Або погибель, або
 перемога -
Сі дві дороги перед            
нами стане...
Котра з цих двох            
нам судиться        
дорога?
    Д  а  р  м  а!
Повстанем, бо душа повстане.
    Леся УКРАЇНКА
Березень-квітень 2002 року
Вікно в історію
Командири Дмитро Клячківський
і Василь Івахів

В кінці 1942 р. заіснували на Волині зміни в проводі ОУН. Провідником ПЗУЗ став Дмитро Клячківський — «Охрім» — «Клим Савур». «Павленко» (Ростислав Волошин) офіційно представив його нам на обласній нараді. «Охрім» — новий провідник, був середнього росту, в віці (на той час, 1942 р. ) 35-40 р., русявий з познакою лисини над чолом, повільний у мові і рухах, вдягнений у селянську свитину, з старою кепкою на голові. Перше вражіння не було в його користь. Проте скоро виявилось, що він був надзвичайним організатором, діловим, вимагаючим провідником, з великою революційною заправою і практичним знанням. З «Дубовим», що був провідником Сарненської округи (Сарненщина, Костопільщина, Столинщина, Пінщина) Волині, вони себе всебічно доповнювали. Останній, хоч молодший віком, був уродженим військовиком: розважний, хоч любив риск, умів утримати дисципліну, дбав за людей, був відважний у збройних сутичках і вояцтво його любило.
«Охрім» знав військове діло (був старшиною польської армії), а крім того мав великий господарчий досвід, умів підійти й оцінити кожну ситуацію, володів хистом пізнавати і з’єднувати потрібних людей та раціонально їх використовувати. Здавалось, що «Охрім» мав невичерпане джерело енергії і практичних знань.
Першим його заходом, була провірка організаційних кадрів, що становили хребет суспільно-політичної структури життя в окрузі. З візитації терену, «Охрім», у загальному, був задоволений з наявного стану праці, морального рівня і боєвої заправи кадрів. Крім індивідуального ознайомлення з кадрами, «Охрім» відбув докладну візитацію запілля, зустрічався і говорив з низовими провідниками організаційних клітин. Знайомився з людьми, робив пересування кадрів, залежно до обставин і місцевих потреб. Робив це систематично, завжди умотивовуючи конечність цих змін, з лагідною усмішкою, але безвідклично.
«Охрім» завжди привозив цікаві відомості, вносив нові й оригінальні думки в дискусії, цікавився нашим життям, нашими потребами. Ми любили з ним зустрічатись приватне, чи на нарадах, бо в наших умовах ми часто були відірвані від подій, що відбувалися поза нашим тереном. У той час посиленої організаційної праці, масового розросту військових відділів, розширення територій, їх активности, зростали, очевидно, й обов’язки. «Охрім» мав мало часу на такі зустрічі й усе рідше бував у нас.
Відносилось це майже до всіх членів підпілля — «Охріма», «Павленка», «Галини», Леоніда Ступницького («Гончаренка») та інших. Згадую це тому, бо в сучасній мемуаристиці, наприклад, Данило Шумук у споминах За східним обрієм, а також інші автори дуже часто покликаються на особисті зустрічі з провідними людьми підпілля того часу, про довгі розмови з ними, про поради, які вони їм давали, скарги на надужиття деякими членами підпілля своїми повновластями і т. д. Все це літературні фантазії авторів. В підпільній дійсності провідний актив був дуже законспірований, навантажений обов’язками і до нього не так легко було знайти дорогу, щоб з ним побачитись. Будучи в проводі округи, мені й іншим приходилось нераз досить довго чекати на побачення з тим чи іншим зверхником. Але зв’язок з «горою» через післанців був постійний. У важливих справах, які вимагали особливого рішення, нам визначали час і місце побачення.
Після реорганізації кадрів і встановлення напрямних праці, другою справою, на яку звернув увагу к-р «Охрім», було наростання більшовицької партизанки. Перші спроби десанту совєтських партизанів на Поліссі восени 1941 р. потерпіли повну невдачу. Як можна було припускати, ця акція не була як слід приготована. Але вже в другій половині 1942 р. на поліському просторі появилися совєтські партизани вдруге — і почали досить успішно закріплятися в терені. Затримувались вони переважно в поліських пущах серед недоступних болот, у віддалених селах, лісних хуторах і польських колоніях, які їм сприяли.
Ознайомившись докладніше, прийшлось ствердити, що совітська партизанка складалась з добре вишколених, політичне провірених людей, що крім військового проводу в своїх відділах мали ще політруків й енкаведистів. За національним складом переважали росіяни, але були й інші, в тому числі й українці. Закріпившись у німецькому запіллі, здебільша на Поліссі, ця партизанка почала скоро активізуватись і розширяти свої дії. Ми були поінформовані, що з наказу Москви був скинений на волинсько-поліські простори адміністративно-партійний актив Рівенської области з періоду 1939-1941 рр. Серед них були: секретар рівенського обкому партії О. Ф. Федоров, депутати до Верховної Ради УРСР — Бегма і Іван Гриб. Спочатку цей актив був скинений на Білорусії. Очолював його О. Ф. Федоров (Чернигівський). Його група осіла над р. Прип’ять і звідтіля вони робили рейди в Ковельщину і на Волинь. З ростом партизанських дій почали їм доставляти літаками зброю, медикаменти, радіоапарати, підривні матеріяли, літературу і все інше, крім харчів. Літаками також відправляли до «Великої землі» (Московщина) ранених і хворих. Основні сили совітської партизанки були згуртовані на Білорусії й у великому масиві Брянських лісів у РСФСР, і звідтіля більшими відділами вони переходили на українську територію.
На Волині і Поліссі совітська партизанка поводилась як правнодіюча адміністративна влада, забирала харчі, одяг, худобу, коні, мобілізувала людей і транспорт. Як законні господарі терену, вони нападали на німецькі установи, переважно на провінції, робили це відкрито, маючи таку настанову і наказ зі свого центру Москви. Таким поступуванням старались тероризувати населення, вносити замішання в німецьке запілля і приготовляти грунт для повернення радянської влади. В відплату приходили німецькі пацифікації, арешти і розстріли невинних людей, палення сіл, що з часом стали масовим, майже щоденним явищем.
Ця комуністична партизанка була також докладно проінструктована про український національно-визвольний рух, ОУН-»бандеровцев», його діяльність і впливи в масах, з якими прийдеться зустрінутись. Наш рух був перепоною в виконанні їхніх завдань, силою, що їм фізично загрожувала. Найголовніше — ми були їхнім політичним противником, що розкривали дійсне обличчя комуністичного проводу, їх перфідну винищувальну політику. Мали вони конкретні вказівки як з нами боротись. Згідно вказівок Москви, совітська партизанка йшла явно на винищення українського самостійницького елементу, що був у проводі мас. При тому не перебиралось ніякими засобами, своїми, чи польськими руками, в засідках, у сутичках чи боях, у нападі на німців, щоб викликати репресії на українське населення. Приявність такого ворога в лісах Полісся почала до деякої міри паралізувати нашу діяльність. У звідомленнях усе частіше згадувалось про напади і грабіж сіл, убивства наших прихильників, зв’язкових, зокрема в сусідстві польських кольоній. Треба було рішучих дій.
В силу цих обставин кожний член окружного проводу ОУН, а також члени повітових і районових проводів мусіли мати з собою охоронну боївку, щоб безпечно порушуватись у терені. Відповідаючи на терор, спонтанно також і по селах повстали самооборонні відділи. Появилась, для цієї потреби прихована у селян зброя. На наказ проводу ці збройні групи збирались у більші з’єднання для переведення намічених акцій. Такі акції плянував к-р «Дубовий» зі своїм штабом, а «Коробка», що мав найкращий бойовий відділ (це була добре озброєна і вишколена сотня) був переважно її виконавцем. Конфронтація сил була неминуча, хоч нас все ще зобов’язувала офіційна заборона реагувати збройне, навіть у своїй обороні.
