Або погибель, або
 перемога -
Сі дві дороги перед            
нами стане...
Котра з цих двох            
нам судиться          
дорога?
    Д  а  р  м  а!
Повстанем, бо душа повстане.
    Леся УКРАЇНКА
Листопад-грудень 2001 року
Вікно в історію
Це число “Краєвиду” є продовженням добірки методичних матеріалів на допомогу вивченню курсу історії Волині в загальноосвітній школі, яку ми почали в попередніх випусках. Нині ми пропонуємо увазі читачів найновіші дослідження про період 1917-1919 років на Волині.
Це був досить складний і суперечливий час, коли гетьман Павло Скоропадський, а за ним Симон Петлюра як голова Директорії намагалися утвердити Україну як державу на міжнародній арені.
Вони хотіли вирішити земельне питання, питання національно-автономного устрою країни і найважливіші проблеми державотворення: побудову справжньої армії, створення органів влади, які могли б адекватно вирішувати назрілі на той період проблеми. На жаль, через складну зовнішньо та внутрішньополітичну обстановку, що склалася тоді, вирішити поставлені завдання в повному обсязі не вдалося.
Гетьманат, а за ним і Директорія не стали формами побудови незалежної української держави на початку XX століття. На Волині як складовій частині України представники цих урядів намагалися вирішувати соціально-економічні, політичні та культурні проблеми населення.
Пропоновані нами розвідки, дослідження та статті допоможуть учням, студентам та педагогам в підготовці різних видів завдань, можуть стати початком власної наукової роботи. Особливо підкреслюємо, що в цьому числі газети ми розкриваємо навчальні теми, які вивчаються в курсі історії України учнями 10-х класів.
Перші паростки відродження
( Історії Луцької української громади)
Весна 1917-го року. Події, що відбувалися в Луцьку 75 років тому. Можливо, що вони не згадувалися б так часто, якби не їх перегук з нашим сьогоденням, своєрідне повторення в подіях нашого часу. Тоді, в лютому, тільки зійшла крига царського свавілля. Весна несла пригнобленим народам Російської імперії не тільки зміни в природі, але й у суспільному житті. Саме весною 1917-го року в прифронтовому зрусифікованому, з переважаючим єврейським і польським населенням Луцьку появляються перші паростки українського національного відродження.
Початок національного пробудження в Луцьку, як і в багатьох інших містах і околицях України, пов’язаний з діяльністю Центральної Ради. Виникнувши на основі київських осередків різних українських партій та організацій. Центральна Рада швидко почала набувати рис всеукраїнського центру. Щоб поповнити свої ряди представниками з інших міст, розширити межу свого впливу, збільшити свій авторитет як загального органу, Центральна Рада запланувала провести в березні український національний конгрес. У відозві, надрукованій в усіх газетах і окремих листівках, повідомлялось, що прислати своїх представників на конгрес можуть “усі українські політичні, культурні, професійні, територіальні і інші організації, які стоять на платформі широкої національно-територіальної автономії України”.
В Луцьку повідомлення про утворення Української Центральної Ради обговорювалося вже на початку березня. Першим про потребу створення аналогічного органу в Луцьку заговорило вчительство. До нього швидко приєднались національне свідомі вихідці із Східної Галичини, яких воєнне лихоліття занесло на Волинь. До тих розмов долучились окремі представники інтелігенції, домовласники. Поки що далі розмов справа не йшла. Однак повідомлення про конгрес та можливість послати на нього своїх представників підігнало “процес бродіння”. З ініціативи вчителя Павла Голубовича і його товаришів Володимира Федоренка, Ростислава Шкляра, Кирила Мартинюка, Насті Скобелик у будинку Луцького братства (перебудований в школу, зберігся до нашого часу . по вулиці Плеханова, 5) було проведено перші збори української громади Луцька.
На них обговорювались різні питання, в тому числі і організаційні, але договоритись вдалось тільки про одне: склад представників на конгрес у Київ та збір коштів на їх поїздку. На жаль, ми мало знаємо про персональний склад делегації та її діяльність на Конгресі. Відомо нам поки що лиш те, що серед 4-х учасників конгресу, вибраних до Центральної Ради від Волині,— О. Головка, П.Колесника, П. Кас’яненко і Б. Козубського, саме останній був висунутий чи підтриманий делегацією Луцької громади. Павло Голубович по приїзді з Києва був вибраний головою Луцької української громади.
На початку квітня було проведено загальні збори, на яких прийнято статут нової суспільно-політичної організації під назвою “Луцька українська громада”. В ньому було записано: “Луцька українська громада ставить метою з”єднання всіх вірних синів України на добро як Матері України, так і всієї держави Російської взагалі”. Досить чіткими були вимоги до членів громади. Ними могли бути тільки ті українці, які “визнають, що найкращою формою майбутнього ладу Російської держави е форма федеративно-бюрократичної республіки з широкою автономією для України”.
По суті, статут Луцької української громади чітко відтворював той напрям української політики, що дістав схвалення на конгресі: автономія України в складі Російської демократичної республіки. Основною сферою діяльності громади вважались громадсько-політична, розширення рядів і впливу. Діючи в місті прифронтовому, де був значний військовий гарнізон, Луцька громада одним з першочергових своїх завдань поставила роботу з солдатами. Чи не завдяки успішній роботі членів громади та їх сприянні в Луцьку виникла ще одна організація — українська рада Луцького гарнізону.
Той факт, що діяльність як української громади, так і української ради Луцького гарнізону були поза увагою дослідників і не є ще зараз детально вивчена, змушує нас говорити про цю діяльність поки що фрагментарне. В обласному архіві збереглось декілька документів української ради гарнізону, друкованих чи писаних на спеціальному бланку. З них ми знаємо, що головою ради (в усякому разі з літа) був Якубовський. Не знаємо, хто персонально, але знаємо, що представники її чи гарнізону виїжджали на українські військові з’їзди в Києві. Також маємо немало свідчень про те, що рада гарнізону брала участь чи підтримувала ті заходи, які організовувала Луцька українська громада. Найзначніші з них, про які маємо свідчення в обласному архіві, — спільна організація святкування проголошення Українською Центральною Радою 3-го Універсалу. Саме тоді міська дума отримала від Української гарнізонної ради лист за підписом Якубовського, щоб вивісити з цієї нагоди “над будинком управи український прапор жовто-блакитного кольору”.
Характер Луцької української громади як суспільно-політичної організації багато в чому був викликаний ситуацією в місті: відсутністю значних осередків українських політичних партій та багатонаціональним складом населення. Аналогічний характер мали громади в тих містах, де українське населення було в меншості чи повинне було виступити проти ще давніх, навіть чорносотенних російських організацій.
В Луцьку українській громаді протистояли досить багаточисельні аналогічні різні організації єврейського населення та дещо менша за кількістю — польського. З останньою часто з’єднувались невеликі громади волинських німців, чехів та словаків. Через те, що в державних установах російське населення мало найбільше своїх представників, воно не потребувало оформлення в якусь нову спеціальну організацію, тим паче, що продовжувало існувати і активно діяти зрусифіковане Луцьке православне братство.
Всі ці національні організації Луцького населення чітко розмежувались під час виборів до міської думи у вересні 17-го року. Перші демократичні вибори в Луцьку було проведено в квітні. Тоді обирались представники в міську громадську раду. Однак ці вибори якихось значних змін в міське самоуправління не принесли. Зате на других виборах у вересні пристрастей не бракувало. Було складено аж 5 списків кандидатів у міську Думу. Зі своїми списками виступили: єврейський національний блок, домовласники, соціалістичний блок, польський демократичний та український національний.
