Або погибель, або
    перемога -
Сі дві дороги перед            
нами стане...
Котра з цих двох            
нам судиться            
дорога?
    Д  а  р  м  а!
Повстанем, бо душа повстане.
        Леся УКРАЇНКА
Липень-серпень 2002 року
Віктор Лазарук
Коли живеш на землі такої чарівної вроди, як наш волинський край, землі, краса якої не блякне ні від літньої спеки, ні від осінньої сльотавиці, неможливо мати серце, байдуже до прекрасного. І хочеться й іншим відкривати цей дивосвіт, вчити їх помічати цю неповторну красу. А скільки поезій складено про волинську землю!
Не так давно любителі поетичного слова отримали новий чудовий подарунок — республіканське видавництво ЦК ЛКСМУ “Молодь” випустило у світ поетичну збірку відомого волинського поета Віктора Лазарука “Озерний дзвін”.
У поетичний світ В. Лазарука входиш, немов у чисту ріку, котра стрімко мчить поміж крутих берегів. Входиш і відразу бачиш: далебі тут є і бистрина, і глибина почуттів.
Поезії нової збірки волинського автора – це картини героїчного минулого нашої країни, народу, сторінки літопису волинського краю (“Волинь”, “Ода Ковелю”, “Обеліск”). Вони окрилені високою думкою, пройняті життєлюбністю, любов’ю і повагою до людей ратної звитяги, людей праці, котрі “од зорі і до зорі кладуть покіс широкий слави”.
Все ж значно більше у книжці віршів про красу рідної природи, етюдних пейзажних замальовок (“Золотий атракціон”, “Осіння верстка”, “Пастель”, “Бурулька”, “Стежка”, “Глибока осінь”, “Березовий сік”, “Вечірній узор променем” та цілий ряд інших).
У пейзажних мініатюрах вчувається зеленолистий шум поліських лісів, гаїв, дзвінкоголосий спів пернатих, плескіт синьооких озер. Рядки цих поезій — це музика серця закоханої в рідну землю, у волинську природу людини.
Зображаючи чарівну красу наших лісів, озер, полів, поет часто вдається до порівнянь. Вони в автора досить таки вишукані, але (за винятком не багатьох) не надумані, тому органічно вплітаються у віршований текст. Ось деякі з них — “розсунулися хмари, як завіса” (вірш “Золотий атракціон”), “Захвилювався амфітеатр сосен”, “і ліс, як цирк, шумів тисячоголосо” (там же), “на нитці вогнища стоїть собі в рівнині, як паперовий змій, високий дим” (“Березневі досвітки, рівнодення”).
У багатьох поезіях В. Лазарука про природу фігурує людина, котра, як видно з усього, щиро захоплена її ніжною бентежною красою (“По проліски”, “Світло”, “Зимова карусель” тощо).
Та автор не лише захоплюється красою природи — він закликає оберігати природні багатства, примножувати їх в ім’я прийдешніх поколінь:
“Все збережем для поколінь:
Спів джерела, пташиний щебет,
І ритми океану, й вічне небо...
(вірш   “Глаголи землі” циклу “Голубий дирижабль”).
Митець відчуває свою і нашу причетність до всього живого, всього прекрасного на землі, його хвилює майбутнє нашої планети:
“Двадцятий вік...
Які твої гаї,
Річки, моря, озера, обеліски?
Пташа — з гнізда,
Зернина — з колоска,
І Дитя — з колиски
Очима в очі дивляться твої”.
            (там же).
Тема охорони природи, боротьби з браконьєрством постає перед нами також і з рядків вірша “На посвіт”.
...У цій короткій рецензії мова йде передусім про позитивні якості нової, ще одної книжки, народженої на Волині. Таких у ній переважна більшість. Проте не виключено, що навіть любителі (а тим паче майстри) літературних пародій зможуть тут віднайти щось для себе. Все ж мало хто засумнівається в самобутності художнього світобачення Віктора Лазарука. І це найголовніше. Поет впевнено іде сугубо своєю, ніким не проторованою поетичною стежиною. А тому його твори не можуть не хвилювати читача.
С.Юхименко
(Колос, 1983, 8 грудня)
Тиша озерного дзвону
(Віктор Лазарук)

Тематична звуженість творчості може свідчити як про обмеженість хисту художника, так і навпаки — про цілісну природу його таланту. Не кидатися в різні тематичні сфери — тут ще інколи і прояв самодисципліни. Віктор Лазарук своїм доробком ставить перед нами ці проблеми. Цілісність і специфіку художньої концепції автора неважко збагнути, якщо розмістити поруч його книжки “Синь озерна”, “Музика верховіть”, “Шацькі озера”, “Сині очі Волині” і, нарешті,— “Озерний дзвін”. Є тут не лише поетичні збірки, але і книги нарисів. І все ж, перш за все, Віктор Лазарук — яскраво виражений лірик-пейзажист зі своєю специфічною образно-інтонаційною атрибутикою. Як і в образотворчому мистецтві, в поезії трапляються свої Айвазовські, свої Шишкіни.
Якщо, скажімо, вести мову про “Озерний дзвін” В. Лазарука, то це в повному розумінні незвична для сьогоднішньої літературної ситуації монолітна, цільна збірка. У наші дні типовими можна вважати поетичні книжки, укладені за принципом “всього потроху”. У книжці Лазарука — панує суцільна пейзажистика. Важливо, що усі змальовані тут краєвиди несуть на собі відсвіт лазаруківського “бачення”, лазаруківської манери живописання.
В заводь неба, де знак зодіака,
Із ікрою зернистою зір
Розчепірений ліз осокір
Силуетом зеленого рака.
В нашорошених вухах куща
Чувся сплеск завмираючих весел.
І щемів тихий ляпас ляща
На щоці у заспаного плеса.
Хвиля хвилю питалася: хто се
Осокою в піщаній косі?
Витри серце травою з покосу.
Заховай, наче косу, в росі.
Бачимо тут основні ознаки авторської поетики: оригінальний образ, що будується в основному на реаліях нерукотворної природи, феєричність метафорики, загострена увага до звукопису, досить відшліфована техніка.
Чи не перш за все впадає у вічі така важлива ознака лазаруківського поетичного світу, як притишеність, а швидше — тиша авторського голосу, авторського слова. Це цілком природно співвідноситься з пейзажною “визначеністю” його творчості. У центрі віршів стоять статичні у своїй основі картини: дерево, ліс, озеро (“Все зупинилось, наче кадр: не ворухнеться вільха, сосна, хвоя”). Тиша – найорганічніший для природи (принаймні для рідної поету волинської природи) стан. Єдині звуки, що її порушують,— це тріск гіллячки, порипування соснових стовбурів, писк пташини тощо. А також — звуки, що їх викликає людина, яка тут переважно гість: плеск весла, постріл рушниці... Усі ці звукові реалії лише підкреслюють найорганічніший природний стан — тишу. Скажімо:
Сплять чорняві гриби: до чола
жовта глиця примерзла — іскриться.
