Або погибель, або
 перемога -
Сі дві дороги перед            
нами стане...
Котра з цих двох            
нам судиться        
дорога?
    Д  а  р  м  а!
Повстанем, бо душа повстане.
    Леся УКРАЇНКА
Січень-лютий 2002 року
Вікно в історію
Продовжуючи розпочату у попередніх випусках газети “Краєвид” добірку методичних матеріалів, спрямовану на розкриття проблемних тем курсу історії України, який вивчається нині в загальноосвітніх школах, подаємо статті з періодичних видань на розкриття теми “Волинь в роки другої світової війни”.
Вона вивчається в 11 класі загальноосвітньої школи і є однією із найскладніших в усьому курсі вітчизняної історії. Складність викликана в першу чергу тим, що на події війни, особливо на визвольну боротьбу Української Повстанської Армії досі існують різні, часто діаметрально протилежні погляди наших істориків.
На базі Волинського державного університету в 1995 році на відзначення 50-ліття Перемоги було проведено наукову конференцію “Волинь у другій світовій війні та перші повоєнні роки”. Окремі її матеріали ми пропонуємо увазі наших читачів.
Звертаємо увагу на статтю, що була вміщена в 1 томі “Літопису УПА”. Унікальність цього видання пояснюється уже тим, що воно побачило світ  1977 року в Торонто, тобто тоді, коли про УПА в радянській історіографії якщо й згадувалося, то тільки абсолютно негативно.
Тема другої світової війни, її передумов, розгортання та геополітичних наслідків складна і багатогранна, тому й досі залишається в центрі уваги сучасних істориків. Свідченням цього є робота семінару польських і українських вчених, яка продовжується уже декілька років завдяки наполегливості учених з кафедри історії України Волинського державного університету імені Лесі Українки. Дискусійні проблеми, що обговорюються під час роботи цього наукового форуму, дозволяють якщо не встановити істину, то хоча б наблизитися до неї. Матеріали його роботи ми теж подаємо у цьому номері газети.
Висловлюємо надію, що статті, запропоновані увазі читачів часопису, стануть їм у нагоді при підготовці різних видів завдань, передбачених шкільною програмою історії України.
Крім того, у випуску за березень-квітень подаємо закінчення попереднього матеріалу “Йшли стрільці до бою”, розпочатого в номері за листопад-грудень.
БОЙОВІ ДІЇ НА ВОЛИНІ В ПЕРШІ ДНІ ВІЙНИ
Давно відгриміли і стали історією роки Другої світової війни. Однак історична наука і пам’ять народна все частіше звертаються до подій воєнного лихоліття. В останні роки дослідники більш активно почали займатися воєнними проблемами рідного краю.
Однією з таких проблем є глибокий аналіз бойових дій на Волині в перші дні війни.
Готуватись до блискавичного прориву через Волинь до Києва гітлерівці почали ще у Франції Там вони ретельно вивчали район південніше річки Прип’яті, укомплектували з’єднання генералами і офіцерами, які мали досвід боїв на українському Поліссі під час Першої світової і громадянської воєн. Колишній генерал німецько-фашистської армії А.Філіппі у своїх спогадах пише, що в лютому 1941 року в Сен-Жермені (Франція) під керівництвом начальника генерального штабу Ф.Гальдера і начальника штабу групи армій «Південь» Зоденштерна (обидва - співавтори плану «Барбаросса») відбулось велике штабне навчання з метою відпрацювання організаційних і тактичних питань оперативного прориву ударного угруповання армій «Південь» через Луцьк на Рівне-Житомир-Київ.
Кордони Волинської і частини Львівської областей від Влодави до Кристинополя (Червоноград) протяжністю 174 км захищала 5-а армія. Вона була сформована у вересні 1939 року на базі частин Червоної Армії, які дислокувалися на віддалі від 12 до 180 км від державного кордону, головним чином на території Волинської і Рівненської областей.
17 січня 1941 року наказом Народного комісара Оборони СРСР командуючим 5-ою армією був призначений генерал-майор танкових військ М.І.Потапов.
До складу армії входили 2 стрілецьких і 2 механізованих корпуси, два з половиною укріпрайони, 3 зенітно-артилерійські дивізіони.
В оперативному підпорядкуванні армії були 14-а змішана і 62-а бомбардувальна авіадивізії. З оголошенням мобілізації у підпорядкування командуючого вступили також перша артилерійська протитанкова бригада РГК, 589-й гаубичний полк РГК, 90-й і 98-й прикордонні загони.
Готуючись до нападу на цю ділянку, німецьке командування зосередило угруповання військ в складі 17, 29, 55, 44 армійських корпусів, 6-ої армії та 3, 48, 14 моторизованих корпусів першої групи генерал-полковника Клейста. Всього це -21 дивізія. Середня оперативна щільність військ противника в зоні 5-ої армії становила 5 км фронту на одну дивізію. Війська 6-ої армії і першої танкової групи були укомплектовані особливим складом і матеріальною частиною за штатом військового часу. Піхота мала багато автоматичної стрілецької зброї, в складі піхотних частин були мінометні роти і взводи, які забезпечували вогневу підтримку і збільшували бойові можливості піхоти.
А ось який був стан військ 5-ої армії. Стрілецькі дивізії мали в своєму складі до 10 тисяч чоловік (замість 14483 за штатом). Укомплектованість середнім командним складом їх становила 68-70%, сержантами - 70-72%, рядовим складом - 66%. Автоматами (ППД) дивізії були забезпечені на 30-35%, крупнокаліберними кулеметами - на 15%, зенітними установками - на 6% до штату. Артполки матеріальною частиною укомплектовані на 82%. Забезпеченість стрілецьких дивізій механізованим транспортом не перевищувала 40-50%, мотоциклами - 25%, бронеавтомобілями - 48%, танками Т-37 і Т-40 - 54%, не вистачало снарядів та патронів.
Бронетанкові і механізовані війська формувались з квітня 1941 року на базі колишніх танкових бригад і на початку війни знаходились у стадії організації, до виконання бойових завдань фактично не були готові. В авіадивізіях основна частина літаків була застарілих типів. Пілотів пускали в бій після 8-10 годин нальоту, тоді як у Німеччині цей досягав 250 годин. Не повністю були підготовлені до оборони і укріпрайони.
22 червня 1941 року в 00 годин 30 хвилин на ділянці 4-ої прикордонної комендатури кордон перейшов єфрейтор 222-го полку 74-ої піхотної дивізії вермахту Альфред Ліскоф, який повідомив про те, що о четвертій годині вермахт розпочне війну проти Радянського Союзу.
22 червня о 3 годині ранку на окремих ділянках кордону фашисти розпочали обстріл з гармат, а о 4-ій годині пішли в наступ. У перші ж години піддалися ударам ворожої авіації частини 45-оїстрілецькоїдивізіїїв Піші, Шацьку, Любомлі, 87-ої і 41-ої танкових дивізій у м.Володимирі-Волинському і Когильному, 124-ої стрілецької у Порицьку, Тартакові, Горохові. Фашисти бомбили Луцьк, Ковель, Дубно, Рівне, а також аеродроми 14-ої і 62-ої авіадивізій.
Перший удар прийняли на себе прикордонники. Вони у винятково тяжких умовах відбивали атаки ворога. Це, зокрема, бійці 128-го залізничного полку, що охороняли залізничний міст через річку Буг, прикордонники 3-ої, 6-ої, 7-ої, 10-ої та Устилузької застав, воїни 13-ої застави під командуванням О. В.Лопатіна.