Архів не зберіг нам всіх документів про ці вибори і все ж... Зберігся список членів Луцького комітету соціалістів-революціонерів (есерів), що брали участь у виборах. Прізвища, прізвища... Л. Корсак, М. Нечипорук, Ф. Терешко, І. Єфименко... Хто з них місцевий, хто прийшлий чи військовий? Які заходи, крім участі у виборах, в активі цієї партії? Збереглась декларація в міську думу нового складу об’єднаних українських соціалістів. В ній ціла програма заходів політичних, економічних, культурно-освітніх. Багато пунктів звучать актуально і зараз. Ось хоч би таке: повна незалежність міського самоуправління від центру, нагляд тільки за законністю дій... Або: забезпечення права кожного на помешкання. І не яке-небудь, а здорове. А в плані національному — широка культурно-національна автономія.
По суті, останній пункт вже реалізувався під час виборів. І хоч український національний блок не був основною силою на виборах, все ж він зумів добитись політичних успіхів. Українська громада, по суті, виявилась вже тією суспільною силою, з якою не можна не рахуватись. Недаремно після цих виборів ключові позиції в Луцькій думі — діловода і заступника голови — були передані в руки українців.
З оформленням в Луцьку осередків різних політичних партій, про що свідчать списки кандидатів в Українські установчі збори, українська громада, як і аналогічні їй єврейські і польські організації (товариства), переходить більше на культурно-освітню діяльність. Можливо, саме тому, що громада спочатку більше уваги надавала суспільно-політичним справам, з її середовища і при її сприянні виділилась “Просвіта”, що займалась виключно культурно-освітньою роботою. Збори громади і “Просвіти” часто проходять спільно, але головує на них, як правило, керівник громади. Разом ці організації (в них багато спільних членів) проводять різні освітні і культурні акції.
Серед справ, якими займалась громада, чи не найбільше пов’язано з освітою, з організацією перших українських шкіл в місті. Ще в квітні 1917-го року міська дума отримала циркуляр попечителя Київського навчального округу, в якому визнавалась необхідність “на території України (зауважте, саме України, а не Малоросії чи Південноруського краю) змінити характер шкільного навчання з метою поступового викладання на рідній мові”. Це декларація, а втілення її в життя – покладено було на місцеві органи самоуправління. І самою важливою з комплексу всіх проблем була справа підготовки до нового навчального року вчителів. Таких, щоб знали українську мову, було обмаль. І тут міському і повітовому управлінням прийшла на поміч громада. Вона взяла активну участь в організації курсів українознавства, порушила клопотання про перетворення переведеної з Дедеркал на Бівуаки під Луцьком учительської семінарії в українську.
Саме за пропозицією громади одну із українських шкіл в Луцьку (а саме: третю на Красному) було названо, як і вулицю, на якій вона розміщувалась, іменем Тараса Шевченка. Ідея, яка виникла в Луцьку, ще в 16-му році — під час короткого перебування в місті “вербункового” комісара січових стрільців Михайла Гаврилка — полтавчанина, випускника Краківської академії, автора одного із кращих проектів пам’ятника Т. Шевченку в Києві — була втілена в життя Луцькою громадою тільки під час Української Народної Республіки.
В часи Української Народної Республіки та Української держави гетьмана Скоропадського Луцька громада діяла досить активно: курси українознавства для міських урядовців, лекції і реферати, особливо для військових частин, що формувались у Луцьку. Ми навіть знаємо теми деяких доповідей, з якими виступили члени громади. Так, Р. Шкляр читав реферат на тему: “Куліш і його значення в українській літературі”, а Ф. Федоренко з успіхом читав реферат на тему: “Любов до рідного краю в українському красному письменстві”. Досить успішно громада співпрацювала з комісією по присвоєнню і переназиванню вулиць. І сюди слід віднести той факт, що повітовим комісаром один час був член громади Павло Голубович, а міським посадником — Євген Порай-Ясинський, також вчитель.
Діяльність Луцької громади по згуртуванню українського населення міста, підняття його національної свідомості і культурно-освітнього рівня, мабуть, ще стане темою спеціального дослідження. Діяльність громади продовжувалась з певними коливаннями активності протягом 1917 — 1920 років. Після окупації Луцька польськими військами громада продовжувала свою діяльність, тільки вже за програмою “Просвіти”, по суті, злившись з нею.
Вальдемар ПЯСЕЦЬКИЙ.
МАЛОВІДОМА ВІЙНА НА ВОЛИНІ
Однією з малодосліджених сторінок історії нашого краю є входження Волині в 1918—1919 роках до складу Української Народної Республіки, українсько-польська війна на її теренах. Саме про той період, зокрема час, який закінчився захопленням Луцька поляками в травні 1919 року, йдеться в матеріалі історика-краєзнавця Михайла Киричука.
Польсько-український фронт на початку 1919 року пролягав в межах Волині по річці Прип’ять і далі на південь по лінії Ковель – Володимир-Волинський – Порицьк (Павлівка), аж до Сокаля, куди доходили позиції Галицької Армії.
На волинській ділянці фронту (Північно-Західному), переіменованому пізніше в Холмський, становище було тоді складним. У березні – квітні поляки просунулись в глибину Волині. Захопили Володимир-Волинський, Ковель і стали над Стоходом. Лінія фронту на початку травня пролягала від Порицька (Павлівки) до Кисилина і далі, по річці Стохід, до Голоб. А на півночі — від Маневич по Сарни. Саме тоді на Волинь прибула 1-а Сіра дивізія (сірожупанники) з району Чернігова, Коростеня, якою командував полковник Абаза. Штаб дивізії розквартирувався в Луцьку в колишніх кесарнях російського війська, що навпроти колишнього вокзалу по вулиці Стрілецькій. Тут розмістилися господарські частини, допоміжні відділи, штаби полків. Бойові частини 1-го козацько-стрілецького полку під командою Петра Ганжі зайняли позиції в прифронтових селах, Торчині.
Поки 17-а дивізія Української Армії під командою полковника Пузицького міцно тримала оборону на Північно-Східному фронті проти більшовиків, а також проти поляків у Сарнах і Маневичах — польські війська на Стоході вели себе пасивно. З погіршенням ситуації для УНР, зокрема на східному фронті з більшовиками, поляки почали виявляти все більшу бойову настирливість. В перших днях травня сутички українців з поляками над Стоходом відбувались майже щодня, зокрема в околицях Переспи, що була своєрідним стратегічним пунктом. Невдовзі значні сили поляків раптово форсували Стохід і захопили Переспу, відтиснувши сірожупанників до Рожища. Полковник Ганжа наказав курінному Стаховському відбити Переспу. Над Стоходом розгорілась чергова, завзята битва, в якій поляки знову зазнали поразки. Гарматна батарея хорунжого Ковшара відкрила сильний вогонь по ворогові «прямою наводкою», під прикриттям, якого наші стрілецькі лави відкинули поляків за Стохід і знову зайняли Переспу.
Однак атаки польських жовнірів на позиції українців не припинялись, та навіть посилились, коли більшовики захопили Рівне. Стало очевидним, що поляки намагаються прорватись до Луцька раніше, ніж прийдуть сюди більшовики.
Козаки-сірожупанники за допомогою селянських партизанських груп відбивали всі спроби поляків перейти на правий берег Стоходу. Але ситуація на фронті різко погіршилась для українців, коли до поляків прибуло підкріплення — свіжі сили корпусу генерала Галлєра, жовніри якого були вишколені та озброєні у Франції.
