можлива для Вас дилема: вірші або картини?

– Ні. Це комуна мала звичку забирати в людини засіб на спосіб виробництва. Я недопал­ком, вугликом зможу малювати, гілочкою на піску. І цього від мене ніхто не відбере.


Бондарук Л. Умовні українці – сумна метаморфоза сучасності / Л. Бондарук // Шлях перемоги. – 2004. – 28 квітня.

Маестро пензля і пера Микола Кумановський.

Він ще й може вас підстригти

У майстерні Кумановського на піддашші, куди ведуть круті скрипучі сходи, гостювали Ліна Костенко та Іван Драч, Микола Жулинський і Євген Сверстюк, Т.Карабович з Польщі та І.Кучера зі Словаччини...

Микола має приятелів серед підприємців і військовослужбовців, спортсменів і письменників, юристів, артистів, журналістів... Вони радіють з його успіхів і печаляться з невдач. Він має недругів і то здебільшого се­ред художників-невдах.

Кумановський увійшов до солідно­го академічного плану довідника-антології «Мистецтво України XX сто­ліття». Як тут не подивуєшся, коли до антології не потрапило багато зас­лужених і народних. В лютому мину­лого року став лауреатом Волинсь­кої обласної мистецької премії імені Йова Кондзелевича.

Художник Микола Кумановський з провінційного Луцька, як написала нещодавно про нього одна київська критикеса. Хоч, як видається, що сто­сується митців, таке означення не­прийнятне, бо можна проживати й на Хрещатику, а бути провінціалом безпросвітним.

... А коли Микола закінчив 8-ий клас у містечку Сатанові, що приту­лилося до мальовничої та сумнозві­сної річки Збруч, мати взяла сина за руку й повела до Хмельницького вчи­тися на перукаря. Треба вміти щось робити, казала мати, бо з того малю­вання хліба їсти не будеш.

Соромно й гірко було Миколі. Гос­поди, його ровесники мріють про небо, про море, про пошуки різних скарбів, а тут – петеушник! Але що поробиш, коли й батько мовчки пого­дився з таким рішенням, хоча заці­кавлено позирав, що і як його синок малює.

Через рік повернувся Микола до­дому спеціалістом і став працювати в містечковій перукарні.

«Смійтеся, хлопці, смійтеся, – че­рез якийсь час міркував молодий пе­рукар, – ви на цигарки копійки зби­раєте, а в мене повні кишені грошей».

Мати не нахвалиться сином, бать­ко задоволено потирав руки, а Мико­ла після роботи – то за олівець, то за пензель. І так чи не щодня. Мати сер­дилась: «Роби, як знаєш!».

І їде Микола в далекий і великий Львів, знаходить училище приклад­ного мистецтва і, успішно склавши екзамени, стає його студентом. У рідному Сатанові він вважав себе художником, а тепер, як довше вчив­ся, то більше переконувався, як мало знає і вміє. На останньому курсі студій молодого подолянина зачаро­вує юна волинянка, тож не дивно, що невдовзі дипломований художник стає волинянином.

Тут, у Луцьку, Микола Кумановсь­кий і формується остаточно як худож­ник, як особистість. На хліб насущ­ний заробляє викладачем скульпту­ри в Луцькій художній школі, затим, здібного і зухвалого, запрошують на посаду головного художника-постановника обласного театру ляльок. І з часом про Волинський театр ляльок спеціалісти заговорили голосно й далеко, і в тому немала заслуга го­ловного художника. І все ж пересліду­вало якесь невдоволення, відчуття якоїсь невивершеності. Часто підсту­пає до полотна, не знаючи, чим воно завершиться. Так у пошуках посту­пово виробляється свій метод, свій стиль роботи. У творчих муках, у сум­нівах, у злетах і падіннях народжу­ються тематичні цикли робіт «Шумить надламане стебло», «Клейноди Ук­раїни», про які заговорили вже й за межами Луцька.

Роботи пішли на виставки, в гале­реї, у приватні колекції. Полотна по-їхали-полетіли в Польщу, Німеччину, Росію, Ізраїль, США... А він не тільки малює, різьбить, ліпить, але й пише поезії, оповідання, казки.

А властьімущі позирають на художника, м'яко кажучи, скоса. Вже надто далеко виходить він за рамки соцреалізму.

Навесні 1994-го на запрошення «Стейд-коледжу» штату Пенсільва­нія Микола Кумановський півроку перебуває у США, де дає уроки слу­хачам коледжу на факультеті графі­ки. Водночас ілюструє двотомник Григорія Сковороди і пише новий цикл полотен. Зароджується ідея створення пам'ятника борцям за волю України «Стріляючий ліс». Мав бути... Але влада, деякі ве­терани КПРС і НКВД нео­днозначно сприймали ідею пам'ятника... Не по-джентльменськи повівся й співав­тор.

Останні два-три роки з друку в різних видавництвах виходить низка книжок во­линських і київських пись­менників, оформлених його графічними малюнками, за що Микола Кумановський удостоєний премії імені Йова Кондзелевича.

Паралельно ж народ­жується й новий цикл поло­тен «Українська ніч», що відзначається переплетен­ням химерного з реальним, казки з дійсністю, філософії з фантазією.

Дивлячись на домашню бібліотеку художника, не раз ловив себе на думці: не ко­жен з наших літераторів має таку добірку світової і вітчиз­няної поезії, не кожен з на­ших музикантів тішиться такою добіркою в касетах і платівках класичної та сучасної естрадної му­зики.

Він любить каву, славу і забаву. Але без цукру. Краще, як трішки гірчить. Він буде мати скоро пристой­ну майстерню.

Завтра Миколі Кумановському п'ятдесят!
Сердечні вітання від друзів, колег та «Вісника і К°»
Іван ЧЕРНЕЦЬКИЙ


Чернецький І. Маестро пензля і пера Микола Кумановський / І. Чернецький // Вісник. – 2001. – 30 серпня.

