Або погибель, або
 перемога -
Сі дві дороги перед            
нами стане...
Котра з цих двох            
нам судиться            
дорога?
    Д  а  р  м  а!
Повстанем, бо душа повстане.

    Леся УКРАЇНКА

Березень-квітень 2005 року
Надія Павлівна Гуменюк
Гуменюк Надія Павлівна народилася 2 січня 1950 року в селі Онацьківці Полонського району Хмельницької області. Поетеса, про­заїк, публіцист. Закінчила Хмельницьке педа­гогічне училище (1970) та факультет журна­лістики Львівського державного університету імені Івана Франка (1977).
Журналістську діяльність розпочала 1973 року в редакції Каланчацької районної газети на Херсонщині. Працювала кореспондентом Рівненського обласного радіо (1975-1980), завідувачкою відділу Луцької районної газети (1980-1985), редакто­ром радіогазети Луцького шовкового комбінату (1987-1990), за­ступником головного редактора луцької міської газети «Народна трибуна» (1990-1995). З 1996 року - редактор відділу культури Во­линської обласної газети «Віче». Н. П. Гуменюк є членом Націо­нальної спілки журналістів України (з 1977), членом Національної спілки письменників України (з 1995). Нагороджена Почесним Знаком Національної спілки журналістів України.
Вперше публікуватися почала у десятирічному віці у всеук­раїнській газеті для школярів «Зірка». У 1965 році стала перемож­цем літературного конкурсу на честь ювілею цього видання і була нагороджена двомісячною путівкою у Міжнародний дитячий табір «Артек». У 1972 році відбувся дебют у журналі «Радянська жінка», з благословінням Любові Забашти, яка зазначила: «Кращі твори її поки що невеликого доробку свідчать про безперечне обдаруван­ня». Далі - публікації у журналах «Україна», «Жовтень», «Пра­пор», колективних збірниках. У 1992 році у видавництві «Каменяр» побачила світ перша збірка поезій Н. П. Гуменюк «Країна світла». У видавництві «Надстир’я» у 1994 році вийшла збірка поезій «Каріатиди», а в 2000 році - «Однокрил».
Надія Гуменюк також є автором книжок для дітей. Видавниц­тво «Надстир’я» видало її дуже популярні серед дітей книжки «Чапики - Чалапики» (1990), «Веселка для Веселика» (2001), «Де гуляє крокотам» (2003), «Казка про козака Ярка і Яринку-Живинку» (2004), «Котилася писанка» (2004), а тернопільське видавництво «Підручники і посібники»- «Святвечір» (2003).
Поезії Надії Гуменюк властиві високе громадянське звучання, філософське осмислення світу, щирість; вся вона пронизана ліричним струменем, що балансує десь на межі жорстокої дійсності і по­шуку ідеалу, земного і небесного, скороминущого і вічного. Як на­писав голова Волинської організації Національної спілки письмен­ників України Василь Гей у передмові до збірки «Однокрил»: «Зда­валося б, звичайні слова і традиційний ліричний погляд на світ. Та в цих словах і в цьому погляді бринить якесь таємниче світло по­езії. Це від того, що вірш не просто «складений», а народжений ду­шею, наповнений чуттям. Цим, власне, й відрізняється поет поміж не поетів.»
Твори письменниці, адресовані юним читачам, наповнені лю­бов’ю, добротою, оптимізмом, тонким гумором і населені образа­ми, які дуже подобаються дітям. Книжка «Веселка для Веселика» була представлена в Києві на книжковій виставці у Національній спілці письменників України як одне з кращих видань для дітей у 2001 році, а книжка «Де гуляє крокотам» отримала диплом в номінації «Література для дітей» на Першому книжковому форумі, що проходив у Тернополі у 2003 році.
О.Гриморович
//Календар знаменних і пам’ятних дат
Волині на 2005 р.
- Луцьк: Терен,2004
НАДІЯ ГУМЕНЮК
Подих світу й поезії відчу­ла серцем у рідному селі Онацьківці Полонського району на Хмельниччині, де народилася 2 січня 1950 року. Ще навчаю­чись у школі, почала друкува­ти свої вірші у пресі, стала пе­реможцем літературного кон­курсу, оголошеного всеукраїнсь­кою газетою «Зірка». Два мі­сяці перебування у міжнарод­ному дитячому центрі «Ар­тек», де проходив зліт юних кореспондентів, зустрічі з відомими журналістами, літе­раторами визначили життєвий шлях юної поетеси: до намірів стати вчителькою додалася мрія про журналі­стику. 1970 року закінчила з відзнакою Хмельницьке пе­дагогічне училище, а потім факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Фран­ка.
Після університету – на журналістській роботі. Ос­таннє десятиліття – редактор відділу культури Во­линської обласної газети «Віче». Переможець численних конкурсів з висвітлення питань духовності і проблем рідної мови та літератури. Володар «Крила натхнен­ня», «Людина року Волинського краю – 2000» у номі­нації «Професіонал року». Поетеса. Член НСПУ з 1995 року. Лауреат літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського.