Піхотні частини ворога в період артпідготовки намагалися з ходу форсувати річку Західний Буг, захопити мости і почали наводити переправи. Проте їх сильним вогнем з стрілецької зброї зустріли наші прикордонники всіх шістнадцяти застав 90-го Володимир-Волинського і одинадцяти - 98-го Любомльського загонів.
Для 5-ої армії 22 червня став днем великих випробувань. Насамперед важким був марш - кидок дивізій на попередньо підготовлені позиції. Літаки противника безперервно висіли над їх колонами, закидаючи бомбами, обстрілюючи з гармат і кулеметів.
Гарячі бойові дії в смузі 5-ої армії розгорнулися на трьох основних напрямках: Ковельському, Луцькому, Сокальському. На Ковельському напрямку розвідувальні батальйони ворога захопили мости через Буг у Влодаві та Вовчому Перевозі і почали рухатися в напрямку Піші, Замлиння.
В результаті запеклих боїв були захоплені міста Любомль і Ковель. Жорстокі бої на Луцькому напрямку велися по лінії Устилуг - Володимир-Волинський - Війниця - Затурці - Торчин.
Зайнявши оборону західніше Луцька на рубежі Городині - Торчин -Садів, частини генералів К.С. Москаленка. Ф.Н.Смєхотворова, К.О.Семенченка не пропустили фашистських танків і піхоту. Однак становище військ армії, як і в цілому Південно-Західного фронту, ускладнювалося тим, що танковим і моторизованим дивізіям 48-го моторизованого корпусу групи Клейста вдалося прорватися від Радехова через Берестечка до Дубно. Танки противники на кінець 25 червня підійшли до Луцька з півдня. Невеликий гарнізон міста і авангардний загін 131-ї мотострілецької дивізії 9-го мехкорпусу бились самовіддано, але зупинити противника їм було не під силу. Колишній командир цієї дивізії генерал-майор у відставці Н.В.Калінін у книзі «Це в серці моєму назавжди» пише: «Коли рештки гарнізону відійшли на східний берег Стиру, я наказав підірвати міст. Гітлерівці нарощували удари. Їх свіжі танкові частини підтягувались з півдня».
25 червня німецькі війська захопили Луцьк.
Другий день війни, 23 червня, - трагічна сторінка в історії міста. Були розстріляні в’язні Луцької тюрми. За попередніми даними комісії по сприянню у забезпеченні прав і інтересів реабілітованих, перед початком війни у Луцькій тюрмі перебувало під вартою близько 2000 чоловік. В перший день війни в’язні, засуджені за побутові злочини, були відпущені, а окремі з них навіть одержали довідки про звільнення, інші - розстріляні або відправлені в глиб країни. Точних даних про кількість розстріляних поки що немає, але уже німецькі донесення із зони боїв повідомляли про страти в’язнів при відступі НКВД. В них, зокрема, говориться: «У тюрмі Луцька 23 червня по-звірячому вбито 1000 - 1200 українських в’язнів (членів ОУН)...», “”Близько 200 українців (чоловіки, жінки, діти) по-звірячому вбито в Рудках і Комарному... «, «У Бережанах вбито 30 українців...»
На Сокальському напрямку ворогу вдалося швидше зламати опір радянських військ і просунутись далі вглиб країни.
Командування Південно-Західним фронтом, стурбоване проривом танкової групи Клейста від Радехова до Дубно, вжило термінових заходів, щоб розбити цей броньований таран. У наказі командуючого фронтом від 25 червня вказувалося, що головне завдання правого крила військ фронту - розгром радехівського угруповання противника.
Удар механізованих корпусів під командуванням М.І.Потапова викликав неспокій в дивізіях ударного угруповання ворога. Вони почали відступати на південний захід. Пояснюючи в Берліні свої невдачі, командування групи армій “”Південь» доповідало: «Ця танкобоязнь поширилася на північній дорозі наступу (мається на увазі шосе Луцьк-Ровно), внаслідок цього колони повернули до Стоянова, а це в свою чергу викликало замішання і затори».
«Бої в районах Луцька, Ровно, Дубно, Броди, – зазначається у виданні «Украинская ССР в Вєликой Отечественной войне Советского Союза 1941-1945 гг.», - продовжувались до 1 липня. Це була найбільша танкова битва початкового періоду Великої Вітчизняної війни. В ній брали участь з обох сторін близько двох тисяч танків. Радянські воїни, виявляючи безприкладний героїзм, завдали противнику величезних втрат».
У цій битві війська під командуванням М.І.Потапова бились з гідним подиву героїзмом, перемелюючи добірні сили ворога. Все ж становище на фронтах в цілому, в тому числі й на Південно-Західному, на той час дуже ускладнилось. На 30 червня противнику вдалось захопити Острог, Кременець, Львів. За наказом Ставки армії Південно-Західного фронту почали відхід на рубіж старого (1939 р.) державного кордону. Щоб не дати танковим дивізіям гітлерівців вийти у тил, генерал М.І.Потапов перегрупував свої війська і завдав нищівного удару на лівому фланзі ворожих ударних сил, який викликав переполох у гітлерівців. Начальник генерального штабу сухопутних військ вермахту Гальдер у службовому щоденнику 2 липня записав: «1 липня західніше Ровно виникло досить глибоке вклинення російських піхотних з’єднань із району Пінських боліт у фланг 1-ої танкової групи».
Цей контрудар 5-ї армії, завданий в районі Цумань-Гоща в загальному напрямку на Дубно, продовжувався 1 і 3 липня, мав позитивні результати. Гітлерівці змушені були зупинити просування 3-го моторизованого корпусу і ввести в бій додаткові свіжі сили, в тому числі дивізію СС «Адольф Гітлер».
Генерал армії С.М.Штеменко в книзі «Генеральний штаб у роки війни» підкреслює: «5-а армія, очолювана генерал-майором М.І.Потаповим стійко утримувала Полісся і прилеглий до нього район. Вона стала, як кажуть, більмом на оці гітлерівських генералів. Вона вчинила ворогу могутній опір і завдала значних втрат. Німецько-фашистським військам не вдалось тут скоро прорвати фронт. Дивізії Потапова збили їх з дороги Луцьк-Ровно-Житомир і змусили відмовитися від негайного удару на Київ».
Армія під командуванням генерала Потапова, відкинувши загарбників на Ковельському напрямі і зупинивши їх лівофланговий ударний клин в районі Володимира-Волинського, поклала початок операції, яку маршал Г.К.Жуков назвав у своїх мемуарах величезною прикордонною битвою початкового періоду війни. Справді, у цій битві, що розгорнулась на території більше 200 км по фронту і більше 150 км в глибину, війська 5-ї армії бились два тижні і увінчали свої бойові знамена масовим героїзмом.
В результаті небаченої досі за своїми масштабами танкової битви, що розгорнулась у районах Луцьк, Ровно, Дубно, Броди, Берестечко в період з 25 червня по 2 липня, 1-а танкова група і 6-а армія, які наступали на напрямку головного удару групи армій «Південь», зазнали величезних втрат і їх наступ був зупинений на вісім днів.
8 липня 1941 року гітлерівські загарбники окупували всю область.
Так трагічно розгорнулися події перших днів війни на Волині.
Є.І.Франчук
У БОЯХ ЗА ВОЛИНЬ
Віроломний напад гітлерівської Німеччини, який супроводжувався бомбуванням, поставив у скрутне становище війська прикордонних округів. Потужні фашистські бронетанкові з’єднання, авіація і відмінно озброєна мотопіхота перейшли кордон. Фашисти надіялися на швидку перемогу. Та вже перші бої розвіяли їх сподівання.