Восени 1942 р. кількість самооборонних відділів зросла на стільки, що вже відкрито говорилось про армію. Командирами цих відділів звичайно були військовики, які підпорядковувались тереновому проводові, хоч часом і «рвались до бою» з червоними партизанами, але дотримувались наказів і настанов проводу. Не завжди було доцільно і можливо дотримуватись такої настанови. Совітські партизани, зустрічаючи збройний опір, звичайно відступали, не бачачи змоги виграти, чи маючи інші пляни.
В другій половині 1942 р. мені стало відомо про два більших відділи комуністичної партизанки, що появилась зовсім несподівано в нашім терені. Пізніший курінний «Кора», що перебував з своїм збройним відділом в околиці м. Володимирець у Сарненщині, повідомив мене, що в околиці с. Острівці появилась група совітських партизанів, які домагались у селян харчів (випік хліба), забирали худобу. Порадившись, ми вислали розвідку, щоб довідатись про збройну силу цього відділу. Розвідка виявила, що ця група прибула з півночі в ці околиці в силі 80 осіб. Сотен. «Кора» вирішив наскочити на них і відібрати худобу. Довелось дати згоду на такий чин. Та вони, довідавшись про наш збройний відділ, видно, не захотіли конфронтації і забрались з околиці.
Прізвище сотенного, а пізніше курінного «Кори» мені невідоме. Походив він з с. Городець, Володимирецького р-ну (кол. Сарненський пов.), по професії учитель, старшина Радянської армії. Він зорганізував один з перших більших самооборонних відділів у Володимирецькому районі на Поліссі, що зимою став бойовою сотнею УПА, що до весни 1943 р. розрослася в курінь. «Кора» діяв передусім на Поліссі, звичайно у північно-західній Сарненщині. Відзначився багатьма боями з окупантами.
В половині січня 1943 р. від Центрального проводу ОУН приїхав в Костопільщину і Сарненщину на інспекцію пор. Василь Івахів («Сонар», «Сом»). Його становище в організаційнім проводі ОУНб й прізвища ми не знали, але він на першій організаційній нараді теренового проводу заінпонував нам своєю діловою аналізою загальної ситуації. Спокійний, діловий з виразною військовою поставою з’єднав симпатії присутніх. Мені не відомо чи вже тоді, чи дещо згодом пор. Василь Івахів був призначений військовим референтом при проводі ОУН ПЗУЗ. У перших місяцях розбудови УПА на Волині він фактично виконував ролю шефа штабу к-ра Дмитра Клячківського (Клима Савура, «Охріма»).
В поїздках по Костопільщині і Сарненщині йому довелось наглядно переконатись про серйозне положення в цих районах, відчути всі труднощі праці в терені. Брав він, між іншим, участь у сутичці з совітсько-польською партизанкою біля с. Малого Кричильська (недалеко м. Степаня). Після того, на нараді організаційного активу округи, к-р «Сонар» сказав, що в Центрі є переконання про несвоєчасність організовання збройного виступу, бо, маючи людей під зброєю, прийде до збройного конфлікту з німцями і совітами. Питання збройної боротьби ще не визріло і з цим треба зачекати. Але, оцінюючи ситуацію в нашому терені, він уважає, що творення збройних відділів для самооборони у нас є життєвою необхідністю. Повернувшись до Центру, він обіцяв цю справу відповідно насвітлити і в другий приїзд мати рішення, як з того виходити. А тим часом, ураховуючи винятковість ситуації, дав дозвіл на організацію збройних відділів, потрібних у нашому терені. Відділи ці використовувати виключно для оборони і охорони населення.
Маючи апробату к-ра «Сонара», к-р «Охрім» дав доручення негайно приступити до реорганізації і збільшення існуючих збройних відділів, об’єднуючи їх в Українську Повстанську Армію. Це велике і почесне завдання було доручено перевести на нашому терені к-рові «Дубовому», який одночасно мав дбати про дозброєння і дошколення існуючих у терені людей під зброєю.
Дуже скоро, після того, в лютому місяці 1943 р., «Сонар» приїхав вдруге і повідомив, що привіз нам офіційний дозвіл Проводу ОУН на розширення вже існуючих на волинському Поліссі бойових відділів. Він говорив, що до такого рішення прийшли після докладного ознайомлення і вивчення обставин військовим референтом ОУН «Шелестом» (Василь Сидор) і його розмов з майбутнім Головним Командиром УПА «Туром» (Роман Шухевич). Вони прийшли до висновку, що для ефектовної самооборони потрібна більша активна бойова сила.
Був він приємно вражений, коли його попросили прийняти дефіляду вже існуючих неповних трьох куренів УПА в Степанщині. Були це курені командирів «Яреми», «Гострого» і «Наливайка». Як старий військовик, «Сонар» був захоплений вишколом і бойовою презентацією цих перших відділів УПА. На їх створення склались поодинокі, вже існуючі в терені збройні відділи.
Курінь «Яреми» розвинувся на базі першої сотні УПА під командуванням Григорія Перегійняка («Коробки»). Прізвища «Яреми» не пригадую. Я лише запам’ятав, що він походив з Сарненського повіту. «Ярема» був чотовим у сотні Г. Перегійняка («Коробки»). Після смерти Г. Пергійняка в лютому 1943 р. він перебрав командування сотнею, яка скоро почала розростатися в курінь. На весну 1943 р. його курінь базувався в Дубровицькому районі, у північно-східній Сарненщині.
В подібний спосіб були утворені курені «Наливайка» й «Гострого». Спочатку вони командували самооборонами, початки яких мені важко визначити. Такі самооборони мали пару роїв або й чот вояків, що могли жити вдома і тільки на виклик приходили на спільні вишколи чи бойові акції. Зимою 1943 р. на їх базі сформовано бойові сотні УПА, вояки яких перебували разом під командою своїх командирів, проходили солідний рекрутський вишкіл і брали участь у бойових операціях, які доводилося провадити рівночасно з вишколом.
«Наливайко», прізвище Левинець, ім’я не пригадую, походив з с. Немовичі, Сарненського р-ну. Його курінь оперував у південно-східній Сарненщині. На весну 1943 р. я зустрічав його відділ у с. Тинне Сарненського р-ну, що було його «базою». Звичайно, його сотня, а згодом курінь діяли в ширшому терені.
Кур. «Гострий» зорганізував одну з перших сотень у Костопільщині. Прізвище його мені невідоме. Пригадую лише, що оповідали, що він прибув у Костопільський повіт з похідними групами ОУН у 1941 р. Весною 1943 р. його відділ уважали одним з кращих і тому приділили до охорони ГВШ УПА і старшинської школи УПА «Дружинники», що приміщувалися тоді в Степанському районі на Костопільщині. Цей курінь був зорганізований у Костопільському повіті, тому його називали також Костопільським куренем.
Один з перших відділів, що діяли вже в 1943 р., треба, мабуть, уважати сотні, а згодом курені к-рів «Шавули» і «Дороша». «Шавула», прізвище невідоме — сотенний, згодом курінний. Базою його куреня був Людвипільський р-н Костопільсько-го пов. При цім курені була згодом карна сотня, до якої висилали відбувати кару вояків з цілої ВО «Заграва». Там відбували також кару «цивільні» особи. Мені відомо, що там відбував кару злодій, що вкрав сіль при перевозі військових харчів і один селянин за підпал. Прізвище кур. «Дороша» мені невідоме. Пригадую тільки, що вже ранньою весною 1943 р. він командував доброю бойовою сотнею УПА, яку називали сотнею особливого призначення і вона підлягала безпосередньо «Дубовому». Згодом на базі цієї сотні сформовано курінь.