//Письменники Волині. - Луцьк: Видавництво облдрукарні,2003
ДЯДЕЧКО БУРКУН І КОНИК-ДЗВОНИК
Веселе, образне, мелодійне слово поетеси Надії Гуменюк у її книжці для дітей «Чапики-чалапики» - це слово професійного літератора і мудрого вихователя, одне з тих небагатьох у нинішньому потоці друкованої продукції, яке є справжнім дарунком юним читачам.
Зміст, художнє оформлення збірки (Геннадій Тарасенко), поліграфічна якість (Ковельська міська друкарня, директор Тетяна Заболотна) засвідчують аж ніяк не регіональний рівень і літературної майстерності автора, і книгодрукування.
Навіть традиційні, багатьма поетами використовувані образи і символи (Україна, калина, козак, писанка) в художньому осмисленні Надії Гуменюк набувають свіжих барв, інтерпретуються крізь дитяче світосприймання :
                                               Ти скоріш ворота,
                                               Мамо, відчиняй –
                                               Йде в похід синочок
                                               За коханий край.
                                               Хай вербовий коник
                                               І рука тонка,
                                               Зате в грудях справжнє
                                               Серце козака.
Не закордонні черепашки ніндзя, не одноманітні вовчи­ки та зайчики є героями книжки, а добрі, щирі, олюднені образи українського світу – природи, села і міста. Наївне, здавалося б, запитання: чого лелека високо живе? Та відповідь, тим більше самого птаха, цікава і повчальна: бо треба вчити  лелечат    літати. Добре знану всім нам картину зупинки тролейбуса через від’єднання від лінії електроструму поетичний погляд малює у зовсім несподіваному ракурсі:
                                               З тролейбуса тітонька спритно зійшла,
                                               Опущене вухо його підняла,
                                               Погладила бік, усміхнулась на мить –
                                               І знову тролейбус по місту біжить.
                                               Бач, навіть машина з металу і скла
                                               Слухняною стала від ласки й тепла.
Гадається, припадуть малятам до душі і лошатко-пустунець, котрому сів на вухо коник-стрибунець, і дядечко Буркун, що бурчить на коника Дзвоника, і мудра Ната, яка вирішила рятувати тата від канапи: щоб він до неї не приріс, Ната ходить із ним гуляти:
                                               Сонце, дощ чи сніг лапатий,
                                               Ходять парком Ната й тато.
                                               І не зна ніхто й ніде,
                                               Хто із них кого веде.
Книжка приваблює легкістю і водночас образною значимістю слова, його мелодійністю. Музично звучать і назви деяких віршів: «Чапики-чалапики», «Кріт і кріп», «Влад у всьому любить лад», «Ната й тато», «Бім і грім». Гарно доповнюють збірку віршовані загадки.
Бурхливий потік ринку наповнюють не тільки чисті джерела. Наші самодіяльні видавці часто-густо видають «на-гора» ще більш самодіяльну книжкову продукцію, яка на літературу схожа лише зовні.
Книжка Надії Гуменюк – свіжий, дзвінкий струмок поезії для дітей і про дітей. Той, хто придбає «Чапики-чалапики», подарує своїй дитині радість спілкування з цікавим оповідачем і красою рідного слова.
В.Гей
//При світлі сивої роси. –
Луцьк: Вежа,2001
Надія Гуменюк.
Веселка для веселика: Казка, вірші, скоромовки, загадки.
Луцьк: Надстир’я, 2001. – 32 с.
Скажи мені, що читають твої діти – і я скажу тобі, хто ти. А діти наші зазвичай читають те, що задають у школі, або ж не читають зовсім. І не тільки тому, що телебачення, Інтернет еtс (актуальність вселенського масштабу) тіснять книжку, наша проблема глобальна лише у межах власної країни – наші діти не читають не зовсім тому, що не хочуть, вони не мають чого читати. Видавництва не видають, письменники не пишуть, діти не читають... І все таки знаходяться ентузіасти, завдяки яким українська книжка для дітей не зникла з полиць. Поетеса Надія Гуменюк знаходить натхнення для писання і снагу того, аби написані віршики дійшли до малят у вигляді книги. Недавно з’явилася друга її збірка для малят дошкільного та молодшого шкільного віку «Веселка для веселика», у якій дівчатка та хлопчики знайдуть окрім веселих і повчальних віршиків прецікаві загадки, прикольні скоромовки та казочку про веселика, який відбився від гурту через чари злого Чорномара. Книжечка Надії Гуменюк згодилася б у кожному дитячому садочку, бо саме із дитячого садка потрібно формувати читача, бо хоч творять літературу письменники – тримається вона на читачах. Нинішні читачі «Веселки для веселика» – майбутнє української літератури
В. Слапчук
//Політ механічної зозулі
над власним гніздом. – Луцьк:
Видавництво облрукарні. 2001
ДУША ЗАЧЕПИЛАСЬ ЗА КВІТИ
Між нами, птахами, політ має сенс, як­що не є способом переміщення, а засобом вдосконалення («туди добираються тільки ангели»), тому за внутрішньою суттю по­літ завжди драматичний (подолання себе), звичайно, якщо ви не Карлсон. Досвід Ікара, Аріеля, а тепер і Однокрила, свідчить сам за себе.
Однокрил – ліричний герой одноймен­ної міні-поеми, який живе у небі, а на землі «вирощує подорожники у глиняних гор­щиках», заставляючи ними усі підвікон­ня, усі куточки серця, і лікує ними душі подорожнім.