Київський особливий округ був перетворений на Південно-Західний фронт на чолі з генерал-полковником М.П.Кирпоносом. Саме його війська вели бої на території Волині. Г.К.Жуков згадував: «На всіх ділянках фронту тривають бої. Головна гранично запекла битва відбувається в районі Броди - Дубно - Володимир-Волинський». Незважаючи на чисельну перевагу, на деяких напрямках ворогу було завдано відчутних контрударів. Так, 24 вересня перейшов у наступ 8-й механізований корпус Д.І.Рябишева у напрямку на Берестечко, зі сходу його підтримав 15-й механізований корпус (Г.І.Карпезо). Наслідком цього удару був розгром 57-ї піхотної дивізії, яка прикривала правий фланг 48 мотокорпусу групи Клейста. Цього ж дня начальник генштабу сухопутних військ німецької армії генерал-полковник Гальдер записав у службовому щоденнику: «Противник весь час підтягує з глибини нові, свіжі сили проти нашого танкового клину... Як і очікувалося, значними силами танків він перейшов у наступ на південний фланг 1-ї танкової групи. На окремих ділянках помічено пересування».
Для посилення командних кадрів у регулярні війська були відряджені досвідчені представники Ставки, зокрема на Південно-Західний фронт Г.К.Жуков та С.М.Штемєнко.
У районі Луцьк-Броди-Рівне також йшли запеклі бої. Командування фронтом намагалося контрударом розгромити противника й організувати стійкий фронт. Військам М.П. Кирпоноса не вдалося зупинити й розгромити ворога, але його ударне угруповання, націлене на Київ, у тій битві було затримане і ослаблене.
У мемуарах колишнього начальника оперативного відділу Генштабу генерала армії С.М.Штеменка відзначаються вдалі дії 5-ої армії, яку очолював генерал-майор М.І.Потапов. Штеменко, зокрема, пише: «...його армія міцно утримувала Полісся і стала, як кажуть, більмом на оці гітлерівських генералів. Вона вчинила ворогові найсильніший опір і завдала значних втрат. Німецько-фашистським військам не вдалося тут швидко прорвати фронт. Дивізії Потапова збили їх зі шляху Луцьк-Рівне-Житомир і змусили відмовитись від негайного удару на Київ». У зв’язку з тяжким стратегічним становищем і загрозою оточення війська Південне-Західного фронту залишили територію Західної України і з боями відійшли на нові оборонні рубежі.
Досить важкі бої відбувалися і під час визволення Ковеля. Проти наступу військ 47 армії оборонні бої вела дивізійна група під командуванням генерала Баха. Німецько-фашистське командування надавало району Ковеля великого значення, тому що він знаходився на зіткненні двох угруповань німецьких військ «Центр» та «Південь» і прикривав важливий оперативний напрямок. До того ж Ковель був залізничним вузлом і не випадково в німецьких штабах ковельський виступ називали плацдармом.
У своїх спогадах генерал-полковник М.Х.Калашник, який очолював політвідділ 47-ї армії згадує: «...Лектор політвідділу В.Соломатік сказав мені, що було б корисно нагадати солдатам і офіцерам про знаменитий Брусилівський прорив у роки першої світової війни. Бо ж саме у цих місцях, на річках Стир і Стохід, російські війська під командуванням А.А.Брусилова в 1916 розгромили австро-німецькі війська». Цей приклад мав надихнути солдат і офіцерів на здійснення нових подвигів.
О 10 годині 15 березня війська 47 армії почали наступ на Ковель. На кінець дня 18 березня ворожий гарнізон у Ковелі був оточений. Решта військ, які обороняли Ковельський виступ були відтиснуті на захід від міста на 10-20 км.
У зв’язку з тим, що місто було перетворено на фортецю, бої точилися за кожну вулицю, за кожний будинок. З інших напрямків німецьке-фашистське командування знімало війська і направляло в район Ковеля. Так, у другій половині березня - на початку квітня, в цей район було направлено чотири піхотні і три танкові дивізії, два дивізіони штурмової артилерії й окремий танковий батальйон. Зібравши могутній бронетанковий кулак, гітлерівці нанесли контрудар, деблокували місто і дещо потіснили частини 47 армії. Таким чином, перша спроба взяти місто закінчилася невдачею. Почалося накопичення сил з обох боків.
Оборону в смузі ковельського виступу тримали з’єднання 4-ї німецької танкової армії, в котрій значились танкові дивізії СС «Вікінг» і «Велика Німеччина», 130, 131, 253-я піхотні дивізії, безпосередньо в Ковелі знаходилися частини 342-ї німецької піхотної дивізії, а також декілька танкових, артилерійських і мінометних підрозділів. З повітря їх підтримували значні сили авіації. Крім того, гітлерівці обладнали на головних напрямках багато бетонованих вогневих укріплень, замінували і обплутали колючим дротом підступи до своїх окопів і траншей.
47 армія була віддана в підпорядкування командуючому 1-им Білоруським фронтом маршалу К.К.Рокоссовському. На кінець червня в армії нараховувалось 10 стрілецьких дивізій, танкова бригада і два танкових полки, 5 самохідно-артилерійських полків, два дивізіони бронепоїздів, артилерійська дивізія прориву, зенітно-артилерійська дивізія і окремий зенітно-артилерійський полк, інженерно-саперна бригада, декілька протитанкових винищувальних полків і деякі інші частини бойового забезпечення.
Одна з найбільших у Великій Вітчизняній війні Білоруська наступальна операція розпочалась 23 червня 1944 року. Війська 1-го Прибалтійського, 2-го і 3-го Білоруських фронтів, а також значні сили 1-го Білоруського фронту прорвали оборону і, знищуючи ворога, швидко просувалися на захід.
Перед ковельським угрупуванням нависла загроза оточення і ворог почав виводити свої частини з міста. Таким чиї склалися умови для негайного переходу до наступу військ, котрі стояли під Ковелем. Наступ розпочався в ніч на 5 липня час прориву ворожої оборони і у вуличних боях відзначилися частини 260, 76, 60 і 132 стрілецьких дивізій, 6 артилерійської дивізії прориву, підривники 1-ї гвардійської інженерно-саперної бригади. Увечері 6 липня місто Ковель було звільнено від гітлерівців. У той же час по радіо був оголошений наказ Верховного Головнокомандуючого, в якому повідомлялось, що війська 1-го Білоруського фронту заволоділи «важливим опорним пунктом і великим залізничним вузлом містом Ковель». У боях за звільнення міста Ковеля відзначилися війська генерал-лейтенанта М.І.Гусєва.
Як на початку, так і в кінці війни на території Волині відбувалися жорстокі бої, зокрема битва за Ковельський плацдарм, яка увійшла в історію Другої світової війни як славний етап на шляху до Перемоги.
А.Г.Павлович
ВОЛИНЬ У ВІДНОСИНАХ З ПОЛЬЩЕЮ
У 1941-1945 РОКАХ
Відносини між українським населенням Волині і Польщею, починаючи з XIV століття, започаткувались як взаємини між підкореним і підкорювачем, пригнобленим і пригноблювачем. Завоювавши значну частину території Волині, польська шляхта вважала, що підкорене населення - ніщо інше, як хлопи, хами, кріпаки, які повинні працювати тільки на неї. В цьому дусі вони продовжували розвиватись і в наступні віки, лише нашаровувались новими протиріччями і ставали більш виразнішими
1 вересня 1939 року німецько-фашистські війська напали на Польщу. Вину за свою поразку в цій боротьбі польські шовіністи поклали на українське населення, заявляючи при цьому, ніби воно дезертирувало з рядів польської армії, нападало на відступаючих польських воїнів, допомагало ворогові знищити Польську державу - спільний дім обох народів.