Та вони соснякам і лисицям
ще надихали крихту тепла.
Тче вітри, наче бердо, сосна.
Тільки тінькнула в сінях синиця,
мов обірвана перша струна.
Як і в уже цитованих рядках “І щемів тихий ляпас ляща На щоці у заспаного плеса”, вірш завершується точним образом. Автор уміло організує ритміку: не випадково “обрубаний” тут на один рядок останній катрен — ритмічна структура точно відтворює зміст і цим сприяє максимальному його вираженню.
Поет вільно поводиться з розміром і строфікою. Помітно, що тут він шукає оригінальну форму. Мова не про навмисне ламання розміру, не про прагнення писати “оригінально”, а про пошуки нового змісту. Характерний приклад з “Чардашу форелі”:
Ах, вінчальне, ах, печальне.
З водоспадним
        білим-білим
            шлейфом.
Ой, джерельне,
        ой пекельне,
Серце — плач,
        плач,
            плач!
            - віолончельне.
З едельвейсом у крисані
Чеше чардаш -
         кучері  до пліч.
Наша перша
        і остання
Вже світа,
              світа,
             світає —
              шлюбна ніч.
У срібній флейті –
Плеще,
плюскоче
        форель.
Шлейф водоспадний
Упав, упав
        зі скель...
Чи не згадати б тут і молодого Тичину. Природа в автора —олюднена. Це явище звичне, оскільки поезія перестає бути поезією, коли з неї зникає людське. Проте олюдненість пейзажів Лазарука дещо інша, ніж костенківських творів про природу. В центрі віршів Л. Костенко — автор-героїня з її драмами, потрясіннями, душевною розрядкою, природа ж — лише фон, засіб вираження ліричного стану. У Лазарука олюдненість іншого плану — феєрична, казкова. Людина здебільшого не присутня як окремий об’єкт, в об’єктиві — сам оточуючий світ. Якщо і можна говорити про ліричного героя В. Лазарука, то це — відсторонений (що, однак, не заважає йому бути добрим і чуйним) герой-споглядальник. Драми цього героя не вриваються у світ природи, не розряджаються в ньому, про них читач не знає нічого, адже й сам він нерідко йде до природи, аби забути про свої турботи. Коли поет потрапляє до зеленого світу, він забуває про себе. Його поглинають звуки, світлотіні, життя тварин. У всьому він бачить якусь казкову феєричність, що одразу ж спонукає згадати Лесю Українку, “Лісову пісню”, Волинь... Приклади характерної для Лазарука персоніфікації: “Дух із опари зіпає, Позіхає сонна риба, Ловить зябрами, ковтає Крихти кисню, крихти хліба” (“Зашморгнула ополонка”), “Стояв на варті в маскхалаті Із листя мокрого в траві. Через дозори мухоморів Він за плечима землю ніс. Щоб полягти на косогорі За сонце й дощ, туман і ліс” (“Пісенька про бравого гриба”), “корчить дуба столітнього корч” (“Чорне й біле”), “І клен яскравий на одній нозі, мов клоун, безперестанку танцював” (“Золотий атракціон”) тощо і навіть — “Згинається рушниця в поясниці. Мов недокурок, гільзу спльовує у сніг” (“Балада довір”я”). Підзаголовки деяких творів — “сон”, “химерний диптих”, “феєрія”...
Цікаво і те, що переважна більшість творів у В. Лазарука — викінчені картини, завершені ситуативні сценки, епізоди. Як правило, в такому випадку говорять, що вірші є згустки авторського життєвого досвіду. У даному випадку — досвіду людини, яка з природою на “ти”. “Озерний дзвін” напрошується в аналогію до “Мисливських усмішок” О. Вишні: той же елегійно-глибокий настрій, та ж тиха лірика вечора, ті ж проблеми мисливця-людини...
-  Ось вони, ось...- захоплений Онисько
Про це говорить помахом руки.
На бриючім польоті низько-низько
 Летять, летять, летять качки.
На заході, на тлі рожево-золотому
Качки сідають... Крила — мов шасі.
Дзеркальні ждуть на них аеродроми,
І ясно й чисто так від голосів.
І ми чекаєм, перельоту ждемо.
Губами ловим тишу з тиш.
І, як мисливства мирного емблема,
 Схрещені дуло і комиш.
Летять качки над плесами, над краєм,
А хвиля спить, і лози світло сплять...
Ми ждемо. Обертається Земля.
Кахкає озеро.
Смеркає.
У “мисливських” віршах бере початок те, що можна б назвати “проблематикою творчості”. Яскраво вираженої актуальності — на рівні декларативно заявлених проблем — у поета небагато. (Може, це і добре!) Актуальною для нього є сама потреба і необхідність спілкування з природою, очищення душі на її лоні. І в цьому плані його поезія справді-таки злободенна. А все ж постають у нього й конкретніші проблеми. Перш за все — екологічні, проблеми збереження природних багатств. Знаменно, що освоєння такої тематики відбувається в Лазарука не на поверховому, “тематичному” рівні, як це часто буває у поетів, для яких прив’язаність до природи не є органічною, а, сказати б, на глибинному, особистому рівні. Поету, для якого спілкування з нерукотворними цінностями настільки важить, що воно стає у центрі його творчості,— віриш набагато більше, віриш, що це у нього з душі: “Меч-траво, захисти оболоні...” (“У сідлі кочової гори...”).
Цій проблемі присвячено цикл “Голубий дирижабль”, для вираження ідейної суті якого характерні такі рядки:
Як ветеран, не спить вона від ран,
Стоїть в очах пекуча доля поля.
Щемить Землі розчахнута тополя,
Болить Землі розщеплений уран...
    Ви чуєте? Струсила втому гілка.
    Ви чуєте? Не спить вона, не спить!
    Її крильми вкриває сонна перепілка:
    — Що, земле?
    — Пить-болить.
    — Що, нене?
    — Пить-болить...
Проблема іншого плану стоїть перед самим автором-людиною: йде боротьба за збереження найдорожчого, і раптом те найдорожче винищується самим “борцем”. Хай і в тих межах жорстокості, яку дозволяє загал. Однак є ще і моральний суд. Ось вбитий браконьєрським способом щупачок, що його виловлено з торжествуючої круговерті “щучого весілля” (“Ваші ості — в моїй любові. Руки ваші — в моїй ікрі”);
Раки влізуть в місячну вершу,
Що за сук зачепилась на дні.
Не губіте кохання найперше,
Що розквітло на дні у мені.
По моїй нерозважній любові
Б’є шампанське і грім солов’я.
Закривавлений весь у човнові,
В душу вашу зітхатиму я.
Тут біль людини, що переростає у ненависть до браконьєрів, яка — “за кадром”, за цим болем.
Автор не може не підходити з тими ж мірками й до себе:
І чую я, як дуб мовчить старезний,
Антенами наставивши гілки.