                                               Летить Однокрил і
                                               Летить крізь ніч бікфордів шнур дороги,
                                               Яку іще не спокусив вогонь.
Тема польоту перегукується із темою дороги, долання відстані рівноцінне долан­ню висоти. І політ, і подорож – не само­ціль, а одна із обмежених можливостей осягання якісно вищої форми буття.
Книжку Надії Гуменюк пронизує на­скрізна ідея офірності: чи це молитва лю­дини до Бога, чи любов громадянина до Вітчизни, чи кохання жінки до чоловіка. «Той, хто нехтує своїм життям, тим самим цінує своє життя» («Дао де цзін»). Подіб­на жертовність не принижує, а вивищує. «Слабкі перемагають сильних, м’яке до­лає тверде», – мовиться у тому ж таки трактаті. Позаяк жертовність ця – не якесь мазохістське збочення, не зашорена зреченість фанатика, не декларативні вивер­ти жерця від певного культу; це – пози­ція особистості, координати знаходження  полі духу, своєрідна філософія подолан­ня, філософія перемоги.
                                               Добридень, світе! Жінка усміхнулась.
                                               Будь добрий, світе, усміхнись в одвіт.
Філософічність поезії Н.Гуменюк не на рівні роздумів, а на рівні стану, десь за ті­єю позначкою, за якою вона переростає у мудрість. Слово поетеси виважене, не ба­гатослівне, але й не мовчкувате, стримано-емоційне і водночас піднесене, слово щире, щемливе, якого не лякають ні по­лювання стилетів, ні жнива годинників:             
                                               Старий годинник стрілочками лез
                                               Останнє слово на вустах зжинає.
Останнє слово... «Останній метелик літа» золотою шпилькою останнього со­нячного променя до останньої квітки прихромлений напередодні великого мовчан­ня. Жінка, що не боїться зустрітися очима із дзеркалом... Слово, що не старіє перед лицем годинника... Слово – двері у «два зачинені світи». Слово як політ («а ти – у клітці птах»), слово як шлях («світ – наче скло під босими ногами»)... Останнє сло­во – слово перше.
                                               Це й справді так: всі істини – старі,
                                               Вони лише у вдяганках сезонних...
Поетеса не піддається на зваблювання модою, для неї покликання поезії зливає­ться воєдино із завданням життя – створення «себе в собі. // Із крапочки у ріднім слові». Прорости із крапочки тендітним па­ростком, нев’янучим пагоном, як із зернини. Виплекати себе  в  собї , усвідомивши   себе словом на устах у Бога.
Невпинний пошук гармонії. Іноді здає­ться: ось вона – келихом із богемського скла у руці поетеси, але «рука така тонка, // А скло таке непевне...». Вкотре уже ра­ниться...
                                               Ніхто не розуміє птаха так, як небо.
                                               Ніхто не розуміє рибу так, як річка.
                                               Ніхто не намалює квітів так, як літо.
                                               Я твоя золота пташка.
                                               Я твоя срібляста рибка.
                                               Я твоя чарівна квітка.
                                               Але ти й досі не можеш мене зрозуміти.
Ще одна драма світобуття – вічне не­порозуміння між чоловіком і жінкою. Не годні порозумітися жінка-пташка із чоловіком-річкою, не знаходять спільної мови жінка-рибка із чоловіком-небом... Жінка прагне бути для чоловіка одразу всім, та чоловік обмежений і не потребує всього, жінка намагається стати кимось (чимось) на його вибір, але, як правило, не вироблений смак підводить чоловіка – вибір хибний... Самозречення жінки не знає меж, вона готова бути для чоловіка грою в доміно, футбольним матчем, пивом нареш­ті. І чоловік любить пиво, потребує жін­ку... Але як він зможе зрозуміти жінку (хоч би й життя без неї не мав), коли досі ще не зрозумів самого себе?!
Знов чорний кінь біжить назустріч білому.
«Однокрил» Надії Гуменюк – спроба порозуміння. Душі з тілом, жінки з чоло­віком, поета із читачем.
                                               І білий кінь біжить назустріч чорному.
                                               І чорний кінь втікає в небеса.
Якщо таке порозуміння можливе. Влас­не, це залежить і від Надії Гуменюк, і від нас з вами.
В. СЛАПЧУК
//Київ.-2001.-№5-6
КОЛИСКОВА ДЛЯ ... ДЛЯ УКРАЇНИ
Гуменюк Надія. Чапики-чалапики. - Луцьк: Надстир’я, 1999.
«Чапики-чалапики» Надії Гуменюк - книга, яка матиме довге і щасливе життя, її долю визначає надзвичайна душевність, сердечна доброта, материн­ська любов, а ще - високий професіоналізм, прекрасне фантазування і яскрава образність. Кожен вірш - особливий, в кожній оповідці - неповторність. Са­модостатність, літературна довершеність поезій, знання дитячої психології, обізнаність із світом маленького народу створюють ілюзію мандрівок у країну безхмарного дитинства.