З окупацією Польщі німецькими фашистами в країні склалось надзвичайно складне становище. Буржуазно-поміщицький уряд, не бажаючи панівної зверхності німців, в кінці вересня 1939 року емігрував у Францію, а потім у Англію, з якими і пов’язав долю своєї країни. Виступаючи за продовження антинародної політики часів доокупаційного періоду, він лавірував з окупантами і збирав сили не для боротьби з ними, а для вибору вдалого моменту, який би допоміг йому відновити своє панування в країні.
В березні 1940 року уряд, очолюваний генералом Сікорським, сформовує погоджуваний політичний комітет. На ґрунті його він утворює своє підпільне представництво у Польщі, так звану делегатуру, першочерговим завданням якої і було відновлення доокупаційного буржуазно-поміщицького державного апарату у всіх його ланках. Спираючись на підтримку військової організації кадрових офіцерів - «Союз збройної боротьби», що об’єднував військові організації правого і поміркованого напрямку, уряд створив Армію Крайову (вітчизняна армія), яка сформувалась на основі включення в її склад військових сил політичних партій і організацій, що підтримували еміграційний уряд, або співробітничали з ним. Армія Крайова дотримувалась урядової концепції про двох ворогів відповідно якої Польща повинна була боротись проти двох противників - фашистської Німеччини і комуністичного СРСР. Але, поскільки ці противники боролись між собою, Польща вирішила не втручатись у цю боротьбу. «Хай борються вони самі між собою до повного їх виснаження Коли ж - обезсиляться, тоді і Польща вступить у цю боротьбу, і вона виграє в ній.
Розгром німецько-фашистських військ під Сталінградом 19 листопада 1942 року і перехід Червоної Армії в контрнаступ, початок відступу окупантів з території СРСР привели до пожвавлення діяльності польського емігрантського уряду. Уже 23 лютого 1943 року він опублікував заяву про радянсько-німецькі відносини. В ній рішуче засуджувалось приєднання західноукраїнських і західнобілоруських територій у вересні 1939 року до корінних земель України і Білорусії. Польський уряд намагався обґрунтувати своє право на ці території. Однак, населення їх, настраждавшись протягом багатьох років в колоніальній залежності польської шляхти, не бажало далі бути її рабом. Всі поневолені народи, в тім числі і український, стали на шлях рішучої боротьби за власну національну державу. Це була одна з причин жорстокої розправи, яку чинила Армія Крайова над мирним населенням Волині влітку 1943 року. Однією з важливих причин цієї трагічної акції було видання генеральним штабом УПА у серпні 1943 року радикального декрету про земельну реформу, згідно якого всі землі колишніх фільварків та польських колоністів передавались у власність українських селян. До того ж ще у квітні 1943 року керівники визвольного руху – бандерівці поставили питання про очищення цілої повстанської території від польського населення, «яке повсюдно шкодило українській справі провокаційною діяльністю».
Ця «деполонізація» також була однією з причин волинської різні Вважаючи Волинь своєю територією, польські правлячі кола розробили план повстання, щоб взяти владу в свої руки ще до приходу Червоної Армії і цим самим поставити Москву перед фактом, ніби на цих територіях відновлено польський суверенітет. У всіх польських планах стосовно українських територій, населення їх розглядалось як вороже, яке потрібно знищити.
Проти цих намірів польських шовіністів український народ під керівництвом ОУН-УПА ще в лютому 1942 року організував силу супротиву. Зламати її, на думку польських урядових кіл, можна було тільки жорстокими методами, могутніми військовими силами. Вказівки такого характеру і були дані Армії Крайовій, зокрема, командуванню 27 дивізії, яка дислокувалась на Волині. Виконуючи ці вказівки, дивізія застосувала проти населення Волині середньовічні екзекуції, щоб цим самим продемонструвати перед наступаючою Червоною Армією «польськість» західноукраїнських земель і зокрема Волині. Центром розташування її було поселення Білин. Звідси, за наказом командування, окремі частини роз’їжджали по селах, грабували і знищували селян, які не бажали коритись волі польської шляхти. Так, 12 липня 1943 року на свято Петра і Павла з Білина, в напрямку села Писарєва Воля, виступив великий натовп людей із зброєю і без неї Попереду йшли дві танкетки, вгорі кружляв чотирьохкрилий літак і палив кулеметним дощем село. Почалась пожежа. Жителі тікали у ліс, що обіймав село з трьох боків. Танкетки увірвались в село, а за ними поляки. Селяни тікали, хто в чому був. Все залишилось у хатах чи клунях. Поляки дощенту пограбували село, продукти, одяг, якесь начиння, худобу, а садиби спалили. Двох жителів села - 92-річного Афанасія Бранчука та його 87-річну дружину Мотрону, які не втекли, бо Мотрона була зовсім сліпа, закололи багнетами.
Після Писарєвої Волі було спалено село Дубники, Коти, Веров. Перед жнивами нападники з Білина напали на село Пузів і пограбували його. Населення втекло в село Заболоття, Прибувши до с.Стенжарич, нападники захопили двоповерхову школу, обгородили її колючим дротом, побудували доти і вже звідси продовжували грабувати і вбивати селян. Армія Крайова мала зв’язок з Англією, яка подавала їй всіляку допомогу. Користуючись цим, польські шовіністи роз’їжджали по селах і після пограбування спалювали їх, Селяни лягали спати і не знали, чи наступить для них ранок, чи ні. Садизм польських шовіністів над українським населенням здійснювався при підтримці німецьких окупантів. Адже, знищення його було в інтересах і німецьких фашистів, які нацьковували на них поляків і навпаки. Про це яскраво засвідчив рейхсканцлер України Еріх Кох Він заявляв: «Хочу, щоб поляк при зустрічі вбивав українця і навпаки, щоб українець вбивав поляка. Якщо по дорозі уб’ють жида, буде те, чого я хочу «.
З наближенням фронту до Волині навколишні ліси заповнили червоні партизани, з якими польські шовіністи вступили в контакт по боротьбі з українцями, які боролись за створення незалежності і захищали себе від свавілля польських нападників Вороже ставлення польських шовіністів до українського населення вдало використовували німецькі фашисти і більшовики Як одні, так і другі залучали до своїх служб багатьох добровольців - поляків і використовували їх для варварських погромів українського населення. Однак, головну відповідальність за знищення безневинного українського населення несуть в першу чергу польські шовіністи, які десятиліттями або навіть століттями прищеплювали своєму народові свідомість панівної нації та виключних її прав над українцями. Документи свідчать, що ще в 1941 році боївки польських шовіністів почали систематично вирізувати і вбивати українців, нищити українські села. Командування Армії Крайової роздмухувало ворожнечу поляків і українців. Воно передбачало використовувати всі сили для реалізації плану «Буря», головною метою якого було захоплення українських земель і приєднання їх до Польщі.
Довго терпіло українське населення ці страждання і знущання з боку польських шовіністів і польської шляхти. Нарешті, терпіння лопнуло. Звіряче поводження поляків з українцями піднімало останніх до рішучої боротьби з ними. Втративши надію залишитись живими, селяни ставали на шлях самооборони. Документи польських істориків і статистиків наводять дані про розправу українських воїнів над своїми одвічними ворогами. Зокрема, у монографії «Злочини українських націоналістів над поляками на Волині в 1939-1945 рр.» зазначено, що знищення поляків на Західній Україні розпочалось спочатку на Волині. Потім поступово терор ішов зі сходу на захід. В лютому 1942 року найбільш загрозливим був район Сарн, Костополя, Рівного, Здолбунова, Кременця. До червня 1942 року він розширився в район Дубно-Луцьк. В липні - на Горохів, Володимир, Ковель. В кінці 1943 року вже вся Волинь була місцем трагедії.