К-р «Сонар» ще раз підкреслив і вказав на постанову проводу, що існуючі збройні відділи УПА мають служити для забезпечення терену перед ворогом, оборони населення перед німецькими і совітськими грабіжниками. Також к-р «Сонар» вказував на потребу не афішувати військових дій УПА. Мотиви були такі, що відділи УПА ще заслабі, боєво «необстріляні» і легко могли б бути знищені ворогом. Цих вказівок ми досить сумлінно дотримувались. Тому в початкових збройних виступах УПА, а їх було багато, велика частина їх пішла, в опінії німців, як виступи «Бульби» чи совітських партизан. Про армію «Бульби» було їм відомо з його ж таки джерел, бо він на той час вів з ними розмови і сам себе афішував, хоч офіційно свої відділи називав «Поліська Січ».
Таке рішення Проводу ОУН розв’язувало нам руки і давало можливість рішуче протиставитись совітській партизанці, що ставала все більш нахабною. Більше з’єднання совітських партизан під командуванням Сидора Ковпака об’явилось у Степанському р-ні на Костопільщині весною 1943 р., шукаючи переходу через р. Горинь. Озброєна сотня к-ра «Гострого» була повідомлена про те і зайняла позиції на переправі ріки. Ковпак, не бажаючи входити в конфлікт, почав шукати іншого переходу, просуваючись уздовж річки Горинь. Оминувши міст в Івановій Долині (там була німецько-польська застава), він намірився переправлятись поромом два кілометри нижче, в с. Звіждже. Розвідчий відділ С. Ковпака, посуваючись лісом у тому напрямку, натрапив на наш санітарний обоз, яким перевозили ранених на інше місце постою і взяли їх у полон. Було в ньому сім ранених, одна медична сестра, візник і медикаменти. В той сам час, у с. Головин (сусіднє село) розвідники відділу к-ра «Дубового» затримали іншу розвідку С. Ковпака (були це дві жінки і один мужчина). В процесі переговорів, у яких я брав участь (млин на р. Горинь в с. Звіждже), ковпаківці погодились звільнити наш санітарний обоз за ціну переходу через р. Горинь, в с. Звіждже. При тому ми їх попередили, що дальше ціла околиця опанована нашими відділами. Наш санітарний обоз був доставлений на умовний пункт, де ковпаківці перебрали своїх розвідників. Але на переправу чомусь не пішли. Пізніш стало відомо, що С. Ковпак відійшов з своїм відділом назад на схід, а пізніш завернув на південь і пішов у Галичину. Про цей епізд «завоювання» нашого санітарного обозу і переправи через р. Горинь в с. Звіждже згадує П. Вершигора, політрук загону С. Ковпака, в своїх споминах: Люди з чистою совістю.
Мені добре відомий перехідний і збірний центр совітської партизанки на польській кольонії Степанська Гута в Костопільщині. З цієї бази вони разом з польськими партизанами нападали на сусідні села. Особливо терпіли від них села Старий Кричильськ, Вербче, Ромейки і інші, в яких грабували і тероризували населення. В одному бою з ними, в Старому Кричильську довелось мені брати участь на провесні 1943р.
З другим приїздом к-ра «Сонара» на північ і офіційного полагодження справи творення збройних відділів на цих просторах, прийшла інша, досить важлива справа, що від довшого часу не була розв’язана, а саме: справа відносин з «Бульбою» — Тарасом Боровцем. Зі всього почутого від к-ра «Сонара» про «Бульбу» було видно, що він добре обізнаний з цією справою. Одначе виглядало, що його приїзд не був зв’язаний з її полагодженням. Мені здавалось, що це к-р «Охрім» хотів використати авторитет к-ра «Сонара» для розв’язки цієї складної справи. К-р «Сонар» підтримав думку переговорів з «Бульбою» і виявив бажання зустрінутись з Іваном Мітрингою*, своїм старим колегою, що був на той час разом з Олегом Штулем політичним дорадником «Бульби». Знаючи мої особисті відносини з «Бульбою», к-р «Охрім» доручив мені знайти до нього зв’язок і запропонувати зустріч. Опитавши знані мені пункти, я натрапив на слід зв’язку з ним в Костопільщині і умовив день і місце побачення. Моя зустріч з «Бульбою» відбулась незабаром. Ми зустрілись і провели день в розмовах ділових і приватних. «Бульба» згодився на побачення і переговори з бандерівським, як він окреслив, «Центром». Я йому сказав, що на переговорах буде представник Проводу ОУН(б). На зустріч виїхали вночі 3-ма саньми. Першими саньми їхала наша охорона (знала дорогу), на других санях був я з «Бульбою», ззаду їхала боївка «Бульби» як його охорона. «Бульба» був трохи застуджений, хоч як звичайно попихкував люлькою. Опівночі вже були на місці. Рано поснідали, і біля години 10-ої почались розмови.
Переговори ці відбулись 9-го березня 1943 р. в с. Золотолин, Стидинського р-ну в Костопільщині, в приміщенні священика о. М. Жильчука. Це був приятель моєї родини, в хаті якого, за «мирного» часу приходилось не раз грати в преферанс. «Бульба» також знав О. М. Жильчука особисто і був задоволений, що ці розмови відбуваються в знайомій йому хаті. Представниками зі сторони ОУН(б) були: к-р «Сонар», к-р «Охрім», к-р «Дубовий» І «Омелько» (це, крім «Юрка», був мій псевдонім на той час). Разом з «Бульбою», що виступав як репрезентант уряду УНР і його збройних сил «Поліська Січ», був ще один представник, якого я не знав і ні прізвища, ні псевдоніма не знаю досі. Охорона «Бульби», в складі трьох людей, озброєна автоматами (фінками) сиділи в сусідній кімнаті. Крім мене, «Бульба» нікого з учасників переговорів не зустрічав раніше.
Розмови започаткував к-р «Сонар», указуючи на ненормальність існування двох військових центрів на одній території, закликаючи до полагодження цієї аномалії мирним шляхом. Дальше к-р «Охрім» підкреслив, що не дивлячись на те, що «Бульба» переговорює з німцями, що суперечить принципам ОУН(б), він уважає, що є потреба координації всіх українських сил на цьому терені. «Бульба» в своїх виступах і дискусіях аргументував слабо, може не хотів говорити відкрито про певні справи. З його поведінки відчувалось, що він не почуває себе в цій дискусії рівнорядним партнером, яким хотів себе бачити. Багато курив, виходив з своїм дорадником до охорони в другу кімнату. Його партнер, відносно молода людина, виявився малорозмовним і в дискусії забирав голос тільки кілька разів. Розмови з перервами тривали цілий день, до пізньої ночі. Атмосфера розмов була спокійна в витриманому тоні і «Бульба» почав відчувати себе вільніше, жартував, багато говорив. Правдоподібно впевнився, що ця зустріч має серйозний характер. Розмови відлежено на другий день і ми роз’їхались на нічліг. «Бульба» ночував у домі о. М. Жильчука. Другого дня в процесі розмов «Сонар» запропонував злиття існуючих збройних сил в одну цілість. Щоб улегшити справу поєднання, «Бульбі» запропоновано становище начальника штабу цього військового з’єднання. Робилось це виключно для заспокоєння амбіцій «Бульби», знаючи, що він невійськовик.