Мов репродуктори, високо на березах
Бурмочуть, туркотять тетеруки.

В них чути шум і тріск, глуху,
            неясну мову.
Радіостанції Весни далекі позивні.
Ліс під барханами зимовими
Ще спить, немов Хорезм, в самотині.

Ще крок... ще...
Стійте. Дайте ж надивиться!
А сам біжу до сивої сосни.
Ні! Це не я — вона сама, рушниця,
Б’є у довір’я птахів, музику весни.
Тут вже інша проблема — проблема уже власного роздвоєння. Присвячений їй цикл “Балада довір’я” — це і проникнення в психологію людини.
У так званій “патріотичній ліриці” поет уникає декларацій, оскільки “рідне”, “вітчизняне” для нього — та ж природа. Тут змінюється лише інтонація, з’являється природний пафос:
Високий батьку, щедра мати,
Світ постеліте для добра!
Хто може нас переконати.
Що ми не з кореня Дніпра?
...Не погасай, що відсвітило,
Не відпливай, що відпливло.
Тумане мій, торкни вітрилом,
Ляж, тихе слово, на чоло.
        (“До вечірньої Турії”)
Основа Лазарукової творчості — лірична. Пишучи притишені пейзажі, він десь себе стримує, інколи гублячи свою “лірику”, свою ніжність за об’єктивованим, скрупульозним, детальним описом найменших просторових зміщень в зоровій картині, за інколи самодостатнім захопленням звуковими ефектами:
    Рипнули двері бору: борть, борть.
    Йшов по болоті: бовть, бовть.
    Стара Уборть викурювала бджіл.
    Слухало гладив уса.
    А Мовчайло гойдало:
    Борть-борть.
    Борть-борть.
        (“Крізь очі джмеля”)
І все ж подеколи, як-от у цитованому вже вірші “До вечірньої Турії”, ліризму надається право сягнути своєї максимальної, пронизливої ноти. У такі моменти зникає “об’єктивованість” пейзажної замальовки, душа ліричного героя проступає крізь реалії природи на перший план і читач уже не опосередковано, а безпосередньо сприймає цю душу:
    Тільки ліс. Тільки натяк на тіні.
    Чи тумани? Чи лебідь, либонь?
    Серед білої тиші Біліні
    Чорний бусол тримає вогонь.
    Тільки ліс. Тишина довкола.
    Тишина. І нема потрясінь.
    Твій далекий тонюсінький голос,
    Мов гонка золота волосінь.
            (“Чорне й біле”)
Деякі вірші, як-от процитований, намальовані тонким пензлем художника.
Тиша Віктора Лазарука особлива — вона постає в десятках вимірів, в десятках несхожих між собою творів, десятках неповторних образів. Це тиша озерного дзвону — своєрідна діалектика звуку і беззвуччя.
Мельник Я.
 Сила вогню і слова. - К., 1991. - С. 164-173
Журавлиним рядком з Волині
“Що там, за зеленими дверима природи, обвитими буйним, диким хмелем?” - недаремно, саме таке запитання поставив собі на початку творчості Віктор Лазарук. Вхідчини у Поезію були рівнозначні для нього входинам у храм Природи. У перших двох збірках “Синь озерна” (1963) і “Музика верховіть” (1966) поетові вдалося привідкрити для читача двері в тайнощі поліської гущавини, чари озерної глибини, святість мрійливої тиші. Та багатство цікавих спостережень, образних асоціацій не затіняють у віршах В.Лазарука головного – думки, без якої вони залишалися б просто художніми пейзажами. Яскравим прикладом цього може бути вірш “Тиша” – який закінчується такими рядками:
Сосни... Папороть... Тінь... Не ламає
День погожий галузки сухі.
Тиша?.. Ні! Її не буває -
Лізди бувають глухі.
Наступні поетичні книжки автора “Озерний дзвін” (1962), “Глаголи землі” (1987), “Літораль” (1990) засвідчили значне поглиблення його поетичного зору. Тут уже звучить не тільки лагідна “музика верховіть”, пісня замилування красою рідної природи, а голосно б’ють дзвони тривоги за долю природи, як от у вірші “Глаголи землі” з циклу “Голубий дирижабль”:
Кричить лісам поранена козуля,
Брудним морям – розгніваний дельфін.
Із крабом прошнурованих глибин
Спливає сонця мертва куля.
Ще однією гранню таланту В.Лазарука є філософське осмислення рідної історії, прагнення на основі традиційних категорій добра і зла вивести свою формулу гуманізму і правди. Історизмом, своєрідністю художнього втілення теми позначені вірші “З моєї біографії”, “Стріла”, “Летючий корабель”, поеми “Компрачикоси”, “Вугор у росі”.
Як земляк славетної “співачки досвітніх вогнів” В. Лазарук не міг не торкнутися у своїй творчості вдячної, але складної теми літературного й життєвого подвигу Лесі Українки. Для його віршів на цю тему характерні біографічна точність, вдумливість, образність.
Коріння творчості поета – в його біографії, у прив’язаності до природи рідної Волині. Народився Віктор Антонович Лазарук в селі Дубова Ковельського району 1934 року. Закінчив Львівський університет. Вчителював, працював у журналі “Жовтень”, у Волинській організації Товариства охорони пам’яток історії та культури, директором Будинку природи в Луцьку. Нині – на творчій роботі.
Вагомо заявив про себе В.Лазарук і як публіцист, прозаїк. Широкий відгук у читачів знайшли його нариси “Шацькі озера”, “Сині очі Волині”, екологічний роман “Світязь”.
Журавлиним рядком з Волині
Все скажу, -
заявив автор в одному із своїх віршів. І йому, безперечно, вдалося сказати про наш край чимало, а своєрідністю художнього світобачення стати в ряд з відомими майстрами слова нашої республіки.
Василь Гей.
З води і роси
У передмові до збірки поезій Віктора Лазарука “Озерний дзвін”, яку випустило видавництво “Молодь”, її рецензент, відомий український поет Іван Драч пише: “Самобутністю, неповторною мальовничістю Волині позначена більшість творів українського радянського поета. Автору притаманна сувора вимогливість до себе, до свого слова. Його вірші не часто побачиш на сторінках періодики, проте кожна зустріч із поетом непідкупного, органічного чуття природи, приносить читачам радість”.
Під цією оцінкою збірочки, в якій трохи більше восьмидесяти сторінок, підпишеться кожен, хто розуміє, цінує і любить пейзажну лірику, поезію взагалі.
Ми знаємо В. Лазарука найперш як автора декількох книг прози, книг, в яких лірично, щиро оспівано “поетичні куточки” синьоокої Волині. І враз про це ж — “Озерний дзвін””, поезії. Неждано-не-гадано? Ні, закономірно. Це ж люба-мила поетова тема...