Найбільш кривавим на Волині був липень 1943 року, коли від рук волинян загинуло біля 20 тисяч поляків. Причому за 11-12 липня загинуло 12 тисяч чоловік. Для боротьби з польськими нападниками на Волині утворювались комітети самооборони, якими керували самі селяни. Якщо вірити упорядникам збірника, то українське населення організувало 110 кривавих нападів на польських шовіністів, в кожному з яких загинуло 50-100 поляків. 25 нападів, в яких загинуло до 200 поляків в кожному, 15 нападів, в яких загинуло до 300 чоловік в кожному.
Наведені факти жахливі. Але достовірність їх сумнівна, оскільки упорядники згаданої монографії до висвітлення цих подій підійшли з позицій захисту польських шовіністів з 27 дивізії Армії Крайової. Розправа українського населення над польськими шовіністами була також трагічна. Але українському населенню, яке втратило сім’ї, житла, не лишалось нічого, як робити те ж саме, відплачувати тим же, іншої розплати вони не могли придумати. Тому і відповідали за принципом: кров за кров, муки за муки. Волинян штовхало на цю боротьбу насильне ополячення і покатоличення. Це і привело до рішучо боротьби українського населення краю проти польських шовіністів, яка продовжувалась до вигнання з цих територій німецька фашистів та пілсудчиків з 27 дивізії Армії Крайової.
К.П.Сміян
НАРИС ІСТОРІЇ БОРОТЬБИ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ (УПА)
Дата 22 червня 1941 року являється в історії українського народу датою великої ваги. Цього дня дві континентальні потуги, гітлерівська Німеччина й большевицька СССР почали бій за панування над Европою. З цим фактом в’язав український народ великі свої надії, бо бачив у тій ситуації можливість здійснення свойого ідеалу — здобуття Української Незалежної Держави.
Вже в перших днях німецько-большевицької війни українські революційні чинники на уставодавчих зборах в місті Львові 30 червня проголошують незалежність української держави та творять її уряд з Ярославом Стецьком на чолі.
Німці мають плян на руїнах СССР творити свої колонії, затушовуючи в своїй пропаганді акт 30 червня й забіраються до ліквідації тих чинників, що цей акт створили. У висліді масово переведеної акції уряд та значна частина українського політичного активу опинилася по тюрмах і концентраційних таборах Німеччини.
Методи, якими послуговується німецький окупант у своїй політиці на українських землях, не залишають ніяких сумнівів відносно наміченої ним мети. Поділ українських земель на дистрикт і райхскомісаріят, плянове винищування української інтелігенції, масове виловлювання молоді на важкі роботи до Німеччини, чи до конц. таборів, стають яскравим доказом, що німецька політика змагає до винищення українського народу. Протиукраїнські акції німецьких окупаційних чинників досягають своєї кульмінаційної точки на переломі 1942/43 року.
Повний образ перспектив українського народу під німецькою окупацією дає програма культурного й фізичного знищення України, ухвалена на партійному з’їзді НСДАП в Києві коло 20. 1. 1943. Вона має 16 точок. Важніші з них наказують:
1. Узалежнити церкву від гебітскомісарів та перетворити її в інструмент поліції.
2. Зліквідувати середнє шкільництво, залишити тільки народні школи.
3. Не поборювати кримінальних злочинів, якщо вони діють тільки на шкоду місцевого населення.
4. Не карати за аборти, поширювати алькоголізм і розпусту.
5. Спинити приріст населення, утруднюючи дозволи на шлюби від цивільних урядів.
6. Заборонити комунікацію для місцевого населення.
7. Не поборювати пошесних недуг, якщо вони не загрожують німцям.
8. Забірати «расових» дітей на виховання до німецьких заведень.
9. Дівчат забірати насильно до військових домів розпусти.
Побіч німецького терору, що вже зимою 1942/43 року приневолює українські маси на Волині й Поліссі шукати захисту по лісах та брати за зброю, щоб оборонити своє життя, починають діяти на цих теренах ще й інші, ворожі Україні, чинники.
Польські організації посилюють свою акцію, їхні боївки вдаряють по українському активові, а масовим донощицтвом намагаються німецькими руками ліквідувати самостійницький рух. В той же час з півночі, з білоруських лісів починається наплив большевицьких партизанських банд на українські землі. Польські організації ставлять їм до диспозиції свої зв’язки. Характер цих банд суто грабіжницький, населення дошкульно відчуває цей тягар.
ОУН, як єдиний революційний чинник у визвольній боротьбі українського народу, уважаючи, що серед цих обставин прийшов слушний час, коли треба підняти збройну боротьбу проти окупантів, на своїй III конференції дня 21. II. 1943 р. в 13-ій то[ч]ці своїх постанов рішила, що «для плянованого розвинення боротьби й для самооборони українських мас треба творити нові осередки організованої сили», а відтак в додатковій постанові рішено створити [збройну] силу під назвою УВА (Українська Визвольна Армія).
Заки ця додаткова постанова дійшла з центру до охоплених стихійним самооборонним рухом теренів Волині й Полісся, там заіснували нові факти. Українська поліція, що мала бути ужита німцями до здавлення самооборонного руху, на зазив місцевих революційних чинників, включилась до цього руху та скріпила його ряди. Посилений збройний рух прийняв самочинно назву УПА (Українська Повстанська Армія).
Згідно з постановою Конференції ОУН, охоплено цей рух в організовані рами, а для фахового оформлення вислано туди старшин.
Щоб не вводити замішання, назву УПА акцептовано й прийнято як офіційну. Весною 1943 року починається великий наплив тероризованих мас не тільки з теренів Волині й Полісся, але й з далеких східних областей. Так північно-західні українські землі (Волинь, Полісся), що мають передумови до ведення партизанської боротьби (великі лісові комплекси та недоступні багна), стають першою базою нової української сили.
Ударами на міста Горохів, Дубно, Крем’янець на Волині та визволення перебуваючих там по тюрмах і конц[ентраційних] таборах в’язнів. УПА починає в травні свої більші проти-німецькі акції.
Її притягаюча сила діє не тільки на українські маси. Вона стає осередком заінтересування й інших поневолених большевизмом народів. В УПА творяться окремі відділи узбеків, татарів, [азербайджанців і інших]. Вони рекрутуються з бувших полонених червоної армії, які рятуючи себе перед голодовок” смертю в німецьких таборах полонених, зголосилися були до німецької військової служби, а ужиті до поборювання УПА, переходять масово на її сторону.
Щоб ліквідувати конфлікт з поляками, виготовлено до них відповідні летючки, зокрема візвано польську поліцію на Волині перейти до УПА та в окремих польських відділах включитися до спільного фронту проти спільних ворогів. Коли з польського боку у відповідь на це слідували тільки провокаційні виступи проти українського визвольного руху, УПА була приневолена рішучими ударами відповісти на визов.
Зі зростом сил УПА в її лісовій базі поширюються її впливи й на безлісні околиці Київщини і Поділля. Туди заганяються сміливими рейдами повстанські загони та завдають значних втрат німецьким окупаційним відділам.
Від півночі твориться на Поліссі суцільний фронт проти наступаючих з білоруських лісів большевицьких партизан. Ця боротьба, незвичайно завзята і важка, триває там до кінця німецької окупації на тих землях.