Як би не парадоксально звучало, але авторка виступає послом цієї держа­ви, знайомить дорослого читача з проблемами малих громадян всесвіту, від­стоює їх інтереси, закликає до розуміння і приласкування дітей. Цьому посп­рияв і талановитий художник (знаний у мистецьких колах, як неперевершений майстер портрету) Геннадій Тарасенко. Завдячуючи поетесі, маємо рідку мо­жливість втішатись його чудовими малюнками. Два боцюни-веселики на об­кладинці, схожі на справжню семиколірну веселку, задають відповідний наст­рій. Здається, щойно вщух дощ і грім відгримів, на небі заграла-зацвіла коро-миселком дорога. А чи ж бо такі крилаті велетенські лелеки - голова, крила, хвіст у небі, лиш лапи у гумових ботах чапають-чалапають по болотах і калю­жах? А ось пташина на гілці, ніч на містку, котик на плоті біля перевернутого глечика, трудівниці-бджоли, справжнє лошатко і коник-стрибунець, таємни­чий небесний Грім і хоробрий маленький пес Бім, квіти у лузі, мудра тіточка сова на дубочку, з якого, мов дзвоники, звисають чудні жолудці, з-за якого виглядає вовчик, під яким спочиває котик, котрого дівчинка Настуся научає промовляти людські слова - ця дивовижна, чи не єдина, робота в жанрі книж­кового оформлення з дитячим фантазуванням залишається для друзів і всіх читачів у пам’ятку про незвичайну обдаровану людину, що зігрівала нас усмі­шкою. Прекрасні ілюстрації Геннадія Тарасенка і вірші Надії Гуменюк - чудо­ве надбання української літератури.
Але ж книжка писалася щонайперше для дітей - і дошкільнятко, і школя­рик легко втраплять у прострації щонайбільшого сприяння своїй маленькій особі, забачать себе очима талановитої і світлої поетеси, вигадливого волода­ря чарівного пензлика, відчують на своїй голівці їх теплі ласкаві долоні. Ко­жен із маленьких  читачів зможе приміряти до себе ситуації до зросту, а від­так відчути і смак пригод, бо ж кожен вірш - це пригода, геройський вчинок, зустріч із незвичним.
Але є й ще одна незвичайна барва у творчій палітрі Надії Гуменюк - ро­динність, українність. Вміле оперування знаковим письмом символу створю­ють сакрум, з якого виростає усе живе:
         Є у нас своя родина,
         Є верба і є калина,
         Пісня, мова солов’їна –
         Все це наша Україна.
Вона «вишнева й тополина», «на весь світ одна єдина, як матуся»
 За цю Вітчизну хлопці змагаються від народження. Та помітити це могла лише жінка, Мати, на очах якої майже підсвідоме чи за покликом ген сини га­рцюють на іграшкових кониках із шабелькою при боці за поріжок, за ворота чи не кожен день. Лиш материнське серце могло прочути велику біду, що чо­рною хмарою суне на Україну, якщо виходять насупроти лихові такі коза­ченьки:
         Шабелька при боці,
         Погляди ясні.
         Хто цей козаченько
         На баскім коні?
 
         Ти скоріш ворота,
         Мамо, відчиняй –
         Йде в похід синочок
         За коханий край
 
         Хай вербовий коник
         І рука тонка,
         Зате в грудях справжнє
         Серце козака.
У вірші - материнський біль і любов, і... примирення з своєю і синівською долею, а ще правдива історія України. Схожа на пісню - легка і ритмічна - ця поезія, звичайно ж, переступає поріжок дитячості: це велика легенда, символ, плач за героїчною синівською - хлопчачою і чоловічою долею.
Символіку чисел і понять віднаходимо й у вірші «Писанка». Вже сама по собі писанка є сакрумом, енергетичним знаковим письмом, сильним обере­гом. У «Чапиках-чалапиках» - Великдень і дівчинка Леся вперше розписує пи­санку. То наше родинне, що будує і захищає нас, а й навіть промовляє про наш родовід до світу, про Велик День України:
         Три пучки калини,
         Три птахи крилаті –
         Мов маленьке сонце
         Світиться у хаті.
У перший великодний ранок посвячене «маленьке сонечко» лежить у мисці-океані з водою - кожен має вмитися, щоб стати гарним і здоровим. Писан­ка, мов ключ, відмикає враз двері тисячоліть, вводячи підсвідомість у первісні прачаси. Ось якою енергетикою послуговується авторка. І це надзвичайна ри­са її творчого, може й, не усвідомленого ще самою нею обдарування.
Ось бо знову дзеленькне золотий ключик символу - слова і чисел - рип­нуть двері в казку і ви відчуєте, як там вкраїнно:
         На калині солов’ятко
         Пісеньку співає,
         Під калиною хлоп’ятко
         На сопілці грає.
         Як дівчина, до калини,
         До білого цвіту
         Притулилась Україна –
         Виглядає літо.
Ой це ж загадкове літо! Воно, наче й у країні Дитинства, і водночас далеко поза її межами - у світі дорослих, котрі живуть у зимі державотворчої політи­ки. Вірш, писаний символом, - надзвичайна коштовність цієї збірки.
Он бо й «Лелека», який «високо живе» - не випадковий гість у книжці «Чапики-чалапики». Лелека, що за правкраїнським міфом приносить у білий світ немовлят, у вірші поетеси живе поміж землею і небом, діти не розучилися з ним розмовляти:
         Лелеченько, лелеченько,
         Чого ти так далеко?