Збірку відкриває вірш “Волинь” — твір про страшне минуле краю, про того селянина-бідаря в ликових постолах, який лиш “під могили мав латку поля”. Поруч — “Обеліски” — обеліски тим, хто не повернувся з поля битви, хто виборов волю, “сонячну підкову”.
Поет оспівує яблуньку, “на якій ночують жар-птиці”, вечірню Турію (“Хто може нас переконати, що ми не з кореня Дніпра?”), Ковель — місто дитинства, стежку, що в залісах, де “клепають коси коники весь день”, оспівує проліски, горобину ніч, глибоку осінь. Автор милується, хвилюється, радіє, над сутністю життєвою роздумує. Його поетичні пейзажі-замальовки одухотворені, живі. Для підтвердження — заключні рядки з “Березового соку”:
Гомонить у душі джерело:
Давне зло за водою спливло.
Рівнодення стоїть у гаю,
Світить сонце у душу мою.
У Віктора Лазарука гострий художній зір. Він уміє пильно приглянутись, відшукати в навколишньому славному сьогоденні свіжу і яскраву художню деталь, найперш у природі. Хоча б оці: “дуби у жовтих кожухах”, “шелестять... раки, мов дощ, у мішку”, “...щемів тихий ляпас ляща на щоці у заспаного плеса”. А ось малослівна (проте яка мальовнича!) картинка осені:
За свічадом озерця вночі
Журавлі загубили ключі.
Заховались гаї за туманом.
Хто відчинить осінній світанок?
Вислів про глибоку осінь: “трінькнула в сінях синиця, мов обірвана перша струна”. Чи не найкраща в збірці добірка віршів про осінь, найперш вірш “Золотий атракціон”, особливо перші акорди. В них ми відчуваємо биття авторського серця, його дихання. Пейзаж, дійсність подаються, проектуються через авторське “я” (відомо, що лірика без отого “я” неможлива). Образи ліпить автор у зіставленнях, паралелях.
Щодо мови... Мовлення авторське алегорично-метафоричне, предметне. В. Лазарук вміє вихопити з оточуючого оту поетичну жарину. Зустрічаються, хоч рідко-рідко, мовні огріхи на зразок: “то тоді ти так багата”. Дуже полюбились авторові слова закляклий, вакх, імла. Часті слабкенькі рими або так звані стерті (знаки — заклеклий, спічах — вакх, туманом — світанок, млі — журавлі, млі — землі, пліч — ніч тощо). Не завжди виправдана військова термінологія вперемішку з природою (порівняння “рипить, як портупея, стомлена сосна” – полювання на тетеруків у зимовому лісі; ескадрилья пролісків, амбразура зими тощо). Деякі деталі-образи важко осмислити (“полягли за рівень річки — буйні лози”, другий чотирирядок у “Раки” — вислів “рак свисне” обіграно невдало; розбилась бурулька, “а вечір стояв... і слухав...” — чому вечір? Взимку і пізньої морозної осені бурульки падають і б’ються в полудневий час, найбільш теплий, а не у вечірній чи вранішній; або кукіль - частий образ народної поезії, то рослина-бур’ян не лісу, а найперш поля) (вірш “Лісовик”).
І все ж “Озерний дзвін” — високохудожня збірка. Вірші збірки лаконічні, емоційні, вони спонукають до роздумів над сутністю себе у світі і світу в собі. Образи хвилюють, милує мова. Так, хороша це збірка. Вона несе, як сказав Іван Драч, читачам радість.
А. КОНДРАТЮК,
голова міськрайонного літературного
об’єднання імені Ів. Степанюка.
Затамована блискавиця
Два роки тому вийшла третя поетична збірка Віктора Лазарука “Озерний дзвін”. Про неї писали критики й поети, захоплено коментували небуденні й сильні образи, з яких зіткана поезія одного з наших найчутливіших знавців і найзапопадливіших оборонців природи. Творчість Віктора Лазарука справді перейнята любов’ю до чистого повітря, незайманого лісу, до незабруднених озерних плес і незляканих пташиних співів, словом, до жаданого, та не всюди можливого за бурхливої промислової доби середовища людського життя. Не нова це любов, не нова тема в літературі. А проте з віршів автора “Озерного дзвону” постають вони яскраво, свіжо, особливо. Якщо в інших поетів тема захисту природи, як правило, периферійна, залежна від соціального за характером морально-ідейного ядра, то у Віктора Лазарука вона — центр його поетичної істоти. Він увесь в одному почутті, в одному стражданні, народженому з невідповідності етичних і виробничо-промислових устремлінь людини Рідна Ковельщина, мати-Волинь надає особистості поета чіткого й неповторного профілю, живить його поезію лісовими й озерними краєвидами, дає багатющий матеріал для специфічного художнього мислення.
Віктор Лазарук написав два цікаві краєзнавчі нариси: “Сині очі Волині” і “Шацькі озера”, які свідчать, що поетичний хист він виховує й поглиблює науковими знаннями про свою “малу” Вітчизну. Одначе в його поезії не відчуваємо “краєзнавчої” замкнутості: малюючи волинські та поліські пейзажі, він ставить питання ширші і завжди вміє знаходити зв’язки між своїми й загальнолюдськими сучасними, сказати б, екологічними боліннями.
Зрозуміло, не за одну тільки чистоту повітря й трави воює ліричний герой Віктора Лазарука. Він стоїть насамперед за чистоту моральну, всіма барвами й нюансами барв свого вірша доводить, що найменший злочин проти природи це — антигуманна та антисуспільна дія. Він то кричить, то іронічно повчає, то просить, звертаючись до тих, хто хоче легко жити і в браконьєрстві прямого й переносного значення виявляє надщерблену, сліпу, захланну, нікчемну, антигромадянську душу. В поезії Віктора Лазарука природа виступає як безборонна й довірлива дитина, яку легко обдурити, перемогти, збезчестити. Рідко поет прагне показати могутню і месницьку натуру землі й води, а це, власне, тому, що він сам мислить себе частиною природи і свою чисто людську шляхетність майже підсвідомо приписує силам біосу. Відчуття свого єства як частини природних стихій Віктор Лазарук чудово передав у маленькому вірші “Горобина ніч”:
Мовчки дві перезирнулися чорниці.
Мокрий цвіт. Вікно. І грім удалині.
Нерозряджена сліпа блискавиця,
Наче голка, блукає в мені.
Певна річ, тут відчування грому тривожне чи навіть трагічне, але воно зумовлене тим, що в поезії Віктора Лазарука вся небесна й земна природа бореться за своє лагідне неспотворене обличчя, за чисту правду свого життя.
Важко відповісти на запитання, чи заглибленість поета в одну тільки мисельну течію, в одну, хоч і багату різними мотивами й фундаментальну тему, сприяє розвиткові дару і чи взагалі дає йому достатньо простору для польоту.