Літом 1943 р. розгаряються на Волині запеклі бої з німецькими відділами за збір урожаю. Луччина, Горохівщина, Дубенщина, Рівенщина, Крем’янеччина перетворюються в одно велике поле бою за хліб. Німці мобілізують до цеї кампанії великі піші, панцирні та летунські сили. З цеї акції УПА вийшла переможцем та забезпечила для себе і населення понад 75% збору.
В той час зроджується ідея творення т. зв. «републік», себто теренів всеціло опанованих силами УПА. В таких «републіках» потворено власну адміністрацію, шкільництво до середнього включно та розвинено дрібний промисл, який міг заспокоїти найважніші потреби війська і цивільного населення. Побіч зброярських варстатів повстають там молочарні, м’ясарні, гарбарні, миловарні й пр[оче]. Німці держаться тільки по більших осередках, а охоплений повстанським рухом терен випадає з-під їхньої контролі.
В останніх місяцях німці збіраються ще раз до наступу проти УПА, та й цей кінчиться невдачно (велика акція на Колки). Вони діють постійно тільки летунством, бомбардуючи села та переходячі шляхами відділи УПА.
Пізною осінню та зимою 1943/44 фронт перекочується дальше на захід, і внаслідок цього частина охопленого повстанським рухом терену опиняється разом зі своїми відділами під другим окупантом, під большевиками. Час пересування фронту відділи УПА використовують вповні для здобуття зброї та амуніції від ворожих фронтових частин.
Коли північно-західні українські землі (Волинь, Полісся) спалахнули в огні повстанської боротьби, Галичину пляново задержано в спокою як запільну базу воюючих теренів.
Український повстанський рух, відмінно від інших сучасних партизанських рухів, зорієнтований і зданий виключно на власні сили, сили українського народу. За потрібну до ведення боротьби зброю та муніцію платить український народ своєю кров’ю, бо її він ні від кого не дістає, а мусить сам здобувати від ворога. В початковій фазі повстанської боротьби, заки вона прибере ширших розмірів, завданням Галичини було постачати Волинь і Полісся зброєю й муніцією зі своїх магазинів та доставляти необхідних медикаментів.
Однак Галичини не вдалося довше задержати в спокійному стані. Події, що заіснували тут, приневолили й цей край взяти за зброю.
Вже весною висилають туди польські організації, як АК (Армія Крайова) і ҐН (Ґвардія Народова) свої боївки з завданням прочистити терен для майбутніх плано[ва]них ними дій. Зокрема ҐН почала свою підготовку до дій в Карпатах коло Сколього.
Цьому треба було протиділати й вже в червні 1943 створено невеликі законспіровані відділи в горах.
Безпосередньою причиною до явного виступу українських збройних сил на галицькому терені був рейд большевицької партизанки під проводом Колпака, що літом з Курщини через Чернигівщину й Волинь вдерлася в Галичину й прямувала в Карпати. Поруч Полісся й Волині на півночі, Карпати зі своїм передпіллям по Дністер, являються другою базою для ведення партизанської боротьби. Опанування їх ворожою силою не тільки параліжувало б визвольну боротьбу в Галичині, але в великій мірі загрожувало б з південного заходу повстанському рухові на півночі.
В обличчі цієї небезпеки негайно змобілізовано в Галичині збройні відділи та кинено їх проти червоних банд в Карпати.
Щоб відвернути зразу увагу німців та відсунути зудар з ними на пізніше, видано летючки, в яких стверджується, що німці не мають [достатньої] сили для забезпечення українського народу перед большевицькими бандами й тому український нарід в обличчі цієї небезпеки приневолений творити власні самооборонні відділи.
Відділам цим, які починають діяти в Карпатах, надано назву У НС (Українська Народня Самооборона).
До першої сутички УНС-у з большевицькою партизанкою в Галичині дійшло в селі Бортники, товмацького повіту на Підкарпатті. По великому бої червоних з німцями в Делятинщині, вони розділилися на кілька менших груп. Частина з них завернула на схід, а інші подалися дальше в гори.
При активній співучасті населення, що крайно ворожо відносилося до большевицьких банд, вдалося відділам УНС-у приневолити їх до відвороту з Галичини. Тільки в Чорному Лісі під Станиславовом йшли довший час [бої] з розбитками червоних, їх продовж осени зліквідовано.
Першим протинімецьким виступом УНС-у на терені Галичини була ліквідація гештапівської залоги, що стерегла карний табор українського бавдінсту в Святославі коло Сколього, та звільнення засуджених на важкі роботи каторжників.
В останніх днях вересня почали німці свою акцію проти УНС-у на Долинщині. Коли поминути кілька сутичок невеликих відділів з німцями на[д] Дністром, в Коломийщині, коло Сколього, які мали характер принагідних зустріч, то це була перша велика, планово підготована, акція проти українського повстанського руху в Карпатах. Кількаденні бої покінчилися повним розгромом німців дня 30 вересня 1943 року. За[а]та-кований з засідки ворог залишив цього дня на полі бою коло 200 вбитих та покинув гори.
В половині жовтня починають німці нову акцію па інший відділ коло Космача в Коломийщині, де по кількох днях відступають без ніяких успіхів. В перших днях листопада ще раз повторяють наступи на цей відділ, однак ця спроба його ліквідації не дає висліду.
Карпатські відділи УНС-у рекрутувалися не тільки з місцевого гірського та підгірського населення. Львівська й Тернопільська область вислал[а] також літом свої відділи на вишкіл у гори. По закінченню вишколу вони вертаються на переломі жовтня й листопада до своїх областей і стають там зав’язками нових сил.
Листопадові дні, це найжахливіші дні Карпатського простору за весь час німецької окупації. Ворог змобілізував пізною осінню всі свої сили, щоб здавити зростаючий партизанський рух на цьому терені.
Небувалим досі масовим терором намагався ворог залякати українське населення та в цей спосіб створити прірву між ним та воюючими відділами. По масових облавах, зокрема в Станиславові (театр), Коломийщині, Делятинщині, Надвірнянщині, по розстрілах та масовій депортації до конц. таборів і на важкі роботи до Німеччини, почав окупант велику офензиву на Карпати, щоб на передодні зими завдати рішаючого удару відділам УНС-у.
В цій невідрадній ситуації УНС рішається стати до отвертого бою й в ньому вирішити дальшу свою долю.
Дня 27. XI. 1943 в Чорному Лісі під Станиславовом окружили німці великими силами табори УНС-у між селами Посіч — Завій. В кількагодиннім бою, замкнені тісним ворожим перстенем, відділи УНС-у прорвали його і, завдаючи ворогові великих кривавих втрат, приневолили його до панічної втечі. На другому крилі карпатського фронту розгорівся новий бій 4. XII. в Самбірщині біля села Недільна. По цілоденному наступі ворога, який залишив на полі бою понад 160 вбитих, приневолено його до відвороту. Концентруючи всі свої сили на середньому відтинку, повів ворог наступи на табори в Долинщині між селами [Мізунь] — Кельна — Слобода — Липа в днях 11-12. XII. Та коли два відділи, злучені в тактичну одиницю, покинули один табор і, обсадженням вигідних для себе становищ, позбавили ворога змоги виконати окружувальний маневр і приневолили його йти проти себе чоловим наступом, цей не рішився на бій і ніччю незамітно відступив.
Велика зимова офензива, яка мала здавити повстанський рух в Карпатах, докінчилася для ворога повною невдачею. Ще раз роблять німці спробу наступу на Чорний ліс в навечеріє латинського Різдва 24. XII. та й ця кінчається невдачею.