Три іпостасі Художника, або Мандрівка Равлика по спіралі часу

Кумановський М. Слід у слід. Малюнки Равлика. - Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2004. – 56 с.

Жив собі на краю Всесвіту, що його зазвичай називали Вишковом, і творив на зачудування, радість і добро лю­дям Художник. Аж доки йому не забаглося здивувати усіх чимось особливим. Так і з'явилася одного чудового дня на світ збірка, яка разом з пробудженням природи взялася розбурхати після зимової сплячки і нашу кволу свідомість, а з нею - бодай невиразні й неоднозначні якісь почуття.

Погодьмося, якщо вже майстер пензля і мольберта береться за поетич­не перо, то це, даруйте, можна розц­інити, як неминучу „кризу жанру" для теперішніх уже його колег по письменницькому цеху. З іншого боку, подію цю, без сумніву, можна розглядати і як явний позитив. Ну хто ще, скажіть, так по-справжньому може передати навколишню гармонію, як не художник, поет і філософ в одній особі і потрійній іпостасі? Кому, як не митцеві, до найтонших порухів душі на рівні флюїдів чи й ще більш тонкому (павутинному) дано відкри­ти світові секрети чи загадки твор­чості, таланту, геніальності? Аби збаг­нути заяложену часом і тлустими пальчиськами графомана-обивателя дефініцію-максиму „письменник - не той, хто може писати, а той, хто не може не писати", люд бодай через верліброві словозгустки оголених ав­торських нервів має відчути те, що чомусь напівіронічно іменують „му­ками творчості", те що у автора збірки лягло в рядки:

Кричав,

Вимахував руками,

Говорив дурниці.

Зрозуміти не могли,

А він знав,

Що то не він,

А ненаписане.

І від того казився,

Плакав,

Дико реготав.

Перед правдою рук,

Що деруть папір.

Тому, либонь, і збірка народила­ся... Такою. І так.

Ніби наперед застерігаючи мож­ливі критичні й не беззубі закиди на свою адресу з приводу власного дітища, Микола Кумановський відразу ж декларує осібну позицію щодо цього:

В образах слів

Творилась пам'ять нудьги,

І були то вибрані обра­зи.

В цім слові наголос

Кожен пан думки

Ставить, де забажає.

Чи не про глибинну суть крити­ки, даруйте за тавтологію, суть ці сло­ва?..

А про саму збірку, перефразову­ючи автора, можна сказати так: у цій „тоненькій книжечці душі" - усе-таки „велич порожнини", а не „високі мури" словослів'я. Певна річ, ні змістом, ані формою віршів митець Америки нікому не відкрив (та й чи прагнув, збирався це робити вза­галі?), а проте за особливостями кри­сталізації думки, майстерністю, поде­куди - технікою, і рівнем володіння словом, що приємно за нього і його читачів, теж аж ніяк не пасе задніх. Микола Кумановський напрочуд органічний з часом, й такі самі його вірші. З одного боку, це й ніби на користь митцеві, а з іншого, мабуть, що трохи шкодить. Щодо останньої тези добре було б декотрим по­езіям прийти до читача ще при появі на світ, а не роки потому. І то спостереження-заувага, відзначимо, не тільки автора цих ось рядків... Втішає, утім, що митець зумів це і сам передчути, зафіксував­ши завбачливо під деякими, з текстів дату їх доконечної матер­іалізації у слові.

Верліброві тексти М.Кумановського роз­раховані на сподіваний і несподіваний ефекти різночитання і сприй­няття. Він мистецьки вміє розщепити метафору на барви, які під різними кутами зору дають різні бачення, по-різному відтінюють, породжують но­визну думки, колористики і стилю, ма­буть, що й, залежно від різних внутрішніх станів читача, мають різний терапевтичний результат і вплив.

Ліричний герой М.Кумановського чимось (і в першу чергу, мабуть, - манерами і, безперечно, світосприйняттям) подібний до Землякового філософа Фабіана, чимось – до Кіплінгівської кішки, яка „гуляє, де собі знає". Й це для ньо­го анітрохи не самоціль, а щонай­менше пошук себе, пошук істини, сущої злагодженості світу.

Автора непомірно хвилює про­блема екзистенції, помножена на ілю­зію відносності (алюзія до Сартра „Якою є стіна...") – величи­ни психофізична і фізична, що в ре­зультаті, словами митця, дають „велич порож­нини", хай навіть і не „заслоне­ної" мурами черствості, бай­дужості, вродженої ментальної сліпоти.

Ще одна проблема, яка, без сумніву, болить авторові - це проблема самотності митця у велелюдному, пе­ренаселеному світі (людей і/чи їх тіней) („Йшов сам..."). Чи то при­рода таланту така, чи то весь світ так збудований, але мимоволі-мимохіть на рівні внутрішніх відчуттів творчої осо­бистості рано чи пізно, так чи інакше проявляється синдром Робінзона, ви­кинутого хвилею тривіальності на зад­вірки (той же безлюдний острів) людського розуміння. І все ніби га­разд – за Біблією: навколишні „хо­дили парами", і ніхто ніби й не цу­рався, не уникав зустрічі з ним – і все ж невідь-чого праглося усамітнен­ня. Причому дискомфортно було не від самих людей, а від їхніх очей. Чому – має відповісти для себе кожен сам, якщо лишень воліє бодай на дещи­цю зрозуміти митця, наблизитися до нього хоч на крок ментально, зреш­тою, відкрити його, як дитина відкриває великий світ.