Перед нами нова добірка творів Віктора Лазарука. Бачимо — він вірний собі. Знову йдуть метафори, які будуються на контакті людини з природою, а крізь них вимальовуються людські взаємини. Знову нас вражає захоплення поета весною, яка переходить у захоплення силою духовного людського кореневища. Знову перед нами образи людей-рік і людей-лісів, людей-квітів, людей-грибів, знову той же Лазаруківський світ зачаровує й дивує.
І все ж маємо відчуття затамованої блискавиці. Можливо, це якраз добре — бачити поета справжнього і знати, що його здібності не відкрилися ще на всю потужність, що в ньому назбиралося немало вогню, який він пригашує, стримує, боячись вибуху. Та, власне, тепер, коли захоплено входимо в таємниці творчості Віктора Лазарука, ми хотіли б сказати йому: “Розряди блискавку свого слова, загрими над Світязем, але так, щоб Каспій та Байкал почули. Ти можеш”.
Дмитро Павличко
В пошуках гармонії
У пресі 70-х років про майнуло повідомлення: в Південній Америці знайдено кам’яну “картинну галерею”, сюжети якої розповідають про високорозвинену самобутню цивілізацію, що колись існувала в цих місцях і, можливо, була прототипом відомої всім Атлантиди. І хоча гіпотезу цю було згодом спростовано, все ж вона дала новий поштовх для роздумів над проблемою протоцивілізації Не останнє місце займає думка про єдиний мислячий організм, який становили люди в ту далеку епоху разом з рослинним і тваринним світом. Внаслідок природного (чи соціального) катаклізму ці дорогоцінні зв’язки були розірвані і вся подальша історія людства є, власне, історією болісних пошуків втраченої гармонії. І відлуння цих пошуків досі відчутне в усіх життєвих сферах — в науці, мистецтві, часто навіть у повсякденній поведінці людей.
Подібні роздуми час від часу виникають і в автора цих рядків, особливо коли до рук потрапляють твори, проникнуті мотивами повернення “блудного сина НТР” до предковічного “природа і ми” замість пихатого і неправильного в суті своїй “ми і природа”, яке вже не раз призводило до трагедій, особистих і загальнолюдських (згадаймо хоча б семирічної давності пригоду в бакинській родині Берберових або минулорічну аварію на Чорнобильській АЕС). Мотивами зближення людини з біосередовищем, прагненням зберегти для сучасників та нащадків красу, неповторність і недоторканість земних пейзажів, зберегти, починаючи від найближчої річки, озера, лісу, тої місцини, де народився, зріс, звідки рушив у життя, аж до Землі в цілому, загостреним чуттям відповідальності “за себе, за ліси, за космос, за наш дім” позначені нові вірші Віктора Лазарука зі збірки “Глаголи землі”, яка вийшла нещодавно в “Каменярі”. В. Лаза-рук залишається вірним тому пракореню, з якого розвинулася і продовжує розвиватись чільна лінія його творчості, вірним своїй заповітній темі — єдності природи і людини й саме в ній підіймається до високих громадянських узагальнень:
Дуби старезні на берег вийшли,
Мов дикі тури на водопої,
Слухають тишу, зелену тишу,
Природи вічність у шумі хвої.
Я на коліна стаю в пошані,
П’ю старовинну цілющу воду.
Я бачу очі моїх слов’янів
В криниці чистій мого народу.
        (“Із озерного дзвона”).
Природа для поета — чи йдеться про поліські краєвиди, чи про Крим, — багатюще джерело образних асоціацій, так чи інакше пов’язаних з особистими  переживаннями та спогадами: автор воскрешає в пам’яті картини важкого воєнного і повоєнного дитинства (“З дитячих спогадів”, “Публіцистичний коментар до картини невідомого художника, скопійованої мною в перші післявоєнні роки”). Окремий цикл - тетраптих складають вірші, присвячені пам’яті батька, “хлібороба і музиканта”, як пише сам В. Лазарук у посвяті:
...Батько юний косить мінне поле
І здаля сміється в тумані.
Я біжу, і босі ноги коле,
Та чомусь не боляче мені.
Я біжу. Заплутавсь у промінні,
Я біжу до батька по росі,
Де лежить підірваний на міні
Мій дитячий усміх — на сльозі.
        (“Віддаляючись”).
Війна більшою або меншою мірою проходить крізь усі людські долі, не кажучи вже про безпосередніх її учасників і очевидців, а також про покоління “шестидесятників”, чиє дитинство було, за висловом Ліни Костенко, “вбите на війні”.
Тому зарубцьовані рани, які болять “партизану, березі, землі”, болять і поетові,     тому-то він не може залишатися байдужим і до неспокоїв мирного часу, складних проблем сьогодення, духовного життя людини, її взаємин з навколишнім світом, соціально-психологічних та екологічних питань. І як результат — пронизливі за своєю людяністю “Дельфін” і “Старовижівські сосни”, сповнені гіркого сарказму “Змарновані вечори”, “Нутрії”, “Прощай, шматок родючої землі...” та ін. Шкода лише, що вірші сатиричного плану подані в збірці якось “соромливо”, непомітно, десь аж наприкінці розділу “Полісся моє”, одразу після згаданого вже “Публіцистичного коментаря...”, причому без будь-якого тематичного переходу.
В. Лазарук — невтомний (мало не сказав “невиправний”) експериментатор: практично кожен вірш, кожна збірка свідчить про шукання автора в царині форми, образного ладу, мелодики.
Не становить винятку і книжка “Глаголи землі”, де маємо зразки сонета “Осінь”, октави (“Чинара”), своєрідного гекзаметра .(“Море шумить”). Є у збірці й цікава, на мій погляд, спроба драматичного етюда (усмішка “Монах і дівча”). Та чи не найбільше вдаються В. Лазаруку формально розкуті поетичні побудови — білі вірші, верлібри, експерименти із звуковою інструментовкою, що ріднить поета з такими його побратимами по перу, як І.Драч та М. Вінграновський, чия творчість також позначена пошуками і новаціями. Звукописність, алітераційність багатьох поезій Віктора Лазарука пов’язана вочевидь із тим споконвічним прагненням до відновлення гармонії між природою та людиною, про яке йшлося вище — автор намагається персоніфікувати живий світ, що існує, розвивається й діє навколо нього, збагнути його мову, відчути його проблеми і турботи:
    В’ю гніздо. Вітя-віть.
    Сам лишився. Треба
            вміть.
    Облітав усі гаї.
    Ти питаєш. Ми ж свої.
    І чого ти, чого ти,
        чого ти, мов комиш?
    Я співаю. Ти мовчиш?
    Так мені сюрчить
            із сосняка
    Зяблик у береті
            голубому...
            (“Зяблик”).