Можна було відчути, що ця пропозиція подобалась «Бульбі», навіть імпонувала і він був схильний її прийняти. Але після нарад з своїм партнером і членами охорони, що могли займати і певні становища в його штабі, до остаточного до-мовлення і рішень на цій зустрічі не прийшло. «Бульба» на закінчення переговорів заявив, що він задоволений з зустрічі, але остаточної відповіді тепер дати не може. Пропозиція ця для нього нова і він мусить обговорити її в свойому штабі. Чергова зустріч була домовлена на 14-го квітня 1943 р. Одначе на усталений реченець «Бульба» не приїхав, не подав також причини своєї неприсутности й інших перешкод чи умов, зв’язаних з дальшими переговорами.
Були ще спроби контакту з ним, але безуспішні.
В період переговорів з «Бульбою», шефом Політично-пропагандивного відділу в його штабі, як вже згадувалось, був старий знайомий к-ра «Сонара» Іван Мітринга, старий чільний ОУН’івець крайового рівня. Відійшов від ОУН (йому закидали лівий ухил), учителював у м. Костополі на Волині. Втікаючи від німецьких репресій, пішов у підпілля і знайшовся в штабі «Бульби». З ним «Сонар» висловлював бажання зустрітись на переговорах з «Бульбою» 14-го квітня 1943 р. Так як зустріч з «Бульбою» відтягалась на неокреслений час, «Сонар» скоро від’їхав і в дорозі згинув у бою з німцями коло с. Чорниж, у Луччині, 13-го березня 1943 р.
Про цю сумну подію поінформував нас к-р «Охрім» на черговій нараді. Несподівана смерть «Сонара» була великою втратою для революційно-визвольного руху. Зокрема це відчули ми, члени окружного проводу ОУН, бо він зумів зрозуміти наші обставини і змобілізувати наші сили на цьому етапі боротьби. Ми, що з ним співпрацювали, не раз відчували брак його досвіду. Народня пам’ять про Василя Івахова і його боротьбу вилилась у пісні:
Гей на півночі на Волині
Створилась армія УПА,
Щоби воскресла Україна
І завітала свобода.
    Про континґенти там не знають,
    Живить там люди, як в раю,
    Бо за цю волю за свободи
    Волинь пролляла кров свою.
Горіли села і містечка,
Борці боролись ніч і день
В перших рядах борців героїв
Згинув Івахів наш Василь.
    Він впав, як лицар України,
    На полі бою, як борець,
    Ціле життя страждав по тюрмах
    Геройська смерть сплела вінець.
Прощай герою України,
Прощай наш друже дорогий,
Твої діла нам незабутні,
А твій наказ для нас святий.
    Сестра в селі рідненькім плаче,
    Щодня виходить за село,
    Чи не приїхав брат додому,
    Чи не побачить ще його.
Не плач, сестричко, не журися,
Поглянь у синю далечінь.
Твій брат умер, та жити буде
В піснях майбутніх поколінь.
    Ми вище прапор підіймемо,
    Тризуб повернем до чола і крикнем:
    Слава Україні
    Так, щоб здригнулася земля.

«Бульба» про переговори з проводом ОУН(б) в своїх споминах Армія без держави , ст. 250-251 не дотримується правди. Він подає, що пропозиція переговорів зі сторони Проводу ОУН(б) вийшла від Олександра Бусла, чільного оунівця Волині, що в цій справі прибув до його штабу. Це цілком не відповідає дійсності. Олександра Бусла, куратора Обласної Шкільної Ради при рівненській обласній управі, тоді вже німці розстріляли в Рівненській тюрмі. Його брат Яків Бусел («Галина») був на той час шефом пропаганди і краєвих видавництв. У дальшому про самий процес переговорів і представників, що брали в них участь, «Бульба» в своїх споминах також розминається з правдою, пишучи: «9-го березня 1943 р. розпочались ділові переговори між Головною Командою УПА (так «Бульба» називав свою команду) з військовими представниками ОУН Бандери в особах: отаман Бульба Боровець та отаман Щербатюк-Зубатий від УПА і пор. Сонар (псевдонім Юрко), який виконував обов’язки коменданта охоронних партійних боївок під назвою Військові Відділи ОУН та його політичний референт, відомий мені особисто «Омелько» (Прізвища його не подаю з огляду на його родину в СССР) — від ОУН Бандери.»
З вище поданого виглядає, що «Бульба» говорить про к-ра «Сонара», як про людину йому знану, подає, щоправда дуже перекручено, його становище і функції в ОУН, його «прізвище» — Сонар і його псевдонім «Юрко». Насправді «Бульба» бачив к-ра «Сонара» вперше і всі дані про нього не відповідають дійсності. Видно, що дійсного його прізвища — Василь Івахів — він не знав. Не виступав Івахів і під псевдонімом «Юрко» («Юрко», «Омелько» — це були мої псевдоніми), його псевдонім був «Сонар». Ця плутанина продовжується і дальше, коли він мене, «Омелька», робить «політичним референтом». Це ще більш дивно, бо «Бульба» добре знав мене особисто, знав мої псевдоніми і був докладно обізнаний з моєю діяльністю. Впадає в очі і той факт, що в споминах «Бульба» не згадує ні одним словом к-рів «Охріма» й «Дубового», які були фактично ініціяторами цих переговорів, з якими він два дні вів розмови за одним столом, де дискутували, робили пропозиції, плянували чергове побачення і т. д.
Впадає в очі безліч неправдивих інформацій у споминах «Бульби» про Олександра Бусла, що ніби мав бути ініціятором зустрічі і переговорів, неправдиві відомості про людей, що брали в них участь. Не «Сонар» і «Омелько» репрезентували сторону ОУН(б) в цих переговорах, а к-р «Охрім» і к-р «Дубовий». К-р «Сонар» на цих переговорах виступав як припадковий арбітр, що знайшовся в терені в зовсім інших справах.
Згадані факти дають підставу думати, що дані про ці переговори відтворювались у споминах «Бульби» зовсім іншою людиною, що не була обізнана з тереном, не знала людей, їх псевдонімів, становищ і т. д. «Бульба» сам не міг цього написати. Як подає редакційна колегія видавництва спогадів Т. Боровця-»Бульби», надісланий до редакції в 1952 р. манускрипт, з низки причин не видано своєчасно і на бажання автора був йому повернений через 17 літ в 1970 р. через уповноважену особу, бо автор на той час був уже хворий. Щойно в 1981 р., коли автора вже не було в живих, книжку видруковано. Тому тяжко судити про те, скільки і ким були зроблені доповнення, поправки та інші зміни в цих споминах Тараса Боровця.
Справа переговорів нашого проводу з «Бульбою», була на той час відомою в терені. Припинення дальших розмов з ним лишило по собі багато питань, що потребували вияснення. На одній з нарад організаційного проводу доповідав про цю справу «Галина» (Яків Бусел), що був у нас проїздом. Він зазначив, що вже тоді, коли «Бульба» з’явивсь на пропоновані переговори, він знаходився в досить безперспективній ситуації. Його розмови з німцями від 1941 р. (без згоди Державного Центру УНР) про створення українських збройних відділів не дали ніяких результатів. Те, що він зібрав у «Поліську Січ», було зліквідовано німцями ще в листопаді 1941 р. Після того «Бульба» почав наново збирати людей, але формування нових військових загонів натрапляло на брак кваліфікованих старшин й організованого запілля. Не допомогли в цьому з Центру УНР, де були такі кадри і до якого «Бульба» звертався. А крім того, в той час «Бульба» був оточений людьми, між якими велась постійна боротьба за впливи на нього. Були ними його дорадники — Олег Штуль, член і ад’ютант штабу і одночасно представник від ОУН(м) та Іван Мітринга — шеф Політично-пропагандивного відділу Штабу, людина політичне грамотна і з амбіціями. Ці дорадники по різному старались впливати на «Бульбу» й інших членів штабу.