Чи можна і чи варто взагалі сліпо покладатися на людей? Таке з розряду риторичних запитання прочитується подекуди поміж рядками поезій рецензованої збірки М.Кумановського. Чому митець повинен розуміти і приймати навколишніх таки­ми, як вони є, тоді як вони не прагли й не робили цьо­го стосовно нестандарт­них особистостей, відколи тлінний світ стоїть на грішній цій землі? [...] їм годі збагнути всю ве­лич духу твор­чості... Бо й справді (чи на­справді?): люди-рав­лики, які носять свої мушлі страху у п'ятах і заячих душах й до того ж зухабно блюзнять прописні істини на кшталт – „людина - це зву­чить гордо".

Вибудовуючи чіткі й прозорі асоціації-порівняння „равлики-люди", автор наближає загадки світобудови до нашого розуміння, переконливо й майстерно моделює спіраль часу, на якій людина, наче піщинка, губиться у Вічності, лишаючи на пройденому шляху ледве помітний, подібний на равликів, слід.

Окремо скажемо про ілюстрації... Завдяки їм, власне, маємо не одну, а цілих три книги (і в тому проявляєть­ся потрійна іпостась, як зазначалося уже, не тільки автора, а й самого ви­дання): перша – суто поетична, друга – осібно як поезомалярський проект і третя – як монолітний експеримен­тально-творчий феномен – доволі ус­пішний, цілком позбавлений нальоту штучності, їхній обопільно зумовле­ний симбіоз.

Загалом збірка М.Кумановського „Слід у слід. Малюнки Равлика" сприймається цілісно і позитивно, а з поправкою на те, що вона не більше й не менше дебютна у творчості автора – й поготів. Є тут, щоправда, й деякі надміру схематичні рядки, які зовсім не роблять йому честі. Такі авторські (а може, й редакторські) недогляди окремими місцями створюють вражен­ня явної розхристаності внутр­ішнього єства митця. Але ж від цьо­го ще поки не застра­хований, мабуть, ніхто. Аби не прислужи­тися авто­рові вед­межою по­слугою, по­трібно бути з ним щи­рим, відвер­тим і абсо­лютно кате­горичним. Мудрий і по­міркований це зрозуміє... Стосовно ж якихось інших зауважень, їх нашука­ти в будь-якого митця не така уже й складність. Утім, нехай це роблять у книзі Миколи Кумановського ті, кому він, можливо, став поперек шляху чи й просто несимпатичний як творча осо­бистість. Ми ж бо до їх когорти на­разі не належимо.

...Дочитавши збірку, взявся пе­речитувати її заново. І це вже була інша книга, з іншим змістом, нітрохи не схожа на ту, попередню. І тим паче цікаво стало її по-новому сприймати. Мабуть, спробую ще так і ще... Бо, зрештою, в кожному з нас живе рав­лик, який мандрує по своїй спіралі часу.

Микола МАРТИНЮК


Мартинюк М. Три іпостасі художника, або Мандрівка Равлика по спіралі часу / М. Мартинюк // Сучасність (газ.). – 2004. – №5.

Мандрівка у ніч Миколи Кумановського

Як важко звикнутися з тим, що людина, з якою ти щодня бачишся на вулиці чи па чашкою кави – видатна. Бо так уже повелося: якщо знаменитий – то лише потім, потім... Коли відзвучать сумні акорди похоронного маршу, стихнуть надмогильні освічення в любові та визнанні. Тоді й спадає полуда з очей сучасників, і в одну мить, хором, раптом усі починають помічати: «Ти дивись, а він, виявляється, Талант!».. Наприкінці минулого року в залі «Приватбанку» відкрилася виставка Миколи Кумановського, де ця думка пронизливо звучала з вуст друзів і мистецтвознавців, а компліменти сипалися, мов із рогу достатку. І хоч усі вони були щиросердні, Микола почувався трохи розгублено. Він не звик стояти під софітами. Це тепер він – гордість мистецька Луцька і національне надбання, коли його, молодого художника, з неадекватним світобаченням і манерою малярства, демонстративно ігнорували на всіх щаблях, цькували, не пускаючи у світ «обраних». Але він знаходив точку опори, втікаючи в самого себе та ще опираючись на плечі надійних друзів, однодумців і тих, хто його розумів; а якщо не розумів, проте відчував, що Кумановський – це щось. Та навіть ті, хто знає його не один десяток років, того грудневого вечора відкрили для себе нового Кумановського.

Маестро, художник-філософ, він завжди дивував своїми образами й метафорами, що не завжди й не зразу стають зрозумілі глядачеві, далекому від малярства, яке в традиційному розумінні, себто класичному, бачить світ довкола себе й не часто заглядає у власну душу. А якщо і заглядає, то бачить лише суцільну темряву.

«Темна українська ніч» Кумановського виграє різними відтінками. І в цю ніч, оспівану в поезіях і народних піснях, в яку творяться на землі найчорніші й найсвітліші справи, і мандрує художник разом із маленьким чоловічком у не дуже білому, але просторому одязі з символічним оселедцем, часом скрипкою, на голові. Трохи дивний, незрозумілий і чимось схожий на самого художника, він, цей чоловічок, здатен на все: видобути поезію з води, покласти важку каменюку на крила птахові, нести в собі чужу сліпість і водночас вести за собою, разом із псом вити на місяць і топити скрипку у відрі помий. І не хотілося б у цьому дивакові впізнавати й себе, але від правди не втечеш: це Ми. Такі самі сліпі, хоч і ведемо за собою, такі самі жорстокі й талановиті, летимо на крилах фантазії й кладемо камені на крила думці, проростаємо десятками облич, втрачаючи своє. Таке саме й наше родинне дерево, державне. Хоч і могутнє, та проростає різними кронами: один несе в собі чисті озерця, інший – буяє пустоцвітом, і на вітті його дерева – самі черепи. Третій – багатоликий Янус, й усіяно його гілки масками притворства. І всі ми спускаємося вже з гори, а не піднімаємося вгору. Не важко здогадатися, куди веде наша дорога. На цвинтар. Усе ж безнадія не є завершальним акордом цього циклу. На кожному полотні нам ще залишається надія. Темні ночі освітлюють, зігрівають теплі кольори, а біблейські символи риби й шаблі дають шанс відсікти все, що заважає підніматися з колін й прямувати вгору, а не з гори. Дарма, що в помиях втопилася скрипка – у другій руці чоловічок несе «поливалку», в якій, дасть Бог, вистачить води, щоб окропити свій шлях благодатною вологою й обмити обпльовану скрипку...