Відтоді поляки повели вирішальний наступ на позиції українців. 14 травня 1919 року з боку Маневич підійшла до Стиру кіннота галлєрчиків і в завзятому бою витиснула з містечка Колки українську військову заставу хорунжого Стельмаха. Вранці 16 травня поляки заатакували позиції українців над Стоходом по всьому фронту. Під прикриттям гарматного вогню польська піхота переправилася на човнах через річку й зайняла села на правому березі Стоходу.
Завзятий бій розгорівся знову за Переспу, куди поляки скерували сильний гарматний вогонь. Там була зосереджена група українського війська та її штаб на чолі з сотником В. Проходою.
Козаки чинили ворогам відчайдушний опір, але сили були нерівні. Українські підрозділи були малочисельні та слабо озброєні.
Українські підрозділи під натиском галлєрчиків були змушені залишити свої позиції над Стоходом. З Переспи невеликий ешелон і рештки козаків відступили до Рожища. Сюди прибули також й інші підрозділи, що відступили з прифронтових сіл. Полковник Ганжа намагався організувати козаків на оборону Рожища. Але марно, бо поляки раптово захопили Торчин і оточили Луцьк.
Штаб I-ої Сірої дивізії на домагання полковника Ганжі заходився, щоб евакуювати з Луцька до Дубна тили, зокрема, господарсько-технічні відділи з військовим майном, якого багато було зосереджено в Луцьку. Але наказний отаман Осецький, командуючий Холмським фронтом, невідомо з яких мотивів рішуче заборонив евакуацію. Командир дивізії отаман Абаза сам не відважився на будь-які дії, бездіяльно сидів у Торчині, ніби очікуючи на поляків, отаман Тимченко, начальник штабу 2-ї дивізії сірожупанників. Поляки, майже без бою, 16 травня зайняли Луцьк. Жовніри Галлєра захопили все військове майно й багато амуніції.
Українські військові підрозділи, дислоковані в Луцьку та його околицях, були роззброєні та інтерновані в табори. Поляки виявили деяку лояльність. Багато козаків, зокрема місцевих, та деяких старшин залишились на свободі. Як зазначає В. Прохода, на свободі в Рожищі залишили отаманів Абазу й Тимченка, взявши з них розписки, що вони будуть лояльними до польської влади. Тому й склалося у сучасників судження, ніби Луцьк поляки зайняли через зраду двох отаманів – Абази й Тимченка, котрі нібито були в змові з польським генералом Карницьким.
Але, очевидно, в цьому більше винуватий був командуючий Холмським (Західним) фронтом наказний отаман Олександр Осецький, котрого сучасники звинувачували, що він не вжив належних заходів для зміцнення протипольського фронту, зокрема для оборони Луцька. Не на часі зайнявся реорганізацією (переформуванням) Сірої дивізії в корпус.
Однак, у здачі Луцька повинен не лише генерал О. Осецький. Мабуть він погоджував свої дії з Головним отаманом С. Петлюрою. А Петлюра ще з січня 1919 року нав’язав і проводив потайні контакти з поляками (Пілсудським). За переказами сучасників у Луцьку відбулася перша зустріч Головного отамана Української Армії з комендантом війська Польського Юзефом Пілсудським. Можливо, вже тоді були якісь домовленості з поляками, де зачеплено територіальне питання, яке через рік вже виразно визначилось у статтях Варшавського договору, за яким Волинь (до ріки Стир) і Галичина відходили до Польщі.
Наприкінці травня 1919 року внаслідок польського наступу із заходу й більшовицького — зі сходу, роздріблені дивізії Української армії згуртувались на Волині на смузі між містами Дубно – Броди, змагаючись з переважаючими силами ворогів на два фронти. Здавалось, що надходить трагічний кінець. Але в тій критичній ситуації Українська армія знайшла ще можливість порятунку. Ряди армії поповнили молоді сили, волинські юнаки-добровольці. І 5 червня 1919 року за наказом Петлюри почався розпачливий, але, як виявилося, успішний наступ проти більшовиків в напрямку Старокостянтинова – Проскурова – Кам’янця. Цим було значно розширено територію впливу, створено можливість злуки армії УНР з Українською Галицькою Армією (УГА).
Михайло КИРИЧУК.
 ВОЛИНЬ В ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ПРОЦЕСАХ ДОБИ ГЕТЬМАНАТУ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО
Проголошення незалежної України дало зелене світло розвою досліджень із такої важливої проблеми, як історія виникнення і розвитку української державності. В сучасній українській історіографії дедалі більшого поширення набуває думка, що після Київської Русі українська державність пройшла два етапи і вступила в третій. Першу спробу відносять до Козацької України, другу — до 1917-1920 рр., третю — до 1990-1991 рр. Запропонована стаття присвячена вивченню другого етапу української державності, причому найменше у нас вивченому — періоду Гетьманату Павла Скоропадського. На сьогодні вже зроблено спроби аналізу та оцінки діяльності Павла Скоропадського, політики його уряду, здобутків та прорахунків. Тим не менше тема зберігає наукову й практичну значимість. Адже в науковій літературі відсутнє об’єктивне висвітлення результатів гетьманської політики в регіонах, і на Волині зокрема. В запропонованій статті на основі архівних даних буде спроба дослідити прояви політики уряду Української Держави на Волині.
За даними архівних документів соціально-економічний стан Волині напередодні квітня 1918 р. був вкрай незадовільним. Значна частина волинських міст, містечок і сіл стояли зруйновані і напівзруйновані. З приходом гетьманської влади почалося налагодження нормального життя майже в усіх населених пунктах. З самого початку І світової війни повітовий центр Луцьк знаходився в смузі бойових операцій діючої армії. Дев’ять місяців місто було зайняте ворожими військами, після чого влітку 1916 р. було повернуто Росії. Таке нестійке становище вибивало життя міщан і роботу всіх установ із звичної колії. Частина корінного населення міста евакуювалася в центральні губернії. Одночасно з цим місто переповнилося прибулим населенням інших прикордонних міст і містечок. Близькість противника, міграція населення, постійний страх можливого ворожого вторгнення, присутність військових частин фронту, які диктували населенню свою волю силою гвинтівки — все це ускладнювало життя міста.
Самим своїм розташуванням Луцьк змушений був стати ареною найрізноманітніших політичних течій і виливів. Знаходячись на території України, він як навколо себе, так і в собі переповнений був змішаними військами. Більшість приміщень, які раніше належали організаціям, закладам освіти і культури, зайняті на той час були військовими частинами.
Усе це вкрай розхитало економічне становище міста. Щорічна сума видатків зростала у зв’язку з дороговизною життя і відрізаністю міста від промислових центрів. Постійно зростали матеріальні збитки, заподіяні місту.
Таким було становище міста напередодні приходу гетьмана до влади. Цікаво, що ще за кілька днів до оголошення Павла Скоропадського гетьманом скрізь у місті за наказом повітового коменданта Синицького були розклеєні об’яви, де йшлося про те, що ніякої зміни влади не передбачається. “усі, хто буде розпускати подібні чутки, будуть заарештовані”.
А вже 29 квітня до луцького повітового коменданта прийшла телеграма з Житомира від отамана Оліференка про те, що в Україні обрано новий уряд.
В той же день Волинська губернська друкарня віддрукувала і розклеїла по місту “Грамоту до всього українського народу” Гетьмана всієї України Павла Скоропадського, зразок якої зберігається у Волинському архіві. Населення Луцька з надією на краще зустріло цю звістку.
Одразу ж по приходу до влади гетьман як талановитий військовий наказав навести лад у військах. За наказом від 18.05.1918 р. по місту Луцьку і повіту почався облік досі не облікованого військового майна. Незабаром почався і облік того, що присвоїли собі німецька та австро-угорська армії.