А тривожне “пить-болить” перепілки з “Озерного дзвона”? А красуня-кульбаба по-молодечому пристрасного  ліричного вірша “Вітер, пошепки”? Асоціації поета несподівані, народжені ніби якимось миттєвим осяянням (власне, поетичні відкриття нерідко і відбуваються таким чином), дорога до якого, звичайно, не встелена лаврами і часто вимагає напружених (я б сказав навіть виснажливих) пошуків “ключів” до нього — автор, бува, навіть переходить межу свідомого в своїх шуканнях, перетворюючи їх в екстатичне священнодійство, стаючи на мить подібним до стародавнього чаклуна-язичника, волхва, що заклинає сили природи чудернацькими, лише йому відомими та притаманними слово-поєднаннями, в які він вкладає магічний зміст:
    Ох і ніч над Охничем
    ох і ніч
    пишні хвойні коси
    струшу із пліч
    крилами широкими лопоче
    фьюі фьюі фьюі
    плавниками кіноварними
                полоще
    тоя же нощи
    ста на болотех
    во острови
Такий “потік свідомості” в принципі не є протиприродним для літератури, причому це не привілей одного лише авангардизму: більше того, ряд публікацій дозволяє говорити про цю форму як про давню, але в певні періоди історії забуту традицію, яка веде свій родовід ще з ведійської поезії – через народні замовляння, Велимира Хлєбникова, новації поетів 20-х і 60-х років — до експериментів молодої генерації — І. Маленького, І. Римарука, О. Парщикова та ін. Важливо, проте, пильнувати, аби не переступити тої грані, за якою починається надмір, самоцільність таких прийомів, що, як і будь-яка самоцільність, веде до одноманітності і неминучих при цьому художніх втрат. Корисну справу робить В. Лазарук, коли знайомить читача з мовним багатством рідного краю, звертаючись час від часу до розмовних і діалектних форм, однак і тут автору потрібно уникати зловживання, враховувати доречність того або іншого слова в даному творі — так, скажімо в цитованому вже циклі “Із озерного дзвона” вжито розмовну форму родового відмінка від іменника “слов’яни” — “слов’янів” (замість літературної норми “слов’ян”). Якщо така заміна була зроблена автором спеціально (в чому я певен), може б, слід було наголосити на цьому в зносці, як це він робить, пояснюючи значення діалектизмів.
В одному з віршів кримського циклу (“Інжир”) поет пише:
Журавлиним рядком з Волині
Все скажу.
“Журавлиним рядком з Волині” Віктор Лазарук сказав уже чимало: достатньо згадати “Синь озерну”, “Музику верховіть”, “Озерний дзвін”, природничі нариси “Шацькі озера”, “Сині очі Волині”... Крапку ставити рано — копітка письменницька робота триває, і “Глаголи землі” є лише черговою сторінкою в цій роботі: попереду нові публікації, нові плани і задуми. Тому хотілося б, щоб збулося поетове замовлення з вірша “Екскурсія з Новим роком” і хвилі життя нащедрували йому “яснооку світлу долю”.
    Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ.
Людмила Лежанська
“Зоріла зірка чесно наші очі…”
Тепер, коли її слово, наче промінь, летить до людських сердець, коли її власне серце стало вже піснею, хочеться осягнути саму сутність життя поетеси. Чи важко їй було? Пекельно важко! З трьох літ, з отого зеленого моріжка казки, Людмила не відчувала радості кроку — важка хвороба забрала їй ноги. Можна собі тільки уявити, яким болем поскрипував її візочок, долаючи видолинки дитинства, викотившись врешті на луг юності…
    Мені було гірко
    від думок,
    Мені було сонячно
    від болю, —
скаже вона потім, але за цими рядками криється цілий світ протиборства, сміливого виклику недузі, часом — і сумнівів, яких, мов напосідливих ос, проганяли її друзі. Самотужки оволоділа не тільки грамотою, а й пішла далі — відкрила в собі таїну поезії. І заселила свій творчий дім сонцем, квітами, любов’ю, її любили люди різних професій — учні, студенти, робітники, лікарі. І не стільки із співчуття, скільки із бажання дивитися в її добрі, лагідні очі, бачити оту незрівнянну дитинну усмішку, чути суворо-мужні розмисли про наш вік, працю, людське добро.
Людмила мало говорила про свій фізичний біль, її більше мучив “біль за словом”, котре важко давалося, але зате щасливило долю. Вона не шукала співчуття в співрозмовника, скоріше — опори в правильності свого поетичного світосприймання. Якось один з шанувальників її таланту зауважив, що, мовляв, нелегко отак у кімнаті, не рухаючись, бачити “велике життя”. Людмила рішуче відповіла віршем:
Я бачу все... я маю сто очей!
Я сто доріг у серці маю.
Серед книжок й серед людей —
Я сотні усмішок стрічаю!
Я зустрівся з нею в останньому її надвечір’ї. Людмила була зморена лютою хворобою, але очі її тиху усмішку несли. “Хочеться пожити, стільки ще не написано...”, — говорила. Наступного дня її не стало.
Поетеса Людмила Лежанська воістину мала “сто доріг у серці”. За життя вона навтішалась своїми двома книгами — “Поезії” (“Каменяр”, 1980) і “Стежечка” (“Веселка”, 1981). А написано куди більше! Не опубліковані поезії висвітлюють звабливі обрії її громадянства, нові грані чесного таланту. Нам, хто поруч з нею був, треба й надалі “підставляти плече слову” Людмили Лежанської. Пам’ятаєте?
    Співала пташка світ біля вікна,
    Зоріла зірка чесно в наші очі...
 
Цьогорічного   березня     їй   виповнилося   б   тільки 40.
Петро МАХ.
Присутність доброти
Молода волинська поетеса йшла до своєї першої книги досить довго, і, треба думати, різночасовість створення поезій позначилась на загальному рівні збірки — є в ній твори сильніші й слабші. Вони увійшли до збірки “Поезії”, видрукуваної в “Каменярі”.
Споглядальність і камерність у поезії не є тими рисами, які можуть одержати схвалення критики. Людмила Лежанська з дитинства прикута до ліжка, і сприймання світу “через вікно” (“До шибки небо ясно прихилилось...”, “Вересень стукає у вікно жоржинами...”) - значною мірою є вимушеним. Вимушеним, але не єдино можливим. Людське єство повстає проти спокійного примирення з безвихідністю реальної ситуації:
Не тільки ж сонце в шибці і весна,
Буває і негода в ній страшна.
Але ж хай краще —     буря навісна,
Аби  на  світ дивитись не  з  вікна.
І ще одна вельми знаменна декларація є в поезіях Людмили Лежанської: “Але ж від сліпоти очей страшніше — сліпота душі!” — духовна неміч є страшнішою від недуги фізичної. Вся творчість молодої поетеси стає, по суті, утвердженням душевної сили, здоров’я, краси. Те, що в іншої авторки виглядало б манірністю, у Л. Лежанської звучить невибагливо й щиро:
    Ким   бути?
    Начинкою,  що сміється,
    Тією дівчинкою,  сміх якої
    (Почутий  навіть випадково) 
        — Такий  для серця,
        мов росинка — квітці.