Можливо, хтось не зрозуміє, чому в цих роботах, як і в інших, художник, коли намагається осмислити історичну минувшину й сьогодення України, використовує східну символіку. І справді одяг цього чоловічка (а символізує він душу людини й народу) мало нагадує українські шаровари, а більше схожий на шати монаха-індуса. Але і в цьому є свій глибоко закодований зміст : наші душі повинні бути не просто чистими й білими. їм варто повчитися сьогодні в самураїв: їхній жорсткості й незламності, самовідданості й вірності ідеї... Залишається додати, що цикл «Темна українська ніч» художник написав минулого року після повернення з Америки, де півроку стажувався й працював. Цикл ще не закінчено, до нього має увійти загалом 50 картин, над якими і працює нині Микола Кумановський. А поселилася «Темна українська ніч» в офісі Волинського регіонального відділення «Приватбанку» невипадково: тон меценатства на Волині і в Луцьку, зокрема, задає саме ця банківська установа. Тим більше, що серед працівників-«Приватбанку» є чимало шанувальників таланту Миколи Кумановського.

Ніна РОМАНЮК.
Луцьк

Романюк Н. Мандрівка у ніч Миколи Кумановського / Н. Романюк // Україна молода. – 1996. – 26 січня.

ЛІС – ЯК ПАМ'ЯТЬ, ЯК ПЕРЕСТОРОГА

 Ідея пам'ятника «Борцям за волю України» знаходить все більшу підт­римку в діаспорі. Як ми уже пові­домляли, 250 марок переказав на рахунок управління культури архіє­пископ Анатолій Дублянський з міста Новий Ульм у Німеччині. А цими днями на адресу облдержадміністрації надійшли нові листи з-за кордону.

«Бажаю усім вам щасливого нового року, – пише добродій Володимир Горбач з Буффало, котрий згадує у листі своїх бойових побратимів, які не дочекалися визволення України, – Свою цеголку – сто доларів – передам на весну, буду заохочувати Інших».

«Дістав «Наше слово» і першим ділом прочитав статтю «Волинь у боротьбі за Україну»,– читаю у листі добродія Павла Боднара з Тшебьотува у Щецинському воєводстві. – Не вірив своїм очам, що хтось на Волині виступив з ініціативою створення у Луцьку пам'ятника борцям за Вільну Україну. Є то натхнення від Бога. Мені вже 72 рік, хвороба не дозволяє ніде виходити, але бажаю, щоб і моя цеголка була в тому пам'ятнику: 12 літ провів у в'язниці за Вільну Україну. Тут, на західних землях, живе багато українців, хоч і розсіяних, але свідомих. Тільки потрібно до них промовити!».

«Листа з проектом пам'ятника помно­жив і вислав на десяток адрес відомих діячів, – написав до Луцька Максим Бойко з Блумінгтона. – Структура пам'ятника дійсно оригінальна, і слід над нею працюва­ти. Коли тільки минуть погрози Жириновського, дещо втихне пиха демагога, я пришлю обіцяних двадцять п'ять доларів».

«Вашого листа президія Української вільної академії наук (УВАН) у Канаді розглянула на останньому своєму засіданні 18 листопада, і нам задум надзвичайно сподобався, – зазначив у листі президент УВАН у Канаді професор Михайло Тарнавецький. – Ми хочемо з цієї нагоди вам сердечно погратулювати і побажати якнай­кращих успіхів».

Як відомо, ідея цього пам'ятника народилася під час відзначення 50-річчя Української повстанської армії на Волині.

«Стріляючий ліс», то сплавлений вираз повстанського духу в символах, що виспіва­ні у найжахливіший і героїчний час боротьби наших людей. Сила усіх цих символів є рівнозначною і виділені вони тільки за рахунок своєї основи, котрою є хрест, як символ віри та пожертви, – пояснює ідею пам'ятника художник Мико­ла Кумановський. – Ліс – як фортеця, що стоїть живою стіною, затримуючи кулі... Ліс – як Покрова. Тому образ Божої Матері серед лісу, як свого часу над Почаєвом. Ліс попереджає пострілом зла­маної гілки і неможливо відрізнити цівку зброї від гілки. І зброї сила. Ліс – як хрест, на котрім розіп'ятий за нас. Ліс – як пам'ять, що корою-пергаментом розгор­тається, відкриваючи прізвища та псевдо – їх імена. Їх сила-силенна. І то жива книга літопису, записана на кільцях дерев лісу. Орел із дзвоном, що вилітає з лісу – символ заклику. І крил багато. Ліси нашої землі мають свої історичні назви (згадайте «Чорний ліс»). Ми ж створимо сплавлений з символів бронзовий ліс пам'яті та сили духу, назва якому «Стріляючий ліс». І буде вій у Луцьку на Волині, – переконаний автор пам'ятника, який знайшов таке оригінальне вирішення теми визвольних змагань українського народу у XX столітті. Ви запитаєте: чому ж не в Києві чи де-інде?