Дбали також і про зовнішній вигляд та моральне обличчя військових. Про те, як дбайливо ставився уряд гетьмана до формування армії, свідчить наказ головного губернського коменданта Волині від 17 травня 1918 р. “Високий стан військового української держави покладає на кожного обов”язок з особливою обережністю ставитись до всього, що може кинути тінь на нашу армію, яка тільки народжується”.
І далі: “Все діловодство, всі офіційні папери вести на державній мові, у всіх частинах організовувати невідкладно курси, щоб довести знання державної мови до належної висоти”.
У травні Луцьким повітовим старостою Шлеммером було видано об’яву, яку прочитали всі лучани: “Прийняв посаду Луцького Повітового старости і, ставши до виконання своїх обов”язків, повідомляю громадянство, що всі накази Ясновельможного Пана Гетьмана усієї України... будуть мною проводитись в життя всіма маючимися в моєму розпорядженні засобами”. Це свідчить про те, що в Луцьку і повіті діяв прихильник гетьмана.
Губерніяльний комісар Волині дбав і про збереження майна волинян, про що свідчить наказ від 25.05.1918 р., де йдеться про те, що комісар просить німецьке керівництво дотримуватися обіцянки і не розграбовувати майно українців, а захищати їх від більшовицьких нападів.
Розпочалося відродження освіти. Документи архіву свідчать, що коли взимку 1917 р. у місті Луцьку в тісних, зруйнованих, холодних приміщеннях із понад Трьох тисяч дітей Шкільного віку навчалися лише 235, то восени 1918 р. завдяки турботам гетьманату навчанням були охоплені практично всі діти шкільного віку. У травні 1918 р. з евакуації до Луцька повертаються чоловіча та жіноча гімназії, починають працювати сім приватних шкіл.
Гетьман прагнув “увібрати” Україну в кордони, тим самим забезпечивши населенню мир та спокій. Про це свідчить відкриття 25 липня 1918 р. митниці у Луцьку.
На території міста формувалася 3-тя Волинська кордонна бригада, штаб якої містився у Луцьку на вулиці Булька. До її складу увійшла 3-тя Радзивілівська кордонна бригада, про що свідчить наказ від 13.07.1918 р.
А у вересні 1918 р. в Луцьку містилися такі військові частини: генштаб 14-ї пішої Дивізії, 1-й піший Луцький полк, 2-й піший Волинський полк, 3-й піший Брест-Литовський полк, панцерний самохідний дивізіон, вантажний самохідний дивізіон, управління 3-ї Волинської кордонної бригади охорони, штабовий суд, управління Луцького повітового війська, охоронна сотня Луцького коменданта та німецький гарнізон.
Але усі ці війська не чинили грабунків і насильства, як це було до гетьманату, а самі були взірцем дисципліни і порядку. Гетьман прагнув відбудувати зруйновані війною українські міста. Для цього було надано кредит на 80 млн., значну суму з якого одержав і Луцьк.
Серед документів Волинського державного архіву є унікальний “щоденник 1917-1918 р.р.” невідомого вчителя із Володимира-Волинського. Це рідкісні спогади очевидця та учасника тих далеких подій. Вони стосуються перебування протягом шести місяців у Володимирі 1-ої дивізії Української Армії, сформованої в Австро-Угорщині. Автор схвально розповідає про те, що із вояками цієї дивізії люди вперше за всю війну відчували себе спокійно. Старшина та козаки дивізії всіляко допомагали розвитку освіти, відновленню роботи шкіл. Так, козаки 12 сотні II полку пожертвували управлінню школи Вололодимира 10 крон 60 сот. “щоб українські діти росли і навчалися, щоб наше серце раділо од просвіти і культури рідного краю”, – писали вони у листі, підписаному 15 червня 1918 р. Михайлом Маликом.
Цей документ є свідченням того, з якою радістю і надією, з якою вірою у майбутнє зустріла інтелігенція, а на Волині особливо – учительство, гетьманат Павла Скоропадського.
Гетьманові у спадок дісталися руїни держави після І світової війни. Будувати на них міцну Українську державу було дуже важко.
Однак вже 7,5 місяців гетьманату на Волині відчутно відновили край. Народу повернули рідну мову, оголосивши її державною. Відновили роботу школи, театри, культурно-просвітницькі товариства, організовувалися бібліотеки.
У Луцьку в той час при допомозі волинського патріота Дерев’янка була створена велика публічна бібліотека. Унікальну наукову бібліотеку було зібрано у чоловічій гімназії Івана Власовського. Скрізь по Волині за наказом міністра внутрішніх справ розпочався збір стародруків, документів з історії рідного краю, що означало відродження місцевих архівів.
За наказом міністерства ісповідалень розпочався розшук і повернення на Волинь розграбованого під час війни церковного майна. Тоді до краю було повернуто частину волинських дзвонів, що стали основою діючої нині у Луцьку єдиної в Україні, виставки дзвонів.
Так коротко можна охарактеризувати діяльність уряду Української Держави по налагодженню становища в Україні в 1918 році.
Наталія Мацюк, Володимир Комар (Луцьк)
Йшли стрільці до бою:
Волинь в період Директорії

ЯК ЗАГОВОРИЛИ ІДЕЮ СОБОРНОСТІ

        Єднайтеся, братайтеся
        В товариство чесне,
        Най братерством,
        Щирими трудами
        Вкраїна воскресне!
                            Іван Франко

І настав той день — 22 січня 1919 року — день проголошення Акта Соборності України (Злуки УНР і ЗУНР). В полудень перед собором Св. Софії зібрались члени Директорії, Галицької делегації, Правительства, делегати Трудового Конгресу, Національного союзу, земств й інших політичних організацій, найвищі достойники цивільних і військових урядів, закордонні дипломати й великі маси народу. Під урочисті звуки дзвонів Св. Софії та інших церков Києва, яким «вторував гук гармат з Печерська», на Софіївський майдан вийшла процесія на чолі з архієпископом Агапітом. Член Директорії професор Федір Швець зачитав текст «Універсалу Соборності»: «Однині на всіх землях України, розділених віками, – Галичині, Буковині, Закарпатській Русі і Наддніпрянській Україні – говорилося в ньому, – буде одна велика Україна. Мрії, для яких найкращі сини України жили і вмирали, стали дійсністю...». Після цього архієпископ Агапіт з духовенством відслужили молебень. Відбувся військовий парад галицького легіону Січових Стрільців під командою полковника Євгена Коновальця, а також багатолюдна хода вулицями Києва.
Здавалося, що зійшла зоря вільного державного життя Соборної України. Однак радість була передчасною, марними виявилися сподівання українців, зокрема волинян і галичан. Недовго протрималась українська влада на Волині та й взагалі в Україні. Між членами Директорії та її уряду, як і колись в Центральній Раді, продовжувалися незгоди. Розгорілася боротьба світоглядів: соціал-рейолюціонери Винниченко і Чехівський були за порозуміння з більшовиками. З ними солідаризувалися Грушевський, Шаповал, Любинський. «Самостійники» ж та члени Республіканської партії Архипенка — запротестували. Вимагали порозуміння з Антантою або дотримувались нейтралітету.
Не було також згоди й політичної єдності між Директорією і галицьким урядом Петрушевича. Тому Акт злуки не мав практичного значення. Ідея Соборності України фактично стала фразою, якою користувались для святкових промов і декларацій. Замість консолідації сил, політичної та господарської праці для зміцнення Української держави між керівниками обох її частин (УНР і ЗУНР) точилися довгі безплідні дискусії й дебати.