В умовах опанованого бандерівцями запілля «бульбівцям» треба було шукати нових партнерів і виходу з положення. Пропозиції переговорів зі сторони ОУН(б) були дуже на часі. «Бульба» прийшов на ці переговори як самостійний партнер, розмови велись виключно з ним, без ніяких зобов’язань інших політичних угрупувань у його штабі. Виглядало, що «Бульба» повернувшись з перших переговорів, наткнувся на осуд і спротив за це самостійне, неузгіднене рішення, бо його партнери, в цьому випадку — О.Штуль з середовища ОУН(м) — вимагали своєї участи в дальших переговорах. Така опозиція в його штабі була причиною, що «Бульба» не відважився прийняти пропозицію очолити спільний військовий штаб з проводом ОУН(б) і не прибув на чергову зустріч 14-го квітня 1943 р. (а не 24-го як подає «Бульба»), боячись розвалу свого штабу.
Такі інформації і аналіза цієї справи вповні вияснювали нам зірвання дальших розмов. К-р «Охрім» твердо стояв на тому, що він хоче продовжувати розмови тільки з «Бульбою». Дальші закуліси цієї справи нам не були відомі. Це була моя остання зустріч з «Бульбою» в підпіллі. Доходили чутки про його отаманію, було відомо про його спроби вести переговори з полк. Лукіним, спеціяльним представником совітської партизанки. З ним «Бульба» навіть домовився про мирні відносини І обмінявся кличками в терені. Про це «Бульба» згадує в своїх споминах Армія без держави, ст. 216, у такій формі:
«У червні 1942 року Головна Команда УПА (так «Бульба» називав свій штаб) на спеціяльному засіданні розглянула цю пропозицію генерального штабу СССР і вирішила розпочати Українсько-совєтські переговори.»
Переговори ці тягнулись до 1943 р. і не довели до ніякого домовлення політичної натури. Остаточно більшовики, маючи навіть домовлені клички з «Бульбою», при одній зустрічі з його відділом вистріляли всіх його людей (Армія без держави, ст. 240).
Така «лісова політика» «Бульби» тягнулася майже до кінця літа 1943 р. й сіяла анархію в терені, дезорієнтувала населення і треба було якось з того виходити. За відомом і згодою Крайового проводу ОУН(б) Волині, к-р «Охрім» дав наказ розброїти штаб «Бульби». Сталось це 19-го серпня 1943 р. Виконуючи наказ, сотня к-ра «Дороша» оточила місце постою штабу «Бульби» біля с. Бистричі Людвипольського р-ну і без жодного вистрілу його перебрала.
«Бульби», його дружини і ближчого його оточення в штабі на той час не було. Штаб цей і його охорону, в складі неповної сотні (83 чол. ), сотня к-ра «Дороша» ескортувала в околиці с. Стидинь у Костопільщині. В штаб «Бульби» входили: полк. Совенко — літня людина, гетьманець; полк. Трейко — також старший віком гетьманець; сотн. О. Новицький — старшина Армії УНР з дружиною; пор. інж. Гудимчук — людина не військова, за фахом землемір; сотенний «Евген» — учитель з Житомирщини, що був комендантом охоронної сотні штабу і зв’язковий «Крук». Всі вони,, не маючи змоги вернутись до легального життя, дали згоду перейти в ряди УПА. Полк. Трейко відійшов до військового розвідчого сектора в Рівенщину, полк. Совенко, якийсь час був затруднений при штабі ГК УПА, пізніш був назначений комендантом оборони запілля. Сотн. О. Новицький і інж. Гудимчук влились в господарчий сектор «Заграви». Дружина сотн. О. Новицького переїхала до м. Костополя, де раніше жила й учителювала. Сотня охорони штабу «Бульби» з сот. «Евгеном», що була на той час одинокою боєвою одиницею збройних відділів «Бульби», ввійшла до куреня к-ра «Наливайка».
Самого отамана «Бульбу» судив заочно польовий суд в такому складі: голова — полк. О. Омелюсік (член ГВШ УПА, підвищений пізніш до ранги генерала, помер на еміграції і похований у Баунд Бруці), к-р «Охрім», к-р «Дубовий», к-р «Омелько», к-р «Наливайко» та двох стрільців. На першому засіданні суду, був внесок запропонувати «Бульбі» добровільно зголоситись на суд з повною гарантією особистої безпеки. «Бульба» на суд не з’явився.
Основним звинуваченням «Бульби» було те, що він своїми переговорами з німцями і совітами вносив анархію і в без того складні етапи самооборони населення, що було основною ціллю Української Повстанської Армії. В своїй співпраці з ворогами «Бульба» дав їм доступ до запілля УПА, що спричинило ряд диверсій.
Після ліквідації його центру і суду над ним, «Бульба» цілий час ширив чутки в терені, що бандерівці фізично знищили багато людей у цій акції, пограбували майно приватних людей, фізично знищили членів штабу, замордували його дружину та його дорадника Івана Мітрингу. В пізнішому виявилось, що Іван Мітринга згинув разом з сотн. Раєвським і іншими в бою з совітською партизанкою {Армія без держави, ст. 268) при кінці 1943 р.
Загально було відомо, що дружина «Бульби» (чешка) не жила з ним останньо, перейшла до УПА і працювала в характері медсестри в курені «Шавули», що мав місце постою в Людвипольському р-ні. На еміграції є свідчення людей (п. Г. Б., що знала її особисто з Волині і яка якийсь час жила в Чехії), що вона зустрічала дружину «Бульби» в Чехії. Жила вона там під своїм дівочим прізвищем Анна Опоченська.
На цьому можна було б закінчити мої зустрічі з «Бульбою», одначе дороги Господні «незвідані». Закінчилась війна. В 1946 р. зовсім несподівано зустрілись ми з «Бульбою» на еміграції в Авгсбурзі в Баварії. Виглядав він на хвору, виснажену людину. Зайшли до табору переміщених осіб в Соммеркасерне в Авгсбурзі до знайомих на розмови. Згадали про минуле, спільне пережите. Тон розмов був дружній, інтимний. «Бульба» згадував, що живе поза табором переміщених осіб, працює десь у лісі і заробляє на життя. Емігрувати не збирається, має надію, що якоюсь дорогою вернеться на Україну, де лишив боєвих друзів і організацію. На прощання «Бульба», потиснувши мені руку, з характерним йому гумором, сказав: «Dowidzenia, Panie Starosto». На це я йому в тон відповів: «Moje uszanovanie, Panie Komisarzu «. Це до того, що коли я був головою окружної управи в м. Сарнах у 1941 р., він після ліквідації німцями його «Поліської Січі» в м. Олевську в 1941 р. коротко був комендантом поліції тієї ж управи.
В 1947 р., з доручення Військового Центру при Генеральному Секретаріяті Закордонних Справ УГВР, разом з ген. Самутиним я був висланий на розмови до президента екзильного уряду УНР Андрія М. Лівицького, що проживав тоді в Майнц Кастелі в Німеччині. Після ділових розмов през. А.Лівицький витягнув з шухляди стола шматок полотна, на якому хемічним олівцем було написано: «Сиджу арештований, рятуйте, бо гину з голоду». През. А. Лівицький пояснив нам, що цей лист і адресу доручили йому з англійської зони. «Бульбу» арештували там поляки, які охороняли військові об’єкти і як свого політичного противника, що за німців «винищував» поляків, добились в англійців його ув’язнення. Через зв’язки ген. Самутина в Головній Американській Квартирі в Візбадені вдалось «Бульбу» скоро звільнити. Це була моя остання, хоч не особиста, зустріч з цією людиною.