         Спускайсь до нас у сад –
         Ми будем тобі бавити
         Маленьких лелечат.
І лелека - посередник неба і землі - складну філософську сентенцію дохі­дливо  передає прийшлим із неба до земного саду:
         Кле-кле, - сказав лелека, -
         Спуститись дуже легко,
         І їжі у вас міх,
         Та як літати вчити
         Тоді малят моїх?
Казка, міф, легенда, переказ, свідчення, власна зустріч із героєм. Таку концепцію творчості запропонувала поетеса читачу. Здалека і зблизька, мину­ле, сьогоднішнє і майбутнє!.. Хто нашу країну зробив Україною? Це питання не риторичне. Авторка має відповідь і вона - ця філософська концепція - на­прочуд легко, з великою любов’ю, що притаманна матері, вирішена у поезії «Перекоти-Владик». Гіперболи, метафора, епітети, силабо-тонічна структура вірша настільки граціозні, що лиш дивуєшся авторському кроку, бо він як та­нець волхвині, мов дар свічниці - материнський інстинкт. Він знає, звідкіль • беруться герої, він уміє їх розгледіти і упізнати з будь-якої відстані. У цій ге­роїчній баладі головний персонаж росте, мов у казці. Та ж авторка і послуго­вується казковою термінологією. Тут все чарівне: і обід, зварений «в тридеся­тім царстві», і «вода цілюща» і «булава сяє» й імення богатирські - Котивлад Перекотиславний, Перекотивладик. А по-сучасному, звичайно ж, Владик, що тупцяє «від тата до мами, від мами до тата», що «з двору у садочок, від садка до хати бігає так, що й не впіймати»:
         Я Котигорошко,
         А не Владик, мамо.
         Бачиш, в чистім полі
         Б’юся з ворогами.
         Кінь у мене білий,
         Булава аж сяє.
         Я з полону Галю,
         Мамо, визволяю.
Ця книга проникнута материнським і героїчним дитячим диханням. У ній си­нхронно б’ються два сердечка. А ще серденятко маленької української родини і серце великої України. Тут диво на кожнім кроці. Хоч, здавалося б, усі невигадані історії, розказані письменницею, - найзвичайнісінькі. Більшість бачить їх - ці веселі й сумні картинки і кіно - кожен день і навіть не здогадуються, що стали свідками НАРОДЖЕННЯ КАЗКИ. Он-бо «тролейбус захотів тепла», «як ослик, уперся й стоїть». Врешті «машина з металу і скла слухняною стала від ласки й тепла». А поруч « два гумових чапики, два малих чалапики знудьгува­лись дуже - два червоних чапики, два смішних чалапики ходять по калюжі»:
         То вони вітрильники,
         То вони фрегати
         В морі синьо-синьому,
         Де вітри пасати.
То чорна ніч Місяць зачинила в скрині, а він утік крізь щілину, ніч гнала його з неба:
         Зачепилась на мосту –
         Розгубила чорноту.
У світі сучасної казки живе «кіт і семеро мишат», кріт з кротихою, потішний пінгвін, джмелі, бджоли і трутні, є машинки і звірятка, і пташата, й рибенята, жабенята й поросята, є лошатко і коник-стрибунець, і малий хитрун хом’ячок й усе, з чим стикається у своїм житті дитина. Але ж яке воно незвичайне, за­гадкове, казкове, по-дитячому вимріяне: «кротисі на обід мусить кріт нарвати кропу», пінгвін заскучив за антарктичним холодом і забрався в холодильник -Антарктику, а дівчинка Ната, щоб врятувати тата від читання та лежання на канапі, щодень прогулює його парком...
Поетеса неводнораз вдається до алітерацій, посилює ритмозвучання дво-тактом, окреслює поетичний світ тривиміром. Найточніша граверна рима, але­горії, дисонанси - все це робить поезію привабливою і сприйнятливою. А ще ж несподівані сюжетні ходи, ефектні розв’язки, співпадання, протрактовані як єдино можлива правда. Так, зокрема, сталося у пречудовій, майже філософ­ській притчі «Бім і Грім»:
         Перший раз кудлатий Бім
         Вибіг з дому сам.
         Перший раз весняний грім
         Вирвавсь в небеса.
А далі відбувається справжня метаморфоза. Замість того, щоб сховатись, як це роблять усі люди, зачувши згук сильної громової труби, маленький пес Бім сміливо кидається на захист садових дерев і квітів - у нерівний (уявний, звичайно ж, але про це не може відати Бім) поєдинок із громом і Грім ...утікає. Бім переконаний, що це він прогнав небесного забіяку із міста. Ось власне і весь сюжет. Але як майстерно він поданий.
Надзвичайна - виважена і сумна, і філософська водночас - «Колискова для зозулят». Материнське серце промовляє не тільки для рідних дітей. Йому бо­лить доля й забутих, покинутих дітей, котрих на Україні, на жаль, від року до року не меншає.
«Чапики-чалапики», книга навмисне не зорієнтована на чотиривимірність світу порами року. Але в ній багато сонця, а значить літа, є барви весни і осін­нього дощу... Є, зрештою, по-дитячому щира відповідь, де ж на зиму ховаєть­ся сонечко, якщо йому стає холодно:
         За вікном сніги метуть,
         А на підвіконні,
         Де калачики цвітуть, -
         Сонечка півсонні.