А тим часом російські більшовики готувалися до другого наступу на Україну. У районі Курська і Воронежа на початку січня 1919 року вони зосередили армію: близько 75 тисяч червоноармійців, 1400 кіннотників, 170 гармат, 427 кулеметів, 15 літаків, 6 бронепоїздів. Ця збройна сила чекала, поки німці вийдуть з України, щоб почати новий наступ кількома напрямками. Вторгнення в Україну почалося» ще в січні. А вже в березні 1919 року більшовики наступали на Українську державу широким фронтом. Спочатку захопили Київ, а 19 березня прорвали фронт в районі Жмеринки, внаслідок чого сили Української армії розділились на три частини — Північну, Південну і Проскурівську. Уряду Директорії, що евакуювався був з Києва до Кам’янця-Подільського, загрожував більшовицький полон.
Урядовим інституціям було дано наказ залишити Кам’янець і переїхати на Волинь, з чим не всі погодилися. У таборі Петлюри виникла спроба перевороту. 20—22 березня створено Комітет Охорони Республіки, що складався з соціал-революціонерів на чолі з Грушевським, і соціал-демократів, очолюваних Чехівським. Комітет призначив комісарів на міністерства і затримав евакуацію з міста. У відозві до народу соціалісти зажадали почати переговори з більшовиками «на базі визнання ними Радянської самостійної України». Але військовий загін Директорії під командою Хомодовського придушив спробу перевороту і заарештував його організаторів. Прем’єр-міністр Остапенко домагався покарання винних. Одначе Головний отаман не погодився і, наказавши випустити арештованих, постановив залучити декого з них (комітетчиків-соціалістів) до співпраці в уряді Директорії.
Симон Петлюра вчинив це, мабуть, під враженням інформації про становище на фронті, яку зробив на нараді в Здолбунові полковник Андрій Мельник. З його звіту виходило, що «війна велась не проти зовнішнього ворога, а всередині українського народу». Мельник навів приклади, що не всі українські солдати з’являються в місця призначення. Інколи з 5 тисяч до фронту доходить тільки кількасот солдатів, а решта розбредаються, бо не хочуть стріляти по своїх братах, що стоять проти них на більшовицькому боці фронту.

ДИРЕКТОРІЯ ЇДЕ НА ВОЛИНЬ
Наприкінці березня 1919 року уряд Директорії таки залишив Кам’янець-Подільський і евакуювався до Проскурова (тепер Хмельницький). Більшого хаосу і замішання, які спостерігались під час евакуації, важко собі уявити, свідчив сучасник Коваль-Степовий, спогади якого були надруковані в «Українському народному календарі» за 1939 рік, виданому в Луцьку. «Дезорганізовані маси босого, неодягненого й голодного козацтва змішувалися з групами й підводами урядовців, серед котрих було чимало жінок. Лайка, крики, прокльони звучали в повітрі, витворюючи настрій панічної втечі й безтямства...» До Проскурова отягнувся майже весь державний центр із майном та архівами, військові частини з обозами, шпиталі з хворими.
Але незабаром до Проскурова почали наближатися більшовицькі й денікінські війська. Українське Головне командування вирішило віддалитися від ворожих позицій і евакуюватись на Волинь, до Рівного, під охорону отамана Оскілка. Добувши згоду від поляків користуватися Шепетівкою як базою для Української армії, Головне командування почало евакуацію з Проскурова. Вагони з державною скарбницею і різним майном вирушили на Старокостянтинів. Але, як виявилось, шлях туди перекрили селяни так званої «Пашковецької республіки», яка виникла внаслідок повстання селян Пашковецької волості, організованого більшовиками проти петлюрівців у жовтні—листопаді 1919 року.
Підступна поведінка пашківчан спровокувала розруху серед проскурівських міщан і навколишніх селян. «Почалася стрілянина, залізничники розбіглися. Один із них, відкривши регулятор машини, пустив поїзд на вагон з державною казною (грішми)... Спалахнула дика оргія грабунку, до якої прилучилися й деякі деморалізовані козаки...», — розповідає той же народний календар «Рідний колос». Грабунок припинили денікінці, що зайняли вокзал. В їх руки потрапило багато народного добра, грошей та архівів.
На початку квітня Директорія й уряд все ж прибули й розмістились у Рівному. Тут було створено новий уряд на чолі з головою соціалістом Борисом Мартосом (УСДП), затверджено міністрів: внутрішніх справ — Мазепу, закордонних справ — Темницького, військових справ — Сиротенка, справедливості (юстиції) — Лівицького, освіти — Крушельницького, земельних справ — Ковалевського, пропаганди — Лазанівського, пошти (зв’язку) — Паливоду та інших. Український уряд дещо полівішав.
Новий уряд видав декларацію, в якій оголосив про соціалістичну будову України, повідомляв, що Україна в небезпеці, закликав народ об’єднати сили для боротьби з більшовиками (українськими й московськими). Одночасно в декларації підкреслювалося, що Україна не буде просити допомоги з-за кордону і Головний отаман схилявся до такої думки Очевидно, Петлюра покладав надію на українських повстанців-селян, що вже діяли проти більшовиків у їхніх тилах у відповідь на репресії більшовиків проти селян України, в яких силоміць реквізували хліб (зерно), забирали худобу та різні продукти.
Після окупації більшовиками Лівобережної та Центральної України Ленін вимагав зібрати в Україні якнайбільше хліба для голодуючої росії. З цією метою на допомогу червоноармійцям були кинуті ще й озброєні робітничі продзагони. Комісарам Антонову й Орджонікідзе Ленін послав таку телеграму: «На милость Бога, самым энергичным революционным способом посылайте сюда хлеб, хлеб, хлеб!!! Иначе Питер пропадет...»
Підступну, грабіжницьку політику московських більшовицьких комісарів вчасно розкусив селянський повстанський отаман Григор’ев. У Єлизаветграді він видав свій «універсал», а якому викривав облуду більшовиків і закликав селян до боротьби з ними: «Народе український! Політичні спекулянти обманули тебе і хитрими способами використали твою довірливість. Замість землі й волі насильно накидають тобі комуну, чрезвичайку й комісарів з московської обжорки...», — говорилося в універсалі.
Рішуче виступив проти московських комісарів, проти розорення «й нищення ними українських селян і червоний селянський отаман Нестор Махно. До Реввійськради він надіслав гнівну телеграму: «Заявляю вам, що я і мій фронт залишаться незмінно вірними робітничо-селянській революції, але не інститутам насильства в особі ваших комісарів та надзвичайок, які чинять свавілля над місцевим населенням».
Симон Петлюра і його прихильники однозначно оцінювали події 1919 року, що відбувалися на Великій Україні і сподівалися на повстанців-селян, за допомогою яких вдасться побороти більшовиків. Однак, повстанські отамани – Григор’єв, Махно, Зелений, Криворучко – не солідаризувалися між собою і тим більше з Петлюрою. Кожен з них діяв на власний розсуд, а деякі з них перейшли навіть до більшовиків.
Не було консолідації політичних сил і в таборі петлюрівців (в уряді). Соціалісти-революціонери вимагали від Петлюри шукати порозуміння з більшовиками та усунути й заарештувати отамана Оскілка, котрий різко виступав проти будь-якої згоди з більшовиками. Така позиція соціалістів викликала обурення «самостійників» й членів республіканської партії Архипен-ка. Вони утворили опозицію проти уряду Мартоса, звинувачуючи його в симпатії до більшовиків. Вдалися до ряду антиурядових дій: на місце Петлюри планували покликати Євгена Петрушевича, галицького диктатора (президента) ЗУНР, намагались усунути наказного отамана Осецького і поставити «свою людину» отамана Оскілка. Однак під тиском лівих (соціалістів-революціонерів) Петлюра, що на той час схилявся «вліво», 28 квітня видав наказ про усунення і арешт Оскілка.