Р. Петренко
ТАРАС БУЛЬБА-БОРОВЕЦЬ -
ОРГАНІЗАТОР РУХУ ОПОРУ НА ВОЛИНІ
Про події на Волині під час Другої світової війни тепер пишуть багато, особливо про діяльність українських повстанських загонів. На жаль, серед них зовсім мало праць, присвячених отаману Тарасу Бульбі-Боровцю. А саме його діяльність на теренах Волині активізувала організацію збройних формувань, які боролися за визволення України.
Перед Другою світовою війною українська еміграція була поділена на три основні групи: республіканці-демократи, які підпорядковувались Президентові УНР Андрію Лівицькому: націоналісти - полковникові Андрію Мельнику: монархісти -колишньому гетьману Павлові Скоропадському. Кожен центр мав свою окрему концепцію та свій військовий план на випадок війни між Німеччиною та СРСР. Нетерпимість цих політичних об’єднань одне до одного була настільки великою що Про створення єдиного штабу, хоч для військових справ, не могло бути й мови.
Т. Бульба-Боровець в праці «Збройна боротьба України (1917-1950)» зазначає, що план організації Української Повстанської Армії був опрацьований воєнним міністром і начальником Генерального штабу УНР Генералом В.Сальським та його заступником полковником Валійським ще восени 1939 року. Таємним наказом Президента і Головного Отамана військ УНР Андрія Лівицького в червні 1940 року, Головнокомандуючим УПА був призначений Тарас Боровець.
УПА виступила у формі Польської Січі на воєнну арену 22 червня 1941 року проти радянської влади, але внаслідок неприязного ставлення німців до українського війська, частина перейшла у підпілля, частина була демобілізована, а частина виступила в очах німців, як поліція, тому що німці забороняли організовувати українське військо, дозволяючи тільки українську поліцію.
У своїх спогадах «Армія без держави» Тарас Боровець підкреслює, що 16 листопада 1941 року Польська Січ УПА розміщує свій штаб в Олевську і починає активну боротьбу проти гітлерівців. З літа 1942 року УПА почала наносити удари по німецькій адміністрації та вузлових пунктах шляхів сполучення.
Перші повідомлення про такий народний партизанський рух на території Волині до Центрального штабу партизанського руху почали надходити наприкінці 1942 року. Зокрема, 5 грудня 1942 року начальник ЦШПР П.Пономаренко писав особисто Сталіну: “По сообщению Сабурова в лесах Полесья, в районах Пинск, Шумск, Мизочь имеются большие группы украинских националистов под руководством лица, законспирированого кличкой Тарас Бульба. Мелкие группы партизан националистами разоружаются и избиваются. Против немцев националисты устраивают отдельные засады... По сообщению другого источника националисты под руководством «Тараса Бульбы» находятся количеством 5000 человек в 6 км юго-восточнее Сарн, - оборудуют зимние квартиры.”
Антинімецька спрямованість дій партизанських формувань Бульби-Боровця підкреслюється в “Доповідній записці Українського штабу партизанського руху ЦК КП(б)У про діяльність українських націоналістів на окупованій території України”: “...в окремих місцях українські націоналісти створюють свої нелегальні організації під гаслом «За самостійну Україну без німців”… Розходження у відносинах українських націоналістів і німців зайшли так далеко, що готуючись до боротьби з останніми, націоналісти стали ховати зброю і боєприпаси”.
Активні дії Бульби-Боровця змусили німців йти на переговори. Так, 23-24 вересня 1942 року начальник СД Волині та Поділля доктор Пютц у Москвині (район Березни) намагався переконати отамана не вести військових дій проти німецьких частин і досягти умиротворення, а майбутня ж державно-політична структура України буде визначена Гітлером. Ця пропозиція була Боровцем відсунута В результаті окупаційна влада починає застосовувати різні методи боротьби, в тому числі і провокації. Штурмбанфюрер СС Пютц наказує обласним комісарам: «Шляхом пропаганди серед населення повинно бути роз’яснено, що Боровець йде зовсім неправильним шляхом і принесе величезні нещастя своїм наближеним і всьому населенню. Повинно мати місце таке правило: «Будь-які страждання і тяжкі удари, які зазнає населення це вина Боровця».
Але боротьба проти фашистів і радянських партизан не тільки не послабила міць формувань Тараса Бульби-Боровця, а навпаки - ще більш мобілізувала, об’єднала кращі сили молодих людей, патріотично настроєну інтелігенцію Загони Бульби мали вплив на значній території Волині. Так, начальник оперштабу генерал-майор Бегма в “Доповідній записці ЦК КП(б)У М.Хрущову” повідомляє: «Наиболее сильное националистическое формирование так называемого объединения Тараса Бульбы насчитывает около 6000 чел. и полностью охватывает своим влиянием Костопольский, Ракитновский, Стопаньский, Березковский районы. Кроме того, на территории Ровенской области существует националистическая молодежная организация так называемая «Січ», насчитывающая в своем составе до 3000 человек, эта организация входит к Т.Бульбе и руководится лично назначенными им людьми.
Бойові кадри 18-24-річних молодих людей готувались в школах м.Луцька, селах Лаврово, Плічаново, Шпаново під Рівним, існувала Почаївська школа в лісі біля Почаївського монастиря. Посилення впливу українських формувань деморалізувало поліційні відділи, які повними складами переходили на сторону патріотів.
Активні бойові дії бульбівців приводили до звільнення сіл, районних центрів. Так, на початку квітня 1943 року м Стенань було звільнене і утримувалось гарнізоном в 300 чоловік до кінця травня,
В ході визвольної боротьби все більше ставало зрозумілим, що потрібно об єднувати українські сили для спільної боротьби за єдину незалежну Україну. Ініціатором такого об’єднання виступив Боровець, 1 серпня 1943 року в часописі “Оборона України”, він публікує статтю «За єдиний революційний фронт», в якій закликає ліквідувати різні політичні розмежування, що допоможе в боротьбі з зовнішніми ворогами. Автор пропонує організувати одну всенародну армію, мати єдине командування, загальний штаб, до якого б увійшли представники різних революційних сил Бульба нагадує, що коли війну виграє Німеччина - на Україні буде панувати скажене гестапо, а українці будуть мільйонами помирати від голоду, на каторгах і шибеницях. А якщо війну виграє СРСР - на Україні будуть панувати московські опричники і чекісти. Тому перед українським народом одна дорога - боротьба за свою державу. А цю боротьбу українці виграють лише тоді, коли мобілізуються під прапором об’єднання збройної боротьби. З цією метою ще 20 липня 1943 року Бульба-Боровець видав наказ № 80, за яким перейменував первісну УПА на Українську Народну Революційну Армію.
Та ці пропозиції ОУН, з наказу Миколи Лебедя, відкинула, більше того, оголосила війну проти загонів, які не стояли на позиціях групи Бандери. Почали діяти дві окремі партизанські групи під назвами УПА і УНРА. Це не давало змоги вести боротьбу єдиним фронтом.
В.В.Павлюк
Початок у номері Вікно в історію (перший випуск)

Йшли стрільці до бою:Волинь в період Директорії
Симон Петлюра, безсумнівно, був патріотом і організатором. Під час національно-визвольних змагань його ім’я було об’єднуючим. Усі, хто боровся за незалежність України, були петлюрівцями, часто не знаючи і не бачивши самого Петлюри. Але ставши на чолі Директори, Симон Петлюра не врахував помилок Центральної Ради УНР, а повторював їх. Прийнявши титул Головного Отамана, втручався у стратегічні операції, хоч недостатньо розумівся у військовій справі. Його план походу на Київ влітку 1919 року закінчився невдачею, «що зламала дух армії й стала початком її кінця». Однак, Петлюра витримав до кінця «на своєму посту провідника народу і залишився вірним ідеї державності України». Так характеризували Петлюру сучасники, — зазначає І. Нагаєвський.