         Їм здалось: весна в садку,
         Вилізли у шпаринки
         І дрімають на листку,
         Наче дві жаринки.
Дивовижна алегоричність, переплетіння мікро і макрокосмосу, єдність земного і небесного, рідкісний момент синхрону - це у кадрі, у зоровім ряду, йо­го можна почути і відчути, доторкнутися, взятися за руку Тьоті Письменниці і помандрувати світом її поетичного слова. Бува, і дорослому хочеться у казку... Проказати скоромовку, відгадати всі загадки і заснути під колискову. Може, ми, українці, хоч і пам’ятаємо своїх матерів, у сьогоднішнім світі є дітьми зозулі?  Бо ж іноді здається, що ми усіма забуті, як і наша матінка Україна. Зозулице-Україно, хто колискову тобі заспіває?
С. Цюриць
//Філологічні студії. –
Луцьк, 2001. - №4
ЩОБ ПРОСВІТЛІТИ ДУШЕЮ
(Знайомство з поезією  Н.Гуменюк)
До одинадцятого класу учні оволоділи   навичками   рецензування   окремих  ліричних творів, циклів поезій. Пропонуємо їм дати оцінку самостійно прочи­таній збірці віршів Н.П.Гуменюк «Країна світла», що побачила світ у львівсь­кому видавництві «Каменяр» 1992 року.
Але для початку цікавимося, що відомо старшокласникам про авторку. Виявляється, що дехто з постійних читачів «Народної трибуни» знає її з пуб­лікацій в газеті, заступником редактора якої працювала поетеса, відома вона в місті як голова Луцької організації товариства «Просвіта», активний член то­вариства українок. Вірші Надії Павлівни Гуменюк з’являлись у журналах «Україна», «Жовтень», «Радянська жінка»,  «Березіль», обласній пресі, колек­тивних збірках «Поезія», «Добридень», «Світязь». «Країна світла» - перша книжка поетеси. Пропонуємо учням, самостійно працюючи з текстом, подумати над питан­нями:
1. У чому суть назви книжки? Чим зумовлена її композиція? Які провід­ні теми збірки?
2. Які художні прийоми використовує авторка? Що характерне для її образної системи?
3.  Чи відчуваються індивідуальні особливості у поетичній мові? У чому вбачаєте своєрідність поетичного стилю?
4. Які з віршів і чим саме найбільше схвилювали?
5. Яке враження справила збірка в цілому? На наступному уроці ведемо мову про те, що школярі самостійно прочитали вдома.
За версією письменника Олеся Бердника, провідника-координатора Ради Української Духовної Республіки, назва нашої держави походить від слова «Україна», що означає - країна світла.
Вірш Н.Гуменюк, що дав назву збірці про Україну, «Всесвіт любові», про дивовижну красу землі, про її стражденну долю. Отчий край оживає у яскра­вих образах-символах:
                                               У сорочках з первісно білих глин
                                               Хати котили колесо Ярила,
                                               І в теплий дух солом’яних чуприн
                                               Йшли мальви із причілка, як вітрила,
                                               І білий сад ще звечора світав,
                                               І солов’ї до досвітку не спали,
                                               І хтось в пісні такі слова вплітав,
                                               Що на калині ангели співали.
Та гірка доля судилась Україні, трагічна історія її народу, що став «окраєць із окраїни Росії».
З’ясовуємо, як учні розуміють рядки:
                                               І підем по окраїнах шляхів,
                                               Минаючи прабатьківські пороги,
                                               І опадуть пелюстки рідних слів
                                               У куряву полинної дороги.
                                               Та й прийдем у Чорнобильський полин..
Трагедія нації, позбавленої державності, власної історії, культури, оберну­лася страшною бідою, що поставила цілий народ перед проблемою фізичного виродження, привела «на храм духу нашого руїни». І вже вкотре після Т.Шевченка мусимо шукати відповіді: «Куди ж нам далі йти?»
Поетеса сама, болісно сприймаючи долю рідного краю, запрошує читача до пошуку відповіді на це питання.
Зверненням до Слова - того, що передано матір’ю, що виготувано борця­ми за волю, що залишилося жити упродовж віків гонінь, цькувань, заборон, бо несло у собі правду, істину, - відкривається збірка.
Поезія Н.Гуменюк відзначається громадянським пафосом, щирою схви­льованістю. Поетеса не пропонує готових висновків чи рецептів, не кидає за­кликів, не проголошує гасел. Чимало її творів містять питання, на яке маємо відповісти сьогодні, зараз, бо від цього залежить, яким буде наш прийдешній день:
                                               Ну, скільки нам стояти на колінах,
                                               Із кляпом в роті, з пусткою в очах,
                                               Між дурманів чужинського насіння,
                                               Що на козацьких виросли кістках?...
                                                         («Ну, скільки нам стояти на колінах?»)
                                               Розтерзаний чинушами і культами
                                               І припнутий до Прип’ятського відчаю,
                                               Куди ти, день сьогоднішній, накульгуєш?
                                               О як не просто йти тобі до вічності.