У відповідь в ніч на 29 квітня 1919 року, коли уряд проводив сесію у вагоні Петлюри в Рівному, отаман Оскілко зробив спробу перевороту: ув’язнив половину міністрів (соціалістів) і оголосив себе «командиром збройних сил України». Але переворот не вдався. Як оповідали очевидці, генерал Осецький наказав полковникові Абазі відправити з Луцька відділ «сірожупанників» для придушення бунту. Однак, як тільки прибули вони до Ківерець, стало відомо, що бунт Оскілка придушив полковник Бісик із Січовими стрільцями полковника Коновальця, які охороняли тоді Директорію та її уряд. А отаман Оскілко разом з однодумцями втік до Польщі.
Повстання Оскілка завдало великої шкоди, бо до Рівного були стягнуті значні сили українського війська й цим відкрито фронт більшовикам, які тепер майже без перешкод посунули на Рівне. Більшість українських вояків, зазначає Ї. Нагаєвський, були «рекрути мало обучені і вбого споряджені. Чим більше просувались вперед більшовики, тим меншою ставала українська армія». Окремі її частини переходили до більшовиків, інші, потрапивши на рідну місцевість, розбігалися по домівках.
Під натиском Червоної Армії вся Наддніпрянська Українська Армія стягнулася на Волинь: в район Луцька (Холмська група), Сарни (Північна група), Рівне (група Січових стрільців), Крем’янець (Запорізька група).
Уряд Директорії і штаб армії 5 травня залишив Рівне та евакуювався до Радзивілова (на Волині), поблизу галицького міста Броди. Тут Симона Петлюру 9 травня офіційно проголосили головою Директорії, яку фактично він очолював ще з 11 -го лютого, коли Володимир Винниченко зрікся влади та опісля емігрував за кордон. Тепер Петлюра мав намір реорганізувати свою армію, поповнити її частини рекрутами й добровольцями з місцевого населення, зібратися з силами та відбити черговий наступ Червоної Армії. Але планам Головного отамана не судилося здійснитися. Поляки завдали удару в спину.

НАСТУП ПОЛЯКІВ
На початку березня 1919 року на Західному (Холмському) фронті поляки значно активізували бойові дії про ги українців. Вже у квітні вони просунулися в глибину Волині, захопили Володимир і Ковель. Але біля Голоб і на Стоході їх наступ стримали українські військові з’єднання. Однак малочисельні частини українців з трудом стримували атаки поляків. Суцільної лінії протипольського фронту не було. Солдати займали тільки опорні пункти в селах, віддаль між якими інколи становила до 10 – 15 кілометрів.
Для зміцнення протипольського фронту на Волинь прибула з району Чернігова — Коростеня 1-а Стрілецька Сіра дивізія. Сірожупанники (назва від сірої барви козацьких одностроїв) значно зміцнили українські позиції. Штаб дивізії й господарсько-технічні та допоміжні підрозділи (шпиталь, медпункти) розквартирувались у Луцьку, в колишніх кесарнях російського війська, що навпроти колишнього вокзалу по вулиці Стрілецькій. Тут же розмістилась і Головна Шкільна Управа (ГШУ) – установа, що керувала процесом військової освіти в УНР, одним із керівників якої був генерал Микола Юнаків (до Луцька тоді, на початку травня, перебазувалися військові юнацькі навчальні заклади – Київська й Чугуївська піші школи, Київська гарматна й інженерна та інструкторсько-старшинська школи). Кілька сотень стрільців 1-го полку Сірої дивізії отаборились у прифронтових селах Кисилині, Переспі, Береську та ін.
Хоч заходи, проведені Головним командуванням УНР, зміцнили позиції українців — атаки польських жовнірів не припинялися. На початку травня до польського табору прибуло значне підкріплення — військові частини дивізії генерала Юзефа Галлєра, добре озброєні і вишколені у Франції. З цього часу над Стоходом криваві сутички українців із поляками відбувалися майже щодня, зокрема, в районі Переспи й Рожища.
Запеклі бої розгорялися за Переспу — своєрідний стратегічний пункт (залізничну станцію і село), де була зосереджена група українського (війська та її штаб на чолі з сотником Василем Проходою.
Великий підрозділ польських жовнірів захопив таки Переспу. Але v тепер поляки потерпіли поразку, бо сюди на допомогу прибув з Рожища загін козаків-сірожупанників, які з ходу вступили в бій і під прикриттям гарматного вогню відкинули польських жовнірів за Стохід і знову зайняли Переспу. Як зазначає сучасник Василь Прохода, в цьому бою загинули і потопились у Стоході понад двадцять жовнірів. Жертви наших були значно менші.
Трагічні події цих днів довго зберігала народна пам’ять. Навіть пісню склали, яку ще співали на початку 40-х років по всій Волині:
Йшли стрільці до бою за селом у полі
За рідну Вкраїну та й за нашу волю.
Гриміли гармаша дальнім небосхилі
І люто строчили лихі скоростріли.
Там старенький батько окопи копав.

 Він здалека бачив, як стрілець упав.
 Не вірив нікому. ні очам своїй —
 Підбігає ближче — то рідненький син.
 Назбирав він дощок та збив домовину
 Сам гірко заплакав:
        “Ой, сину мій, сину!..”

В середині травня поляки розпочали рішучий наступ по всьому фронту. Кіннота несподівано захопила Маневичі й містечко Колки, витиснувши звідси заставу козаків хорунжого Стельмаха. Польська піхота зламала опір українського війська над Стоходом. Хоч як мужньо оборонялися козаки, проте змушені були відступати. Українські підрозділи були мало-численні і слабо озброєні.
«З нашої сторони, — зазначав учасник бою сотник Прохода, — дві польові гармати хорунжого Ковшара відстрілювалися до останнього набою. Одна з цих гармат від частої зарядки розірвалася, при цьому загинуло два гармаші, а друга замовкла — скінчились набої. Хорунжий Ковшар, — згадував сотник Прохода, — зняв з гармати замок і, прийшовши до мене, сказав: «Я вже свій бій скінчив. Нема з ким і нема з чим битися».
Українські підрозділи були змушені залишити свої позиції над Сто-ходом. З Переспи невеликий ешелон і рештки козаків відступили до Рожища. Сюди прибули також й інші підрозділи, що відступили з прифронтових сіл. Полковник Ганжа намагався організувати козаків на оборону Рожища. Але марно, бо поляки раптово захопили Торчин і оточили Луцьк.
Щоб зупинити поляків, на допомогу козакам з прифронтових сіл прибули під Торчин місцеві партизанські групи. Як оповідав мені учасник тих подій Михайло Наврата із села Городок Луцького повіту, він з односельчанами Уляном та Андрієм Навратами та іншими виїжджав під Тарчин в складі 15-ти кіннотників, озброєних будь-як. Під Торчин прибули також селянські партизанські групи з сіл Буяні, Усичі, Забороль та інших. Але ополченців скоро розігнали поляки. Козацька ж залога Торчина в бій не вступила. Отаман Тимченко начальник штабу 2-ї дивізії Сірожупанників, не скористався підтримкою. Його штаб безтурботно сидів у Торчині, ніби дожидаючись поляків.
Штаб 1-ої Сірої дивізії на домагання полковника Ганжі заходився евакуйовувати з Луцька до Дубна тили, зокрема, господарсько-технічні відділи з військовим майном, якого багато було зосереджено в Луцьку. Але наказний отаман Осецький, командуючий Холмським фронтом, невідомо з яких мотивів рішуче заборонив евакуацію. Командир дивізії отаман Абаза сам не відважився на будь-які дії. Поляки майже без бою 16 травня пополудні зайняли Луцьк. Жовніри Галлера захопили все військове майно (склади зброї й амуніції), документи й архіви Головної Шкільної Управи.