Упродовж століть Волинь не раз ставала ареною, на якій вирішувалася доля українського народу. Волинь була колискою слов'янства, вона жи­вила своєю силою міць Галицько-Волинського князівства та Великого князівства Литовського. Вона була польською, німецькою, російською вот­чиною, однак вона завжди залишала­ся українською землею. З вчо­рашнього «хлопа», «мужика», «тутешнього», «православного» з його впертістю, терплячістю, прив'язаністю до традицій та любов'ю до землі постали на хвилі національного від­родження у міжвоєнному часі і в наші дні свідомі і горді своєї назви свого походження волиняни, які у найкритичніші моменти були між останніми, що здавалися, і серед перших, котрі ставали в обороні української землі.

З волинців почався крах престолу царського дому Романових. Волинська дивізія Армії УНР і Волинська група Юрка Тютюнника були основними ударними групами Першого та Другого Зимових походів. Під час другої світової війни Волинь стала ареною дій «Поліської січі» та Української Повстанської Армії. Не так давно у Новому Загорові волиняни відзначи­ли річницю героїчного бою чоти Берези з окупантами. Так на Волині розпочалися заходи з нагоди 50-річчя вигнання німецьких окупантів з Украї­ни, що проводяться згідно Указу Президента. Під час обговорення комплексного плану заходів на першо­му засіданні оргкомітету знову вийшла на передній план ідея пам'ятника «Борцям за волю України».

На мою думку, маємо можливість не просто здвигнути пам'ятник, то вик­ликав такий інтерес, але й меморіаль­ний комплекс учасникам визвольних змагань. І не в Старому місті. Не на Київському майдані, а на проспекті Волі, у сквері навпроти середньої школи № 4.

Почин уже зроблено. За участю міських властей відновлений надгробок на могилі генерала армії УНР Алмазова. Тепер слід впорядкувати моги­лу летунів армії УНР, що знаходилася поруч.

«Газети зберегли свідчення про відзначення пам'яті воїнів, дбайливе ставлення людей до цієї могили, – писала в «Молодій Волині» методист облдержархіву Марія Багнюк. – «Во­линська неділя» від 7 травня 1933 року повідомляла: «24 квітня, в день прово­дів на православному кладовищі в Луцьку відправлено панахиду на моги­лі двох летунів Української Армії, які загинули в 1919 році, а також за упокій душ усіх, хто загинув за Батьківщину».

Я цілком підтримую пані Марію: лучани просто зобов'язані відновити цю могилу з цікавим надгробком і колишнім написом. Власне, про це йшлося у листі, що був адресований голові міськвиконкому та начальнико­ві Луцького гарнізону незадовго до Дня Збройних Сил України. Українсь­ке летунство знайшло в особі льотчиків генерал-майора Александрова гідних спадкоємців і хочу вірити, що вони не залишаться байдужими до українсь­ких військово-повітряних традицій, яким поклав початок молодий офіцер царської армії Мацієвич. Один із перших пілотів світу, котрий за свої подвиги був відзначений високими нагородами. За його прикладом летунський корпус колишньої царської армії складався переважно з україн­ців. Коли ж у 1917–20 роках постала Українська держава, вона перейняла увесь летунський корпус Південно-Західного фронту. За цими подіями стояв тодішній генерал Павло Скоро­падський. Це він організував 1917 ро­ку перший український корпус та зберіг для України майно російської армії, в тому числі її військово-повітряні сили! Коли наступного року Павло Скоропадський став гетьманом України, розпочалася жвава орга­нізацій Української Армії та летунства...! Українська Галицька Армія мала свій повітряний корпус, що згинув з нею у «трикутнику смерті» восени 1919 року.

До речі, уже в еміграції «Союз Гетьманців-Держаників» продовжу­вав традиції українських повітряних сил: під проводом полковника Олек­сандра Шаповала організував у Чикаго та Детройті інколи, де готували українських пілотів. Їхнім учбовим літаком став «Травел-Ер» з мотором на 125 кінських сил, який освятили під назвою «Україна». Його пілотував канадський українець Антін Чайковський, що одержав диплом пілота у Дет­ройті 1930 року і там став згодом інструктором української летничої школи.

У цей же час, наприкінці 30-х років, як свідчать архівні документи, в За­хідній Україні і на Волині у дні Зелених свят відзначалося свято вояцьких могил – дні пам'яті борців за кращу долю України.

Будемо сподіватися, що лихоліття не вкоротили нам пам'ять настільки, щоб зашкодити цій традиції знов увійти в життя у новому році. Хочу вірити, що у наступну річницю Збройних Сил України наші авіатори і прикордонни­ки, солдати і офіцери з театрального майдану прийдуть передусім на мемо­ріал учасникам українських визволь­них змагань, покладуть квіти до могили генерала і пілотів армії УНР. І того величного монумента нескоре­ним духом українцям, над пластичним втіленням якого розпочали роботу скульптори Микола Кумановський та Богдан Турецький, архітектори Яким Сеник та Леонід Герасимюк.

Василь ВОРОН,
завідуючий відділом інформації та зв'язків
з пресою облдержадміністра­ції.


Ворон В. Ліс як пам’ять, і як пересторога / В. Ворон // Вісті. – 1994. – 11 лютого.

«ЦЕЙ ПАМ'ЯТНИК ПОТРІБЕН ЛЮДЯМ»

 Чи буде в Луцьку храм-реквієм борцям за волю і державність України? З цього приводу висловлю­ються Микола Кумановський – автор ідеї, скульптор, та Андрош Бідзіля – заслужений архітектор України, директор ВАТ "Волинський Діпроміст", автор архітектурного втілення ідеї пам'ятника.

– Три роки тому, 24 серпня 1996 року, відкриваючи пам'ятний камінь на Київському майдані, звучали переконання, що мону­мент" борцям за волю і неза­лежність України вже постане через рік. Але... Храму-реквієму, як визначив жанр пам'ятника автор ідеї, художник і скульптор Микола Кумановський, і досі нема.