                                                         («Метелики з беззахисними крильцями»)
                                               А яким же засіємо поле це чорне насінням?
                                               Наче перепел в серці підбитий тріпоче: яким?!
                                                         («Спадкоємність»)
Учні відмічають, що характерне для поетеси перш за все осмислення сьо­годнішнього нашого життя, роздуми над тим, як живемо, у що віримо, до чого прагнемо. Ціла низка нових слів, понять - ознак прогресу, прикмет сьогоден­ня у вірші «Чіпляємося за прогрес», а поряд - твори про облудні ідеали, яким вірили, про духовні міражі, фальшиві гасла, що обернулися марно прожитими літами, гіркотою обдурених надій, соромом перед прийдешнім поколінням, якому не передали нічого святого («Після параду», «Міраж», «Гороскоп 1917-го»), І все ж попри обкрадену мрію, потоптану віру, десятиріччя брехні муси­мо шукати істину, прагнути високого:
«Час нам, братове, спочатку початись, аж на цілу надію збідненим» («Об­риси долі і обриси далі...»).
Не коритися долі, не ламатись у безнадії, а в годину розпуки «душі обігрі­ти», «беззахисною долею свічку захистити» вчать нас Шевченко, Леся Украї­нка, яким присвячено вірші «Шевченкові думи», «Лесі Українці».
За зовнішньою благополучністю, ситою вдоволеністю, бездумністю, дріб’язковістю щоденних клопотів у поезії Н.Гуменюк звучить неприхована тривога за те, що втрачаємо щось посутнє - зв’язок з природою («Чорний са­мітник у місті», «Плач юної липи на центральній вулиці міста»), - забуваємо дорогу до батьківської оселі («Прощання», «Півсела у виріях»), розмінюємо справжню красу на гроші чи псевдоцінності («Жіночий портрет», «Загубили гуси крила...», «По-змовницьки сміялись хлопчаки...»). І розплачуємось за це збіднілою чи зчерствілою душею, скам’янілими серцями, порожніми очима.
Учні звертають увагу на своєрідність поетичних асоціацій у творах «Верлі­бри верб над купками купав...», «Кактуси». Вони прості і водночас глибоко змістовні: гармонія дерев, яким ніхто «крила не втинав, муштруючи в одну зе­лену хвилю» - і намагання досягти такої злагодженості у суспільстві «то з нервів, то з мізків, рівняємо смаками і голосами», гострі шпички кактусів - колючість людських душ. «Попелюшка» - сумна сучасна казка про загублену мрію, втрачену у життєвій круговерті «пречисту доброту», що обернулась по­рожнечею:
                                               Та замість феї - три начальники,
                                               А замість принца - самота.
З-поміж нечисленної сюжетної лірики поетеси учні виділили вірші «Похо­ронка», «Портрети на асфальті».
Здається, що може бути страшнішим за смерть дорогої людини?! Горе вдови, що втратила чоловіка в останній день війни, таке велике, що «аж пла­кали круг хати ясени», «захлипало холодними дощами». А яка безодня страж­дання душі дружини зрадника, коли вона «у розпачі німому так ревно заздри­ла сусідчиним сльозам, як ще не заздрила за все життя нікому»?!
Байдуже зиркають перехожі, поспішаючи у справах, на наївні, одноманітні портрети, що малює на осіннім асфальті дівча. Хтось сміється з її невправнос­ті, хтось стирає крейду ногами, хтось сердито гука. А воно ж не грається, воно молить усіх, «закликає тихими вустами: «Впізнай себе - я ж так стараюсь, ма­мо!»
Пропонуємо учням подумати над питаннями: яким ви уявляєте ліричного героя збірки? Аргументуючи свою думку, юнаки і дівчата говорять про його любов до життя і тонке відчуття природи («Осінній сад. Смеркає на негоду...», «Музика життя», «На світанку»), духовну спорідненість з батьками, своїм хлі­боробським родом («Етюд з глобусом», «Діалог з автопортретом». «Спочинь­те, мамо. Сонечко зійшло...»). Йому боляче від чужого страждання, людської черствості, втрати гідності, повсякденної нещирості. А ще він романтик, що всупереч усьому вірить у красу, мрію, доброту і щирість, що тільки й можуть повернути нам людяність.
Вірші Н.Гуменюк небагатослівні, лаконічні і в той же час глибокі змістом. Часто рядки звучать афористично. Учні наводять приклади:
                                               Поети не вимолюють духовність,
                                               Поети лиш молитви роздають.
                                                         («Суд над поетом»)
                                               Ще поміж точками «народження» і «смерті»
                                               Є тільки мить цвітіння і страждання.
                                                         («Як обережно випускає сад...»)
                                               Не треба фраз красивих доброті,
                                               Не треба їй патетики й пишноти,
                                               Їй більше до лиця слова прості
                                               З щоденних дум, з щоденної турботи.
                                                         («Не треба фраз красивих доброті...»)
Учні відмічають, що не патетика, не гнів визначають провідний настрій збірки, а жаль, сум, тривога і крізь печаль - надія, сподівання доторкнутись до людських сердець, зачепити за живе, бути почутою, щоб змусити замислитись над одвічним питанням:
                                               Для чого я? Для чого мій прихід
                                               В цей дивний світ у вічній круговерті?