Використовуючи свої оборонні успіхи, українські повстанські відділи переходять на деяких відтинках до наступу та, реалізуюючи клич «ніч наша — ліс наш», починають, зокрема в Чорному лісі, завзятий бій з розкиненими довкола нього німецькими залогами, під охороною яких провадив окупант експлуататорські лісові роботи. Замітніші з цих акцій — це ліквідація німецьких залог в Майдані, [Мислові], Завою.
Новий рік — 1944 — приносить для галицьких збройних відділів дві, великої ваги, події. Наказом Головного Військового Штабу галицькі повстанські відділи входять у склад Української Повстанської Армії під назвою «УПА-Захід». Для посилення на цьому терені росту повстанського руху та скріплення його фахових кадрів, створено в Карпатах краєву старшинську школу. В Карпати перекинено 1943 р. два випуски молодих старшин.
Окремий розділ з історії УПА-Захід творить фронтова фаза. Це час пересування фронту на галицький терен та його коливання до стабілізації. Він обіймає місяці березень-квітень 1944. Цей час рішено використати вповні для здобуття зброї і муніції від фронтових частин і під цим кутом були спрямовані всі дії УПА. В той час відділами УПА були вже опановані лісові полоси тернопільської і львівської областей, так що боротьба за зброю ведеться на цілому галицькому відтинку. Найбільших розмірів прибірає вона на карпатських просмиках та на Підгір’ю, куди йдуть головні шляхи німецького відступу. Чорний Ліс в тому часі стає неначе другим фронтом. Ця боротьба перекидається й дальше на захід від нього. Згарища сіл, як Бабин, Пукасівці, Волохів, [Мізунь], які згоріли від бойових дій, є німими свідками цієї кампанії.
В перших днях квітня 1944 большевицькі фронтові частини перейшли попри Станиславів та осягнули лінію Чорного ліса. Німці ставили їм спротив тільки на шляхах Станиславів — Калуш та Росільна — Долина, а понад 30 км. довгий фронтовий відтинок Чорного ліса опинився в руках тих відділів УПА, що збіралися в ньому перебути час пересування фронту на захід. Через задержання фронту на цій лінії відділи ті опинилися в критичному положенню. Зі сходу большевицькі частини намагалися просякнути через ліс, з заходу німці намагалися опанувати [терен], щоб забезпечити себе перед евентуальним проривом большевиків.
УПА, що її дії, зумовлені суверенністю української політики, не встряває у фронтові бої обох своїх ворогів. Вона дає їм змогу до схочу кривавитися, а свої сили зберігає для вирішної фази цієї війни, коли буде рішатися також й доля українського народу.
Та в цьому випадковому положенні відділи УПА ведуть завзяту боротьбу на два фронти і твердо обороняють своїх становищ. Обидва противники роблять заходи, щоб цю силу приєднати на свою сторону. Обидва вони признають великі заслуги УПА в боротьбі проти «спільного» ворога та ставлять пропозиції договоритись відносно співпраці (лист командира большевицького фронтового відтинка до УПА в Чорному лісі з дня 11. IV. 1944 та німецька пропаганда). У відповідь на це УПА б’є одного і другого противника, доки під натиском німецько-мадярських сил з Карпат фронт не пересунеться кількадесят кілометрів на схід.
З пересуненням фронту на галицький терен появляється в Карпатах і на Підгір’ю нова сила. Для оборони своїх загрожених кордонів висилає туди Мадярщина свої дивізії. УПА, зокрема по березневій окупації Мадярщини німцями, задержує у відношенню до мадярів невтральність. Одначе в деяких випадках нелояльна поведінка мадярських частин у відношенні до українського населення, чи до самих відділів, приневолює УПА до рішучих виступів проти таких частин. Замітніші з тих боїв — це кількаденні бої біля Калуша в селі Копанки в половині квітня 1944, бій у Мізуні та в Богородчанщині. Цей конфлікт скоро ліквідовано, але дрібні сутички в Надвірнянщині тривали майже до кінця побуту мадярів на цьому терені.
Щоб опанувати Карпати й Чорний ліс, як важливі бази для майбутніх фронтових операцій, кидають туди большевики під кінець квітня свої великі партизанські з’єднання. Користаючи з хвилевої відсутности бойових відділів УПА в Чорному лісі, червоні захопили його 24. IV. 1944. Та вже 27 і 29. IV. в селі Грабівка почалися завзяті бої з метою відбити його. В середині травня большевицька партизанка в Чорному лісі була заблокована понад 50 км. тісним довгим перстенем відділів УПА. У вирішному бої 1. VI. 1944 розгромлено большевиків, а до половини червня цілковито прочищено від розбитків терен Чорного ліса та сусідуючі полоси Карпат.
Облогою Чорного ліса УПА-Захід започатковує період своїх великих тактичних акцій, як офензивного, так і оборонного характеру, переведених большевицькими з’єднаннями.
Весною УПА творить фронт на північно-західному польському кордоні, на відтинку Любачів — Рава-Руська — Грубешів проти наступаючих з білгорайських лісів відділів АК (Армія Крайова), які винищували прикордонні українські села. В плечі цього фронту впадає зі сходу большевицька партизанка, з якою співпрацює друга польська просовітська організація ҐН (Гвардія Народова).
На цьому відтинку УПА не тільки відбиває ворожі удари, але переходить до успішного протинаступу.
Частина карпатських відділів, що брала участь у ліквідації червоних у Чорному лісі, відходить в перших днях липня на захід, щоб приспішити ліквідацію другої кількатисячної банди в лісах між Сколем і Туркою. По дорозі в селі Кам’янка коло Сколього попадають ці відділи дня 9. VII. в бій з німцями, що силами двох дивізій намагалися перевести акцію проти «республик» УПА в Долинщині й Скільщині.
Сили, що находилися тоді на цьому терені, були доста-точні, щоб оборонити його перед напасником. В кількаденних боях завдано ворогові важких кривавих втрат та приневолено його на деяких відтинках уже в перших днях до відступу. До 16. VII. ворог, під охороною панцирних возів, покинув гори.
Ударами на осередки «червоних банд у південній Скільщині й Турчанщині почалася очищувальна акція цього терену. Продовж тижня большевицькі банди були розбиті й подалися дальше на захід на польські і словацькі землі.
Липнева большевицька офензива приневолила відділи УПА-Захід перервати свої дії, бо кожний з них мусів шукати догідного місця для переходу фронту. Ще раз на цілій довжині карпатського відтинку повторюються бої з відступаючими німцями за зброю.
По стабілізації фронту велика частина галицьких відділів УПА опинилася під большевицькою окупацією. По німецькій стороні осталася на деякий час тільки частина карпатських відділів і старшинська школа, що саме працювала над другим випуском старшин в Карпатах.
Калькова копія підпільної машинописної статті, написаної в 1944 р. Оригінал: Архів ЗП УГВР; фотокопія — Архів «Літопису УПА».
Г. Левенко
НАРОДНА РЕСПУБЛІКА НА ВОЛИНІ В 1943 РОЦІ
1943 рік увійшов до історії війни 1941-1945 років, як рік перехоплення стратегічної ініціативи воїнами Червоної Армії з рук німецько-фашистських загарбників. 12 січня 1943 року перейшли в наступ війська Ленінградського і Волховського фронтів, які 18 січня об’єднали свої зусилля для спільних дій. Боротьба з противником стала ще більш запеклішою. Після семиденних боїв блокада Ленінграду була прорвана. В ході зимової кампанії 1942-1943 років, війська Червоної Армії, перейшовши в наступ на центральному напрямку, також здобули ряд перемог.