М.К.: – Ще в 1992 році була презентація екскізів і макета. До того ідею пам'ятника пропагував громадський комітет.

А.Б.: – Тривав пошук відповідного місця, визрівали ідеї. Дійшли висновку: має бути щось більше, ніж просто пам'ятник. Вирішили його назвати храмом-реквієм борцям за волю і незалежність, "приписати" до Київської площі, щоб мав вагоміше звучання. Це ідея – ноу-хау: об'єднані й архітектура, й культура у контексті національного відродження. Нам хотілося, щоб пам'ятник мав й інформативно-історичне, й духовне значення, щоб цей об'єкт звучав і з зовні, і з середини. Ввійшовши в храм-реквієм, можна буде прочитати Акт про проголошення незалежності України, текст Національного Гімну України. Всередині буде горіти вогонь.

– Чотири пілони храму-реквієму – чотири об'єднуючі теми.

М.К.: – Заклик, Сторожа, Пожертва, Покрова...

А.Б.: – Ця споруда стане своєрідним храмом. Наші предки з нагоди визначних подій, пам'яті про славних своїх сучасників і попередників ставили каплиці, хрести. Наш варіант - розвиток цих традицій.

– На якій стадії ведуться роботи зі спорудженням храму-реквієму?

А.Б.: – Вже відливаються бетонні конструкції. Багато хто усвідомлює необхідність такого храму-реквієму. Але інша справа – фінансова сторона реалізації задумів. До того ж дехто почав шукати причини для того, щоб цієї споруди не було: то багато зброї побачили, то надто багато християнської символіки...

– Так чи інакше, найістотніше, очевидно, полягає у потужному тиску політизованих структур, які взагалі не сприймають української державності. Але, схоже, як прозвучало під час зустрічі голови облдержадміністрації Бориса Клімчука з членами Національної Спілки письменників України, тиск "червоних химерів" послабився.

А.Б.: – Був тиск не тільки зі сторони політиків лівої орієнтації, а й частини тих, які називають себе патріотами демократами. Декому з них здавалося, що якщо втілиться ідея, то це стане поштовхом до розбрату. Але ж попередньо в обговоренні брали участь усі партії, їхніх представників у буквальному розумінні я провокував на відвертість. І коли вже дійшли згоди, починають з'являтися замітки в газетах з відповідними пропозиціями. Хоч мене за тридцять років роботи це вже не дивує. З іншого боку, дуже добре, коли твір викликає такий розголос. Найсумнішою б була байдужість.

М.К.: – Практично, завдячуючи Антону Федоровичу (Кривицькому -В.В.), вдалося залити фундамент, поставити пам'ятний камінь. Вже тоді, три роки тому, велася мова про кошторис. Кошторис, запропо­нований Київською скульптурною фабрикою, нам не підійшов – це надзвичайно дорога справа. Антон Федорович навіть говорив: якби кожен волинянин здав по якихось п'ять копійок, то пам'ятник був би. Єдине, що просто потрібно було продумати механізм реалізації цієї справи. За ті роки вже "накапала" б частина коштів у казну на пам'ят­ник. Пропонувалося встановити іменні цеглинки, щоб відзначити найщедріших жертводавців. А.Б.: – Завдячуючи міськвиконкому, Антону Кривицькому, справа зрушила з місця. За лічені дні залили фундамент, знайшли камінь. Всі знали, що буде пам'ятник.

М.К.: – Ми ж цього не робили підпільно! А.Б.: - Але коли вже було освячено камінь, коли керівними особами були названі конкретні терміни, тоді раптом виявилося: багато хто "вперся рогами".

М.К.: – А привід для цього - відсутність рішення. Нема ще якихось паперів. Ідею відверто не могли охаювати, то почали шукати ще радянські інструкції. А.Б.: – Доходило до абсурду... М.К.: – Але повернімося до сьогодення. Обласна влада обіцяє допомогти грішми.

А.Б.: – Цей пам'ятник потрібен людям. Я в своєму віці не можу ходити з поклоном, принижуватися...

- Конструктивна частина, каркас – на стадії виготовлення. А тоді ця конструкція ще має "обрости" бронзовими скульптурними елемен­тами?

- А.Б:– Вже виготовлені креслення, готується опалубка. Там буде все гаразд. Головне, щоб не заважали.

М.К.: – І щоб керівництво оплачувало всі види робіт.

А.Б.: – Поки що я розраховуюся з людьми зі своєї кишені, бо не отримав ще нічого. Поки що працюємо на одному ентузіазмі. Люди прості розуміють, що такий пам'ятник потрібен. Якщо б ще наші політики і ті, хто грається в політику, це зрозуміли. Можна не встигнути збудувати кілька квартир. Але потрібно виховувати патріотизм. Потрібно виховувати державників. Це ж пам'ятник – для загалу, для всіх, а не для якоїсь персони.

М.К.: – Час іде... Ніхто з нас не вічний. Хотілося б встигнути зробити храм-реквієм.

А.Б.: – Звичайно, і мені, і Миколі Кумановському, йому – в першу чергу, хотілося б творчо реалізуватися. Не раз прикро усвідомлювати, що могли зробити для цієї держави в сто разів більше.

Розмову записав В.ВЕРБИЧ.


Вербич В. «Цей пам’ятник потрібен людям» / В. Вербич // Луцький замок. – 1999. – 12 серпня.

Бронзовий «Ліс пам’яті» таки виросте у Луцьку?

 Цей пам'ятник у Луцьку міг стати одним із найунікальніших в Україні. У бронзі не лише б зафіксувалася трагічна героїка минувшини крізь призму Волині. Пам'ятник залишався б "живим", оскільки автор та скульптор водночас пропонував докарбовувати імена новітніх лицарів нації. «Стріляючий ліс» відтак, згідно з узгодженою назвою, "Ліс пам'яті", так і не постав у волинській столиці. Хоч вже починали відливати форми. Про драматичну долю духовного дітища Миколи Кумановського - у цій публікації.