Прагнення, щоб “сонце світило крізь серце”, як і розуміння, що “слова просвітлені чиєюсь добротою — самі творити здатні доброту”, – визначає громадянське й мистецьке кредо Л. Лежанської:
Щоб   крізь  серце
Проходив  сміх   землі.
Щоб  крізь серце
Проходив  плач  землі — Так   жити!
З життєвою діалектикою “сміху й плачу”, “ласкавості і жорстокості” Л. Лежанська зіткнулася, мабуть, раніше від своїх ровесниць (“а я іду крізь біль — в життя!”), — але почуття болю дуже рідко проривається крізь її рядки. Не випадково епіграфом до вірша “Самотність” вона поставила слова Ернеста Хемінгуея: “Сильних духом самотність пестить, а слабких духом— гнітить”
Звісно, далеко не все гаразд у поезіях Л. Лежанської з художнього боку, окремих помилок можна було уникнути і при редагуванні — і тоді б не зустрічали, наприклад, русизмів “скорій”, “проронити” та інше. Головні здобутки у Людмили Лежанської ще попереду та, читаючи її першу збірку, не можна не відчути радісної теплоти й довірливості, як не можна не перейнятися почуттям мужнього оптимізму, що випромінюється кожною сторінкою збірки.
У віршах Л. Лежанської багато квітів, сонця, променів, усмішок і садів. З усіх пір року вона найдужче любить весну, над усі пори дня воліє ранок,  ніч цікавить її з огляду на пробудження. Тиша — цей улюблений елемент поетики Л Лежанської — характеризується як сонячна”,  “невимовна” “добра” “зелена”, на бростях настояна”, “урочиста”, біла-біла, мов на виданні” (мотив весілля, до речі, теж один з улюблених у поезіях Л. Лежанської). І взагалі відчуття радісного піднесення, святковості пронизує кожен її вірш.
Немає підстав не повірити авторці, коли вона стверджує що “небо... ділилося довірою зі мною”, коли пише, що “земля розмовляє зі мною щиро зеленою мовою”, чи коли помічає, як “тихо-тихо і незримо ступає щастя в літі”. Природу Людмила Лежанська відчуває органічно і цілісно, і як об’єкт суто естетичний і як об’єкт людської діяльності.
І на   моїм  порозі заясніло:
Прийшла   з громами
    злива  —  на  врожай.
Є щось від творчості К. Білокур у нестримній повені квітів і світла, що вихлюпує з кожного вірша Лежанської, навіть наївна гіперболізація й надмірність художніх засобів споріднює її твори з картинами знаменитої української художниці. Рясні і пишні сади, “гаряча повінь сальвій”, “біляста заметіль” пелюсток, — вся ця буйна рослинна стихія, однак, не виходить з-під авторського контролю. І в багатьох віршах замість декоративної красивості ми зустрічаємо чудову контрастну картину, на якій чітко проакцентовуються щонайменші подробиці.
Перша зустріч з поезіями Л. Лежанської порадувала. Будемо сподіватися, що в наступних книгах поетеса ще більше розширить тематичні обрії своєї Лірики.
М. Рябчук.
“А я іду крізь біль – в життя”
“Невелике село Вербичне притулилося своїми липами до старого лісу в мальовничому куточку Турійського району на Волині. У літню пору, коли тихе надвечір’я спадало на широкоплесий став, що дрімав в оточенні зажурених верб, рідні або друзі вивозили сюди у візку вродливу дівчину. Дорогою вона просила зупинитись на широкій кладці, перекинутій через струмочок, що витікав із ставка, слухала дзюркотіння води, потім милувалася красою молодих верб, барвистою пишністю квітів. Та випадало їй це свято дуже рідко: на заваді були хвороба, негода, сімейні обставини...
Людмила зростала допитливою, до всього цікавою дівчинкою. Рано виявила хист до малювання. Любила вишивати. З дванадцяти літ почала писати вірші.
Мати працювала вчителькою у початкових класах, і дочка допомагала їй — оформляла шкільні стінгазети, складала сценарії для проведення дитячих ранків.
Доглядала Людмилу рідна бабуся, яка знала і співала багато українських народних пісень. Людмила любила читати твори українських і російських письменників, розказувала напам’ять вірші Пушкіна, Шевченка, Некрасова.
Вчитися Людмилі допомагала мати: програму за п’ять класів дочка опанувала з нею, а потім вчилася заочно у Турійській школі. Разом з атестатом зрілості Людмилі Лежанській вручили комсомольський квиток: вона брала посильну участь у житті комсомольської організації рідного колгоспу...”
Так тепло сказано про нашу землячку в “Антології української літератури для дітей” (“Веселка”, 1984). За життя вона встигла порадіти двом своїм книжечкам — “Поезії” і “Стежечка”. Уже після смерті (1981 рік) опубліковано її книжки “Мій доброокий світ” (1986) і “Чому став синім льон” (1988). Це свідчить і про неабиякі творчі можливості поетеси, які вона не встигла реалізувати, і про те, що слово її живе, воно потрібне людям.
Якоюсь особливою теплотою світилися лиця дітей і дорослих у селі Вербичному, коли вони слухали, як лунають зі сцени Будинку культури щирі, пронизані болем і радістю життя “поетичні рядки їхньої землячки, як звучать пісні односельчанки Марії Парфенюк “Рідне моє Вербичне”, “Коли падає сніг” (слова Л. Лежанської). Два її вірші поклав на музику також Анатолій Пашкевич. І думалося знову: як же воно потрібне усім нам — просте, нетрибунне, зігріте теплотою душі — слово.
На творчій зустрічі письменників, літстудійців “Лесиного кадуба”, присвяченій пам’яті Людмили Лежанської, спогадами про неї поділилися Петро Мах, Йосип Струцюк, мати Людмили — Олена Іванівна Шумська, сестра Галина Ярославівна Афіцька, голова виконкому Туличівської сільської Ради народних депутатів Тамара Михайлівна Любчук. Вірші, присвячені Л. Лежанській, прочитали Олена Криштальська і Віра Омелянчук.
Добрий слід залишила своїм життям, своєю творчістю Людмила Лежанська. Чисті краплини думок і мрій вона постійно черпала у рідному Вербичному, даруючи їх нам у вигляді просвітлених добротою ліричних строф:
    А сонця іскринки дрібні
    Збирає пречиста блакить,
    Прагну їх тайну пізнати
    І сиплю думки у росу:
    Спалахують! Вчусь їх збирати
    І бережно людям несу.
А люди за це відповідають їй вдячною пам’яттю.
Василь Гей.
Я іду крізь біль

Я бачу все... Я маю сто очей!
Я сто доріг у серці маю.
Серед книжок й серед людей,–
Я сотні усмішок стрічаю! . . .
Без ніг? !–
А нерухомість гине!  Зникне. . .
Хай хтось, можливо, занеміг,
А я іду крізь біль–
в життя!
До світла!
        Людмила ЛЕЖАНСЬКА.