Значних успіхів у цей час досягла і Українська Повстанська Армія, яка в 1942 році сформувалась з окремих розрізнених ополченських загонів Волині. Головне завдання її, спочатку, зводилось до оборони українського населення від терору з боку німецьких окупаційних властей, польських шовіністів та радянських енкаведистів. Незважаючи на кількісну перевагу і кращу оснащеність противників, вона крок за кроком, повільно, але впевнено здобувала одну перемогу за другою, їй силу і надії на успіх надавав обов’язок кожного бійця перед своїм народом служити йому навіть в страшні часи свого життя: «Я, воїн УПА, взявши у руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед великим народом українським, перед своєю землею українською... боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути українську самостійну соборну державу». Це була найгостріша зброя, яка робила воїнів безстрашними героями свого народу. Потрапивши у безвихідне, тяжке становище, із закликом: «Слава Україні!», вони кінчали життя самогубством, але противнику не здавались. До останнього подиху серця лишались вірними клятві народу: «Здобудемо Соборну Незалежну Україну, або загинемо у боротьбі за неї!», «Або смерть, або перемога!» Щира і душевна клятва завжди допомагала їм здобувати бажаний успіх. Ще на початку 1943 року керівники ОУН доклали всіх зусиль для заміни німецьких ставлеників - голів сільських управ, своїми прихильниками, вихідцями із українського народу, які б підпорядковувались мережі ОУН. Досягнувши поставленої цілі, керівники визвольного руху наказали своїм прихильникам не підкорятись розпорядженням окупаційних властей, не давати їм ніяких поставок, не посилати молодих людей на роботу в Німеччину. В березні 1943 року за вказівкою ОУН 180 поліцейських перейшло до лав УПА. за винятком начальника поліції Дмитра Сачковського. Німецький загін Колок, що складався з 10 жандармів змушений був звернутись за підкріпленням до есесівців. При допомозі останніх в Колках знову була відновлена німецька окупаційна адміністрація. Розпочався новий розгул знущань над мирним населенням. Настав період повторних масових арештів, погоня за людьми для відправлення на каторгу. Виникла надзвичайно напружена ситуація. Скориставшись цим, в травні 1943 року УПА в жорстокій боротьбі завдає окупантам нищівної поразки і встановлює в багатьох селах Колківського, Ківерцівського, Маневицького, Рожищенського, Цуманського і Ковельського районів Волинської області, а також Рафалівського, Володимирецького, Диражненського, Степаньського і Березненського районів Рівненської області свою владу. На цій території, від річки Прип’ять на сході і до річки Горинь на заході була проголошена народна республіка, як прообраз української держави, а місто Колки стало своєрідною столицею самостійної держави України. В ньому перебували політичний та військовий проводи ОУН-УПА, центральні адміністративні установи. Була встановлена цивільно-військова влада, завдання якої зводилось до захисту населення від посягань окупантів. Цивільне управління здійснювали районна і сільська управи, які тримали тісний зв’язок з населенням. Заходами політичної влади керував Юрій Шевченко («Моряк») та поетеса Галина Рейкіна (пізніше вони були замордовані енкаведистами). В Колках закипіло бурхливе політичне. господарське і військове життя. За 5 місяців свого існування Колківська республіка проявила велику діяльність в інтересах народних мас. Недаремно населення ставилось до неї, як до своєї рідної влади. У республіці були добре налагоджені господарські структури УПА. Зокрема, було відкрито 6 кравецьких і швейних майстерень, які забезпечували потреби повстанців і населення взуттям, білизною, одягом: майстерня для вичинки шкір. Діяла хлібопекарня. Безперебійно працювали млини, дві їдальні, дві лазні, пункти переробки м’яса, молочарня, готель. У місцевому храмі проводилась служба українською мовою. Було відновлено роботу місцевої електростанції, світло від якої подавали до лікарень, школи і друкарні, в якій за словами колківської дисидентки Наталки Керазії, для учнів початкових класів було надруковано буквар. На початку вересня 1943 року командир військового округу УПА «Заграва» Іван Литвинчук («Дубовий») видав наказ про обов’язкове навчання молоді у школі: «На всіх теренах, звільнених УПА від імперіалістів дня 15 вересня 1943 року розпочати 1943-1944 навчальний рік в школах, де вже закінчений ремонт і де є педагогічні сили. Дня 1 жовтня 1943 року почати навчальний рік у всіх інших школах звільненого терену. Навчання у школах є обов’язковим». Вся інша молодь була об’єднана у молодіжні організації «Юність». Щоб виявити запити учителів була організована республіканська конференція, яка прийняла рішення навчати дітей рідною мовою.
В Рудні (околиця Колок) була відкрита школа медсестер українського червоного хреста, 5 військових госпіталів, в яких виліковувалось 80 воїнів УПА, старшинська школа, що готувала артилеристів, зв’язківців, кавалеристів, залізничників і навіть моряків. Школу очолював офіцер УНР Галайда, який керував і хором, організованим при школі. Він же керував і молодіжним хором, що був створений при товаристві «Просвіта». Розпочав свою діяльність також аматорський драматичний гурток, який для населення міста і сіл республіки ставив п’єси українських драматургів, проводив декламування віршів Шевченка, Лесі Українки, Олеся та інших українських поетів. Перед початком вистав або декламацій завжди виступала Галина Рейкіна, яка постійно підкреслювала, що «кати українського народу випили кров з нашого серця і положили туди холодну змію, щоб ненависть була поміж братами, але ми намагаємось вирвати цю гадюку із серця, наповнити його козацькою кров’ю, щоб була любов і згода між братами». Ці запальні слова підбадьорювали населення і вселяли в нього віру в скору перемогу над окупантами, в існування незалежної України. В Колківській республіці була добре налагоджена структура управління з чудовими ознаками української державності. В столиці її гартувався національний дух воїнів УПА, проходили передислокації і переформування військових частин. В ній знаходився штаб командира УПА - Північ Клима Савура, відбувались наради вищого командування УПА, ефективно працювала українська адміністрація. Було вирішено провести в інтересах населення земельну реформу. Але фашистські окупанти не могли спокійно дивитись на острів вільного життя на окупованих ними землях і робили все, щоб цей острів знищити. В жовтні 1943 року величезні сили німецьких варварів разом з польськими прислужниками навалились на Колківську республіку з трьох боків: з Луцька, Рожищ і Маневич. На Колки посипались сотні бомб, а наземні війська прострілювали місто з усіх боків гарматами. Як наслідок, частина населення міста була знищена. Друга частина населення, якій вдалось втекти у ліс, згодом повернулась у місто і почала відбудовувати його. Але з поверненням радянських військ і вона попала під смертельний енкаведистський прес, ім’я якому - вічна каторга або ГУЛАГ. Проти воїнів УПА, які боролись проти німецько-фашистських окупантів і які лишились у місті був влаштований середньовічний терор, жертвою якого стали 903 борці за свободу і незалежність України. Свідченням цього вандалізму є міська символічна могила з великим хрестом угорі, насипана на честь цих незабутніх героїв.
П.К.Сміян, К.П.Сміян
Луцьк
Шопена, 11
тел. 2-42-37

Редактор Петро Мах
Засновник -  обласне управління культури та обласна наукова бібліотека.
Реєстраційне свідоцтво ВЛ № 070
від 16 червня 1995 року
Обсяг  - один друкований аркуш
Діапозитиви виготовлено компютерним відділом обласної бібліотеки для юнацтва - відповідальна зав. відділом Н.О. Читкайло. Набір та верстка - Денис О.М.
Віддруковано з готових діапозитивів у Волинській обласній друкарні, м. Луцьк, проспект Волі, 27.
Газета вихолдить один раз на 2 місяці.
Замовлення №  Тираж 150