Українські військові підрозділи, дислоковані в Луцьку та його околицях, були роззброєні та інтерновані в табори. Однак полковник Ганжа зі штабом 1-ої дивізії й частиною війська прорвався до Дубна. Поляка не застосовували особливої жорстокості до полонених. Частину козаків, зокрема місцевих, та деяких старшин залишили на свободі. Як зазначає В. Прохода, на свободі в Рожищі залишили отаманів Абази й Тимченка, взявши з них розписки про лояльність до польської влади Тому й склалося в сучасників судження, ніби поляки зайняли Луцьк через зраду цих двох отаманів — Абази й Тимченка.
Але, ймовірно, вони не зрадили, а лише з відома Петлюри наперед домовилися про все з польським генералом Корницьким. Потайні контакти Петлюри з поляками (Пілсудським) почалися з січня 1919 року В Луцьку, як стверджують сучасники, відбулася перша зустріч Петлюри з Пілсудським. У тридцятих роках у волинських селах про це навіть пісню співали:
Ой, до Луцька у неділю, о восьмій годині Приїхав пан Петлюра на польській машині,
А з ним пан Пілсудський, союзник лукавий,
З котрим захищали козаки Варшаву.

У той час, як поляки захопили Луцьк, Червона Армія повела наступ на міста Проскурів, Шепетівку, Рівне й Кременець, розбила й полонила частину 19-ої дивізії Української Армії.
У кінці травня 1919 року внаслідок польського наступу із заходу v більшовицького — зі сходу, роздрібнені дивізії Української Армії (близько 15 тис. одиниць) згуртувалися на Волині, на смузі між містами Дубно – Броди, змагаючись із переважаючими силами ворогів на два фронти. Другого червня штаб Української Армії опинився, так би мовити, «е мішку», бо польські й більшовицькі війська в деяких місцях зблизилися на віддаль 10-ти км. Загін червоноармійців прорвався аж до Клевані, де оточив і порубав кілька десятків українських козаків.
Директорія та її уряд, уникаючи полону, металися з одного до іншого безпечного пункту (міста чи залізничної станції), перебуваючи весь час у вагонах поїзда, як мовиться, на колесах. Більшовики тоді зловтішне глузували: «У вагоні Директорія — під вагоном територія».
Здавалося, що надходить трагічний кінець. Але в тій безнадійно критичній ситуації Українська Армія знайшла ще рятівний шлях. Ряди ї поповнили молоді сили, волинські юнаки-добровольці. І 5-го червня 1919 року за наказом головного отамана С. Петлюри почався розпачливий, але успішний наступ проти більшовиків у напрямку Старокостянтинова – Проскурова – Кам’янця. Прикрившись Волинською групок з північного заходу від поляків, а від більшовиків — з півночі, Запорізькі дивізії під командою полковника Сальського, Січові стрільці полковника Коновальця та група полковника Безручка раптово вдарили на передові застави більшовиків, які від несподіванки покотилися на схід.
Внаслідок цієї операції частина Поділля із залізничним шляхом Кам’янець – Проскурів – Старокостянтинів опинилися в руках армії УНР. Цим маневром було значно розширено територію свого впливу, створене можливість злуки армії УНР з Українською Галицькою Армією (УГА) Тепер дві українські армії нашвидкуруч реорганізувались, створили деяк резерви і готувалися до дальшої боротьби.

ПОХІД НА КИЇВ
А ми тую червону калину та й піднімемо А ми у Україну гей, гей розвеселимо!
З’єднані збройні сили Української армії (УНР і УГА) під загальною командою Головного Отамана Симона Петлюри розпочали в липні 1919 року успішний похід на Київ і змусили Червону Армію квапливо відступати на схід. 26 липну українські з’єднання звільнили від більшовиків Проскурів, 9-го серпня зайняла велику вузлову залізничну станцію й місто Жмеринку, захопивши багато полонених, зброї та іншого майна, 19 серпня звільнили Бердичів, 21-го серпня — Житомир, далі — Білу Церкву, Фастів.
На підступах до Києва більшовики вчинили запеклий опір, підкріпивши свої війська броневиками: трьома — в околицях Крюковщини - Жулян і п’ятьма — в районі Волинського Посту. Однак у завзятім бою бригада 1-го корпусу УГА прорвала лінію фронту. Поля під Святошином вкрилися трупами. 30-го серпня 1919 року українські війська оточили Київ з усіх сторін і пополудні, близько 15 години, здобули столицю України.
Це була світла сторінка української історії. Однак то був тимчасовий успіх Не змогли ні українські козаки С. Петлюри, ані галицькі Січові Стрільці розвеселити свою неньку-Україну, відстояти незалежність і волю свого народу. По дальша доля України, о відтак і Волині то Галичини, була трагічною.
Директорія і Петлюра, як уже відзначалося, ніяк не могли дійти згоди з Українським Галицьким урядом Петрушевича, котрий спочатку мов кращі умови для боротьби й праці: стабільні, забезпечені тили,
довір’я населення та його національну свідомість. А Директорія — навпаки, як стверджує історик Нагаєвський, проводила «свою діяльність у загостреній атмосфері боротьби партій (класів) з приводу різних орієнтацій людності Великої України’. Два українські уряди діяли неузгоджено. Часто реагували на події і явища, що відбувалися в Україні під впливом більшовицьких ідей та у зовнішній політиці, з різних точок зору.
Антанта, склад і політика якої на той час дещо змінилися (це був тепер союз держав Англії, Франції, Америки і Японії, спрямований проти Німеччини і Австрії та більшовицької Росії, в якому провідну роль відігравала Франція), — не визнавала прав України на самовизначення. Франція не подавала ніякої допомоги Україні, на що так сподівався Симон Петлюра! Зате Франція дуже добре оснастило й озброїла 100-тисячну польську армію генерала Галлєра та 200-тисячну російську Білу гвардію, так звану Добрармію генерала Денікіна, котрі незабаром і розпочали війну проти України.

У ТРИКУТНИКУ СМЕРТІ
        Нехай знають на всім світі,
        Як ми погибали.
        І, гинучи, свою правду
        Кров’ю записали...
            (З народної пісні).
У вересні 1919 року генерал Денікін, котрий наступав на більшовиків, припинив похід на Москву і розпочав війну проти армії УНР по всьому фронту. Денікінці вдерлися до Києва і витиснули зі столиці петлюрівські й галицькі військо. Цією ситуацією скористалися більшовики, їх 14-а армія прорвалася через Ольгопіль і Сквиру до Житомира.
Події, що склалися в кінці 1919 року, значно послабили боєздатність Української армії. Наближалося холодна зима, але взути й одягнути козака на фронті не було ніякої змоги. Серед козаків, — згадує сучасник Н. Коваль-Степовий — можна було побачити багатьох з обмотаними ганчір’ям ногами або в черевиках, з яких визирали голі пальці. Майже повністю вичерпались рушничні й гарматні набої. Вкрай бракувало медикаментів, а бойові частини війська були охоплені страшною епідемією плямистого тифу.
Оточена з усіх боків, не маючи достатньої стратегічної бази, зброї й амуніції. Українська армія мусила відступати перед численним ворогом — московською Білою й Червоною арміями. Хворі козаки від знемоги падали на сніг і благали застрілити їх, але не залишати на поталу ворогом. Товариші по зброї опускали голови й, не дивлячись в очі відсталим побратимам, проходили далі. З тилу загрожували поляки. Зимою 1919—20 рр.. від тифу вмерло 25 тисяч українських козаків.