                                               Для чого спалююсь, розтоплюючи лід,
                                               Коли попереду льодовий холод смерті?
Н.Гуменюк пише про буденне, звичне, те, з чим непомітно змирились, оголюючи драму саме повсякденного життя. Про що б не писала авторка: про забуті села («Півсела у виріях. Довіку не зібрати, певне, тих ключів...») чи про суєтність міського життя, про трагедію погубленої людьми природи чи красу кохання - визначальне у збірці утвердження думки про відповідальність кож­ного з нас перед оточуючим світом, перед минулим і майбутнім за те, як жи­вемо, що залишимо у спадок, пройшовши свій життєвий шлях.
Поезія Н.Гуменюк вражає оригінальністю метафоричних висловів, що на­дає особливої емоційності зображуваному. Буденна сценка боротьби із ожеле­дицею на міській вулиці:
                                               Солили зиму вранці двірники,
                                               Солили сніг, що звечора нападав,
- переростає у протистояння людини і природи:
                                               А білий колір тихо тлів І тлів,
                                               Зима кричала вуличним жаргоном
                                               І бігла від сердитих двірників.
                                               Лишалось місто. Як сльоза, солоне.
Якою зворушливою щирістю, теплотою, материнською ласкою і турботою пройняті рядки про перші самостійні кроки дитини:
                                               Не здригнися, Земле, не схитнися,
                                               Щоб не впав синочок у дорозі,
                                               Син за промінь ручкою вхопився,
                                               Дибу - дибу - по моїй тривозі.
Звертаємо увагу учнів на глибоку щирість, непідробну схвильованість пое­теси. Вона не може залишатись безпристрасною, коли стикається з бездухов­ністю, споживацтвом, лицемірством, низькопоклонством («Рятуй нас, Боже, від малих божків...», «Зрікаєтесь і каєтесь весь вік...», «Жінці в нерповому па­льті», «Все правильно: навіщо ясени?»). Іноді в голосі поетеси звучить непри­хований сарказм («ви ж правильний, як еліпс, чоловік»), «о ви, богиня блиску й суєти, не прикривайтесь завчено словами»), але й тоді вона не осуджує - швидше прагне догукатись до людської совісті, до сумління.
Мабуть, бракує нам розсудливості, поміркованості у своїх вчинках, що відтак нерідко обертаються злом. Вирубав молодий господар ясени, посадив­ши натомість сливи, щоб родило біля хати.
                                               Тільки чому став двір такий сумний
                                               І навіть хата вікна опустила?
А от порожні очі, глухі вуха у залі, де звучить поезія, їм байдуже, бо «чи забули слова суть і колір, чи то й не пам’ятали їх ніколи». Не їм адресоване розпачливе питання в кінці вірша: «Жують жувачку, слухаючи вірші. Навіщо тоді слухають? Навіщо?»
Гірка й тривожна, зболена й сумна поезія Н.Гуменюк. Але не розпука, не безнадія породили її, а бажання зробити кожного з нас, читачів, чистішим, че­снішим, добрішим.
                                               Довірмось добротворності руки,
                                               Повірмо в те, що ми прийшли навіки
                                               І держить нас не тільки хліб ідей,
                                               І житній хліб підтримує лиш доти,
                                               Доки ми вірим в людяність людей
                                               І чуєм віру, наче пульс, на дотик.
Вірші зачепили за живе старшокласників, про що свідчили їхні рецензії. «Країна світла» освітлює щирим почуттям і мудрістю наш нелегкий будень, дарує нам свою надію, нагадує про головне - про те, що ми завжди мусимо залишатися людьми й любити свою рідну Україну» (О.Буріна).
«Усі вірші Н.Гуменюк світяться простотою, щирістю та схвильованістю. У неї немає закликів, красивих слів, а лише іноді докір людям. Поетеса має на­дію достукатись до серця серед кори байдужості, як пелюстка квітки пробива­ється крізь асфальт» (М.Крищук).
«Душа патріота зболена, зранена, народ покалічений, але поки є така пое­зія, живуть такі люди, то він залишається незламним (О.Галицька). «Країна світла» не може залишати читача байдужим. Мабуть, прочитавши ці вірші, кожна людина відчує свою особисту відповідальність за все. що відбувається сьогодні у житті» (О.Фенина).
В. Луцюк
//Література рідного краю. - Луцьк
Видавництво  облдрукарні, 2000

Редактор Петро Мах
Засновник  - обласне управління культури та обласна наукова бібліотека імені Олени Пчілки,
м. Луцьк, вул. Шопена, 11, тел. 72-48-46.
Реєстраційне свідоцтво ВЛ № 070
від 16 червня 1995 року
Обсяг  - один друкований аркуш
Тираж 300
Діапозитиви виготовлено відділом автоматизації Волинської обласної бібліотеки для юнацтва,
м. Луцьк, пр. Волі, 2, тел. 2-39-95.
Відповідальна за випуск зав. відділом Н.О. Читкайло.
Набір та верстка - Борошук О.С.
Газета вихолдить один раз на 2 місяці.
Віддруковано з готових діапозитивів у друкарні "Волиньполіграф", м. Луцьк, вул. Привокзальна, 12.