Можна припустити, що польський народ, котрий, як і український, зазнав майже півторастолітнього національного гноблення з боку російського та німецького імперіалізму, мав щирі наміри допомогти українцям здобути незалежність. Однак, важко було погодитися з тим, що «пілсудчики» будуть боронити волю українського народу Польська керівна еліта не позбулася агресивної претензійності до України — споконвічного прагнення польської шляхти оволодіти українськими землями, зокрема, Галичини й Волині.
Проте Симон Петлюра та його найближче оточення чи то не розуміли цього, чи то проявили наївну легковірність на обіцянки Юзефа Пілсудського, котрий, однак, лукавив і мав на ці справи зовсім інший погляд. Хоч і заявляв, що незалежна Польща можлива при незалежній Україні, — Пілсудський дбав найперше про Велику Польщу, а не про Україну. Прихована правда з боку поляків відносно України стала явною підчас підписання Ризького договору 18 березня 1921 року, коли, всупереч постановам Варшавського договору (22.04.1920 р.), українська делегація не була допущена на переговори. Польська делегація, очолена Яном Домбським, мала інструкцію проводити тепер переговори лише з делегацією Радянської України, яку очолив болгарський емігрант Христіан Раковський; домагатись від більшовиків визнання за Польщею чим більше українських земель, зокрема Волині й Галичини, що їх пообіцяв полякам (Ю. Пілсудському) Симон Петлюра.
А тим часом, з українських вояків, інтернованих у таборах Волині та в Польщі, Петлюрі дозволили сформувати лише дві дивізії: полковника Удовиченка і полковника Безручка, що фактично були включені до польської армії під загальним командуванням польських збройних сил, які складалися з двох армій (3-ї та 6-ї). З такою спільною армією поляки готувались «видворяти більшовиків з України».
«ЗА ВАШУ І НАШУ СВОБОДУ»
З таким гаслом 26 квітня 1920 року польські війська й українські дивізії Петлюри під загальним командуванням Юзефа Пілсудського рушили в Україну. Почався другий похід на Київ. Хоч безпосередньо ці події більше стосуються історії Польщі — лаконічно розкажемо про їх перебіг, бо вони мали фатальні наслідки для Волині і взагалі для України.
Наступ польсько-українських військ спочатку розвивався успішно. В районі Ямполя до українських дивізій 6 травня приєдналася група генерала Михайла Омеляновича-Павленка, в якій було багато галичан. 3-я польська армія вщент погромила передові загони 12-ої більшовицької армії та разом з 6-ю козацько-стрілецькою українською дивізією генерала Безручка 7-го травня зайняли Київ. Однак, невдовзі (10 червня) залишили столицю під натиском Першої кінної Червоної Армії Семена Будьонного. Червона кіннота, що наступала з району Київ — Біла Церква, в районі Самгорода прорвала фронт і з тяжкими боями вийшла в тил 3-ї польської армії.
Польські жовніри в паніці і замішанні почали відступати на захід, а з ними й українські дивізії Петлюри. Кіннота Будьонного йшла слідом і невдовзі вступила на Волинь. Біля Рівного Будьонний знову прорвав польський фронт і спрямував свою кінноту на Львів. Але, зустрівши тут запеклий опір поляків, повернув на Замость. В липні 1920 року частини Червоної Армії Західного більшовицького фронту, яким командував генерал Тухачевський, розбили польські війська під Новоград-Волинським і зайняли Рівне, Дубно, а на початку серпня захопили Луцьк, Ковель, Володимир-Волинський і вийшли на Західний Буг. На зайнятих більшовиками теренах Волині — в повітах, містах і волостях, з представників військових частин Червоної Армії (комісарів) та місцевих громадян-активістів «по-більшовицьки налаштованих» були створені ревкоми, а в селах — комбіди (комітети незаможних селян) — своєрідні органи радянської влади. Ревкоми і комбіди готували розподіл поміщицьких земель і майна багатіїв-купців. Але їх «діяльність» була перервана новим наступом поляків і відновленням на Волині польської влади.
Будьонний незабаром дійшов до Замостя і 29 серпня оточив місто. Тим часом генерал Тухачевський із своєю армією, просуваючись все далі в глибину Польщі, дійшов до Вісли і став під Варшавою, намагаючись оточити столицю. Польській державі загрожувала смертельна небезпека. Варшавський уряд почав евакуацію до Познаня, куди вже переїхали більшість державних установ і акредитованих у Варшаві іноземних дипломатичних місій.
Тріумфальний похід п’янив червоноармійців, вселяв віру у швидку перемогу. Підбадьорені більшовицькими ідеями «о мировой революции» і гаслами про визвольну місію «пролетариев всех стран», червоноармійці проявляли справжній героїзм і подвиги, оспівані в тогочасних червоноармійських піснях і билинах:
«... о том, как в ночи ясные,
о том, как в дни ненастные...
мы мчимся на конях туда, где виден враг.
Даешь Варшаву! Дай Берлин!».
Однак не взяли тоді більшовики Варшави. Польський народ, що після 125-річної неволі здобув незалежність, мужньо обороняв свою столицю і свободу.
ЗРАДА “СОЮЗНИКІВ”
У першій половині вересня, 13 дня 1920 року, польські війська знову зайняли Володимир-Волинський, а потім Луцьк, Рівне і всю Волинь. У Галичині поляки відігнали більшовиків з-під Львова, а частини армії УНР, переправившись через Дністер, погромили загони Червоної Армії під Чортковом, Підгайцями і 18 вересня відкинули їх за річку Збруч.
У ході наступальних боїв Українська Армія реорганізувалася і мала тепер 6 дивізій та окрему кінну дивізію генерала Павленка, всього 35259 козаків. Однак з них озброєних було лише 2100 старшин, 9313 – піхоти, 2560 – кінноти.
Під ударами спільних польсько-українських збройних сил більшовицькі війська відступали все далі на схід України. Та несподівано польські війська, що наступали на червоних, зупинилися біля Костянтинова й Летичева. 18 жовтня 1920 року польське командування зажадало, щоб українські дивізії також припинили бойові акції проти Червоної Армії. Це сталося тоді, коли більшовицька 14-а армія була розбита і шлях на Київ був майже відкритий. Незважаючи на заперечення польської сторони, Українська Армія продовжувала боротьбу.
Але незабаром більшовики підтягли свіжі війська й почали наступальні бої проти армії УНР в районі Шаргорода. Українські дивізії виявляли надзвичайну впертість і мужність, боронили кожний клаптик рідної землі, але сили були нерівні. Ослаблені зрадою «союзників», почали відступати. Головний Отаман Петлюра тепер міг лише пошкодувати, що не згодився тоді (у травні 1919р.) прийняти ці дві бригади галицьких стрільців до складу армії УНР. Ця помилка Петлюри була фатальною, і тепер було вже пізно шукати якийсь порятунок.
Віроломство поляків стало явним. Стародавній шляхетський принцип «нє гонорове алє здрово» і єзуїтська політична й релігійна наука «мета виправдовує засоби» ще раз показала лицемірне обличчя і крутійство польської (шляхетської) керівної еліти. З часу Люблінської унії (1569) українці ні разу не знайшли лояльності з польської сторони, як «рівні з рівними». Так було й після Зборозського й Біло-Церківською перемир’я та Гадяцької угоди. І тепер гасло «Зет нашу і вашу свободу», од віку скомпрометоване поляками, знову було використане ними як тимчасове, для досягнення своєї мети. Як тільки більшовики пообіцяли полякам вигідні умови миру, вони знехтували українськими справами і 9-го листопада підписали з більшовиками перемир’я.