В цьому році волиняни відзначили 45-річчя від дня народження Людмили Лежанської – волинської поетеси, людини, яка, незважаючи на свою важку фізичну недугу, подарувала нам чудову поезію.
Народилася Людмила Ярославівна Лежанська в селі Вербичне Турійського району. В три роки в неї почали виявлятися ознаки тяжкої хвороби. І в сім літ вона перестала ходити. Змалку дівчинка любила бувати в товаристві дітей. Коли ж занедужала, діти вивозили її в поле, на луки, там гралися, рвали квіти, оповідали казки. Людмила росла допитливою, цікавою дівчинкою. Рано виявила хист до малювання, любила вишивати. З 12 літ почала писати.
Людмила Ярославівна – член Спілки письменників України. Видавництво “Каменяр” видало збірки Лежанської “Поезії” та “Мій доброокий світ”, а “Веселка” – дві збірки дитячих віршів: “Стежечка” та “Чому льон синій”, її вірші ввійшли в трилогію української дитячої літератури. На жаль, дуже багато віршів ще не опубліковані, вони знаходяться в архіві Людмили Лежанської.
Поетеса не любила, коли їй співчували, не хотіла, щоб в її творчості вбачали риси мужності, стійкості, снаги. Вона підкреслювала своє прагнення до ніжності, щирості, доброти.
У Волинському краєзнавчому музеї відбувся вечір– портрет з циклу “Літературні вечори” під назвою “А я іду крізь біль – в життя…! ”, присвячений дню народження поетеси. На вечорі були присутні–мама Людмили Олена Іванівна Шумська, старша сестра Галина Ярославівна Афицька, Василь Іванович Іщук– лікар-терапевт обласної лікарні, який лікував Людмилу, та її друзі Ю. С. Михалицький, С. М. Кобзар, Л. О. Лялька. Від членів Спілки письменників України–В. С. Гей. Між присутніми (учні медичного та комерційного училищ) і гостями зав’язалась невимушена, щира, відверта розмова. Затамувавши подих, слухали присутні спогади мами Людмили Олени Іванівни. Людмила багато віршів присвятила своїй мамі.
Галина Ярославівна–старша сестра Людмили–привезла на вечір рушник, якого вишивала бабуся і подарувала його Людмилі, та портрет Лесі Українки, який був прибраний цим рушником. Це ж про нього писала Людмила у своєму вірші “Портрет Лесі Українки у мене в кімнаті”. Галина Ярославівна розповіла про дитячі роки своєї сестри. До речі, треба сказати, що, дякуючи їй, Людмила почала писати вірші. Галина Ярославівна та Олена Іванівна виконали пісню “Двоколос” на слова Людмили (музика А. Пашкевича).
Рідні щиро дякували Василю Івановичу за його золоті руки, за його добре серце, за його чуйність. Адже саме завдяки йому життя Людмили було продовжене ще на кілька років.
Чи була вона щасливою? Як це не дивно, але була. Вона казала мамі: “Може хто жалітиме мене і питатиме, як я жила, то ти кажи, бо це правда, що я була дуже, дуже щаслива і своєї долі ні на чию не поміняла би”. Були, звичайно, труднощі, але подолання їх приносить велику радість. Переборювати їх допомагали Люді її друзі “сонячні люди”, як вона їх називала: Торкається краса моїх очей, в моєму світі їй так звично. Мені везе на сонячних людей, бо їх шукаю вічно.
Юрій Серафимович приніс з собою магнітофонну касету і всі присутні мали змогу почути гарний, мелодійний голос Людмили Лежанської.
Багато теплих слів про поетесу сказали на вечорі її подруги – Любов Остапівна та Світлана Миколаївна. Василь Гей прочитав ряд листів Людмили та вірш, якого він присвятив їй.
    ...Втекло життя з тендітної руки,
    Хоч і тримала нить її щосили –
    І майже десять вирвала років,
    Крім тих, що лікарі їй присудили.
    І от уже у білому прийшла,
    В уборі чи весни,  чи хуртовини,
    Обличчям нахилилась до тепла,
    До рідної дозрілої калини.
    І  так стоїть,
    Чутлива й терпелива,
    Неначе жінка,
    В гордості свята,
    У вінку любові
    Дівчина щаслива,
    Дитина,
    В слові дивна і проста.
На вечорі експонувалась виставка, яку підготували працівники музею, присвячена поетесі. На ній представлені фотографії з сімейного альбому, її збірки, ряд документів.
Лариса ГРИБ,
старший науковий співробітник музею.
Дороги серця
Людмила Лежанська народилась в селі Вербичне Турійського району. Вірші її публікувалися в журналах “Жовтень” і “Ранок”, в альманасі “Вітрила”, у колективних збірках “Пісня і праця”, “Перші промені”. У 1980 році Лежанська досить успішно дебютувала поетичним збірником “Поезії” (Львів, “Каменяр”).
Слово Людмили Лежанської лаконічне, точне, життєрадісне і водночас сповнене ледь вловимої внутрішньої гіркоти (з дитинства Людмила прикута до ліжка).
    Я бачу все… Я маю сто очей!
    Я сто доріг у серці маю.
Ці дороги ведуть молоду поетесу до рідного села, до буйного весняного квітування, в Колодяжне до білого будиночка, ведуть до її доброти й щедрості до всього того, що вміщається в короткому, але промовистому слові “поезія”.
В цьому році у видавництві “Веселка” вийшла книжка Лежанської “Стежинка”, пройнята любов’ю до найменших і найдопитливіших читачів – дітей.
Авторка сповнена творчих задумів. Вона підготувала нову збірку поезій, а для дітей написала оригінальну книжечку казок.
Нещодавно Людмилу Лежанську прийнято до Спілки письменників України. Хочеться сердечно привітати її з цієї нагоди і побажати здоров’я, щастя-радості і нових творчих ужинків.

Йосип Струцюк

Калинова пісня
   
    Калину обламали вже -
        сміялися долоні!..
    Розсипалися ягоди,
    Мов здогади червоні.
    Забризкана калиною,
        запахчена вітрами
    Калиново - калиново
    Вчаровую вустами!
    Калиною, калиною думки
        переплітаю -
    Калиново-калиново
    З тобою привітаюсь!

Радянська Волинь. - 1981. - 27 червня
Луцьк
Шопена, 11
тел. 2-42-37

Редактор Петро Мах
Засновник -  обласне управління культури та обласна наукова бібліотека.
Реєстраційне свідоцтво ВЛ № 070
від 16 червня 1995 року
Обсяг  - один друкований аркуш
Діапозитиви виготовлено компютерним відділом обласної бібліотеки для юнацтва - відповідальна зав. відділом Н.О. Читкайло. Набір та верстка - Денис О.М.
Віддруковано з готових діапозитивів у Волинській обласній друкарні, м. Луцьк, проспект Волі, 27.
Газета вихолдить один раз на 2 місяці.
Замовлення №                                               Тираж 300