У Головного Отамана жевріла надія на допомогу Антанти. Англійський журналіст Г, Арлсберг писав, що Петлюра просив Міжнародний Червоний Хрест “в ім”я людяності рятувати молодих українських людей”. Однак місія американського Червоного Хреста в Чернівцях і Бухаресті не поспішала, заявила, що “вони найперше мусять рятувати денікінців”. Становище погіршувалося, переходячи до катастрофічного. Однак глибока віра в свою правду кликало українських патріотів до продовження боротьби.
Внутрішньополітичне й господарське становище “Третьої України” (Директорії) на межі 1919—1920 років було також важким. Боротьба з трьома ворогами, з яких кожний був сильнішим за Українську армію, виснажувала фізичні та економічні сили народу. Директорія фактично не мала стабільного уряду й постійної території, за винятком частини Волині (східної) й Поділля. Та й цю територію часто плюндрували ворожі збройні сили, які сунули на захід або відкочувалися назад, на схід, під напором Української армії, внаслідок чого руйнувались міста й села, занепадала промисловість і сільське господарство. На Україні почався голод.
У цей час сталася подія, що, ноче громовиця, вразила уряд Директорії та її генералітет. Командуючий УГА генерал Тарнавський, в силу надзвичайно важких обставин (повальна епідемія тифу серед стрільців), щоб зберегти свою армію, пішов на порозуміння з Денікіним. Його місія 6-го листопада підписала в Зятківцях, на Поділлі, з денікінським генералом Слащовим угоду, відповідно до якої Галицька армія припиняла боротьбу проти денікінської Добрармії. На такий крок галичан штовхнула повальна епідемія тифу серед стрільців. На початку листопада в рядах УГА залишалось боєздатних близько 10 тисяч стрільців. Головний лікар УГА Бурячинський звітував: “Наша армія вже не схожа на військо, це вже й не лікарня, але мандруючий склад трупів”.
Зраджені бойовими побратимами, частини Дійової армії УНР мусили відступити на Волинь, ближче до польського фронту.
Конвенція генерала Тарнавського з Денікіним була ганебною подією в новій історії визвольних змагань України за свою незалежність. Відступ Тарнавського, по суті, був зрадою української справи, поставив Українську Народну Республіку перед катастрофою. Епідемія тифу косило й ряди армії УНР, проте воно не капітулювало. Голодні й напівроздягнуті вояки продовжували безнадійну боротьбу. Генерал Сальський на воєнній нараді обох штабів 4-го листопада 1919 року в Жмеринці говорив: “Ми переможені ворогами, а вороги ті: тиф, голод, незабезпеченість армії, без якої ніяка армія не в силі боротися...”
У другій половині листопада армія УНР зайшло в околиці Чорториї й Любара й опинилась у безвихідному становищі, яке в історії охрестили “трикутником смерті”: з півночі на неї наступала більшовицька Червона армія, з півдня — російська Біла Гвардія (денікінці), а із заходу — Польська армія генерала Пілсудського. Під ударами цих ворожих сил Українська армія розпалося. Одна її частина з Головним Отаманом і урядом вибрала менше зло — перейшли до Польщі.
Друга частина війська (до 3500 козаків) на чолі з генералом Михайлом Омеляновичем-Павленком, подалася на схід, у запілля більшовиків (перший зимовий похід). Директорія розлетілася, її лідери (Макаренко, Швець та ін.) емігрували за кордон. Вночі 5—6 грудня виїхав до Варшави і Симон Петлюро.
А Корпус Січових Стрільців, як і деякі інші українські частини, що були в районі Чорториї, поляки несподівано роззброїли і перевезли їх, як інтернованих, до Луцька. Серед них були й командири Корпусу Січових Стрільців полковники Євген Коновалець та Андрій Мельник — начальник штабу корпусу.
В Луцькому таборі інтернованих (полонених) українських вояків Євгена Коновольця призначили старшим. Йому і тут довелося докласти багато зусиль, енергії та дипломатичного хисту, щоб якось полегшити стан інтернованих, серед яких також поширилася люта пошесть плямистого тифу. Врешті Коновалець домігся відокремлення тифозних стрільців — польські власті виділили для шпиталю приміщення Луцької тюрми біля замку, куди й було переселено всіх хворих. Однак це мало допомогло. Від тифу в Луцьку померло багато бойових старшин і стрільців. Тут тяжко перехворів і Андрій Мельник. Подібні або ще гірші обставини склалися у рівненському таборі, де було скупчене теж велику кількість старшин і козаків наддніпрянської армії. У Рівному від тифу помер генерал Василь Тютюнник, командуючий Українською армією в 1919 році. Похований він на центральному цвинтарі міста.
В Луцьку зібралися майже всі члени Стрілецької Ради. Євген Коновалець то його прихильники й тепер не втрачали надії на визволення України, вони обмірковували можливості творення нового осередку регулярної Української армії. Про свій план повідомили Головного Отамана Симона Петлюру, який перебував тоді у Варшаві, він дав згоду.

ВАРШАВСЬКИЙ ДОГОВІР — ОБМАНУТІ НАДІЇ
Опинившись у безвихідному становищі, Симон Петлюра, однак, не втрачав надії й не склав зброї. Міністру оборони Сальському він писав: «Ми, Польща й Україна, повинні досягти порозуміння, щоб перед Москвою встояти... І які б аргументи не виставлялись різними людьми, а надто галичанами, Ви не зважайте... Ми повинні в ім’я державності... мати тверду державну волю і не піддаватися на провокацію...»
Шукаючи порятунку, він прийшов до висновку, що єдиним виходом зі становища буде порозуміння з поляками. З цією думкою погодилися майже всі старшини Наддніпрянської армії й представники українського уряду. Після кількох спільних нарад остаточно ухвалили негайно розпочати переговори з поляками.
Задумане незабаром стало дійсністю. 22 квітня 1920 року за домовленістю Головного Отамана Симона Петлюри з Комендантом Збройних сил Польщі Юзефом Пілсудським був укладений так званий Варшавський договір про спільну збройну боротьбу проти більшовиків. Згідно з ним «за польську допомогу» вся Галичина й Волинь до лінії річки Стир відходили до Польщі.
Ще 15 листопада 1919 року Петлюра дав міністру закордонних справ Лівицькому таку інструкцію: «Маючи на увазі всі умови й обставини, в яких перебуває УНР в сучасний момент, видається необхідним дати згоду на встановлення кордонної лінії між УНР і Польською Республікою по лінії Бартелемі через територію Галичини і по річці Турії... (на Волині —М.К.), а у випадку необхідності — по річці Стир». Варшавський договір був прихований від народу і не міг бути оголошений без згоди сторін. Від України його підписав Андрій Лівицький, а від Польщі — Ян Домбскі.
Однак, Петлюрі нелегко було жертвувати західними українськими територіями. І робив він це вимушено, обманюючись сподіванням, що Польща допоможе вигнати більшовиків з великої України, де він відновить і збудує незалежну Українську державу. Але вони були марними.
Киричук Михайло
Продовження наступному номері 
Луцьк
Шопена, 11
тел. 2-42-37

Редактор Петро Мах
Засновник -  обласне управління культури та обласна наукова бібліотека.
Реєстраційне свідоцтво ВЛ № 070
від 16 червня 1995 року
Обсяг  - один друкований аркуш
Діапозитиви виготовлено компютерним відділом обласної бібліотеки для юнацтва - відповідальна зав. відділом Н.О. Читкайло. Набір та верстка - Денис О.М.
Віддруковано з готових діапозитивів у Волинській обласній друкарні, м. Луцьк, проспект Волі, 27.
Газета вихолдить один раз на 2 місяці.
Замовлення №                                             Тираж 500