Українська справа була програна. Малочисленні та погано озброєні українські дивізії не могли встояти проти «більшовицьких мас» і 21 листопада перейшли через річку Збруч у Галичину (тепер уже територію Польської держави). Тут їх дуже негостинно зустріли польські «союзники» – роззброїли і відправили до таборів військовополонених.
КІНЕЦЬ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ
Союз УГА з Добрармією (денікінцями) був нетривкий і обманний з обох сторін. Хоча з боку галичан це був «дипломатичний» хід, щоб захистити армію від загибелі. Однак, на Українську Галицьку Армію чекала катастрофа. З кінцем грудня Добрармія, що розкладалася з середини, квапливо відступала під натиском більшовиків, які в перших днях січня 1920 року наблизилися до району розташування галицьких корпусів. Половина галицьких стрільців ще лежали хворими на тиф (у лікарнях, при обозах, приватних оселях). Командування УГА розпорядилося передати всіх недужих в лікарні під опіку власних лікарів, а здоровим стрільцям відійти на південь з денікінцями. Але галичани вже не встигли відійти далеко, по дорозі залишалися нові сотні хворих.
У другій половині січня (21 дня) в лавах УГА залишилося близько 1500 стрільців. Щоб врятувати хворих від загибелі й армію – від катастрофи, у Вінниці організувався революційний комітет на чолі з начальником штабу УГА полковником Шаманеком, який підписав мир із більшовиками, 12 лютого 1920 року укладено військовий договір з Червоною Армією на засадах спільної боротьби проти поляків. Хворі стрільці помалу видужували і поверталися до бригад. В кінці березня проведено реорганізацію УГА у три бригади і з повеління більшовиків відправлено на фронт в околиці Чуднова, Літина, Жмеринки. Всі установи й польовий штаб відправлено до Києва. Відбувся черговий, дуже болісний, акт роз’єднання і протиставлення українських сил ворогами України.
Однак безапеляційно звинувачувати галичан у зраді національній ідеї буде несправедливим, угода з більшовиками, як і з денікінцями, була вимушеною, і майже ніхто з них не перейнявся ідеями комунізму. Вони ждали першої ж нагоди, щоб перейти в розпорядження УНР.
Коли почався польсько-український наступ 24 квітня 1920 року, 2 і З бригади перейшли до армії УНР. Але Головний Отаман зустрів їх дуже неприязно. Поляки за погодженням з Петлюрою роззброїли стрільців й в більшості відпустили по своїх домівках, а старшин інтернували в таборах в Тухолі. Лише група генерала Кравса, що прилучилася до 5-ї Херсонської дивізії, оминула роззброєння й пробилася потім у Чехословаччину. 1-у бригаду поляки роззброїли під час відступу біля Козятина. Більшість стрільців і старшин, що перебували в Києві й Одесі, буди відправлені в табори на північ Росії, де чимало з них померло з голоду, а старшин опісля більшовики майже всіх розстріляли, як ворогів народу, в тім числі й генерала Микитку і його начальника штабу Ціріца.
ОСТАННІЙ ПОРИВ
    Спіть, хлопці, спіть...
    Про долю-волю нишком сніть...
Однак, українські патріоти ще й тоді не склали зброї. Домовившись із Головним Отаманом С. Петлюрою, отамани Ю. Тютюнник і М. Палій восени 1921 року зібрали з інтернованих українців козаків і старшин, близько 1500 добровольців і створили з них так звану Українську Повстанську Армію, розділивши її на дві бойові групи: Волинську під командою Тютюнника і Подільську під командою Палія. 25 жовтня 1921 року «Подільська група» у складі 44 старшин і 330 козаків перейшла польсько-радянський кордон, зайняла Проскурів, Летичів і вийшла на Київське Полісся, де мала з’єднатися з групою Тютюнника. «Подільська група» пробула в окупованій Україні до 6-го грудня 1921 р. Але незабаром повстанці Палія в боях з переважаючими силами червоноармійців потерпіли поразку і повернулися назад у Польщу (на Волинь), де їх у Рівному знову інтернували польські власті.
Трагічно закінчила свій похід «Волинська група» під командою Юрія Тютюнника. Причиною трагедії були політичні й технічні обставини. Третина вояків не мала відповідної зброї, лише списи і гранати, половина групи не мала теплого одягу. Вони розуміли, що йдуть на явну смерть. Але гаряче національне почуття кликало їх на жертви. Оснащені польським командуванням (40 вагонів інвентаря, коней), близько 1200 чоловік перейшли польсько-радянський кордон 4-го листопада 1921 року в районі містечка Сарни, біля села Нетреби, що на півночі Волині. Поряд з Тютюнником був полковник штабу армії УНР Юрко Отмарштайн (шведського походження) і польський офіцер-зв’язківець Ковальський. Повстанці генерала Тютюнника спочатку йшли вперед успішно: роззброювали більшовицькі застави в містах і селах, здобували зброю і просувалися все далі на схід України, заглибившись на 300 верст. Метою походу було викликати загальне повстання проти більшовиків. Саме тоді, восени 1921 року Радянська влада розпочала реформи на Україні. Більшовики активно проводили в селян реквізицію хліба, худоби, птиці для голодуючої Росії. У відповідь на репресії почалися селянські заворушення, які жорстоко придушувалися більшовиками. За непокору селян розстрілювали, навіть спалювали цілі села.
До повстанців-козаків приєдналися окремі повстанські відділи місцевих селян. Козаки і селянські загони здобули Коростень, де звільнили політичних в’язнів місцевої тюрми. Однак, в жорстокому бою червоні відбили місто. Коли загони Тютюнника наблизилися до Києва, проти них виступили значно більші сили Червоної Армії. Ослаблені походом і битвами, герої не витримали натиску переважаючих сил червоних і почали відступати. З боями пробиралися лісами та обхідними засніженими дорогами, при 20-градусному морозі, назад до польського кордону. Червоне військо систематично атакувало повстанців вдень і вночі, не даючи їм перепочинку. Біля села Міньки повстанців оточила кінна дивізія генерала Котовського – 2000 шабель. Кіннота увірвалась у лави повстанців, а за нею – червона піхота. В цій битві загинули близько 500 українських вояків, 359 потрапили в полон і лише невелика кількість врятувалася втечею.
Полоненим повстанцям обіцяли життя, якщо вони перейдуть на службу до більшовиків, але козаки категорично відмовилися від ворожої ласки. У містечку Базарі відбувся «військовий суд». Всіх полонених. більшовики розстріляли 21 листопада 1921 року біля містечка Базар, що на сході Волині (біля Коростеня, колишньої Волинської губернії). В останню мить лицарі заспівали «Ще не вмерла Україна...» і впали, скошені більшовицькими скорострілами.
Повстанці не досягли поставленої мети... Залишилася лише могила «359» під Базаром, в якій навіки заснули безстрашні герої. Так трагічно закінчилися майже чотирирічні змагання українців за свою незалежність і державність у 1917–1921 роках.
Киричук Михайло
Луцьк
Шопена, 11
тел. 2-42-37

Редактор Петро Мах
Засновник -  обласне управління культури та обласна наукова бібліотека.
Реєстраційне свідоцтво ВЛ № 070
від 16 червня 1995 року
Обсяг  - один друкований аркуш
Діапозитиви виготовлено компютерним відділом обласної бібліотеки для юнацтва - відповідальна зав. відділом Н.О. Читкайло. Набір та верстка - Денис О.М.
Віддруковано з готових діапозитивів у Волинській обласній друкарні, м. Луцьк, проспект Волі, 27.
Газета вихолдить один раз на 2 місяці.
Замовлення №                                          Тираж 150