Ще в дев'яностому група представників громадсько-по­літичних структур патріотично­го спрямування висловилася за те, аби вшанувати борців за волю України неординарним пам'ятником. З цієї нагоди і по­став відповідний оргкомітет, на засідання якого зазвичай зби­ралися в кабінеті Івана Корса­ка, редактора "Народної трибу­ни". А вже до п'ятдесятиліття Української повстанської армії, у 1992-му, було представлено макет пам'ятника. Микола Кумановський, автор ідеї та про­екту, підкреслював: "Стріляю­чий ліс" – сплавлений вираз по­встанського духу в символах, ідо виспівані у найжахливіший і героїчний час боротьби наших людей. Сила усіх цих символів є рівнозначною, і виділені вони тільки за рахунок своєї осно­ви, якою є хрест як символ віри та пожертви. Ліс – як фортеця, що стоїть живою стіною, затри­муючи кулі... Ліс - як Покрова. Тому образ Божої Матері - се­ред лісу, як свого часу над Почаєвом. Ліс попереджає пост­рілом зламаної гілки, і немож­ливо відрізнити цівку зброї від гілки... Ліс – як хрест, на котрім - Розіп'ятий за нас. Ліс – як па­м'ять, що корою-пергаментом розгортається, відкриваючи прізвища та псевдо – їх імена. Їх сила-силенна. І то жива кни­га літопису, записана на кіль­цях дерев лісу. Орел із дзво­ном - символ заклику. Крил ба­гато. Ліси нашої історії мають свої історичні назви (згадайте Чорний ліс). Ми ж створимо сплавлений з символів бронзовий ліс пам'яті та сили духу, назва якому – "Стріляючий ліс". І буде він у Луцьку на Волині".

Цим сподіванням не судилося втілитися в життя. Довго дискутувалося щодо місця майбутнього пам’ятника – у Старому місті, де особливий історико-архітерктурно-природний колорит, навпроти нинішньої гімназії №4 – у сквері, де був цвинтар, на якому поховані льотчики, які захищали Українську Народну Республіку, ге­нерал Олекса Алмазов. Зреш­тою, зійшлися на компромісі: монумент постане на Київсь­кому майдані, оскільки там – головна адміністративна спо­руда краю, а влада Волині повинна принаймні намагатися бути народною, успадкувати нездоланний дух тих, хто впро­довж століть не щадив влас­ного життя задля свободи та української державності.

Зважаючи на ряд пропози­цій під час обговорення проек­ту, вносяться зміни. "Так з'явилася архітектурна форма, над якою ми з Андрошем Бідзілею і працювали. Вона стосу­валася пластики рельєфу Ки­ївського майдану. Замість "Стріляючого лісу" прийшла ро­боча назва "Ліс пам'яті", – зга­дує Микола Кумановський. Згі­дно з розпорядженням Луцької міськради від 5 липня 1996 року створено авторський колектив у складі Андроша Бідзілі (керів­ник проекту), Миколи Кумановського (скульптор) та Якима Сеника (архітектор). "Ліс пам'я­ті" вже як пам'ятний знак під назвою "Борцям за волю Укра­їни" слід було спорудити до 24 серпня 1997 року. У дев'яносто шостому, треба віддати нале­жне міській владі, на Київсько­му майдані таки встановлено та освячено камінь, на якому значилося, що тут буде пам'я­тник. Але вже тоді відчувало­ся, що довкола навіть самої ідеї закипають пристрасті, які "ри­кошетять" і на кабінети облде­ржадміністрації (тут змушені були вписуватися в теорію та практику кучмізму, зорієнтова­ні на московський фактор). Си­туацію лаконічно оцінить пись­менник Іван Чернецький: "Стрі­ляючий ліс" мав бути... Але влада, деякі ветерани КПРС та НКВД неоднозначно сприйма­ли ідею пам'ятника... Не по-джентльменськи повівся й співав­тор".

Грудень 2000-го приніс Ми­колі Кумановському несподіва­нку, яку навіть у сні годі було уявити. Обласна влада оголошує новий конкурс, але вже на кращий проект пам’ятника до десятої річниці Незалежності України. За п'ять (!) днів до за­вершення взяти участь у ньо­му пропонують і Миколі Кума­новському. "Термін надто коро­ткий навіть для колективу ми­тців, – звертався тоді він до заступника голови облдержадміністрації Петра Онищука та головного архітектора Волинської області Юрія Казмірука. Крім того, в цьому не було потреби, оскільки вже чотири роки є готовий проект монументу за моєю творчою ідеєю з Андрошем Бідзелею та Якимом Сеником. Однак зі ЗМІ я дізнаюся про те, що спільний робочий проект під іншою назвою і тільки під одним авторством А.Бідзілі отримав перше місце. В розмові з паном Бідзілею я довідався, що проект-переможець, виявляється, був поза конкурсом та виставлений «просто так». Тоді яким чином він виявився найкращим і як потра­пив на конкурс? Цей проект був виставлений без моєї згоди та згоди п. Сеника... Вся архітек­турна пластика храму використана з моєї загальної ідеї, кот­ру опрацьовував разом з п. Сеником і п. Бідзілею, під котру вже закладено фундамент на Київському майдані та освячено камінь". Однак усієї цієї ар­гументації вже не почули. Переможцем визнано проект храму-реквієму "Борцям за волю України", який зрештою постав на Київському майдан навпроти "Білого дому". Волин­ські владоможці, фактично по­хоронивши попередню ідею, зуміли вдовольнити забаганки тодішньої київської влади, кот­ра все відчутніше загравала з політичними силами, які мож­на назвати хіба що патріотами сусідньої держави. Для більшої певності вдалося навіть залучити ветеранські структури, яких начебто ображала ідеоло­гічна концепція "Лісу пам'яті".

Однак сьогодні ситуація в країні (і на Волині зокрема) до­корінно інша, ніж у 2001 та 2002 роках. Можливо, в Луцьку знай­деться місце і для "Лісу пам'яті". Тим паче, що міська влада висловила готовність встано­вити пам'ятник учасникам ОУН-УПА Антону Мельничуку та В'ячеславу Новосаду (їх представники структур НКВС-НКДБ повісили в січні 1945 року на площі біля ринку). Антон Кривицький, міський голова, підтримав "громадські ініціати­ви, що стосуються відновлен­ня історичної справедливості та увічнення пам'яті героїв, які боролися за незалежність України... Вважаю, що у нашому місті повинні бути пам'ятники учасникам визвольних змагань, героям УПА". У контекст останнього твердження "Ліс пам'яті" Миколи Кумановського – оптимальний варіант.

Віктор ВЕРБИЧ


Вербич В. Бронзовий «Ліс пам’яті» таки виросте у Луцьку? / В. Вербич // Сім’я і дім. – 2005. – № 17.
То що ж символізує пам’ятник?

 То мав бути монумент Незалежності. Спо­чатку луцький художник Микола Кумановський виставив на суд лучан свій проект. Єдиний і наперед неприйнятний, бо в ньому була закладена ідея стріляючого лісу. Ліс був і справді занадто густий як для монумента, але з тим якось можна було боротися. Набагато важче виявилося побороти страх, що незалежність Ук­раїни втілюватимуть постаті повстанців. Стояти ж ті постаті мали перед самою обласною адміністрацією, де сиділи вчорашні пропагандис­ти ідей Маркса, Леніна, Брежнєва, Андропова й Черненка. Останнього хоча ніхто з них і не чи­тав, але зі слів вважали великим теоретиком партії. А тут якісь повс­танці під вікнами! По­чалися конкурси з келійними оглядинами проектів і млявим об­говоренням у пресі. Нарешті зупинилися на одному. Не знати, що саме стало підставою для вибору – деше­визна проекту чи надійність його автора, міського архітектора Андроша Бідзілі, але вибір випав на один із найнепримітніших ва­ріантів.

У день відкриття лучан здивувало лише одне: чому символічний храм увінчує католицький, а не православний хрест? Менше турбувало те, що він має означати незалежність, хоч незалежні храми бувають хіба що в душі, у реальному втіленні їх не бував. І ніхто навіть уваги не звернув, що стіни храму поставлені не тим боком, тобто навиворіт, а склепіння і купол наче пошматовані вітром. Протя­ги шугають і в його стінах, наче навмисно підстав­ляючи свої входи вітрам. Незатишно в тих стінах і словам Державного гімну, і Державному прапору, а ось Державний герб знаходиться саме у їх епіцентрі. Людину скрутило б, якби постояла біля нього довше.

Невже ті протяги з усіх сторін світу і є українська незалежність?! Схоже, що автор іншої думки. Досить глянути вище, що там під золотим хрестом. А під ним – золота куля – символ влади. З такою ку­лею, увінчаною хрестом, малювали портрети царів – усі ї династії Романових. У такому поєднанні хрест – не символ віри, а знак смирення.

Донизу від кулі спадає чотири золоті гілки, що в обрамленні знаків верховної влади та смирення означають чотири гілки влади. А ось для викінченості образу їх оперізує золотий пояс - символ багатства і ніби натяк на те, що всі ці гілки влади корумповані. Тому не купол знаходиться й над цією своєрідною спорудою, яку народ чомусь вперто називає дулею. Не купол це, а звичайна корона, яка й повинна втілювати всі наведені по­няття.

Між куполом, який символізує вищий світ, і стінами - символом нижчих шарів - розміщені дзвони. їх також зорієнтовано за сторонами гори­зонту і розміщено в слухових вікнах. Дзвін - сим­вол тривоги, пробуд­ження. А щоб влада, яка поруч у своїх за­тишних кабінетах за вікнами, почувалася спокійно, автор розмістив дзвони ви­соко, а про сходи на дзвіницю чи хоча б мо­тузки до язиків узяв та й забув. І вийшли ті дзвони німими, як го­лос народу, який ніко­ли не доходив до дру­гого поверху держав­ної адміністрації. Поки народ знайде собі дзвонаря з довгою драбиною, владі даро­вано спокій. Чекають кожна свого дзвону втілені в ній чотири гілки вла­ди. Та дзвонар усе ще десь ходить під стінами ви­вернутого храму, не може зрозуміти, де вхід? Десь під тими вивернутими стінами ходить і наша правда. її місце в храмі, але у справжньому. Поки ж храм без стін, вона бездомна.

Такий зміст цього скромного, на перший пог­ляд, і не досить виразного пам'ятника, який влада замовила для себе. Так, це пам'ятник нахабній і підлій владі, але не нашій Незалежності. Обвів вас автор, панове, і поставив як докір перед самим носом.

Як бути далі, розвертати стіни в той бік, що тре­ба, робити з корони купол чи хай залишаться на згадку? Чи погодиться автор перетворити свою хитру ідею на банальну каплицю, яких тисячі? Мені більше подобається так, як є. Так тонко піднести владі, якої думки про неї ті, хто вміє думати, - тре­ба вміти.

А ось чи залишати пам'ятник біля адміністрації, куди має зайти нова влада, хай вирішать люди.

Віктор ДАВИДЮК

 Давидюк В. То що ж символізує пам’ятник? / В .Давидюк // Волинь. – 2005. – 8 лютого.
Картини


Відповідальна за випуск зав. відділом Н.О. Читкайло.
Набір та верстка - Борошук О.С.